Розділ «Сірома»

Кажеш: «Дітки малі, батько сам!» Що казати!

Як зростуть, будуть вкупі з отцем при веслі.

Скажеш, плачучи: «Ох! чом вони не малі?!»

5

Плащ бере вона й світло. «Час глянуть надворі,

Чи вертається він, чи не тихше на морі;

Чи світає, чи ясно маяк той блищить.

В путь!» – і вийшла. Вітрець іще ранній мовчить,

Ще не віє. Нічого ніде. Тьма на морі.

Не біліє ще й смужка в далекім просторі.

Найчорніше на світі – се дощ світовий.

День непевний, тремтячий встає, боязкий.

Мов дитина, зоря, нарождаючись, плаче.

Йде вона. Ще не світиться світло тремтяче

По хатах. Коли раптом, шукаючи шлях,

Вона вздріла сумне, мов живе щось. В очах

Перед нею хатина похилая стала.

Ні вогню в ній, ні світла. І буря хитала

Двері. Стріха на стінах старезних тряслась,

І солома злиденна од вітру вилась,