Розділ «Сірома»

Ви, рибальські жінки! страх сказати: «Всі рідні,

Батько, милий, брати і сини, вся любов,

Все в хаосі тому!… серце, тіло і кров!»

Боже! Хвилям віддатись – то звірам віддатись.

Ох! ті ж любії мусять на хвилях гойдатись!

Син матрос там і батько керманич пливе,

А у сурму гра вітер над ними, реве,

Розвіва свою довгую, буйну чуприну…

Вона в розпачі; може, у сюю годину

Щось там з ними, – ніхто про те певне не зна;

Вони мусять бороться з тим морем без дна,

Навкруги їх темнота, і зорі не сяють,

Вони ж дошки й вітрила шматок тільки мають!

Гірка доля! на берег потім вибігать, —

Хвиля рине, – «віддай їх!» до неї гукать.

Леле! що ж відповість на те тяжкеє горе

Безпросвітнеє, вічно-турботнеє море?…

Ще смутніша – Жанні. Чоловік її – сам!

В ніч лиху, мов під смертним страшним покриттям,

Безпомічний, дітки ще маленькі… О мати!