Розділ «Дія друга»

Простора міщанська кімната. Стіл, покритий гарною скатеркою, дзиглики, картини: «Страшний суд», «Хождение души по митарствам», «Кот Катафеич», «Била жонка мужика» і т. п. Дзеркало, шафа, скрині, постіль з подушками під стелю; одежа і всяке збіжжя.

Ява 1

Роман (ввійшовши з середущих дверей, підходить до бокових дверей, відкіля чутно гуртовий спів: «Калина-малина, а разовий цвєт…»). І коли ця гульня скінчиться? Одні гості в хату, другі з хати, треті на поріг – вісім день, мов в трахтирі! (Сів край столу). Радився з батьком про свій замір. Як тепло, як сердечно вони міркують. «Не шукай, – кажуть, – сину, розкошів, а шукай доброго серця; бо розкоші від людей, а серце від бога!» Яка щира у батька душа, яка світла! Шкода, що пригнічена вона під материну волю!.. Дивне щось коїться з нашою сім’єю: може, воно й здавна так було, тільки що змалку, певно, я цього не спостерігав? Мати все загарбала до своїх рук і всім керує в хазяйстві; а батько, мов той підбитий птах, на все відмовчується або ж тіка з очей… Одійди, каже, от зла!.. Ціле літо у пасіці живе, а зиму у попа паламарює… Самрось бовтається, мов те колесо без загвіздка… Вісім год не був я дома; прийшов і здивувався!.. Щодень гармидер, сварка, лайка, Гвалт-розгардіяш!.. Зайвий я тут, чужий, зовсім чужий!.. Треба ж, як на те, щоб ще й лихо скоїлося! Як воно скоїлося – не збагну! Пам’ятаю, що була беседа перед великим постом, якраз на пущення. Сказать би, що я п’яний був, так ні ж!.. Чи така вже невгамонна, дика натура чоловіча, що не властен він боротися з жагою, котра раптом, мов полом’ям, обхопе його і доведе до гріха!.. Самрось ударив Зіньку, я обстав за неї, нас розборонили… Зінька вибігла з хати, мене ніби що кольнуло в серце. Думаю: біда буде! Побіг прожогом за нею, догнав вже аж біля річки, над ополонкою… Почав її благати не губити своєї душі, почав заспокоювати… Тут і вчинилося лихо!..

Ява 2

Зінька (виходячи з бокових дверей). Він тут? Не можу його бачити!.. (Хоче вернутися).

Роман. Зінько! Ти всі празники обминаєш мене, обмовчуєш!..

Зінька. Перш ти обминав мене та обмовчував, а тепер моя черга! Ніби це тобі не однаково?

Роман. Хотів би я побалакати з тобою по серцю.

Зінька. Еге ж… Як з сестрою?

Роман. Не ремствуй, Зінько!

Зінька. Не ремствую ані крихотки ані капелиночки,– байдуже! Дійшло вже до байдужого!..

Роман. Нам слід побалакати без пересердя!

Зінька. Та так же ж!..

Роман. Побалакаймо щиро?

Зінька. Минулося!

Роман. Я, яким був, таким і зостався.

Зінька. Ти не таким здавався!..

Роман. Про це ж ми й мусимо спокійно, без суперечки, без уразів поміркувати. Здійми ти з мене той гріх, котрий, мов невсипучий ворог, спотання, підповз до нас і став меж нами з ножем; скажи ж, що й ти винна. Відсахнемо ж його від себе, щоб не зосталося ані іскорки, котра згодом розжеврілася б… Забудемо його…

Зінька. Чого ти так турбуєшся? Кажу ж тобі – байдуже?! Чи, може, я не втраплю за твоєю думкою? Заморочено мене, задурено! Одне бачу, що пропаща я навік!..