Розділ «Дія друга»

Зінька. І завжди…

Роман. Просимо сідати. Спасибі, що завітали… Я не буду заважати вашій розмові…

Ганна. Наша розмова – як полова: не чіпай -лежить, дмухни – летить!..

Роман пішов.

Забігла до тебе не на довгий час, доки там чоловік на-поє худобу… Ідемо оце у ярмарок, думка, щоб на ніч і додому, бо двоє вилупків зосталося, а оцього (усміхаючись, показує на дитину) взяли з собою. Хотіли завтра їхати, так завтра ж понеділок, важкий день.

Зінька. Еге ж…

Ганна (дивиться на неї). Плакала, чи що? Ніби дуже стурбована!.. Може, я, як той татарин, не в час?

Зінька. Як?.. Не вигадуй, я рада… Може, поснідаєш?

Ганна. Спасибі! Дома поснідали. (Сіла). Ведемо оце дещо з худібки у ярмарок; думка кой-що продати або заміняти. Ідемо повз ваш хутір…

Зінька. Бодай він згорів. Щоб пожежею поняло, щоб вихром змело!..

Ганна. Дійшло до серця? Я й кажу своєму похнюпі: чи не забігти мені до Зіньки та одвідати? Колись, кажу, товаришували, як ще я служила у наймах у її опікуна; і на вечорниці вкупі ходили…

Зінька. Недовго ходили!

Ганна. Чи тобі було хоч шістнадцять год, як заміж ішла?

Зінька. Не знаю!..

Ганна. Мабуть, не було. Я вже була дівкою дохожалою, а ти зовсім була дитиною… Рано зав’язали світ. Достеменно, як у тій пісні каже:

Гиля, гиля, сірі гуси,

Та на тихий Дунай,

Зав’язала головоньку,

Тепер сиди та думай!..

Сім год прожити у пеклі – не поле перейти. За такий час гиржа залізо з’їсть!..