Розділ «Дія друга»

Зінька. Кажуть, як сім год людина не говіє, то стане чортякою; а я сім год меж чортами живу!

Ганна. Але ж і змарніла ти!

Зінька. Чи в’яне квітка під росою на сонці? Чи змарніла б, коли б не горе?

Ганна. Сушить воно, в’ялить!..

З другої хати чутно спів і скрипку.

Весело у вас! Гостей налізло, мов до причастя: повозок та хургонів повне подвір’я… Мабуть, все значні люде?

Зінька. Є усякі… Цур їм!

Ганна. Як же твої празники минули?

Зінька. Слізьми розговілася, слізьми й заговіюся.

Ганна. Знаю, знаю по собі!

Зінька. Не знаєш, Галю, не знаєш! Не те, що ти думаєш, зовсім не те!.. Що чоловік поневіряється, що свекруха гризе, хіба то велике горе? Таке горе, як лиху славу, рукавцем розмаю!..

Ганна. Та… Накликай талану, а безталання й само тебе здиба! Що ж трапилося, розкажи.

Зінька. Невже ж ти, Галю, не береш навздогад? Нарізнь пішли наші думки… Не виную його, а все ж боляче!

Ганна. Про кого ж це ти?

Зінька. Зараз ти його бачила.

Ганна. Зіню!.. (Дивиться їй у вічі). Невже ти покохала Романа?

Зінька. Ц-с! Не нагадуй, боляче!..

Ганна. Так… Так я й вповала! Та й як же ж інакше? Жила ти тут, мов у домовині, сім год пресвітлої години не бачила; а з’явився Роман і, мов зірочка, освітив темну яму… Скільки не плющ очей, а все кортітиме тебе споглянути на зірочку ясну!.. І він тебе коха?

Зінька. Коли б же то, чи призналася б? Він жалував мене!.. Жалував, а я, дурна, нерозсудлива, марила… Тепер він задумав женитися!

Ганна. На кому?