Розділ 10. ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА ЯК СИСТЕМА

Історична пісня-твір ліро-епічного характеру про історичні події та історичних осіб. Найдавнішими є історичні пісні козацьких часів (XV-XVIII ст.), у них оспівується боротьба проти турецько-татарських, польських та московських загарбників. У піснях про турецько-татарську навалу возвеличується героїзм воїнів-патріотів ("Пісня про Байду", "Пісня про Коваленка", "Пісні про побережців", "За річкою вогні горять", "Коли турки воювали"), відтворюються складні родинні колізії ("Ходить турчин по риночку", "В Цареграді на базарі", "Чому, кури, не пієте"). Козацько-польським війнам, подіям 1648—1654 pp. присвячені пісні "Чи не той то хміль", "Гей не дивуйтесь, добрії люди", "Засвистали козаченьки". У багатьох історичних піснях відображено колонізацію України Москвою після Переяславської ради ("А вже років двісті", "Я сьогодні щось дуже сумую", "Ой за річкою, за Синюхою"). У другій половині XVII—XVIII ст. з'являються пісні про повстання проти панщини, гайдамацький і оприш-ківський рух, у XX ст. — пісні січових стрільців ("Молитва за Україну",

"Ой у лузі червона калина", "Як з Бережан до Кодри", "Гей ви, стрільці січовії", "Ой на горі, на Маківці", "Ой та зажурились стрільці січовії"). В історичних піснях знайшла відображення й боротьба за Карпатську Україну ("Цього року сумні свята", "В Закарпатті радість стала", "А Тисою пливуть трупи"), боротьба ОУН-УПА ("Ой у лісі на полянці", "Лента за лентою", "Чи то буря, чи грім").

Авторами історичних пісень були здебільшого учасники подій. Вони передають дух епохи, представляють часто в історичному ореолі історичних осіб.

Термін "історична пісня" існує з початку XIX ст. Першу історичну пісню про Палія і Мазепу опублікував у збірнику "Опыт собрания старинных малоросийских песней" (1819 р.) М. Цертелєв. А найповніше видання історичних пісень здійснили В. Антонович і М. Драгоманов ("Исторические песни малорусского народа". — К., 1874 1875).

Історичні пісні можуть бути епічними ("У селі Грузькому жила вдова Бондариха"), ліричними ("Зажурилась Україна, бо нічим прожити").

Байка — алегоричний твір дидактичного характеру. Включає розповідь і повчання, яким може починатися або закінчуватися байка. В алегоричних образах тварин, рослин висміюються людські вчинки і вади. Першим байкарем був легендарний грек Езоп (VI—V ст. до н. е.), він писав байки прозою. До цього жанру зверталися давньогрецькі байкарі Архілох, Платон, Софокл, давньоримські — Горацій, Федр. Римська байка мала віршовану форму. Популярним жанром була байка у літературі XVI—XIX ст. її розвиток пов'язаний з творчістю Лафонтена, Лессінга, Крилова. В українській літературі байка набула популярності у XVIII—XIX ст. у творчості Г. Сковороди, Л. Боровиковського, Є. Гребінки, Л. Глібова, С. Руданського. У XX столітті до цього жанру зверталися М. Годованець, В. Поліщук, П. Ребро.

Г.Е. Лессінг розділив байки на розважальні, повчально-веселі і серйозні. В. Жуковський виділив у історії байки три періоди:

1) коли байка була звичайним риторичним прийомом, прикладом, порівнянням;

2) коли стала моральною оцінкою моралізуючого оратора або філософа, до цього періоду відносяться байки Езопа, Федра, Лессінга;

3) коли байка із сфери красномовства переходить у сферу поезій. Тут мається на увазі байка XIX століття.

У сучасній літературі зустрічаються байки-napodiï, байки-жарти, байки-епіграми, байки-памфлети. Вони безсюжетні.

Співомовка — сюжетний твір гумористичного або сатиричного характеру. В основі його — комічний або трагікомічний епізод, героїв небагато, події змальовані лаконічно і динамічно. Кінцівка — несподівана, дотепновражаюча. Цей жанр остаточно утвердився у творчості С. Руданського. Елементи співомовок були у Л. Боровиковського та Є. Гребінки. До жанру співомовок зверталися І. Франко ("Нові співомовки"), В. Самійленко ("Божий приклад"), І. Манжура ("Пан брехун"). Автором співомовок є С. Крижанівський ("Розсудив", "Місяць чи сонце").

Буколіка (грец. boucolicôs — пастух, bon colikos — пастуша пісня). Це жанр античної пасторальної поезії, яка мала форму монологів або діалогів. Джерело буколіків — грецький фольклор, зокрема народні пісні про життя і смерть Діоніса, який був безнадійно закоханим і помирав від нерозділеного кохання у юному віці. Основоположник жанру — пост Теокріт (III ст. до н. е.). Чи не найкращим твором цього жанру є "Буколіки" римського поета Вергілія. У буколічних віршах змальовується щасливе, безтурботне життя пастухів на лоні природи. Буколіки мають форму поетичного змагання двох пастухів, які виголошують по кілька віршованих рядків. Авторами буколіків були Каллімах, Данте, Петрарка, Тассо, Ронсар. Буколічні мотиви є в українській поезії XVIII століття. Зразком буколіки є вірш Сковороди "О селянський милий, любий мій покою". До цього жанру зверталися "неокласики" М. Зеров, М. Рильський.

Видами буколічної поезіїї були ідиліїта еклоги.

Ідилія (грец. eidyllion — замальовка, віршована пісенька). Основоположником ідилії був грецький поет Теокріт (III ст. до н. с.). Ідилія відтворює щасливе життя людини на лоні природи. Автори ідилій уникають зображення життєвих труднощів. Першим автором української ідилії був Л. Боровиковський ("Полражаніс Горацію"). Ідилія набула популярності у творах сентименталістів і романтиків (М. Карамзіна, В. Жуковського, М. Гнєдича). До жанру ідилії зверталися П. Куліш, О. Стороженко, І. Франко, М. Рильський. У збірці М. Рильського "Синя далечінь" є ідилія "На узліссі" — це чистий, радісний малюнок навколишнього світу.

Еклога (грец. eklogë — вибір) — жанр буколічної поезії, побудований у формі діалога між пастухом і пастушкою, який змальовує побутову сценку. Цим відрізняється від ідилії, в основі якої внутрішні переживання ліричного героя. Еклоги Теокріта і Вергілія були свого роду пропагандою ідеології дрібних землевласників або ідеалізацією селянського життя. Були у них міфологічні мотиви і політичні елементи. Автором еклог в українській літературі був новолатинський поет Григорій Чуй Русин (1523—1573 pp.). В основі його "Еклоги" прикрашений акровіршами діалог пастухів Кастора і Поллукса, До цього жанру зверталися брати Юзеф Бартоломей Зиморович ("Селянки нові руські") і Симон Зиморович ("Рок-солани, або Руські панни"). Особливості еклоги розкриваються в давніх українських поетиках ("Ліра", 1696 p., "Сад поетичний", 1736 p.).

Поема (грец. poіema — твір) об'єднує різні твори як за змістом, так і за формою. Первісна поема мала епічний характер і міфологічний зміст ("Іліада", "Одіссея" Гомера, "Енеїда" Вергілія). Епічними є "Пісня про Роланда", "Слово о полку Ігоревім".

У XIX ст. з'являється травестійно-бурлескна поема І. Котляревського "Енеїда", романтичні ліро-епічні поеми "Мандрівки Чайльд-Гарольда" Байрона, "Цигани" Пушкіна, "Демон" Лермонтова, "Гайдамаки" Шевченка, "Витязь Янош" Ш. Петефі.

Помітний внесок у розвиток поеми зробив І. Франко, у творчому доробку якого є психолого-філософська поема "Мойсей", філософсько-епічні поеми ("Руба'ї", "Ex nihilo"), історична поема "На святоюрській горі".

Ліро-епічна поема XX ст. пов'язана з творчістю П. Тичини, М. Рильського, Юрія Клена, М. Бажана, І. Драча, Ліни Костенко, Б. Олійника, Д. Пав-личка.