Розділ 10. ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА ЯК СИСТЕМА

Комедія інтриги — різновид комедії ситуацій, п дія жвава, напружена, з авантюрними ускладненнями (обманом, перевдяганням). Заплутаний конфлікт вирішується у несподіваній кінцівці. Комедіями-інтригами є "Сивільський цирульник" П. Бомарше, "Два веронці" Шекспіра, "Шельменко-деншик" Г. Квітки-Основ'яненка.

Комедія характерів — опозиційний жанр щодо комедії ситуацій. В її основі — напружена, гостра боротьба, яскраві, типізовані характери. Героям комедії характерів властива одна пристрасть. Комедія ми-характерами є твори "Хвальковитий воїн", "Скарби" Плавта, "Свекруха" Теренція, "Приборкання непокірної" Шекспіра, "Тартюф" Мольєра, "Отак загинув Гуска" М. Куліша.

Комедія настроїв — це жанр, у якому поєднані особливості комедії-ситуації та комедії характерів. У комедії настроїв немає зовнішніх конфліктів, традиційної зав'язки, розвитку дії і розв'язки, вона відзначається тонким психологізмом, глибокими переживаннями, емоційністю. Комедіями настроїв є "Блакитна троянда" Лесі Українки, "Чайка", "Вишневий сад" А. Чехова.

Комедія плаща і шпаги (ісп. comedia de capa у espada) — іспанський вид комедії інтриги (XVI—XVII ст.), отримав назву за деталями костюмів головних героїв. Комедійний конфлікт у комедії плаща і шпаги витікав із заплутаної інтриги, учасниками якої були герої шляхетського походження і їх спритні дотепні слуги. Комедія плаща і шпаги була створена на противагу класицистичній комедії. Жанрові можливості комедії плаща і шпаги використовували В. Шекспір ("Два веронці"), Е. Ростан ("Сірано де Бержерак"), Леся Українка ("Камінний господар").

Комедія ідей (анг. comedy of ideas) — висміює парадоксальні ідеї. До жанру комедії ідей зверталися Б. Шоу ("Дилема лікаря", "Людина та надлюдина") І. Костецький ("Близнята ще зустрінуться").

Комедія-балет (франц. comedie-ballet) — жанр, у якому поєднуються діалог, пантоміма, танець, вокальна та інструментальна музика. Цей жанр запровадив Мольєр, зразками комедії-балету є його твори "Шлюб із примусу", "Міщанин-шляхтич", "Хворий, та й годі", "Жорж Данден".

Інтермедія (від лат. intermedius — те, що знаходиться посередині) — комічна п'єса або сцена, яку виконували між діями основної драми. Ці сценки давали глядачеві можливість розважитися, вони заповнювали час, який відводили артистам для відпочинку. Часто інтермедії були інсценізацією народних анекдотів ("Кіт у мішку"), пародіювали повір'я, побутові сценки. У XVII—XVIII ст. інтермедія стала частиною шкільної драми на історичну або релігійну тему. До нашого часу дійшли інтермедії з великодних і різдв'яних драм М. Довгалевського та Г. Кониського. Інтермедія мала вплив на формування побутової комедії і водеві-ля.

Сьогодні інтермедія живе в цирку та на естраді, заповнює павзи між номерами програми. Інтермедія — це п'єса, яку виконує клоун на манежі цирку, і конферансьє на естраді. Клоунада бере початок у мистецтві скоморохів, вона використовує репертуар ярмаркових блазнів. Наприкінці XIX століття з'явилися клоунади соло, дуети, тріо. В основі клоунади сюжетний трюк, ексцентрична кінцівка. Текст клоунади включає словесні каламбури, раптовий перехід від однієї теми до іншої, гротеск, сатиру, гумор, буфонаду, фарс, гіперболізацію.

Інтермедію в конферансі може виконувати один актор, який перетворюється в образ літературного персонажа, або два. У парному конферансі використовуються інтермедії-сценки та інтермедії-діалоги. Історія парного конферансу знає таких талановитих акторів, як Юрій Тимошенко і Юхим Березін.

Інтерлюдія (лат. inter — між, ludus — гра) — це жанр англійської комедійної драми, яка виникла на рубежі XV—XVI ст. Інтерлюдія відрізняється від інтермедії, вона була самостійним жанром. Персонажі інтерлюдії — священики, селяни, жителі міст. Відомим автором інтерлюдій був Джон Хейвуд ("Продавець індульгенцій та чернець", "Чотири П").

Фарс (франц. farse, nar.fartiio — начиняю, наповнюю) — жанр комедії середньовіччя. Сформувався у XII ст., набув популярності у XIV—XVI ст. Фарс базується на побутових ситуаціях реального або анекдотичного характеру. У фарсі нема індивідуалізованих образів, натомість є персонаж і -маски: хитрий слуга, сварлива невірна дружина, шарлатан-лікар, невдаха-студент. У фарсі є буфонада, ексцентрика, швидка зміна ситуацій, герої сперечаються, б'ються. До жанру фарсу зверталися Ф. Рабле, К. Маро, Маргарита Наваррська. У XV ст. особливо популярним був цикл про адвоката Патлена.

Жанр фарсу відомий і в японському театрі. Японський фарс має фольклорний характер. У японських фарсах (кьоген) викривалися шарлатани-монахи, хитрі слуги і селяни, тупі князі.

Засоби фарсу використовували Шекспір, Лопе де Вега, Бомарше.

Фастнахтшпіль (нім. fastnachtspiel — масницька гра) — жанр побутового німецького комічного театру. В основі — народні звичаї, обряди, зокрема вигнання зими, злих духів. Найдавнішим фастнахтшпілем є "Гра про Нойдгарта" (1350 р.). У ньому зображувався конфлікт між селянами та лицарями. Найбільш відомим автором фастнахтшпілів був Ганс Сакс, автор 85 творів. Він використовував біблійні сюжети, сюжети античних письменників (Гомера, Вергілія, Овідія), письменників доби Відродження (Петрарки, Боккаччо). Дійові особи фастнахтшпілів Ганса Сакса представляють стереотипи людської поведінки, вони позбавлені індивідуалізації.

Соті (франц. soties від sot — дурний) — невеликий твір комічного змісту, набув популярності в XV—XVI ст. у Франції. Герої соті — блазні та дурники. Ці комічні п'єси фали аматори, які об'єднувалися у так звані "корпорації дурників", відомою корпорацією була паризька компанія "Безтурботні хлопці". У XV ст. соті розповсюдилися і в інших європейських літературах. Члени корпорації блазнів одягали зелено-жовті костюми, ковпаки з бубонцями і жезли з голівкою блазня. В соті висміювалися різні суспільні верстви. Згодом в соті входить виразний сатиричний елемент, тому король Франциск І заборонив цей жанр. Найвідомішим автором соті був драматург П'єр Ґренгуар ("Гра про князя дурнів та дурепу-маму").

Водевіль (франц. vaudeville) — одноактна жартівлива п'єса комедійного характеру, іноді з танцями і піснями. Як жанр сформувався наприкінці XVII — поч. XIX ст. Назва виникла у Франції. Щодо назви є дві версії. Згідно з першою, назва пішла від "водевілів" — веселих пісень, які складав поет Нормандії Олів'є Баслен. Він жив у долині річки Вір. Згідно з другою версією, назва походить від міських пісень (voix de ville — міські голоси). На початку XVII ст. водевілями називали пісні-куплети з приспівом, які були частиною ярмаркових народних п'єс. Як драматичний жанр водевіль склався наприкінці XVIII ст. Він став популярним жанром бульварного театру. У 1972 p. у Парижі був заснований театр "Водевіль".

У XIX столітті водевіль втратив політичну гостроту, перетворився на жартівливий твір із заплутаним сюжетом, неочікуваними подіями і перипетія ми, непорозуміннями. Жанр водевіля використовував А. Чехов ("Одруження", "Ювілей", "Ведмідь"). В українській літературі відомі водевілі "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Хуторяночка" Л. Глібова, "Як ковбаса та чарка, то минеться сварка" М. Старицького, "На перші гулі" С. Васильченка, "Номенклатурна одиниця" М. Зарудного.

Трагікомедія — драматичний твір, у якому органічно зливаються трагічне і комічне. З'явився у давньоримському театрі. Трагікомедією був твір Плавта "Амфітріон". Меркурій, звертаючись до глядачів у пролозі, заявляє, що покаже комедію, але представить у ній богів (а це предмет трагедії), тому називає твір трагікомедією. Особливості жанру трагікомедії обґрунтував італієць Б. Гваріні. Той, хто пише трагікомедію, — відзначав він, — бере з трагедії дійових осіб, але не дію, її правдоподібний зміст, але не дійсність, розвиток почуттів, але не переживання, задоволення, але не смуток, небезпеку, але не смерть. З комедії взятий помірний сміх, помірна розвага, удавані труднощі, щасливий поворот долі та комічне відчуття дії".1

Українська трагікомедія пов'язана з іменами Ф. Прокоповича ("Володимир"), Л. Горки ("Іосиф патріарх"), Г. Кониського ("Фотій"). Відомими є трагікомедії М. Куліша ("Народний Малахій"), С. Беккета ("Чекаючи на Годо"), Е. Олбі ("Не боюсь Вірджинії Вулф"). З жанром трагікомедії пов'язана творчість Ж. Жіроду, Ж. Ануй, А. Макайонка, О. Вампілова. Сучасна трагікомедія має іронічний характер.

Видом трагікомедії XX ст. став трагіфарс. Трагіфарсами назвав свої твори "Стрільці" і "Носороги" Ежен Іонеско.