Розділ 10. ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА ЯК СИСТЕМА

Драма як вид займає проміжне місце між трагедією і комедією. Трагедія і комедія показують життя дещо однобічно, бо змальовують або трагічне, або комічне. Драма змальовує дійсність ширше, весбічніше. Герої драми здатні на глибокі переживання, мужні, героїчні вчинки, вони діють у звичайних умовах, іноді потрапляють у комічні ситуації. Потворне і низьке подається у драмі без комедійного загострення.

Теоретичне обґрунтування драми дали просвітники Дідро і Лессінґ. Але драма як вид з'явилася в епоху античності. Близькими до драми є комедії давньоримського письменника Теренція "Свекруха" та іспанського драматурга Лопе де Веги "Покарання — не помста". Дені Дідро відзначав, що героєм драматичного твору має бути простолюдин. На противагу класи цистам, він доводить потребу поєднувати у драмі трагічне з комічним. Свої теоретичні положення Дідро ілюструє драмами "Побічний син" і "Батько сімейства".

В українській літературі драма з'являється у XVIII ст. ("Милість Божія"), високого рівня розвитку набуває в XIX ст. у творчості Т. Шевченка ("Назар Стодол я"), І. Котляревського ("Наталка Полтавка"), Івана Карпенка-Карого (І.К. Тобілевича) ("Бурлака", "Наймичка"), І. Франка ("Украдене щастя"), Лесі Українки ("Кассандра").

Драму XX століття репрезентують твори В. Винниченка ("Молода кров", "Чорна Пантера і Білий Ведмідь"), М. Куліша ("Зона", "Патетична соната", "Маклена Граса"). Значний внесок у розвиток драми у XX столітті зробили І. Кочерга, Я. Мамонтов, Іван Дніпровський, Ю. Японський. На рубежі XX—XXI століття з'являються твори представників нового покоління — І. Андрусяка, В. Герасимчука, Б. Жолдака, І. Ірванця, Д. Кешелі.

Є різні жанри драми: соціальна ("Будка" 1. Франка), героїко-психологічна ("Гріх" В. Винниченка), соціально-політична ("Кассандра" Лесі Українки), побутова ("Дві сім'ї" М.Л. Кропивницького), соціально-побутова ("Назар Стодоля" Т. Шевченка), лірико-психологічна ("Місяць у селі" І. Тургенєва), психологічна настроєва ("Блакитна троянда" Лесі Українки), історична ("Маруся Богу славка" М. Старицького).

В епоху Відродження в Італії, Англії, Іспанії набула популярності кривава драма. її витоки в творах римського філософа і письменника Сенеки

(4 до її. с. — 65 pp. н. e.). Сюжет кривавої драми базується на мотивах помсти. Зразками жанру кривавої драми є "Мальтійський єврей" (1589 р.) К. Марло, "Іспанська трагедія" (1587 p.) Т. Кіда.

У літературі Просвітництва утвердилася міщанська драма. її предмет - побут і звичаї людей третього стану, їх тривожне життя. Міщанська драма знаменувала розрив з естетикою класицизму. Міщанськими драмами є твори "Позашлюбний син", "Батько родини" Д. Дідро, "Мінна фон Барнгельм" Г.Е. Лессінга. Відгомін міщанської драми М. Яценко знаходить у п'єсі І. Котляревського "Наталка Полтавка".

На межі XIX—XX століття набули поширення нові жанри драми: неоромантична психологічна ("У пущі" Лесі Українки), драма ідей ("Йоганна — жінка Хусова" Лесі Українки), неореалістична драма ("Гріх" В. Винниченка), експресіоністична ("Патетична соната" М. Куліша), екзистенційна ("Мухи" Ж.П. Сартра), драма абсурду, в якій у гротескових формах показано безглуздя і жалюгідність життя ("Очікуючи на Годо" С. Бек кета, "Носороги" Е. Іонеско). У літературі XXI століття утвердилася постмодерна драма ("Житіє простих" Наталії Ворожбит, "Хащі" Ю. Данилюка).

Мелодрама (грец. melos — пісня, наспів, музика, агата — дія) — літературний твір повчально-моралізаторського характеру з напруженим конфліктом і перебільшеною емоційністю. Вона з'явилася наприкінці XVIII ст. у Франції, спочатку мелодрамою називали музичну драму, музичний елемент зберігся в мелодрамах XVIII—XIX ст. Музика супроводжувала вихід дійових осіб на сцену. Особливої популярності жанр мелодрами набуває у ЗО—40-х роках XIX століття. Тоді з'являються мелодрами М. Кукольника, М. Полєвого в Росії. Українську драматургію XIX століття представляє твір М. Старицького "Циганка Аза". Мелодраматичні елементи є у творі Івана Карпенка-Карого "Безталанна".

У мелодрамах є неправдоподібні ситуації і події; зовнішні ефекти (бійки, смертельні випадки). Герої мелодрами — люди незвичайної долі, надто чутливі, вони гостро реагують на події і вчинки персонажів. У мелодрамах, як правило, щасливий кінець.

Тепер мелодрамами називають недосконалі твори, де гострота конфліктів замінена банальними пристрастями.

Драма-феєрія (франц. fee — фея, чарівниця) — п'єса з казково-фантастичним сюжетом і героями, у драмах-феєріях казкове переплітається з реальним. Прикладом такої драми є твір Лесі Українки "Лісова пісня". Основоположник жанру класицист П. Корнель ("Андромеда", "Золоте руно"). Жанр драми-феєріїє у творчій спадщині Г. Гаупмана ("Затоплений дзвїн"), М. Метерлінка ("Синій птах"), Олександра Олеся ("Над Дніпром), І. Кочерги ("Марко в пеклі").

Драма сатира (грец. drama — дія і satyros — демон родючості) — жанр давньогрецького театру, який займав проміжне місце між трагедією і комедією. В епоху античності драму сатирів називали "жартівливою трагедією". В її основі пригоди, еротичні історії, викрадення, фантастичні події, запальні танці, декламації, пісні хору; герої драми сатирів — міфологічні. Сатири лісові демони з цапиними ногами, які супроводжували Діоніса. Актори драми сатирів одягали цапині шкури. Основоположником драми сатирів був Пратін (VI—V ст. до н. с.). До нашого часу дійшла сатирівська драма Еврипіда "Кіклоп", твори інших авторів збереглися в уривках.

У IV ст. до н. е. жанр драми сатирів припинив своє існування.

Літургійна драма — це духовна драма, яка набула популярності в епоху середньовіччя у IX—XIII ст. Літургійна драма використовувала латинський текст Біблії, її виконували духовні особи біля вівтаря. Згодом латинський текст замінили національним. У IX ст. легенди про смерть і воскресіння Христа читали в діалогах, з цих діалогів сформувалася літургійна драма. З часом у літургійну драму входить розмовна мова, набувають побутового характеру костюми і оформлення сцени. Це приводить до переростання літургійної драми у напівлітургійну. З'являються персонажі з гумористичними репліками (продавець масла для змащування тіла Христа, чорти), тому священики відмовилися виконувати ролі таких героїв у церкві і вистави почали показувати на вулиці. Поряд з духовенством їх фали ваганти і жонглери. У XIII ст. напівлітургійна драма припиняє своє існування. На її місце приходять містерія і міракль.

Містерія (грец. mysterion — служба, релігійний обряд на честь якогось божества). Зразком містерії є англонорманське "Дійство про Адама" (про гріхопадіння Адама і Єви), вбивство Авеля Каїном. Адам виступає у цій містерії простодушним флегматиком, чорт — хитрим казуїстом, Єва — жінкою, яка легко захоплюється. Містерія поєднує релігійне дійство, народний анекдот, фарс, співи і танці.

Вистави містерій організовували органи місцевого самоврядування. Виконавцями містерій були міські ремісники. У Франції містерії пізнього періоду з'явилися після 1450 p., їх називали циклічними. Найдавніша "Містерія Старого-завіту" нараховує 50 тисяч віршів, це 40 окремих п'єс. У них брало участь 243 актори, п'єса виконувалася кілька тижнів. У "Містерії страстей Господніх" А. Гребана брало участь 400 чоловік. Вистави відбувалися на вулицях, майданах, під час свят, ярмарків, вони виконувалися національною мовою.

У містеріях біблійні мотиви набували побутового характеру. Так, Ной поставав у образі бувалого матроса, а його дружина — сварливої баби.

Містерії використовували й історичні факти. У 1429 р. з'явилася "Містерія про облогу Орлеана" з історичними героями, серед яких Жанна д'Арк. Посилення комедійних і сатиричних елементів у містеріях викликало їх осуд, а згодом і заборону, у 1548 р. містерії були заборонені майже у всіх країнах Західної Європи.