Розділ 10. ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА ЯК СИСТЕМА

В Україні драми-містерії ставили у XVII ст. Авторами містерій були М. Довгаленський ("Комічна дія"), Д. Туптало ("Комедія на день Рождества Христова"). Відомі анонімні містерії "Слово про збурення пекла", "Царство Натури Людской", "Мудрость предвічная". У XIX—XX ст. з'являються твори, що використовують форму або назву жанру (В. Маяковський "Містерія Буф"), Т. Шевченко свою поему "Великий льох" назвав містерією. К. Гамсун написав роман "Містерії".

Міракль (франц. miracle від лат. miracylum — диво) — один із жанрів середньовічної віршованої драми (XII—XV ст.) релігійно-повчального змісту. В основі сюжету — "чудо", яке здійснює святий. Однією з перших драм цього жанру була "Гра про Святого Миколая" Жана Боделя. У "Міраклі про Теофіла" Рютбефа використано сюжет про те, як людина продає свою душу дияволу. З часом релігійний елемент з міраклю зникає, драма набуває міщансько-моралізуючого або рицарсько-авантюрного характеру. У XIV— XV століттях у міракяях розроблялася сімейно-побутова тематика, звучала критика лицарів і феодалів ("Міракль про Гібур", "Міракль про Роберта-Диявола"). Міракль побутував на сцені до XVIII ст. Цей жанр прагнули відновити символісти на рубежі XIX—XX ст. Характерним з цього погляду є твір М. Метерлінка "Диво святого Антонія". Український міракль представляють твори "Розмова про грішну душу" і "Успенська драма". Міракль дав поштовх розвитку мораліте, побутової драми, комедії.

Ауто, ауту (іспанське та португальське auto — дія) — одноактна драматична вистава релігійно-алегоричного змісту, набула поширення в Іспанії та Португалії у другій половині XIII ст. Ауто близька до містерії, її виконували актори у кількості 3—4 чоловік. Персонажі ауто — Смерть, Купідон, Янгол, Імператор. Майже 400 ауто написав Лопе де Вега. До жанру ауто зверталися Тірсо де Моліна і Иедро Кальдерон. У 1765 р. ауто як архаїчна драма була заборонена.

Скетч (анг. sketsch — ескіз, начерк) — невеликий твір гумористичного або сатиричного характеру. В його основі — гострий сюжет, несподівані смішні ситуації. Скетч, як правило, складається з однієї дії, яка триває сім — п'ятнадцять хвилин, тематика скетчів — родинно-побутова. Скетчами є твори А. Чехова "Ведмідь", "Пропозиція", одноактні п'єси Сервантеса, Мольєра, Меріме. Скетч близький до фарсу, він може бути сатирою, пародією, фейлетоном. Розквіт жанру припадає на 50-ті роки XIX ст. Скетчі використовуються в театрах мініатюр та в цирку.

Мораліте (франц. moralite від лат. moralis — моральний) — віршована драма алегоричного характеру, вона сформувалася у Франції та Англії у XV ст., поширилася в багатьох європейських літературах. Героями мораліте були алегоричні образи: Дружба, Справедливість, Розум, Нерозум, Багатство, Бідність, Надія, Віра, Любов. Позитивні герої завжди перемагали.

Елементи мораліте входили в містерії, міраклі, історичні драми. До жанру мораліте відносять твори "Трагедокомедія о міді в будущей жизні..." Варлаама Лащевського і "Воскресіння мертвих" Георгія Кониського.

Шкільна драма жанр церковної драматургії. Шкільна драма з'явилася у XV ст., поширилася в Італії, Франції, Нідерландах, Австрії, Німеччині, Польщі. В Україні шкільні драми створювалися у XVII—XVIII ст. переважно викладачами піїтики, а використовувалися вчителями і учнями духовних шкіл. Для шкільних драм використовувалися біблійні сюжети, а згодом історичні явища і факти. Шкільна драма мала віршовану форму, строгу композицію, вона складалася з 3—5 актів, після кожного виступав хор, який розважав глядачів.

Драма включала пролог і епілог. Вистави відбувалися до Різдва і Великодня. Історія шкільної драми пов'язана з такими творами, як "Олексій, Божий чоловік" (1674 p.), "Милість Божа, од неудоб носимих обид лядских чрез Богдана Зиновія Хмельницкого, преславного войск Запорозких, свободившая..." (сценізована у 1728 p.). Найвиразніший твір цього жанру — трагікомедія "Володимир" (1705 р.) Феофана Прокоповича.

Драматична хроніка. Утвердилася в епоху середньовіччя. Це вид драми, близький до епосу, в його основі — історичні події. Сюжет розвивався у часовій послідовності, сюжетні лінії і епізоди мали закінчений характер. З драматичних хронік запозичував сюжети Шекспір. До жанру драматичної хроніки належать "Хроніка рицарських часів" О. Пушкіна, "Жакерія" П. Меріме, "Дмитрій Самозванець" О. Островського.

Драматичний етюд — це одноактний драматичний твір, в основі якого один епізод, події змальовані статично, характери дійових осіб лише окреслені. Виділяють трагічні ("Зимовий вечір" М. Старицького, "Кам'яна душа" І. Франка), ліричні ("В холодку", "Не співайте, півні, не зменшайте ночі" С. Васильченка, "Прощання", "Айша та Мохам мед" Лесі Українки), гумористичні і сатиричні ("По ревізії" М. Старицького, "На перші гулі" С. Васильченка), символічно-алегоричні ("Осінь", "При світлі ватри", "Тихого вечора" Олександра Олеся), трагікомічні ("Лихо не кожному лихо — іншому й талан" М. Кропивницького) жанрові різновиди.

Вертеп — пересувний ляльковий театр, популярний в Україні у XVIII—XIX століттях, у якому ставили релігійні та світські п'єси. їх виконавцями були школярі, дяки, згодом мандрівні групи артистів. Вертепні драми ставили на сільських і міських майданах, ярмарках. Приміщенням театру була найчастіше двоповерхова скринька з прорізами у підлозі. Підлогу застеляли хутром, щоб не було видно щілин, з яких вертепник водив ляльок, тримаючи їх за дріт. За дерев'яних ляльок говорив і співав вертепник, який змінював голос відповідно до ролі: Ангела, Пастуха, Воїна. За спиною перебував хор, який виконував молитви і Духовні кантати. Крім вертепної скриньки вертепний театр використовував восьми або дванадцятипроменеву зірку, що засяяла, коли народився Ісус Христос. На верхньому поверсі розігрувався сюжет про народження Христа та Ірода, який звелів винищити всіх немовлят, за це Смерть покарала його. На нижньому поверсі ставили жартівливі побутові сценки, в яких висміювалися недоліки тодішнього життя. У другій частині вертепного дійства використовувалися прислів'я, приказки, народні пісні.

10.5. Суміжні змістоформи

Суміжні змістоформи виникають внаслідок взаємодії літературних родів. Поєднання епічних і ліричних елементів породило ліро-епічні твори: баладу, думу, билину, байку, сатиру, буколіку, співомовку, ліро-епічну поему, роман у віршах.

Балада (лат. bailare — танцювати) — у добу середньовіччя (XII—XIII ст.) була любовною хоровою піснею до танцю. Втративши танечний рефрен, у французькій поезії XIV ст. вона стала придворним жанром. У Англії набули популярності балади драматичного характеру з хоровим приспівом про Робін Гуда. В українській поезії термін "балада" почав застосовуватися в XIX ст. У сентименталістів і романтиків балада була твором героїко-фантастичного характеру. Балади такого змісту писали Р. Берне, С. Колрідж — в Англії, Ф. Шиллер, И.В. Ґете, Г. Гайне — в Німеччині, В. Гюґо — у Франції, В. Жуковський, О. Пушкін — у Росії, Т. Шевченко — в Україні. Балада XX ст. представлена творами Є. Плужника, В. Сосюри, А. Малишка, Олександра Олеся, П. Тичини, В. Симоненка, І. Драча. У баладі синтезувалися особливості усіх трьох родів літератури. У баладах XX ст. розповідне начало витісняє психологічний елемент. Свідченням цього є книжка І. Драча "Балади буднів".

Драма — ліро-епічний твір героїчного характеру про історичні події з життя українського народу. Думи відтворюють боротьбу проти турецько-татарської неволі ("Маруся Богуславка", "Козак Голота", "Самійло Кішка", "Втеча трьох братів з города Азова"). У думах розкривається родинне життя, порушуються морально-етичні проблеми ("Козацьке життя", "Удова і три сини", "Прощання з родиною"). У думі можна виділити три частини:

1) заспів (заплачка);

2) розповідь;

3) закінчення.

Вона має урочистий стиль, для створення якого використовуються архаїзми, уповільнена форма розповіді. Перша згадка про думу, зауважує М. Возняк, є у хроніці польського історика С. Сарницького "Аннали" (1587 p.). Він писав про хоробрих братів Струсів, які загинули в боротьбі з волохами. "Про них, — відзначав С. Сарницький, — іще сьогодні співають елегії, їх називають українці (руси) думами, які висловлюють зміст пісні сумним голосом і жестами співаків, що колишуться в один і другий бік, ба навіть і на їх зразок і на дудках висловлює тут і там сільський народ те саме в мелодіях — голосіннях". Таким чином, за свідченням Сарницького, дума мала в XVI ст. елегійний настрій, ліричне забарвлення, оспівувала лицарську смерть, отже, була сумною мелодією й "виконувалася не тільки співом, але й супроводжувалася ритмічними рухами професійного співця, що його мотиви наслідували селяни, виграючи на дудках"1.

Збирали й публікували думи М. Максимович, М. Цертелєв, А. Метлин-ський, П. Куліш. М. Максимович увів термін "дума" в науковий обіг. Т. Шевченко на честь творців і виконавців дум назвав свою книжку "Кобзарем". Теми і образи дум використовували П. Тичина, М. Рильський, А. Малишко. Окрім ліро-епічних дум, зустрічаються епічні ("Іван Богун", "Перемога Корсуиська"), ліричні ("Невольницький плач", "Сестра і брат", "Проводи козака до війська").