Розділ 10. ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА ЯК СИСТЕМА

Драматичний твір ділиться на частини, які називаються діями або актами. Акти складаються з яв, поява нової дійової особи означає нову яву, не у всіх творах є яви. Між діями є перерви (антракти), які необхідні для зміни декорацій, а також відпочинку акторів і глядачів.

У драматичному творі — невелика кількість подій і дійових осіб, як правило, — одна сюжетна лінія, коли є побічні, то розвинені слабо і підпорядковані головній. Основні засоби характеристики дійових осіб — вчинки, дії, жести, міміка, мова. Емоційне сприйняття гри акторів посилює музика.

Драматичні твори, призначені для сценізації, — невеликі за обсягом (70—80 стор. тексту), бо тривалість вистави не може перевищувати 3—4 години.

Драма сформувалася на основі обрядового дійства, пов'язаного з культом бога родючості і виноградарства Діоніса. Свята "діонісії" супроводжувалися танцями і піснями про страждання і перемогу Діоніса. Учасники дійства одягали шкури цапів і маски. Хори на честь Діоніса співали дифірамби, у яких оплакували смерть Діоніса, в жертву йому приносили цапа. Дифірамб включав, крім пісні хору, декламацію корифея. На "діонісіях" виконувалися й сороміцькі пісні. Арістотель писав, що трагедія і комедія виникли з імпровізації: трагедія — з дифірамба, комедія — з фалічних пісень. На "діонісіях" проводилися змагання трагіків і комедіографів, у таких змаганнях брали участь відомі драматурги Стародавньої Греції Есхіл, Софокл, Еврипід, Аристофан.

Види і жанри драми

Драма як літературний рід поділяється на три види: трагедію, комедію і власне драму.

Трагедія (грец. tragdidia від tragos — цап, ode — пісня, букв, цапина пісня) виникла з ігр сумного характеру в честь бога Діоніса восени, коли греки проводжали його на зимову сплячку. Виникнення трагедії пов'язане з міфом про смерть бога Діоніса. Його смерть оплакували в дифірамбах. Основоположником трагедії був Есхіл, він увів у трагедію другого актора, а Софокл — третього. Антична трагедія мала міфологічний характер. Важливу роль у давній грецькій трагедії відігравав хор. Він виконував ліричні та епічні функції. Ліричні — оплакування загибелі героїв, висловлення співчуття, жаху, гніву, епічні — розповіді про події і обставини. Хор був учасником трагічного дійства. У трагедії Есхіла "Перси" хор виражав позицію суспільства, яка була протилежною до позиції героїв, у трагедії "Агамемнон" хор представляв психологію народу. Хор міг вступати в діалог з героями трагедії.

Антична трагедія включає шість обов'язкових елементів (про них іде мова у праці Арістотеля "Поетика"):

1) розповідь (міф);

2) характери;

3) думка (вміння говорити про доречне та істотне);

4) мова (метрична або прозова);

5) музика;

6) видовище.

На думку Арістотеля, основне у трагедії — дія, трагедія може обійтися без характерів. "Трагедія, — за словами Арістотеля, - є відтворення прикрашеного мовою (причому кожна частина має саме їй властиві прикраси) важливої і закінченої дії, що має певний обсяг, відтворення не розповіддю, а дією, яка через співчуття і страх сприяє очищенню подібних почувань".

Трагедія захоплює душу перипетіями та впізнаванням. Третя складова трагедії — страждання.

Арістотель торкається композиції трагедії. Вона включає пролог, епісодії, ексод, хорову частину. В хорову частину входять парод і стасим. Пролог — частина трагедії перед виходом хору, епісодій — частина трагедії поміж хоровими співами, ексод — частина трагедії, після якої немає хору. Парод — перший виступ хору, ексод — останній. Арістотель вважав, що композиція трагедії повинна бути заплутаною, "відтворювати жахливе і гідне співчуття".

Розмірковуючи над характерами в трагедії, Арістотель вважав, що вони мають бути благородними.

Трагедія майже завжди закінчується смертю головного героя, його прирікали на загибель надприродні сили, міфічна доля (грец. тоіга, лат. fatum). Едип з трагедії Софокла "Едип-цар" волею долі став злочинцем, убиває свого батька царя Лая і одружується на матері Іокасті. Він прагнув уникнути злочину, але Доля мимоволі зробила його злочинцем. Усвідомивши суть злочину, Едип осліплює себе і йде у вигнання.

Новим етапом у розвитку трагедії стала трагедія епохи Ренесансу. У трагедіях Шекспіра долю героїв визначають не боги, не фатум, а соціальні умови. Герої трагедії Шекспіра "Ромео і Джульєтта", "Король Лір", "Отелло", "Гамлет" виступають проти звичаїв і традицій, стають жертвами відживаючого суспільства.