Розділ 10. ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА ЯК СИСТЕМА

Досягнення комедійного мистецтва Відродження пов'язані з іменами Лопе де Всій, Кальлсрона і Шекспіра. їх комедії відзначаються майстерністю сюжетів, жвавістю діалогів і виразністю характерів. Новий тип комедії створив Мольєр ("Тартюф", "Дон Жуан", "Мізантроп"). Мольєр викриває духовне зубожіння аристократії, її показну набожність, цинічне лицемірство. їм протиставляє позитивні образи простих людей. Цс було відступом від класицистичних канонів, сформульованих II. Буало. Але самі характери дійових осіб Мольєр будував за принципами класицизму, виділяючи домінантну рису ("Тартюф", "Скупий").

В епоху Просвітництва з'являються комедії П. Бомлрше ("Севільський цирульник", "Одруження Фігаро"), К. Гольдоні ("Шинкарка", "Слуга двох панів"). Позитивними героями їх комедій є люди середнього стану.

У XVIII ст. з'явилися "слана комедія", у якій на місце комедійного начала прийшли сентиментально-зворушливі ситуації, комічна опера, яка виражала інтереси простих людей. Першу сентиментальну комічну оперу написав Ж.Ж. Руссо ("Селянський чаклун"). У XVIII ст. набула популярності сентиментальна комедія зі співами, інтригуючим, анекдотичним сюжетом, яку називають водевілем.

Просвітники виступили проти класицистичного трактування комічного. Класицисти предметом комічного вважали життя простих людей.

У XIX ст. з'являється комедія ідей (її основоположники О. Уайльд і Б. Шоу), комедія настроїв (А. Чехов), у XX ст. комічні каїки-алегорії (Є. Шварц), ексцентричні комедії-буфонади (Ж. Жіроду і Д. Хармс).

Українська комедія починається з інтермедійної частини шкільної драми і вертепу XVII — XVIII ст. Досягнення української комедії XIX ст. пов'язані з творами "Москаль-чарівник". Котляревського, "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка, "За двома зайцями" М. Старицького, "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн" Івана Карпенка-Карого, "Чмир", "Мамаша" М. Кропивницького. У XX ст. комедія збагатилася творами М. Куліша ("Отак загинув Гуска", "Хулій Хурина", "Мина Мазайло"). Комедію останніх десятиліть XX ст. представляють твори О. Коломійця ("Фараони"), Я. Стельмаха ("Вікеитій Прерозумний"), В. Минка ("Жених із Аргентини").

Майже стільки літ, скільки існує комедія, існує й теорія комічного. Арістотель бачив комічне у суперечностях між потворним і прекрасним, Кант — між низьким і піднесеним. Геґель вважав комічною дрібну, нікчемну мету, яку здійснюють з серйозним виглядом. На думку М. Чернишевського, основою комічного є внутрішня порожнеча і нікчемність, що прикриваються зовнішністю, яка претендує на реальний зміст і значення. М. Чернишевський підкреслював, що "справжня сфера комічного — людина, людське суспільство, людське життя, бо в людині тільки розвивається прагнення бути не тим, чим вона може бути, розвиваються недоречні, безуспішні, безглузді претензії. Все, що виходить в людині і в людському житті невдалим, недоречним, стає комічним, якщо не буває страшним або згубним".

Основа комічного — сміх, сміючись над потворним, ми піднімаємося над ним. Потворне стає комічним, коли намагається видати себе за прекрасне. Комічне, за словами М. Чернишевського, "пробуджує в нас почуття людської гідності". Сміх може бути доброзичливим (іронія) і злим (сарказм). О. Герцен писав: "Сміх — одне з найсильніших знарядь проти всього, що віджило і ще тримається бог знає на чому... Сміх — справа далеко не одного жарту... Написати історію сміху було б надзвичайно цікаво. У церкві, палацах, у струнку перед начальником департаменту, перед приставом часті, перед німцем-приказчиком ніхто не сміється. Кріпаки-слуги позбавлені права усмішки в присутності поміщиків. Одні рівні сміються між собою.

Якщо нижчим дозволити сміятись при вищих або якщо вони не можуть утриматись від сміху, тоді прощай чинопочитания... Сміх нівелює, — а цього-то і не бажають люди, які бояться залишитися на своїй власній питомій вазі". М. Гоголь зауважував, що сміху боїться навіть той, хто нічого не боїться.

Звичайно, не все, що в житті викликає сміх, може бути основою комічного. Ще О. Пушкін писав, що комедія базується не лише на сміху, але й на розвитку характерів.

Комічний герой не є тим, за кого себе видає, він настирливо домагається своєї мети, та в процесі дій відчуває, що не може її досягти, але при цьому не уявляє, наскільки він смішний. Обмеженість, тупість можуть бути не лише смішними, але й страшними, небезпечними. Там, де виникає страх за життя, зникає комічне. Суб'єкт комічного завжди відчуває перевагу над об'єктом сміху. Комічне з'являється внаслідок невідповідності очікуваного, прогнозованого і реально існуючого.

Сфера комічного — обмежена. Не всі види мистецтва звертаються до комічного. Немає комічного в архітектурі, мінімальні можливості для його створення має музика. Звертається до комічного графіка, карикатура, рідко — скульптура (дерев'яні, глиняні, фарфорові вироби). Значні можливості для втілення комічного має художня література. Крім комедії, комічне освоює гумореска, сатира, епітафія, пародія, памфлет, фейлетон, фарс, травестія, а також — сатиричні романи, повісті, оповідання.

Жанри комедії

Сатирична комедія з'явилася в епоху античності. У сатиричній комедії немає позитивних героїв, вона розвінчує суспільні вади. М. Гоголь писав, що в його сатиричних комедіях позитивним героєм є сміх. Зразком сатиричної комедії є одноактна п'єса М. Зарудного "Номенклатурна одиниця".

Героїчна комедія з'явилась у творчості романтиків. її основоположником є французький поет-романтик Е. Ростан, автор комедії "Сірано де Бержерак". У героїчній комедії поєднується героїчне і комедійне начало. Розквіт героїчної комедії припадає на 30-ті роки XIX ст. Зразками цього жанру є "Мій друг" М. Погодіна, "Слава" В. Гусєва.

Лірична комедія пов'язана з творчістю А. Чехова. У ліричній комедії розкриваються інтимні почуття героїв, у ній синтезується сумне і веселе. Позитивний герой через позитивні риси потрапляє у смішні ситуації ("Проста дівчина" В. Шкваркіна, "Маленька студентка" М. Погодіна).

У родинно-побутовій комедії розкриваються побут, звичаї, родинні стосунки персонажів. Цей жанр сформувався в епоху класицизму. У творчій практиці його використовували Мольєр ("Мішанин-шляхтич"), Д.І. Фонвізін ("Недоросток"), М. Гоголь ("Ревізор"), Іван Карпенко-Карий ("Сто тисяч", "Хазяїн"), М. Куліш ("Закут").

Комедія масок або комедія день арте (італ. commedia deli arte — професійна комедія) — вид імпровізованого народного театру епохи Відродження. Дійовими особами комедії є слуги-маски: Арлекін, Бригелла, Сер-ветта, Пульчинелла, маски панів (купець Панталоне, Капітан, Доктор), ролі закоханих виконували без масок. Кожен персонаж мав сталі риси характеру, носив відповідний одяг, розмовляв своєю мовою. Комедія дель арте поєднувала пісню, слово, танець акробатику. У ній брало участь 10—13 дійових осіб, інтер'єр — міська вулиця, балкон, вікно.

У середині XVII ст. жанр комедії дельарте втрачає актуальність. Традиції жанру комедії дель арте у XIX ст. продовжила італійська діалектальна комедія. Вплив комедії масок позначився на творах Мольєра. Засоби цього жанру використовували В. Мейєрхольд, Є. Вахтангов, Лесь Курбас.

Комедія ситуацій — різновид комедії, в основі якої інтрига, непередбачені ситуації, несподіваний поворот у сюжеті. Комедії ситуацій властивий незбіг слів і вчинків, вона з'явилася в добу античності, розвивалася в епоху середньовіччя. Першим твором цього жанру був твір Менандра "Близнюки". Цей жанр використовували В. Шекспір ("Комедія помилок"), Ж.Б. Мольєр ("Тартюф"), М. Гоголь ("Ревізор"), І. Котляревський ("Москаль-чарівник"), Іван Карпенко-Карий ("Сто тисяч"), О. Коломієць ("Фараони").