зорею. Світовим Древом і весною. Ці сузір'я символізують Богинь Рожаниць - Ладу і Л елю.
На півночі Ведмедиці-рожаниці мали свою паралель священних Лосих. Іноді сузір'я Великої Ведмедиці росіяни називають Лось. Народи Сибіру шанували Лосиху-матір, здійснюючи ритуали на її честь, у всьому схожі на російські обряди шанування Ведмедиці на "Ведмежих празниках". Лосині та оленячі роги прикрашали житла північних народів і шанувалися як родинні обереги. Лось у багатьох народів наділявся деміургічними функціями творця світу.
У греків ведмедиця є культовою твариною поруч з ланню Артеміди. Приручений ведмідь жив також при храмі цієї Богині. В Аттиці жриці Артеміди на "ведмежі свята" вдягатися у ведмежі шкури і виконували ритуатьний танець ведмедя. Артеміді також приносили в жертву ведмедя. Міф розповідає, що супутниця Артеміди, німфа Катісто, була перетворена на ведмедицю за втрату дівочої незайманості і перенесена на небо у вигляді Великої Ведмедиці. Статуя священної ведмедиці з язичницьким крижем на грудях досі збереглася на місці язичницького храму (вірогідно, Рожаниць) у Польщі — гора Слєнжа. неподалік Вроцлава.
Здатність ведмедя впадати в зимову сплячку (на Здвпження) і пробуджуватися навесні (Масляна, Комоїдиця або Благовіщення) породила уявлення про нього як аналог умираючого і воскресаючого Бога. З ним у багатьох народів пов'язаний культурний герой, предок, родоначальник, засновник традиції, тотем*. Ведмідь і людина в повір'ях слов'ян вважатися родичами, бо ведмідь може ходити на задніх лапах, лазити по деревах, їсть таку саму їжу, як і людина (наприклад, мед), у нього схожі на людські ступні й пальці. Крім того, мисливці кажуть, що собака на ведмедя гавкає так само, як і на людину, а не так, як на інших звірів.
До того ж, ведмідь, будучи хижаком, ніколи не їсть людину і людям також здавна заборонялося вживати ведмежатину, носити одяг з ведмежого хутра. Однак у народів Сибіру і Далекої Півночі на "ведмежі свята" приносилось у жертву м'ясо ведмедя і плем'я прилучалося до тотема. Легенди про співжиття ведмедя з жінкою і народження нею сина богатирської сили, вказує на тотемний зв'язок людини з ведмедем. Існувати традиції вирощування і виховання ведмедя у людській сім'ї.
Як вважають дослідники, навіть ім'я ведмедя було табуйоване: назва ведмідь є лише своєрідним ім'ям-замінником "відаючий мед". Таких ев-фемізмів (слів замінників) щодо ведмедя є кілька десятків, серед них: сам, хазяїн, мельник, дідусь, чорний звір, кошлатий, косолапий, бурмило, старий та інші. Справжня назва ведмедя у слов'ян, як і романо-германців, могла бути her, bar (пор. назву барліг — лігво бара-ведмедя)17. Культ ведмедя в язичннцькій традиції був тісно пов'язаний із Белесом і мисливською магією. Якщо яскраво світиться сузір'я Волосожар, буде вдалим полювання на ведмедя — говориться у мисливському повір 1. Ведмідь користувався великою пошаною у власників худоби, бо вважався охоронцем домашніх тварин. Його кігті, лапи, голова часто служили оберегами, які чіпляли в стайнях чи хлівах для забезпечення здоров'я худоби. Якщо господар не мав справжніх ведмежих амулетів, він замовляв їх зображення з глини, воску або дерева. Шерстю ведмедя обкурювати курники, хліви.
Ведмедю також притаманна шлюбна символіка: спеціально ряджені у ведмежі шкури на весіллях здійснювати магію родючості. Існувати також прикмети: якщо введений до хати ведмідь зареве посеред кімнати — чекай весілля, якщо дівчині присниться ведмідь — буде жених. У Р(к*ії мати зустрічає молодих після вінчання у вивернутій хутром назовні ведмежій шкурі, в Україні — у овечому кожусі, що символізує багатство і родючість.
Вважалося, що жінка виліковується від безпліддя, якщо через неї переступить ведмідь. При зустрічі з ведмедем у лісі, жінка показувала йому груди, бо вірили, що ведмідь жінку не чіпає.
У "ведмежі дні" (на Калиту, Велесовий тиждень. Масляну) господині випікати хліб і підкидали його в димохід "для ведмедя".
Олень — цар рогатих тварин. Його роги водночас схожі на крону гіллястого дерева, що створює уявлення про роги-промені. Недаремно олень порівнюється з сонцем і його промінням. Він перевозить душі до Сварги (Раю). Олениці (лосихи) були також найдревнішим символом Богинь-Рожаниць. що широко відображено в ювелірному і культовому мистецтві. Золоторогий олень слов'янських казок - втілення сонячного світла — поширений образ і в обрядовому фольклорі (весільних піснях, колядках тощо):
В чистім полі все полин-трава,
В тім полину ходить білий олень.
Білий олень — золоті роги...
Про сонячного оленя відомо також у німецькому фольклорі. У германців зберігся звичай на Різдво рядитися в оленячі шкури, проти чого суворо застерігала католицька церква.
Кінь служив засобом пересування не тільки людей по землі, але й Богів у небі. Сонячна колісниця, запряжена білими або золотими конями, — типовий атрибут найвищого Божества арійських народів. Кінь супроводжує і слов'янських Богів — Дажбога, Хорса, Світовнда. Перуна. Він — символ руху взагалі: як земного, так і небесного. Мотив божественних коней поширений у культовому мистецтві на широких просторах від Європи до Індії. У вигляді двох коней зображатися ведійські Ашвнни і грецькі Діоскури, балтійські "літи Нога", іі англосакські Hengist і Horsa. На коні зображалася кельтська Богиня Іїпоиа (дослівно "кінська Богиня"). Малоазійська Богиня на коні, вірогідно, стала прообразом відомих амазонок.
Внаслідок своєї стрімкості і швидкості кінь став символом Світового Дерева, яке єднає небо і землю: слов'янській "Диво-кінь вухами підпирає небо, очима лічить зорі, копитами білий камінь розбиває, вогнем сліди замітає, гривою все поле вкриває". У Рігвсді Світове Дерево Аш-ваттха. під яким зображений священний кінь, дослівно означає "стоянка коня". У скандинавській міфології назва Світового Дерева Ігдрассіль у дослівному перекладі з давньоісландської означає "кінь Одіна".
Відомий священний кінь зі святіші Світовнда, культ якого описаний Саксоном Граматиком: "Божеству належав білий кінь... Підстригати чи виривати волосся із його гриви або хвоста вважалося злочином... На цьому коні виїздив у бій Свантешп...проти ворогів своїх святощів"й'. Цей кінь, якого годувати і доглядати мав право лише жрець, призначався дія важливих державних во|Х)жінь. Коли треба було вирушати на війну, жрець, відправившії урочисті молитви, проводив коня через ряди списів: якщо кінь переступав їх правою ногою — віщував перемогу, якщо ж лівою — війну відкладали, бо вірили, що неминуче програють, або змінювати план війни.
Володимир Шаян у своїй праці "Найвище Світло. Студія про Сварога і Хорса" довів етимологічну тотожність слів Хор (сонце, коло) і Хоре (кінь), а також їх близькість до поняття Сварога і Сварги10.
У давніх слов'ян була навіть клятва, що протягом століть збереглась як найсвятіша: "Клянусь конем!" Кінь був дорогим подарунком князя своїм заприсяженим воїнам-дружинникам. В Україні кінь вважався добрим другом людини здавна. Коня високо шанували українські козаки -останні лицарі руської військової касти. Він був і найпершим помічником у господарстві. 1 хоча коня мані в основному заможні сім'ї, язичницькі обряди першого іюсадження на коня ("пострижини") хлопчиків здійснювалися впродовж багатьох століть і після прийняття християнства.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Українське народознавство» автора Кравець В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ТВАРИНИ ТА ПТАХИ“ на сторінці 3. Приємного читання.
