Розділ «Паскаль Брюкнер Парадокс любові»

4) Суперечливі настановлення

Дилема індивіда: намагаючись знайти опору лише в самому собі, він утім з тривогою озирається, чи схвалюють його ближні. Йому хотілося б заявити, як ото зробив екс-гіпі Джеррі Рубін: «Треба достатньо любити себе, щоб не потребувати інших для щастя». Ця неймовірна формула нагадує ту, що її виснував французький економіст Леон Вальрас: «Бути вільним означає відчувати, що ти поквитався з усіма іншими». Соліпсизм або геть не функціює, або ж постійно дає маху. Твердження, що нам ніхто не потрібен, лише зворотний бік констатації сумного факту, що ніхто нас не потребує. Гордота самодостатності невіддільна від туги самотності, прагнення відрізнятися поєднується з відчайдушним наслідуванням інших. Такі страждання мізантропа: зваблювати розвінчуючи, випрошувати як милостиню людське схвалення, зневажаючи людей, ховати величезний потяг до спілкування під машкарою відчуження. Він повинен контактувати зі світом, щоб його ненавидіти, а якщо світ обертається до нього спиною, він бачить у цій холодності правильність свого діагнозу і картає лютість юрми.

Ми вільні, принаймні за демократії, кохати кого хочемо, обирати форми сексуального життя, котрі нам до вподоби, проте настає мить, коли доводиться йти на ризик заради іншого: він перевершить наші сподівання, позбавить нас бентежного перебування наодинці з собою. Незалежність — не останнє слово людини, каже нам кохання, змушуючи сліпо вірити в іншого: ось чому найбільше горе на землі — смерть дорогих нам людей, без яких життя втрачає і сенс, і смак. Проте кохання, котре завдає смутку і лиха, не є останнім словом людської долі, каже нам індивідуалізм. Ми постійно метаємося поміж цими двома настановленнями, плутаємо свободу вибору в коханні — величезний поступ! — із вибором особистої свободи. В одному випадку необмежена подружня солідарність поглинає окреме «я» кожного з членів подружжя, в іншому «еґо» виступає вперед, затуляючи «ми», й тоді є небезпека, що це тільки сусідство двох самотностей. Новітня мрія (давня, мов світ, проте сьогодні дуже поширена) цілком полягає в цьому подвійному прагненні: тішитися симбіозом з іншою людиною, залишаючись господарем свого життя.

До цього додається намагання зберегти всі дружні контакти дитинства та юності, про що свідчать американські серіали «Друзі» та «Секс у великому місті», де річ іде про товариства друзів (подруг), які воліють радше велику кількість дружніх зв'язків, ніж одну любовну приязнь. Навіть вступивши в доросле життя, ми зберігаємо нашу дружну ватагу, бо не хочемо, щоб вона розпадалася після закінчення ліцею чи університету, коли розпочинається професійна діяльність. Ми намагаємося зберегти ці маленькі згуртовані осередки, де зберігається пам'ять про нашу солідарність і спільні витівки, а також спростувати протиставлення поміж найкращим приятелем і законною дружиною (чи навпаки, поміж чоловіком і подругою). Кохання — це пригода, й ми не хочемо відмовлятися від неї за умови, що воно не позбавить нас усіх інших пригод. Одне слово, ми, наче великі дітлахи, хочемо всього й відразу, хочемо зберегти зв'язок, та не бути ні з ким пов'язаними, а техніка цьому тільки сприяє. Вірним супутником життя в одинаків стає телефон, який дає змогу бути з усіма, позбавляючи необхідності спільного проживання з кимось. Інтернет, мобільний телефон — засоби вибратися із самотності є передовсім способами усталити її, вчинити стерпною.

Візьмемо, наприклад, відомий вислів: «Моє тіло належить мені». Немає справедливішого висловлювання з боку жінки, яку панівний лад позбавляє можливості вільно розпоряджатися собою і яка хоче самостійно ухвалювати рішення, що стосуються кохання й материнства. Та якщо моє тіло належить лише мені, якщо ніхто його не хоче, то навіщо потрібне це право власності? Звісно, це лихо — почуватися безжально визискуваним об'єктом статевих стосунків, проте буває й інше лихо: коли ніхто нас не чекає й не бажає. Ми починаємо зі ствердження нашої цілковитої й безумовної автономії, яка обертається великим тягарем, якщо ніхто не хоче нас завоювати. І, хоч як воно безглуздо, заради збереження свободи ми мусимо губити кохання чи заради збереження кохання поступатися свободою.

5) Старий світ не помер

Отож розкріпачення звичаїв сприяло звільненню жінок, тілесні зв'язки стали простішими, аби лиш були «бажаними», сексуальна інформація, включно з усіма необхідними засторогами щодо заразних недуг, надається дітлахам ще в молодших класах. Шлюби переважно з кохання, крім приголомшливих винятків у кварталах, де ще й досі панують патріархальні традиції, кожному з нас, чоловікові чи жінці, надається змога зберігати чи знову зав'язувати любовні стосунки аж до похилого віку, визнається право меншин, які безсоромно рекламують себе, принаймні, у великих містах. Та, як по правді, слід визнати, що старий світ ще не сказав свого остатнього слова: емансипація не вчинила статеве життя наших сучасників менш проблемним, бо воно занепадає, обертаючись страхом, порнографічним бізнесом, терапією, кохання залишається зачарованим селом, де немає місця для старих, негарних, бридких, убогих, криза чоловічої ідентичності не дуже підірвала владу чоловічої статі, культ зовнішності й молодості дужче, ніж будь-коли, утримує свої позиції, над нами й далі тяжіє фатальна залежність від біології: для жінок після сорока років материнство вже стає проблемою, тоді як чоловіки можуть кого хочеш запліднити до кінця свого життя. Крути не крути, «полювання на чоловіка» в XXI столітті залишається таким же реальним, як і в XIX столітті, як і раніше, переважає гомогамія (укладання шлюбів поміж представниками тієї самої групи), гроші й далі диктують свої закони у сфері інтимних стосунків, бо, схоже, 90 % жінок хотіли б узяти шлюб чи й просто жити зі старшим, освіченішим і заможнішим чоловіком[17], а ті, що мають хистке економічне становище, видаються недоброю партією. Влада і багатство, як ніколи, виступають еротичними чинниками, чарівна казка простісінько залежить від банкового рахунку, кохання зазвичай знаходять у межах свого соціального класу і свого середовища, а якщо можна, то й у вищих прошарках. Одне слово, прагненню до реформ у царині кохання заважає давня людська закваска, й тим гірше для тих, котрі сподівалися обернути її ферментами духовного поступу. Кохання, хочемо ми того чи ні, знову занурює нас у давній магічний гумус, відроджує дитячі страхи, безпідставні надії, жорстокість у поєднанні з рабською покорою[18]. Якби не було цієї незмінності, хіба могли б ми читати «Принцесу Клевську», «Небезпечні зв'язки», «Страждання юного Вертера», «Грозовий перевал», «Сестричку Бетту», «Мадам Боварі», «Прегарну пані» чи «В пошуках утраченого часу»? Намагаючись збагнути сучасний світ, ми можемо посилатися на маркіза де Сада, Фур'є, Райха, Маркузе; сюди ж можна долучити і Маркса з Бальзаком, які славили секс, владу і гроші як святу трійцю буржуазії, й віддати належне Шопенгаверові, який змалював почуття як виверт Природи, котра опікується збереженням роду людського (навпаки, можна було б сказати, що рід людський — це виверт кохання, яке намагається заступити собою механізми розмноження). Ось бачимо ми після півстоліття полум'яних промов — постійність генетичних, соціальних та політичних законів, разюче спростування наших особистих припущень. Почуття утримує свої позиції, уперто протиставляючи будь-яким пророцтвам свою драматургію, свою давність. Модерністи вражені: кохання не завжди люб'язне, воно не збігається зі справедливістю й рівністю, це феодальна, антидемократична пристрасть! Надавши йому автономію, ми випустили джина з пляшки, та питво це і солодке, й гірке заразом.

Що ж виграли ми внаслідок звільнення? Право на самотність! І це поважний крок уперед, якщо згадати, що Церква довго засуджувала автаркію (самодостатність, відсутність потреби в комусь) як доказ гордоти, а XIX століття вважало ганьбою безшлюбність, із її духом онанізму й матеріальною злиденністю. Чотирнадцять мільйонів «соло» у Франції, сто сімдесят мільйонів ув Евросоюзі — то вже не випадковість, а переворот. Не брати шлюб не означає залишатися самотнім і бездітним, коло спілкування нежонатих і незаміжніх буває ширшим, ніж у подружніх пар. Принаймні йдеться про негативне досягнення, простий факт: вами не керує й не командує інший.

6) Два лицемірства

Якщо кохання-пристрасть притаманне, з різними видозмінами, усім цивілізаціям, від арабо-андалузької містичної поезії до великої персидської, китайської, японської та індійської літератури, то намагання визнати за нашими переживаннями політичні чи духовні цілі, від «Бенкету» Платона до наших новітніх визволителів, включно з Євангелієм, — суто західна риса. Відсутність сенсу в коханні доводить до розпачу більшість мислителів та філософів, тож неодмінно слід знайти для нього хоч яке значення — чи то споглядання Ідей у Платона, чи пришестя Царства Божого у християн, чи скоєння революції в марксистів. Погляньте на «Еміля» Жан-Жака Руссо: одна людина потугою свого пера не лише реформує педагогіку, а й найвищими своїми повеліннями указує на те, яким повинне бути шлюбне життя героя, яка жінка годиться для нього найліпше, якою має бути найкраща спілка статей і делікатне співвідношення соромливості та володіння одне одним, підпорядкування й рівності[19]. Ось типова риса європейського волюнтаризму: замість того, щоб, спостерігаючи кохання, змальовувати його динаміку, ми створюємо теорію кохання, а потім застосовуємо її й засмучуємося, що дійсність так недобре пасує до неї. Забагато балакаємо про те, яким повинне бути кохання, і замало — про кохання, яким воно є.

Поміж нашою практикою й нашими міркуваннями, поміж проголошеним примусом до ейфорії і визнанням пережитого страждання лежить ціла прірва. Панівний стереотип вимагає, щоб я дізнавав успіху, та надмір книжок, рецептів подружнього щастя наштовхує на думку про те, що знайти його в житті не легше, ніж раніше. Ми запроваджуємо для себе недосяжні канони. Першим на цьому шляху був знову ж таки Руссо: автор «Еміля», найбільшого для своєї доби трактату про виховання, «мистецтва формувати людей», намагався ухилятися від дотримання принципів, що їх він радив іншим, і покинув, здається, із п'ятеро дітей — звичайна поведінка за тієї доби, коли дитяча смертність була дуже висока. Робіть, що я кажу, та не кажіть, що я роблю: після епохи Просвітництва розрив поміж бажаним і пережитим життям є звичайнісіньким явищем[20]. Наша доба під орудою проникливості обманює сама себе, а риторика виконує функцію компенсації відсутності. Класичне лицемірство було виразом прірви поміж звичаями і респектабельністю, а сучасне лицемірство служить для виразу невідповідності поміж ідеалом і реальним досвідом. Звідси фарисейство, кумедні двозначності, притаманні нашим звичаям (вони знаходять відображення, наприклад, у комедіях Вуді Аллена): ми ганяємося за власним ідеальним образом, прагнемо виправити наші помилки, щоб сягнути рівня наших прометеївських зазіхань.

Проте серце нітрохи не прислухається до наказів своїх опікунів. Звільнити, емансипувати — інших слів у нас нема. Життя полягає і в уславленні, а захват часто буває доречніший, ніж критика. І ось ми роздираємося поміж двома спокусами: реформувати або ж уславлювати кохання у всіх його вимірах, в його дивовижній амбівалентності.

Що таке «екс»?

Фройд написав десь, що люди кохаються щонайменше вшістьох, бо до кожного партнера треба додати ще тіні його батька й матері. А з сучасними коханцями перебуває ціла купа різного люду, бо доводиться враховувати ще й колишніх їхніх партнерів. Часом це такий довгий список, що його не посоромився б і Дон Жуан, ціла низка престижних імен, які з утіхою перебирають, показують, немов бойові нагороди, як роблять оті славетні куртизанки, що в їхніх колекціях фігурують принци, мільярдери й королі. Проте у цьому списку втілюються і всі наші попередні невдачі: це перелік розбитих надій, підсумок поразок. В цьому сенсі, немає нічого гіршого, ніж яка-небудь плакса, котра хлипає у ваших обіймах, нарікаючи на те, як страждала вона з кимось іншим. «Екс» має подвійний статус примари: це небіжчик, якого не поховали остаточно, спляча клітина, у якій тліє загроза пробудження колишнього полум'я (тим-то жінки й мовчать про те, що в них було декілька коханців, адже для їхніх чоловіків це виглядало б надто вже легковажним).

Існує якась утіха в тому, що ми вже не перші в коханої людини, що вона має певний сексуальний досвід. Обожнювання, котрого ми зазнаємо, — не результат незнання, а наслідок свідомого порівняння. Проте ми завжди ризикуємо, надто із віком, стати наступним номером у довгій низці попередників, у цій віртуальній родині, де відсутнім ім'я, мабуть, легіон. Мене теж віддадуть на поталу наступникові, мої недоліки й дивацтва змалюють до щонайменших деталей, а далі поставлять на полицю й приклеять наліпку — справу закрито. Наївна мрія закоханого: затьмарити попередника, звести його до статусу чернетки, стосовно якого сам він є чистовиком. Проте кохання не знає поняття поступу, тож останній не скасовує передніх: часом юнацьке кохання видається вершиною щастя і чуттєвої повноти, а все, що було після нього, тільки бездарним, зіпсованим повтором.

«Колишній» може виливати на вас відро холодної води, вдавшись до недоречних зізнань, наприклад, натякнувши, що для нього ваш роман є повторенням чогось такого, що вже було з ним: ті самі вислови, ті самі знаки уваги, ті самі сміливі вчинки. Ми заповнили нішу, яка вже існувала. Ще й надто: ми можемо дізнатися, що він чи вона до знайомства з нами переймалися високою розпустою, а нам тепер у цьому відмовляють. З насмішкуватою гримасою бувалого в бувальцях «колишній» немовби каже нам: ти зазнаєш невдачі, як і я, але все ж таки спробуймо. А ми страшенно прагнемо довести йому, що він помиляється, що не зумів розгледіти, гідно нас оцінити. Оскільки для більшості з нас подружнє життя є послідовною полігамією (або ж серійною моногамією), наше любовне життя будується за принципом додавання. Спершу був Жан, потім Поль, потім Серж, або ж Аліна, Діана, Рашель, і в такий спосіб один за одним вишикуються всі святці в календарі. Дехто за всеньке життя нагромадив стільки пригод, що їх можна використовувати як матеріал для статистики.

Врешті-решт, до цієї когорти чоловіків та жінок, які були такі дорогі нам, до тих, кого ми запалювали своїм коханням, кому завдавали болю, кого не любили, ми відчуваємо незмірну вдячність: вони вчинили нас такими, якими є ми тепер, і частка їхнього існування до кінця житиме в нашому тілі.

Розділ II

Ринок зваби

Кожен сяє фальшивим полиском у чиїхось очах; у кожного є заздрісники, тоді як він сам переповнений заздрісністю.

Фонтенель

Я був настільки сором’язливим, що завжди примудрявся так чи так учинити той самий промах, якого страшенно хотів уникнути.

Набоков. Справжнє життя Себастіяна Найта 1) П'янливе розмаїття

Ми розпочинаємо нашу любовну кар'єру, не маючи ключа до цієї гри й не знаючи її правил, в нас немає нічогісінько, крім тих крихт інформації, що їх ми випадково позбирали. Цей казковий світ замкнено, ми не знаємо потрібних заклинань, а якщо й дізнаємося при нагоді, то вони відразу ж міняються. Юністю називають цю пору життя (яка часом аж надто затягується), коли засліплює нас людська краса і наша незґрабність доступитися до тих людей, що нам подобаються. Кожного, хто не зіпсований духом смутку, світ обпалює спокусами, він переповнений нескінченним чаром. З погордою дивляться на нас чудесні обличчя, і неможливо їх переконати: на цій землі стільки істот, яких можна покохати, що всіх не перелюбиш, не вистачить на них ні обіймів, ні бажань. Спрага тоне у джерелі. Великі міста є тим величезним людським казаном, який наводить нас на думку про самісінький вир життя. Кохання тут не таке, як у селі чи у провінції (чи в північноамериканській субурбії): там дні плентають нога за ногою, бракує статистів, інтриги дрібні й нікчемні, а тут повнісінько потенційних партнерів, зіткнення апетитів, просягальність класових бар'єрів, загадкова приваба, що струмує від незнайомців.

Юність — це ще й нездатність обирати, ненатлий вік, коли прагнення дужчі від розуму, коли однаково спокусливі всі людські істоти, оскільки втілюють вони розкіш многоти. Такі гожі молоді жінки та чоловіки, коли вони разом: всі увиразнюють одне одного, ніхто нікого не затьмарює. П'янливість численних утіх, котрими оповите будь-яке зібрання, полум'я бажань, постійне провокування. Пруст пише десь про дівчат-квіток на пляжі, що в них «невиразне прагнення кохати, яке вагається поміж усіма», бо кожна неповторна і заразом увиразнює гурт ще одним відтінком. Перш ніж ми покохаємо когось певного, ми тішимося людським розмаїттям на вулиці, в громадських місцях. Кохана істота понесе на собі відбиток цієї многоти, якою пожертвуємо ми задля неї, яку цій істоті (жах та й годі!) доведеться заступити собою. Містики означили терміном «експлезис» естетичний захват від виявів божистого. Такого священного захвату дізнають і люди, котрі шукають одне одного, переповнені взаємним захватом і не можуть надивитися одне на одного.