Розділ «Паскаль Брюкнер Парадокс любові»

Я до нестями люблю жінок. Та завжди віддавав перевагу своїй свободі.

Джакомо Казанова

Боже, як любив я колись мою свободу, перш ніж полюбив вас дужче, ніж її. Яка ж вона тяжка мені тепер!

Ґі де Мопассан. «Сильна як смерть»

У 1860 році, перебуваючи у вигнанні на англо-норманських островах як противник режиму Наполеона III, Віктор Гюґо досить своєрідно пов'язує свободу думки і свободу кохання: «Одна улягає серцю, друга розуму — обидві є різними сторонами свободи совісті. Ніхто не має права допитуватися, в якого Бога я вірю, яку жінку я кохаю, і найменше — закон»[3]. Трохи далі, виступаючи проти буржуазного шлюбу, цього подвійного лиха, бо воно поєднується з рабством, він писав: «Кохаєте не чоловіка свого, а іншу людину? То йдіть до нього! Для нелюба ви повійниця, для коханого ви дружина. У спілці двох статей закон установлює серце. Кохайте й вільно мисліть. Решта належить Богові»[4]. І Гюґо звеличує подружню зраду, незаконний, зате виправданий протест проти шлюбного деспотизму, те, що дозволяє жінці уникнути могили небажаного шлюбу»[5].

1) Кохання слід вигадати наново (Артюр Рембо)

Гюґо слід зарахувати до розряду бунтівників, які від XVIII й до кінця XX століття, від дореволюційних філософів до Вільгельма Райха, намагалися вписати кохання до великої визвольної саги. Поміж них і утопіст Шарль Фур'є, а також анархісти, сюрреалісти і весь рух гіпі, який відбувався під гаслом «Flower Power[6]. Просвітники вважали можливим примирення кохання й чесноти, тілесної втіхи й душевної величі: хто здатний кохати, той здатний і до здійснення великих справ, той може повести людей шляхом поступу. Для Руссо, наприклад, обопільність і прозорість помислів повинні символізувати вищий ступінь людської порядності, моральності та єднання душ. І якщо в «Новій Елоїзі» він розвінчує ґалантність і ґречне кривляння, то його мета полягає в тому, щоб повернути чуттєвим порухам цілковиту щирість. Цей міт про довершене кохання, котре «підносить людину над людством» (Бернарден де Сен-П'єр), у подіях 1789 року, чи принаймні на початку їх, отримає поштовх до небаченого розвитку.

За тієї пори йшлося про те, щоб наново розпочати історію, побудувати її на нових засадах, нехай навіть задля цього доведеться «вишкребти все до самісінького осердя», як вимагатиме в місяці Флореалі Третього року Республіки такий собі Бійо-Варенн[7]. Силоміць узяти природу, дістатися скальпелем до найпотаємнішого коду нашого життя, — ось чого вже два століття прагнуть усі реформатори: відродити кохання і відроджувати коханням. Здерти з нього усі оті шати, які його спотворюють, повернути йому первісне призначення: вчинити з людського роду єдину сім'ю, пов'язану палкою пристрастю. Тут ми вступаємо до царини щонайкращих обіцянок, які так щедро роздавав Руссо, котрий пророкував благословенні дні матерям, що погодяться вигодовувати дітей грудьми:

«Насмілююся пообіцяти цим гідним матерям міцну і незмінну приязнь їхніх чоловіків, щиру синівську ніжність дітей, повагу і захоплення суспільства, щасливі пологи без ускладнень і лихих наслідків, гарне здоров'я (…) Якщо матері милостиво погодяться вигодовувати дітей своїм молоком, звичаї зміняться самі, у всіх серцях прокинуться природні почуття, населення держави буде зростати»[8].

Після того як класична доба засудила пристрасть, — «Кохання завдає більше лиха, ніж кораблетроща», як сказав Фенелон («Телемах»), — у XVIII столітті відбувається революція у найпотаємніших глибинах людської істоти. Новий феномен: батьків та дітей дедалі тісніше пов'язує приязнь. Родина стає лабораторією почуття, а воно незабаром стане основою суспільної угоди[9]. Очистити його від шлаків, які нагромадилися впродовж попередніх епох, означає обернути його чеснотою, яка покликана піднести рід людський від варварства до цивілізації.

Це прагнення докорінно переробити людину й суспільство в другій половині XIX століття вдасться до сексуальності як засобу додаткової терапії для одних, замісної — для інших. Ми й далі вирішуємо це завдання: ось уже понад двісті років західна культура хоче спорудити «майстерню з лагодження людини» (Франсис Понж) й повернути коханню його достеменне обличчя, покласти його в основу суспільства братів і закоханих. У цій книжці ми змалюємо епізоди цієї божевільної спроби.

2) Порятунок завдяки оргазму

Буржуазна обмеженість і надмірна соромливість романтиків, які ідеалізують жінку і позбавляють її еротизму, зустрічають подвійну протидію: з одного боку, єдина пристрасть, з іншого, веселе перепурхування з квітки на квітку. З одного боку, 1884 року в книжці «Походження родини, приватної власності й держави» Енгельс пророкує тріумф щасливої моногамії, яку підтримає пролетарська революція, знищивши закріпачення жінки з усіма його наслідками — подружньою зрадою та проституцією. З другого, французький анархіст Еміль Арман ще до 1914 року відстоював ідею «любовного товариства», котре було б вільне від лицемірства та ревнощів і ґрунтувалося б на сексуальному плюралізмі[10].

І тоді з'являється надія запровадити новий метод виховання роду людського, в якому поєднуватиметься гігієна, втіха і схильність: вирвати тіло з подвійного ярма Церкви та Капіталу, порятувати його від похмурих проповідей священика, від ґарування на господаря, від тиранії робочого дня. Йдеться тут і про те, щоб зсунути «межу, що лежить поміж можливим та неможливим» (Мона Озуф) і відродити голизну в її первісній невинності. Сексуальність — це звір, якого треба тримати на припоні, вважали ранні християни; а тепер це казкова тварина, яку потрібно звільнити. В основі цих поширених прагнень, що зачепили декотрі релігійні єресі, феміністичні та соціалістичні рухи, лежить певність у тому, що бажання — це добро, що тільки воно і здатне з корінням вирвати всю ту бридоту, котра є у суспільстві. В цій прометеївській боротьбі за перебудову щонайвищі досягнення пов'язані, звісно, з Фройдом, який виявив тілесні засади нашої цивілізації, з Гербертом Маркузе, який подався викладати до США, та передовсім із доктором Вільгельмом Райхом, цим дисидентом від психоаналізу, єретиком у комуністичній партії Німеччини, який помер 1957 року в США. Відмовляючись проводити розмежування поміж особистісною та соціальною революцією, вважаючи, що «статеве життя не є особистою справою»[11], Райх, жертва нацизму і сталінізму, все своє життя буде шукати оптимального способу звільнення від «рабської людської структури». Лише цілковитий розвиток здатності здобувати втіху дасть людям змогу примиритися з самими собою й відмовитися від таких дитячих забавок, як порнографія, детектив, романи жахів, а головне — від підпорядкування начальству, від усього, що пов'язане зі страхом, себто із фрустрацією. «Авторитарна цивілізація машин», релігійний містицизм, буржуазне пригнічення витворюють довкола кожного «емоційний панцир», який убиває втіху від життя й гнітить людину. Оскільки полегшення напруги в еротичній конвульсії є формулою всього живого (північне сяйво — чистісінький космічний оргазм), це єдиний спосіб покінчити зі «сліпим підпорядкуванням фюрерам» і потроху позбутися власницьких зазіхань, раку диктатури і насильства.

Правильне розуміння сексуальної революції не зводиться до виправлення збурень у здатності народжувати дітей — ця революція призводить до історичного розриву, завдяки їй ми робимо перший крок, як ото кажуть марксисти, від первісної історії до Історії з великої літери. З Вільгельмом Райхом виходимо ми на шлях біологічного утилітаризму, який базується на метафізиці спасіння: оргазм — це вузькі ворота до порятунку, як ото благодать у кальвіністів. Нищівна потуга, яка дрімає в ньому, і є тією панацеєю, яка повинна захистити нас від різних епідемій, політичних та фізичних: «Сексуальний добробут населення — найкраща запорука суспільної безпеки загалом»[12]. Оскільки наше тіло, єдина наша батьківщина, нерозривно пов'язане, як у греків, з космосом і змінами погоди, основна партія розігрується в нутрощах чоловіків та жінок. І від нас залежить, стане тіло садом утіхи чи пеклом витіснення, бо та енергетика, яка пронизує нас в еротичних конвульсіях, надихає живу матерію і пересуває зорі в небі. (В. Райх, який наприкінці життя мусив виїхати до Америки, де його переслідувало ФБР, будував чудернацькі механізми, щоб захопити «органічне» випромінювання, найпомітнішим з-поміж яких є хмароплюндрувач, здатний викликати дощ у пустелі). Залежно від того, зазнаєте ви сексуальної втіхи чи ні, на землі або запанує цілковита гармонія, або рейвах: іще Фур'є проводив аналогію поміж статевим актом людини і копуляцією планет, а Чумацький Шлях розглядав як велетенське сховище світляної сперми. Якби люди подвоїли свої зусилля і тісніше почали обійматися, то породили б силу-силенну галактик, які осяяли б нашу планету яскравим світлом, отак дешево вирішилася б проблема з освітленням. Де Сад порівнював утіху від кохання з виверженням вулкану, апатію коханця — з лавою, що захолола після того виверження.

У 1960-ті роки, коли наново відкрили цих авторів (а також пророцтва декотрих міленнаристських сект), сексу надають демонстративності, стверджуючи його месіанський статус: мовляв, у ньому невиразно прозирає самісінька загадка людини. Нестяма Еросу є не просто шалом безсоромності, в якому звинувачували його святенники, — вона відповідає «збуренню душі», як визначив її ще 1961 року видатний історик Дені де Ружмон. Йдеться про те, щоб відтворити Рай за допомогою тих самісіньких знарядь гріхопадіння, йдеться про витворення нової Єви, нового Адама. Нарешті чітко і ясно виголосимо ми те, що казали ще наші пращури; найкращі з-поміж них були провісниками, а тепер ми входимо в Царство, в повноліття людства. Соромітні частини тіла людського будуть його славою і його зброєю. Ерекція — це бунт, охоплене сум'яттям тіло повстає проти диктатури усталеного ладу, бажання є глибоко моральним явищем. Немає ніякої необхідності звертатися до давнього фройдівського поняття сублімації, інстинкти самі по собі величні, в них криється повнота людського приділення. Оскільки причина зла полягала у статевому потягові, ми станемо добрими, кохаючи одне одного. Коїтус — це заразом і бунт проти суспільства, й утілення людської натури. Намагання пророків визволення дістатися до самісінької первини чуттєвості пояснює і їхню екзальтацію, й войовничий тон.

Доба оживила підозру, яка збудилася ще за епохи Просвітництва, що кохання — тільки машкара бажання, облуда, якою тішать себе люди, прикриваючи цим свою хіть. «Любові вже немає, — сказав раніше Роберт Музіль, — лишилися сексуальність і товариство». «Підле прагнення бути коханим» розвінчували і Дельоз із Ґваттарі. Почуття, котре посадили на лаву підсудних, буде виправдане бажанням за умови, що відмовиться від своєї вищості, задовольняючись епізодичною роллю в новому сценарії, котрий допіру пишеться. Тож потрібно забути давній вислів «я тебе люблю» й замінити його єдино правильним «я тебе хочу». Гола людина співає дифірамби сама собі, найдорожчому, що в неї є, — тілу, єдиній реалії правильно усвідомленого матеріалізму. Оскільки витіснення призводить до неврозів і патологій, волі не може бути забагато. Хоч до яких крайнощів удавалися діти Травня 1968 року, все одно то було краще, ніж огидні заборони їхніх батьків. Звідси й терпимість тих років до будь-яких виявів потягу, навіть до інцесту й педофілії, і певність у тому, що діти теж мають право на сексуальність, навіть у стосунках із дорослими. За словом миру з дитячих вуст ховалися практики, що були далекі від дитячої невинності. Передбачалося, що одним духом кохання буде звільнене з-під хатнього арешту, що буде перебудована родина і виховання. Того, кого вабили давні звичаї, звинувачували у зраді. Не допускалося жодних сумнівів: наша доба відкрила порятунок від сердечних страждань, а заразом і від соціальних нещасть.

1960—1970-ті роки були повчальною революцією, як ото вільнодумні романи XVIII з їхньою дидактикою: всі різновиди еротизму, всі збочення оберталися тут революційними ідеями, спрямованими проти існуючого ладу. Ще належить повною мірою оцінити мало не релігійні посягання тих років: прибрати зі сцени сучасності жалюгідну комедію сентиментів, яку накинула нам література від Расіна до Пруста, а заодно започаткувати небачену пригоду. В зв'язку з паризькою комуною і Травнем 1968 року Мальро казав про «шалений ідеалізм», бажання примирити між собою всіх людей, нехай і ціною насильства. Справді, після тих днів ми прийшли до «політичної системи в цілому» і засвоїли кумедну звичку, що жива й нині, — проводити розмежування поміж правицею й лівицею у спальні: праворуч, либонь, позиції місіонера і хвойди, а ліворуч — содомський гріх і ГУСП[13]. Непохитна віра цього періоду, переконаного в своїй перевазі: трагедій не буває, є лише кепські соціальні конструкції (ідеологічний конструктивізм — самісінька євангелія західної думки, про що сьогодні свідчить ґендерна теорія). 1960—1970-ті роки — це культ духовності Еросу: він прегарний, пречудовий, і всі зобов'язані погоджуватися з цим, допіру його перестане душити цензура, священики, політичні комісари й буржуазія, це оспівування «лібідової економіки» (Жан-Франсуа Ліотар), «машини бажання» (Дельоз, Ґваттарі), в яких кожен шукає свою істину. Все стає догори коренем: сексуальна втіха з підозрілої стає примусовою, а той, хто ухиляється від неї, накликає на себе підозру в тому, що він поважно занедужав. Замість давніх заборон усталюється новий терор — терор оргазму[14]. Для давніх людей Ерос був богом; новітні ж вирішили, що нас він повинен поробити богами.

Проте є тут і причина для знеохоти: безпристрасне прочитання маркіза де Сада, якого за тієї пори нарешті опублікували повністю, могло б трохи присадити наших зелотів: цей грішний аристократ, розпусник-рецидивіст, який упродовж періоду від Старого режиму до Імперії відбув двадцять сім років життя у в'язницях, у всіх своїх романах показує, що звільнене від пут бажання неухильно провадить до сваволі, брутальності, масових злочинів. Сад — це чорна пляма на знаменах епохи Просвітництва, приголомшує він не скаженою похітливістю, а песимізмом, бо з притаманною йому вкрадливістю підтверджує те, про що завжди торочила релігія, а саме, що секс не такий уже й невинний і провадить простісінько до жорстокості. «Немає чоловіка, який не хотів би бути деспотом, коли він збуджений», каже герой «Будуарної філософії». Тільки він міг збагнути гасло «Тішитися без перешкод», як і слід його розуміти, себто тішитися аж до знищення іншого. Саме завдяки Садові секс у Європі зробився законодавцем, поєднавши еротичне безмежжя із політичною анархією, тільки в його випадку це законодавство слугує сильним, щоб гнобити слабких і орудувати ними як забагнеться, аж до цілковитого знищення. Мліючи від ейфорії, епоха (за винятком хіба що Батая і Бланшо) прочитала божистого маркіза з наївним розчуленням, оголосила його тонким майстром барокових синтагм і витонченим попередником кудлатих дівчаток і хлопчиків, які злягаються в хмарах диму від самокруток з коноплею під ритмічну пульсацію втішної музики.

3) Хитрість чуттєвих доказів

Ми — збентежені спадкоємці цих традицій, яким так багато завдячуємо. Без цих піонерів, цих високих шаленців, які заплатили за свою зухвалість ув'язненням, божевільнею, вигнанням, нас не було б. 60-ті роки залишаться в історії як десятиріччя експериментування, пошуку нових життєвих можливостей за допомогою музики, наркотиків і мандрів. Якщо тут більше, ніж будь-де, застосовується правова норма відповідальності за борги розмірами спадщини, слід передовсім простувати одну цілковиту заблуду: почуття, котре засудили прибічники шаленого Еросу, не лише вціліло, а й зміцніло. В травні 1968 року майбутній кардинал Люстиже, який на ту пору був абатом, у розпалі заворушень приїхав до Сорбони. Молодого священика прикро вразив безлад, і він вигукнув: «Таж у цьому бардаку немає нічого євангельського!» Навпаки, разом із Морісом Клавелем і його друзями можна припустити, що Травень 1968 року за глибинною його суттю був духовним бунтом, який оживив мрію про відпокутування світу добротою і солідарністю. Клавель удається до виразної метафори: повністю відґвинчений кран силкуються затулити пальцем, кран — це дух святий, палець — реакційні сили, бризки — чудесні наслідки цього протистояння. Ніколи не слід буквально тлумачити виступи учасників події. Травень 1968-го не був ні пролетарською революцією, ні революцією бажання. Він промовляв мовою більшовизму, щоб завершити ерозію комунізму, а сяйливе бажання славив лише задля того, щоб уможливити тріумф євангельської любові, яка зазнала цілковитого втілення: поглиблення, а не витіснення чекало на неї. Серце стало тілом, щоб повніше розкритися.

Хитромудрий розрахунок любові полягав ось у чому: кожне покоління може взяти на себе лише обмежену історичну роль, перш ніж його дії та наміри обернуться проти нього самого, стануть йому непідвладними. Руйнівники чуттєвої облуди всупереч своїй волі зробилися реставраторами почуття. Реабілітуючи сексуальність, Травень 1968-го року відкрив нові можливості повноти в коханні. Нітрохи не можна погодитися з Роланом Бартом, який стверджував у 1977 році, ніби кохання опинилося поза законом стосовно сексу, і з деякою грайливістю уточняє: «Ми удвох»[15] непристойніший, ніж маркіз де Сад»[16]. Не кохання розвінчувалося, а радше маніпулювання коханням в умовах патріархального ладу, щоб тримати жінок під замком. Висміювали не ідеал близьких стосунків, а вдавання. Лібідова риторика у скрайніх її виявах завершила освячення почуттів, які вціліли усупереч запрограмованій для них загибелі.

Отож кохання звільнили, як ото звільняють від закляття сплячу князівну. Заразом звільнили й особистість від шкаралущі традицій, релігії та родини. Як по правді, одне не могло статися без іншого: після того, як приватна людина здобуває свободу від колективної опіки, коли він отримує елементарну незалежність завдяки поплатній праці, вона може нарешті зацікавитися якістю своїх емоцій, оцінити їх на власний розсуд. Особистість може віддати перевагу законові серця, а не законові клану, й ніяк не реагувати на тиск суспільства. Отак, почасти завдяки капіталізму, який допіру зароджується, революція почуттів у Європі. Народ уперше здобуває право на шляхетні пристрасті, які до того були виключним привілеєм принців і поетів. Кохання вільне тільки в суспільстві вільних індивідів. Але тут ми натрапляємо на апорію. Свобода може означати незалежність (від чиєїсь влади), вільність (відкритість будь-яким нагодам), свавілля (нав'язування іншим своїх примх), відповідальність (готовність відповідати за наслідки своїх учинків). Проте три з чотирьох цих смислів суперечать тому типу стосунків, який передбачає життя удвох. І ось сьогодні всі ми, жінки й чоловіки, відчуваємо суперечливу потребу: пристрасно і по змозі взаємно кохати, зберігаючи при цьому свою незалежність. Ми хочемо відчувати чиєсь піклування, але так, щоб воно не обтяжувало нас, і сподіваємося, що спілка ця може бути достатньо гнучкою, щоб забезпечити таке гармонійне співіснування.

Я вимагаю від іншого, щоб він самохіть відмовився від своєї свободи, і зобов'язуюся вчинити те саме. Проте я хитрий полоняник і хочу мати змогу будь-якої миті повернути собі волю. Якщо рушієм кохання є пристрасне прагнення не належати самому собі, то пристрасне бажання мого «я» полягає в тому, щоб ніколи нікому не віддаватися. Трагікомічна формула, яку донесхочу експлуатує сучасна проза: чоловіки і жінки прагнуть зазнати палу великої пристрасти, не втративши самих себе, і бояться пошитися в дурні. Звідси й страх сучасних пар вдаватися у любовні стосунки: закохані то шукають, то уникають одне одного, палкі клятви та обіцянки чергуються з квапливими відступами. «Вільні разом» — так витончено сформулював сутність сучасного шлюбу соціолог Франсуа де Сенглі: нехай залишається непорушним домашнє вогнище, аби тільки воно не ставало на заваді реалізації кожного, хто сидить біля нього. Роберт Музіль уже на початку XX століття звернув увагу на значущість терміну «партнер», який заступив слова «чоловік» і «дружина», договірних стосунків, які можна розірвати за обопільною згодою. Така сила впливу економічної моделі: відтепер кожен став власним невеличким підприємством, сердечні справи — тільки частка бізнесу. Тим паче що емансипація, надто ж для жінок, які мають успішно впоратися з професійними, подружніми, материнськими обов'язками, збільшила тягар нових вимог. Особисті стосунки калькують із виробничих відносин: видатки мають максимально окуповуватися. Саме ліберальний менеджмент надає сучасним любовним історіям їхнього терпкого присмаку. Ретельно дозуються ухильність і принесення жертв. Мрія про людські стосунки, які ніколи не вийдуть за певні межі: ти мені подобаєшся — я тебе беру, ти мені набридла — я тебе кидаю. Іншого пробують, ніби якийсь там виріб.

Отож кожен закоханий розмовляє двома мовами — фатальної приязні й самовизначення. Взаємне накладання цих двох мов і визначає характер сучасних романів — нервозних і заразом монотонних: у Парижі завершуються розлученням два шлюби з трьох, в провінції один із двох, зростає кількість спроб удруге створити родину. Будь-який зв'язок переживається як шанс і як загроза пригнічення, бо він краде нас у самих себе. Ризикувати остерігаючись — так вимога сучасності. Культура утіхи панічно боїться звички. Гіпоактивна сексуальність — недуга, гіперактивна теж. Від цигарки до комп'ютера — все дає привід до розвінчання патологічних залежностей. Шизофренія доби, яка проповідує заразом і втіху, й обережність, розглядає зв'язок з іншим як своєрідну токсикоманію. Замість того, щоб разом звільнятись, як було в 60-ті роки, тепер прагнуть звільнитися одне від одного.