Розділ «Паскаль Брюкнер Парадокс любові»

Отак і будь-яка річ про кохання вдається до чужої, запозиченої мови, причому в подвійному сенсі: вона вимушена та ще й існувала до нас. Неповторне почуття передають словами, які повторювалися вже тисячі разів, проте воно не означає, що це почуття облудне, бо цей колективний засіб виразу призначається для особистого вжитку. Спершу кохання є тим шепотом, яка муркоче нам на вухо пречудові обіцянки: ще й не зазнавши його, ми вже схиляємося перед ним, роками репетируємо виставу, якої не тямимо. Не стихійне то почуття — родина й суспільство вбивають його нам у голову як закон. Змалку володіємо ми запасом лагідних слів і вживаємо їх без різниці — до близьких людей, до хатніх звірят, до маленьких дітей. Зворушливі кумедні вислови, які були до нас, вислови, у яких перемішалися ніжність і автоматизм: серденько, янголятко, любчику, — це не ти, не я, це хто завгодно й ніхто. Чи варто казати про те, що часто ми однаково любимо різних людей, прокручуючи щоразу той самий сценарій, причому майже без змін. «Я тебе кохаю»: найбільш інтимна й заразом винятково анонімна фраза, і сказана вперше звучить мов повторення найдавнішої літанії. Напевне, слід було б вигадати єдині слова, щоб вони мали сенс тільки тієї миті, коли я їх вимовляю, а тоді розпадалися. Разом із коханою людиною я торую новий шлях і мушу його для початку відкрити, пройшовши дорогами, які вторували до мене мільйони інших людей.

«Я кохаю тебе» може звучати як молитва, як угода, як конфіскація, як боргове зобов'язання. Ця фраза, що обпалює мої вуста, годиться передовсім, щоб визнати мою розгубленість. Я уславляю гарячкову пристрасть, яку викликає в мені інший, і протестую проти сум'яття, котре він мені подарував. Самим фактом своєї присутності стороння людина розколола навпіл моє життя, і я хочу возз'єднатися сам із собою, не втративши її. Любовна колізія є вторгненням вертикального виміру до спокійних теренів буття, — вона і біль, і втіха, шквал і приплив нової снаги, опік і пахощі. Як приборкати іншого, того, хто приголомшив мене, вразив своєю величчю? Зізнанням, у якому поєднуються прохання і запитання.

За п'янливим «я тебе кохаю» ховається бажання зловити іншого, змусити його відповісти. Відкривши йому своє хвилювання, я заразом ставлю запитання: а ти кохаєш мене? Якщо ж він якимось дивом скаже, що так, то я заспокоюся і буду тішитися цією взаємністю. «Я кохаю тебе» є синхронізатором, який регулює часову різницю і переносить закоханих в один часовий пояс. Ти і Я стаємо сучасниками. Це ще й паспорт, який ми простягаємо іншому, щоб увійти на його територію, еквівалент перепустки, яку ласкаво надає він, щоб відкрити нам доступ до його світу. Але таємниця не поспішає розлучитися зі своєю незайманістю: все сказано, проте нічого не сталося. Допіру промовивши цю фразу, закохані повинні вчинити її еталоном життя, засвідчити, що вони гідні її. Тяжко зректися її, вернутися назад. Ми вже вирушили у плавання, а «я кохаю тебе» не визнає прислівників — ні «трохи», ні «дуже», тому що керує ним цілковитий і категоричний абсолют.

«Я завжди кохатиму тебе»: ці слова зобов'язують того, хто виголошує їх, тієї миті, коли він це каже. Це «завжди» є якимось іншим часом у звичайному часі: я роблю так, ніби маю намір кохати тебе завжди, навіть якщо мені непідвладний контроль за зміною наших почуттів. Чоловік мого життя, жінка мого життя — та йдеться лише про одне життя, про одну з багатьох доль, крізь які пролягає наш життєвий шлях. Ця клятва є і виявом віри, і чимось на кшталт закладу: долаючи сумнів і страх, вона постулює, що світ є тим місцем, де можна квітнути удвох і відповідати за себе. Проте, заклинаючи випадок, вона позбавляє безпеки обох коханців, обертає їх потенційними вбивцями одне одного. Зізнавшись у моїх почуттях, я потрапляю в залежність від деспота, так само свавільного, як і чарівного, він може з дня на день штовхнути мене в ту прірву, з якої сам і витягнув. Я вступаю до світу високого ризику, де будь-якої миті може вибухнути катастрофа. Інший перестав мені телефонувати? Я вже вважаю себе пропащим. Я спокійний? Він дає мені одкоша, нічого не пояснивши. Італійський письменник Еррі Де Лука розповів, що, навчаючись в університеті, якось занедужав. Його била страшенна лихоманка, аж до нього прийшла подруга, яка почала його гріти і таке утнула з ним, що він відчув, наче доторкнувся до вічности. Після того дівчина спокійнісінько сказала йому, що вони розлучаються. То був не апофеоз, а прощання.

Граматична очевидність облудна: перед коханою людиною я в тому ж самому становищі, що й кріпак перед своїм паном, який зберігає за собою свій високий п'єдестал, з якого я хотів було його скинути. Угода про взаємне обмеження свободи дій, котру я мріяв укласти з ним, зазнає невдачі, він поруч, та я окремо від нього. Я гадав, що зможу визначити йому місце, замкнути його до золотої клітки нашої пристрасті. Та він сам бере мене під варту, бранець став моїм тюремником. Спробувавши його привласнити, я не належу сам собі. Звідси й випливає потреба знову й знову відновлювати зізнання. Це повторення і заклинання, й покута. Спокій настає ненадовго, за декілька днів найніжніші клятви втрачають свіжість і потрібно повторювати їх, аж набридне.

Чоловіки/жінки: поплутані шаблони

Жінки легковажні, ніжні, сентиментальні, підступні, великодушні, хтиві. Чоловіки боягузи, джиґуни, грубіяни, зрадники. Втім, чоловіків більш нема, вони здали свої позиції, вони всі безвідповідальні. Такої інфляції шаблонних уявлень одної статі про іншу ще ніколи не було: обоє обмінюються взаємними докорами в тому, що вони змінилися, відійшли від стереотипів, які, проте, ще ніхто не скасував. Жінки сварять чоловіків за те, що вони стали такими, якими вони самі хотіли їх бачити, чоловіки ганять жінок за те, що вони стали іншими, лишившись такими, як і раніш. Раніше жіночою долею було хатнє вогнище і дисципліна почуттів, а чоловічим покликанням — суспільний простір і завоювання; перші належали природі, а другі культурі. Тепер кожна стать вважає за потрібне брати на себе завдання, що призначені іншим: матері працюють, керують, навчаються; батьки глядять дітей і виконують частину хатніх робіт. Вони гідно справляються з дорученнями? Їм докоряють за брак авторитету, відсутність блиску. Їхні дружини досягають успіху в професійній діяльності? Вони винні в тому, що нехтують своїми дітьми.

Ось воно, прокляття завойованих свобод: борня надихає, а перемога розчаровує, роз'єднує, зіштовхує з важучим тягарем обов'язків. Здобута автономія не зняла з жінок колишніх завдань і обернулася перевантаженістю. Втрата переваги не призвела чоловіків до відмови від функцій, які на них покладалися. Зустрічаючись у зоні невизначеності, ті й ті мусять поспіхом конструювати нові моделі на базі старих. Вони перестали розуміти одне одного і не виправдовують взаємних очікувань. Через таку плутанину декотрі жінки сумують за класичними мачо, що так ненависні були для них ще зовсім недавно, а чоловіки дивуються, що їхні подруги такі вільні й заразом такі традиційні. Емансипації судилося обернути нас істотами, що, збиті з пантелику, вагаються поміж багатьма ролями і передовсім повинні витворити себе як вільних особистостей, котрі відповідають за свої вчинки.

Інший доводить мене до сказу, коли він не знає свого місця й не хоче триматися в рамках постійного амплуа. В цьому відношенні пошуки «справжніх чоловіків» і «справжніх жінок» свідчать про прагнення до надійності архетипу, про спробу подолати розгубленість. Жіночність уже не вичерпується типами матусі, синьої панчохи, музи, хвойди, як і мужність постає не лише в образі вождя, покровителя, батька родини. Та сама туга за ясністю: скажи мені, хто ти, щоб я знав, хто я. Обидві статі тужать за колишньою простотою, яка лежала в основі їхнього поділу: хочеться покласти край невизначеності, помістити іншого в рамки якогось визначення. Болісно й тяжко жити їм за туманної пори. Якщо є криза ідентичності, то зачіпає вона обидві статі.

Отож тепер і не скажеш, що анатомія — це доля, хоч вона і зберігає свої особливості: чоловік ніколи не народить або не зазнає сексуальної втіхи, як зазнає її жінка, а жінці ніколи не збагнути, що це за щастя таке — ерекція. Якщо половина роду людського наново вигадує другу половину, то це не означає ні змішування, ні зближення їх, а тільки певні вагання. Зберігаються поняття, що їх пропонують обидві категорії, хоч точного їхнього смислу ми не знаємо. Загальники, що стосуються й тих, і тих, ще й досі значущі в обмежених рамках, проте істині вже не відповідають. Все, що кажуть про жінок, себто що вони ніжні й емоційні, так само справедливо і стосовно чоловіків: правило тут є тільки сумою винятків. Певну кількість чеснот і хиб ті й ті ділять між собою порівну, як спадщину, котра нарешті стала спільною. Зрозуміло, що чоловіки й жінки по-різному переживають кохання, та звідси випливає, що існує щонайменше два способи переживання любові, хоч кого це стосувалося б, чоловіків чи жінок. Для жінки немає необхідності відмовлятися від жіночності, як і для чоловіка відмовлятися від мужності — обоє вільні (принаймні в демократичних країнах) творити себе як особистість, навіть якщо в нашому суспільстві й сьогодні легше бути чоловіком. Невже обов'язково повертатися до колишніх критеріїв, щоб упоратися з нашою тривогою?

Певна постсексуальна утопія за підтримки хірургії й хімії хотіла б змішати успадковані від природи поділи в ім'я всемогутності індивіда. За філософською балаканиною неважко впізнати давню недовіру релігії до тіла і мрію про янгольський стан, яку плекає християнство: «Воскреснувши, не женяться й заміж не йдуть, а перебувають, мов ті янголи божі, на небесах» (Мт 22: 30). Чудо все ж таки, що людство ділиться на дві частини: біполярність породжує людське багатство, котре перевершує щонайсміливіші очікування. Ще краще, що кожна особистість підтверджує і заразом спростовує свою статеву ідентичність шляхом скоєння учинків, які не властиві її статі. Чоловіки й жінки не завжди знаходять спільну мову. Головне, що, всупереч непорозумінням і нерозумінню, вони й далі провадять діалог, не вдаючись до спрощеного есперанто. Потрібно бодай дві статі, щоб кожна мріяла бути іншою. В майбутньому житті я хочу народитися жінкою.

Разюча загадка цієї заповіді: полюби ближнього свого, як самого себе. На перший погляд, тут ніякої логіки нема: або ми любимо себе на збиток іншому, або ж любимо іншого собі на збитки. Виходить, щоб душа відкрилася до ближнього, потрібно забути про скромність і просто-таки обожнювати себе! Проте йдеться не про послідовність, а радше про збіг. Я люблю себе, бо мене люблять інші, вони кажуть мені, хто я. Мені необхідний їхній зичливий погляд, їхня увага[28]. Вони усталюють мене в моєму бутті, їхня повага наділена здатністю проростати в мені.

Любити самого себе означає усвідомлювати розкол. Аристотель розрізняв корисний егоїзм і дріб'язковий. Важливе відкриття: для самооцінки потрібен внутрішній поділ. «Кінь не знає незгоди з собою, бо він сам собі не друг». Лише людина може стати ворогом самому собі і навіть захотіти знищити себе. Кожному необхідна присутність іншого, щоб відсторонитися від себе. Християнство теж усталює ідею подвійного «я», світського й божистого, порожнього і глибокого, облудного й істинного. Поміж мною і моїм «я» прослизає велетенська тінь Бога: його слід прийняти, відкинувши все ефемерне, — смерть живлюща, а життя мертвотне, як висловився Франциск Сальський. Згідно з Паскалем, «я» ненависне, бо своєю щільністю заважає нашій внутрішній сутності, яка перевершує нас. Любити ближнього, як самого себе, означає любити в ньому ту частку вічності, яку ми поділяємо і повинні сприймати як ознаку нашої можливої спокути. Врешті, Руссо розмежовує добру любов до себе, єдину запоруку істини, й обмежене самолюбство, яке заохочується суспільством.

Що ж узяти нам із цих традицій? Те, що слід почати з самоповаги, щоб у такий спосіб забути про себе і дати місце іншим. Тому важливо пізнати себе достатньо рано і більше про це ніколи не думати. Стань тим, ким ти є, писав Ніцше. Але стань і тим, ким ти не є, може, й кращим. Просвітники розраховували на вдосконалення людини: ми не втілюємо цілковито свою сутність, в нас криються поклади розуму, доброти, мужності, що про них ми й не підозрюємо. Отож ми народжуємося щонайменше двічі, бо з отриманого «я» творимо «я», котре пред'являємо світові, й переходимо від давньої людини до нової. Психоаналіз корисний, бо його користь полягає у можливості для кожного змиритися зі своєю невротичною слабкістю і прийняти себе таким, яким ти є. Укласти мир із самим собою — загалом облудний вислів: йдеться ж не про те, щоб покласти край жорстокій війні, а щоб ліквідувати конфлікт, котрий не дає нам жити, постійно повертає нас до тих самих проблем. Як писав Фройд, той, кому бракує нарцисизму, не має влади й не може викликати довіру: виходить, існує «добрий» нарцисизм, який дозволяє нам бути другом і самому собі, й іншим людям, — і є інший нарцисизм, який служить виразом нашого глибокого сумніву в своїй цінності, хоча між обома ними лежить дуже тонка межа.

Згадаймо фразу Симони Вайль: любити стороннього, як самого себе, передбачає і протилежне, себто любити себе як стороннього. Цілковита симетрія, але хибка рівновага: любити себе, як іншого, ще й означає надавати собі завеликого значення, надто вже ніжно дивитися на звабливого незнайомця, якого я втілюю для самого себе. Треба відійти якомога далі від себе, щоб очиститися від внутрішнього непотребу й наблизитися до того, що далеке від нас. Переповненість собою заважає дати місце іншому. Навіть той, кого повсякчас мордує відраза до самого себе, прикутий до власної особи путами болісного рабства. Марнославство розмаїте, й одна з найпоширеніших його форм полягає у самокатуванні. Звідси й випливає смуток від того, що ти можеш бути тільки собою, приреченим ганятися за своїм відображенням (успіх радіо й телебачення полягає в тому, що це об'єкти, які витворюють псевдо-іншого, вони промовляють до нас замість співрозмовника, дивляться на нас і не бачать).

Закохатися означає надати речам пластичності, наново втілитися у щільній речовині світу, відкрити в ньому таке багатство, таку змістовність, про які ми раніше й не підозрювали. Кохання покутує гріх існування: невдача в коханні вражає безглуздям цього життя. Самотній почуваюсь я і порожнім, і заразом пересиченим: якщо я — це лише я, то мене забагато. Тієї жахливої миті, коли пориваються стосунки, це «я», про яке хотілося б забути, повертається до мене, як бумеранг, як баласт непотрібних клопотів. І знову обертаюсь я мертвим вантажем: треба вставати, вмиватися, їсти, переживати шал внутрішнього монологу, гаяти час, вештатись, мов пропаща душа. Така порожнеча — це надмір. «Великі й безжальні любовні пристрасті завжди пов'язані з тим, що людині здається, ніби її таємне, глибоко приховане «я» стежить за нею очима іншого» (Роберт Музіль). Але таємниця того «я» в тому, що його цілком витворив інший, воно результат екзальтації, яку викликає в нас інший, небувалої втіхи від того, що тебе кохають, а отже ти спасенний ще за життя. Кохання — живлюще джерело, під його впливом у нас розпускається те, що існувало лише в латентному вигляді, воно звільняє нас від вбогого «я», котре нескінченно товче воду в ступі, того «я», котре є основою нашої особистості. Натомість повертає воно нам інше «я», радісне, розмаїте, яке робить нас дужчими і здатними до великих справ.

Дві соромливості

Існує природна соромливість, яка ховається від поглядів, й інша, яка розквітає в глибинах еротичного шалу, коли він чи вона, віддаючись, утікають від нас. Тіло пізнають, як ото вивчають чужу мову: одні — стихійні поліглоти, інші так і залишаються недорікуватими новаками. Але тіло коханої істоти — завжди невідомий континент: те, як воно віддається нам, свідчить про те, що воно приховує. Я відчуваю його недоторканність у самісінькій глибині втіхи. Стриманість дається взнаки і в розпалі заласся. Непристойне не те, що показують, а те, чого нам ніколи не побачити, того, чим ніколи ми не оволодіємо, поєднання непристойності й відсутності.

Голизна — передовсім випробування на тендітність, а відтак випробування збентеженням. Роздягтися означає стати вразливим, підставити себе під удари, кпини. Щоб викликати еротичне збентеження, не досить скинути одяг, тут потрібна витонченість, а це мистецтво підвладне далеко не всім. Найпростіше є заразом і найскладнішим, і часом стриптиз захищає надійніше, ніж лицарські обладунки. Голість — це творчість, вона поступово зароджується із обопільних пестощів, коли тіло розкривається під вашими пальцями, мов японське віяло, котре обертається у воді букетом квітів. Вшановуючи мої статеві органи, інший ошляхетнює їх. Ніжне дикунство, поводження зі мною вчиняє моє непримітне тіло сяйливим і променистим. Я відроджуюся, повертаюся до самого себе, все, що було звичайним, стає дивовижним і полум'яним.

Сором — це не та стриманість, що передує коханню, а конвульсія, що завершує його цикл, остання форма поділу. На вершині пристрасті не відбувають збіги, «не стає таємне явним, не розсіюється ніч» (Емануель Левінас)[29], єдність руйнується. Що збурює дужче, ніж відблиск утіхи на коханому обличчі, яке палає в екстазі? Ми доторкаємося до абсолюту, який утілився в цих спотворених оргазмом рисах, наче містики в мент осяяння, приголомшені тим, що побачили обличчя Бога. Обійми воскрешають цноту коханців. Тут слід розуміти не дівочий гімен, об'єкт похмурих спекуляцій, а якість того чи тієї, що їх відроджують, нескінченно оновлюють мої пестощі. Марно намагаюсь я утримати коханого, наситити мою захланність — непідвладний він мені, завжди вислизає він із моїх обіймів, сяючи повсякчас від утіхи. І я залишаюся на березі іншого, вічного чужинця, наче Мойсей на порозі землі обітованої.