Розділ «Паскаль Брюкнер Парадокс любові»

60-ті — це піднесення «культу духовності Еросу», однак необмежена свобода несподівано показує й зворотний бік медалі: він такий модний та сучасний, пречудовий і магічний, що всі зобов'язані з цим погоджуватися. Брюкнер, подібно до Дельоза й Ґваттарі, пояснює, як у звільненому від старих забобонів суспільстві починають працювати ці нові «машини бажання», що перевертають усе з ніг на голову, й у висліді сексуальна втіха з підозріло-репресованої (як за патріархального чи модерного суспільства) стає примусовою, а той, хто ухиляється від неї, накликає на себе підозру в тому, що він тяжко занедужав. «Замість давніх заборон усталюється новий терор — терор оргазму».

Цікавий аспект — добровільне зречення в любові власного «я», або ж, якщо точніше, його «прагматичної» тіні. В книзі «Анархія, держава та утопія» ліберального філософа Роберта Нозика, зокрема на периферіях ключових ідей, є цікаве спостереження про «жертовність» любові в аспекті питання власності (спадщини). На його думку, любов є цікавим прикладом відносин, які мають історичний характер, зокрема в тому сенсі, що вона (як і справедливість) залежить від подій минулого. Доросла людина здатна полюбити іншу людини за те, що та наділена певними рисами, — однак вона любить людину, а не її риси характеру. Відтак любов неможливо перенести на іншу людину з такими ж рисами характеру, навіть на того, хто, з погляду носія цих рис, набирає найбільше балів. І любов витримує зміни тих особливостей, які її спонукали раніше. Нозик робить цікаве спостереження за антропологічною «ексклюзивністю» кожної любові: людина любить лише конкретну людину, з якою зустрілася в минулому. Заради цього вона здатна на жертовність і будь-які форми самозречення чи, з погляду власного «я», переступу. Нозик слушно запитує: чому любов історична, чому вона сфокусована на конкретній людині, а не на її рисах?.. Це є нерозкритою таємницею досі.

Утім, схоже на те, що ми опинилися в «постісторичній» фазі любові — прагматичній, обережній, дистанційній від волі й «ego» об'єкта — носія нашого бажання (але не дистанційній від самого об'єкта бажання). «Якщо рушієм кохання є пристрасне прагнення не належати самому собі, — пише Брюкнер, — то пристрасне бажання мого «я» полягає в тому, щоб ніколи нікому не віддаватися. Трагікомічна формула, яку донесхочу експлуатує сучасна проза: чоловіки і жінки прагнуть зазнати запалу великої пристрасті, не втративши самих себе». Це «розщеплення» постсучасної любові на два функціонали — порив серця та інтереси власного ego — виробило й цілком відмінну від попередніх часів соціалізацію закоханих пар, яку можна передати формулою «непостійний зв'язок — дискретна дистанція», яка замінила, скажімо, патріархальну формулу «постійний зв'язок — відсутня дистанція». Брюкнер завважує, що партнер не повинен бути надто далеко чи надто близько; його полишають, щоб потім до нього знову повернутися; зв'язок залишається завдяки телефону, електронній пошті та іншим засобам.

Проте, якими б не були соціокультурні зміни становища чоловіків і жінок, якими б не були моделі поведінки закоханих пар і моделі подружжя, в коханні, переконаний письменник, поступу немає, і це чудова новина початку цього століття. Однак постмодерний письменник Брюкнер несподівано звертає увагу і на потужну неоплатоністичну, а згодом і християнську традицію, зокрема на концепт «серця» — один із вирішальних у будь-якій філософії відкровення (скажімо, у того ж Авґустина Блаженного). Ясна річ, він уникає релігійної онтологізації серця, звертаючи увагу передусім на ідеї етичного вдосконалення. «В тім-то й багатство серця, що за всієї нашої нікчемності воно здатне зробити нас кращими, підняти над самими собою», — скаже письменник, однак додасть і «контркультурну» перчинку: закликаючи не боятися суперечностей, не соромитися бути тим, ким людина є насправді — сентиментальною, легковажною чи вірною, адже все це різні шляхи до втіхи; бо ж люди кохають недосконало, і в цьому нічого поганого немає.

Йти за покликом серця — є такий давній вислів, який стократ стосується й кохання. Брюкнер, фактично, надає цьому вислову статусу своєрідного етичного маніфесту, яким повинна керуватися кожна людина, незалежно від того, чи вона слабка, чи сильна. Бути відвертим і природним — ось чи не головна умова кохання, що далеке від пуританських маркерів про «добро» чи «зло» та відповідних політик контролю, які під егідою цієї опозиції здійснювалися атавістичними суспільствами проти чуттєвості, сексуальності та свободи людини.

Книга «Парадокси кохання» — це своєрідна конституція здорового глузду, світла енергетика якої мені нагадує розважливі твори авторів Відродження, які чи не першими в християнську добу виступили на захист тілесності, чуттєвості й природної «гріховності». Можна навіть сказати, що Брюкнер — це сучасний Лоренцо Валла, а його есей — сучасний «Трактат про насолоду». Амбівалентність людської природи, яку так нищівно репресували моралісти всіх часів, проголошується письменником найбільшою цінністю та навіть перевагою над тими індивідами, які позбавлені пристрастей, емоцій та пориву. А це довершене та підсумкове твердження Паскаля Брюкнера, як на мене, взагалі не потребує жодних коментарів:

Кохання не хворе, а таке, яким воно цілком і щомиті має бути з усіма його безоднями і розкішшю. Воно залишається тією частиною буття, котра нам непідвладна, не піддається залученню, опирається всім ідеологіям. Неможливо убезпечити його від ран і болю, від практики винятків: воно залишається нечистим, сумішшю золота і бруду, двозначним чаром. Якщо усунути двозначність, пропаде і чар. Потрібно зберегти найкраще, що в ньому є, — його життєдайну снагу…

Вступ

Париж, початок сімдесятих років. На лівому березі на вулиці Муфтар відчинив двері самодіяльний дитсадок, який базувався на безоплатності, розвитку дітей та участі батьків. Щодня водив туди я свого сина. За декілька місяців проект цей занепав: дорослі байдикували собі на другому поверсі, курили самокрутки або ж кохалися, а дітлахів кидали напризволяще. Старші діти лупцювали малюків, ті ходили зашмаркані й невмиті. Весь час кудись пропадали іграшки та медикаменти. Поодинокі батьки чи матері, які поважно ставилися до своїх обов'язків, почали забирати своїх нащадків, щоб одвести їх до дитсадків «буржуазної капіталістичної держави». В альтернативному садку запанував бардак, усі пересварилися, тож його довелося закрити. Згодом я поїхав до Крістіанії, де в Копенгаґені, у Данії, була вільна комуна, — під час вечері в цьому сентиментальному колгоспі, де зібралося декілька десятків паливод, схожих на Христа, і їхніх подруг із довгими білявими косами, прегарні дітлашки, хлопчики та дівчатка, вилазили на стіл і знай гуцали на ньому, верещали, билися, трощили посуд, жбурляли одне в одного сиром, картопляним пюре, шинкою, а їхні батьки на те й уваги не звертали, поглинуті своїми справами, — хто курив самокрутку з гашишем, а хто пестив свою подругу, — тож дітлахи не отримували ніякої нагани. Коли рейвах уже був геть нестерпним, дорослі вставали з-за столу і йшли собі, полишивши поле битви за дітлахами, розчарованими від того, що на них не нагримали. Добрячий потиличник за тієї пори був би величезною непристойністю.

60-70-ті роки залишили в тих, котрі їх зазнали, спогади про незмірну безкорисність, яка поєднувалася з величезною наївністю та глупотою. Здавалося, нам доступні були необмежені можливості: ніякі заборони, ніякі недуги не стримували наших поривань. Економічне процвітання, падіння давно застарілих табу, відчуття належності до покоління, якому за нашої мерзенної доби уготована особлива доля, — все це викликало цілий потік ініціатив. Ми жили ідеєю цілковитого розриву: ось-ось Земля помчить до якогось нечуваного раю, всі слова набудуть іншого, нового смислу. На цілі століття переженемо ми наших батьків, нема й балачки про те, щоб ми йшли їхніми шляхами. Сексуальна свобода стала найпростішим способом осягнути незвичайне: щоранку починали ми життя з нового рядка, мандруючи з одного ліжка до іншого охочіше, ніж просторами земної кулі, бо скрізь, навіть у найвіддаленіших краях, чекали на нас піддатливі партнери. Свобода наша, що впилася сама від себе, не знала меж, світ обдаровував нас дружбою, і ми віддячували йому тим самим. Доба припрошувала нас побільшити вдесятеро наші апетити, а щастя полягало в тому, щоб примножувати пристрасті й тут-таки отримувати змогу задовольняти їх. Кожен із нас, чи жінка, чи чоловік, прагнув бути першовідкривачем, ні в чому собі не відмовляти, йти до самісінького краю у своїх фантазіях. Нечувана творча потуга, неймовірна мистецька плодючість тієї наївної доби в літературі, музиці, малярстві.

Що ж зруйнувало ту ейфорію? Вторгнення СНІДу, жорстокість капіталізму, відновлення морального ладу? Все набагато простіше — минув час. Нам здавалося, що в житті існує лише одна пора — вічна молодість. Життя утнуло з нами страшний жарт: ми постаріли. Той рух вичерпався, виконавши свою історичну роль. Було воно не революцією, а радше завершенням процесу, який почався раніше. На відміну від пирію, вирвані з корінням табу вже не виросли наново. Декотрі тодішні досягнення й досі залишаються незаперечними: зміна жіночого становища, протизаплідні засоби, розлучення, дискваліфікація аборту як правопорушення, масовий приплив жінок у сферу праці. Проте передовсім 60-70-ті роки породили концептуальну диковину: вільне кохання. Досить довго той вислів означав безладні зв'язки, зміну партнерів, легку близькість. Час на вищому рівні розглянути цей чистісінький оксюморон, неможливе поєднання приналежності й незалежності, цей новий лад, який торкнувся нас усіх, не зважаючи на походження, переконання й уподобання. Як може кохання — те, що пов'язує, існувати поруч зі свободою — тим, що роз'єднує?

Територію кохання поділяють між собою дві системи розмислів, які передаються усіма можливими каналами: одна оплакує кохання, інша докладає усіх зусиль, щоб його зруйнувати. З погляду першої, істина кохання згубилася десь поміж трубадурами й романтиками, — друга ж уважає, що воно прийде в майбутньому, коли людство, позбувшись урешті буржуазного непотребу, розірве останні свої пута. Звідси випливають два протилежні проекти: відновлювати чи руйнувати. Забути 60-ті роки як прикре непорозуміння, реабілітувати класичну родину, переглянути питання про надані жінкам права, — чи навпаки: покінчити зі шлюбом, з ревнощами, викинути все те на смітник історії. Від нас вимагається стати архаїстами або новаторами, забитися в куток або позбутися всіх забобонів. Буцім кохання — це недуга, від якої слід лікуватися, покинувши всі справи, ніби треба виправдовуватися в тому, що ми кохаємо так, як нам воно до душі припадає.

Слід усе ж визнати, що воля до цілковитого руйнування не мала успіху в цій царині: ні шлюб, ні родина, ні вимога вірності нікуди не зникли. Але прагнення повернутися до statu quo ante[2] теж ухопило облизня. Перетурбація зачепила навіть запеклих ретроградів. Люди часто дивуються з новизни нашої моралі, шкодують, що все так змінилося; а я дивуюся з того, що, попри всі зміни, мораль такою й лишилася. Химерна пригода сталася з поколінням, яке мріяло реформувати людське серце, — воно відкрило, що в серця є непохитні закони. Сьогодні самісінькі поняття революції й реставрації відступили перед складним, різношаровим часом, який не є ні поверненням назад, ні пришестям нової ери, — ми не випередили його, а просто зсунули з місця.

Ця книжка написана для тих, котрі не піддаються шантажу, не хочуть покидати давній театр пристрастей, а заразом і не відкидають реальних змін. На противагу консерваторам, тішаться завойованими правами, наперекір поступовцям, не каються в тому, що смаки їхні застаріли. Як по правді, давній світ, од якого ми немовби втекли, встиг зловити нас у самісінькому розпалі тих ліричних років. Ми були непослідовними гультяями, романтичними джиґунами, сентиментальними гедоністами, бо служили двом панам: постійності й шалапутству. Ми були безнадійно відсталими в наших уподобаннях і справжнісінькими революціонерами в наших деклараціях.

Варто було б уточнити ціну, якою дісталася нам свобода кохання, адже відвоювали ми її шляхом тяжкої боротьби. (Колись треба буде написати Чорну Книгу 60-х років). Свобода — не звільнення від обов'язків, а посилення відповідальності. Не полегшує вона життя, а робить його тяжчим, не вирішує проблеми, а тільки примножує парадокси. Якщо світ наш здається брутальним, причина полягає в тому, що в «емансипованому» світі незалежність кожного зустрічається з незалежністю інших, і це ранить її, — ще ніколи на плечах кожного не лежав такий тягар обмежень. Почасти ця ноша пояснює жорсткість сучасних романтичних стосунків.

Результат парадоксальний: у нас від кохання вимагають усього, аж забагато вимагають, бо хочуть, щоб воно захоплювало, поглинало, покутувало. В жодній культурі за коханням не визнається таких грандіозних устремлінь, як у нашій. Християнство винайшло Бога любові й учинило цю чесноту найголовнішою життєвою цінністю. Месіянські похідники цієї віри, зокрема, комунізм, теж звеличували любов і в такий спосіб засвідчили: щойно на це почуття починає зазіхати держава чи якась установа, воно стає так само небезпечним, як і вибухівка. У звільненні воно постає таким, яким воно є насправді, в пишноті й убозтві, шляхетним і заразом ницим.

Частина перша

Велика мрія про спокуту

Розділ І

Дати свободу людському серцю