Розділ «Паскаль Брюкнер Парадокс любові»

Якщо в людському спілкуванні все зводиться до співвідношення сил, то існує тільки примус, і ми живемо у вічному пеклі. Проте й ця критика не позбавлена внутрішньої суперечності: всі люди немовби закуті в пута, крім тих, які все це бачать і розвінчують цей маскарад. Як поталанило їм уникнути цієї загальної психологічної обробки? В такому вияві тверезої свідомості можна запідозрити незмірну гордоту: патерналізм людини, яка оголошує своїх сучасників рабами, заразом прирівнюючи їх до малих дітлахів, поєднується зі сліпотою того, хто розвінчує, адже він сумнівається у всьому, крім своєї недовіри. Він гадає, ніби промкнувся в самісінькі глибини людського серця, хоч насправді тільки поклав на музику власну наївність.

Декотрі феміністичні рухи, надто у Північній Америці, вже понад сорок років намагаються кваліфікувати звабу як злочин чи принаймні якось обмежити її. В установах, на підприємствах, в навчальних закладах передбачається дрес-код (жінки не повинні носити прозорий і тісний одяг), спіч-код (будь-який комплімент, пильний погляд, нескромний вислів розглядаються як початок сексуальних домагань), а внаслідок цього виникає напруга в стосунках поміж статями. Звідси й відоме кліше американських фільмів: скороварка на грані вибуху. Чоловік і жінка, що працюють разом, усвідомлюють, що поміж ними виникла взаємна приязнь. Вони подвоюють холодність у стосунках, навіть ображають одне одного, аж випадковий дотик штовхає їх на фатальний крок: вони жадібно кидаються одне на одного і, хекаючи, розпочинають шалену гонитву, а потім знову одягаються. Повертається погамоване бажання — сексуальність, що скидається на епілептичний напад[23]. Повторення тієї самої сцени, яка розігрується по-різному, стає кумедним і змушує з жалем згадувати давні фільми, де спокусі улягали з елегантністю. Підтекст цих сюжетних пружин: сексуальність — непереборне стремління, яке слід задовольнити і більше про нього не згадувати. Коли француз каже: «Кохаймося», англієць у серіалах та кінофільмах пропонує: «Let us have sex»[24]. Різниця не лише в семантиці, вона відбиває два погляди на світ: тут ідеться про нагальну тваринну потребу, таку саму, як і голод та спрага, а там про складний акт, який лежить в основі цілої еротики: кохання — наша дія, котра формує нас, радше витончена конструкція, ніж органічний витриск. З одного боку, свинство, з другого, церемонія.

В англосаксонських університетах кожна бесіда зі студентом (студенткою) повинна або записуватися на плівку, або відбуватися з відчиненими дверми. Наближення, якщо в ньому вгадується найменша двозначність, може стати приводом для скарги. Будь-який зв'язок між викладачем і студенткою, навіть повнолітньою і навіть із її згоди, призводить до звільнення викладача[25]. Підприємства присвоюють право втручатися до приватних розмов, якщо використані слова вважають сороміцькими або ж такими, що принижують людську гідність, здатними викликати ворожість оточення! Організують спеціальні семінари, де пропонують укладати «любовні угоди» поміж службовцями, котрі хочуть жити разом, щоб вони зобов'язувалися на випадок розлучення не виставляли компанії жодних претензій. Нагадаємо, що на початку 1990-х років один з університетів у штаті Огайо без успіху поширював хартію, яка регулювала інтимну близькість поміж студентами: від них зарання вимагалося перелічити в письмовій формі всі етапи, аж до дрібниць (доторкнутися до грудей, зняти кофтинку тощо) і зареєструвати цю програму в присутності відповідальної особи. У Франції, де сексуальні домагання на роботі та зловживання службовим становищем визнані правопорушеннями, дехто хотів би поширити ці принципи на людські стосунки загалом і домогтися покарання за квіпрокво, натяк, інсинуацію. Однак поки що країна опирається атмосфері морального маккартизму.

Немає сумніву, що брутальне ставлення до жінок посилюється разом зі зростанням їхньої незалежності, ще й надто, ми можемо стати свідками небаченого вибуху насильства, котре стане покарою жінкам за те, що вони підняли голову. Озлість декотрих чоловіків на жінок скидається на шалену реакцію рабовласників на скасування рабства. Ненависть до вільних жінок зростає в міру розширення їхньої свободи. Безглуздям було через це забороняти звабу: на щастя для нас і з волі самих жінок вона не здає позицій. У великому процесі боротьби за рівноправність вона теж відіграє свою роль: вона повинна заступити собою переконаність у праві на владу, бо згоди іншого в цьому випадку домагаються шляхом залицянь, а не силоміць. Одна моя студентка в Школі політичних наук, гожа дівчина із Квебека, японка за походженням, відверто зізналася, що її розчарували північноамериканські парубки, бо їхні стремління блокує турбота про сексуальну коректність. Вона збувала вакації в Італії, де її відкрито домагалися чоловіки, а їй вистачало певності в собі, щоб спекатися набридливих залицяльників. В той час, як у Сполучених Штатах співіснування статей постійно перебуває на грані вибуху, Європу рятує від цього лиха старосвітська культура галантності. Цей етикет, який, напевне, йде ще від «еротики трубадурів» (Рене Неллі), де лицаря і його даму пов'язував ритуал відданості й покори, сприяє запровадженню шляхетних манер у середовище декоративного нівелювання. Це не лише пропедевтика залицяння, а й спосіб обернути грубе бажання увагою і делікатністю, цивілізувати його, очистити від непристойності. Куртуазна культура виховує якості, котрі об'єднують обидві статі: вміння провадити бесіду, товариськість, дотепність, які надають розмові глибини і жвавості. (Як писав Монтеск'є, французький дух — це вміння поважно говорити про предмети фривольні й легковажно про поважні). Вона дарує втіху подобатися, гратися з іншим, морочити його з цілковитого схвалення з його боку, якщо тільки він сам не водить вас за носа. Навіть якщо ми квапимо події, слід усе-таки дотримуватися ґречності, наприклад, перехід на «ти» залишається в багатьох мовах обов'язковою міткою. Неоднозначний статус компліменту: у XVIII столітті він знецінивсь як хитрість облесника, в 1960-ті роки у деяких радикальних активісток викликав недовіру, проте гарно поданий комплімент можна розглядати як знак уваги, який зміцнює нашу повагу до себе. Найкращими слід вважати безкорисні компліменти, що їх ми чуємо від незнайомців чи від людей тієї самої статі. Зривання личин, несприймання нюансів, вимога негайного розкриття сердець і тіл губить плідні випробування, що необхідні для подальшого розвитку щойно народженого кохання. Для почуття набагато корисніші хитрощі та недомовки, ніж нудна ясність.

Засадниче питання: чи справді обираємо ми партнерів, чи не запрограмовані ми, тоді як вважаємо, що буцім дії наші цілком свідомі? Немотивованість схильностей ставиться під сумнів у двох царинах мислення: соціологія вбачає тут підтвердження класової обумовленості, психоаналіз — симптом нерозв'язних проблем з батьками[26]. Проте хоч як аналізуй наш вибір, врешті-решт, навіть якщо нас обмежити певними рамками, все одно ми надаємо перевагу тому, а не тому, без будь-якого зовнішнього впливу. Ми володіємо певною автономією рішення стосовно наших особистих чи суспільних чинників, яку зумовлюють нас. Буває й так, що ми самі з себе дивуємося, коли робимо несподіваний вибір, далекий від нашої культури й середовища. Це нерозв'язне питання не таке цікаве, як проблема напередвизначеності, що постає заднім числом, коли свобода постфактум вигадує собі детермінізм. Закохані не могли не зустрітися, вони призначалися одне одному, перш ніж перетнулися їхні шляхи. Випадковість, що звела їх якогось дня і години, вони обертають фатальністю — цього не могло не статися, вважають вони. Все, що завгодно, тільки не ця страшенна підозра: якби не ти, був би інший (інша)! Поміж десятків облич, якими пробігає погляд, одне мусить зблиснути, мов бритва. Воно — і ніяке інше: захват і трепет.

Існують люди, які так спантеличені бажанням іншого, що поступаються не стільки з власного бажання, скільки у відповідь на ту честь, яку їм виявили. Часом у старечому віці намагаються розширювати смаки, стають байдужими до фальшивого полиску стандартного естетичного ідеалу, поширюють свій смак на різні людські типи, — надають перевагу чарові, а не красі, сексуальності, а не ніжності, чарівливій аномальності, а не суворій величі. Кохання сповідує культ милих недоліків, які зворушують набагато дужче, ніж бездоганне тіло. Не треба цензурувати наші схильності — їх треба збагачувати, врізноманітнювати. Вони долучають нас до реальності, проте заразом і обмежують; кохання — це ще й плюндрування фантазмів, розвінчання суто пластичних якостей. Можна захопитися чоловіком чи жінкою, які раніше були нам не до смаку, розширити діапазон своїх критеріїв. Звернімо, наприклад, увагу на чудернацьку перестановку: тоді як європейці, австралійці, північні американці намагаються виглядати смаглявими й, надуживаючи сонцем, наражаються на небезпеку, африканці, китайці, індійці, філіппінці мріють вибілити шкіру з ризиком зруйнувати її пігментацію і завдати їй непоправної шкоди. Вплив колоніальних забобонів, нав'язливість американської моделі? Навряд. Радше річ у тому, що мешканці кожної частини світу мріють бути іншими: світлі — смаглявими, смагляві — блідими. Все, що йде наперекір панівним поглядам, все, що руйнує ієрархію поколінь і становищ: краля з потворою, бридуля з красенем, юнак зі зрілою жінкою, дівчина зі стариганом, вбогий з багатою — все гідне слави.

Не будемо мріяти про те, щоб покінчити з тиранією краси, краще мріяти про руйнування її шаблонів, про те, щоб наші погляди допускали співіснування багатьох суперечливих норм. Врешті-решт, мода потрібна не для того, щоб накидати нам зразки — вона повинна підбадьорювати, підказувати, як одягатися, який обрати макіяж. Це заспокійливий чинник: перш ніж усіх знеособити, вона визволяє нас зі скрути. Зваба — це ще й кар'єра (звичайно, для певної кількості людей, котрі мають гожий писок і гарну фігуру, щоб домогтися успіху). Але хто став би їх ганити за те? Як учинити комерцію зі своєї вроди, якщо ти заміжня та ще й належиш до буржуазії? — запитував Бальзак («Сестричка Бетта»)[27]. Для цього, як він зауважив, потрібний щасливий збіг обставин, велике місто, де повнісінько нероб і мільйонерів, достатньо елегантності й розуму, цілковита відсутність совісти, а головне, спільник у вигляді чоловіка. Колись це діло було відкрите тільки для жінок, а тепер стало доступне і для чоловіків, починаючи з «Любого друга» Мопассана, який піднімається суспільними східцями завдяки талантові звабника. (На жаргоні джиґунів прозивають «бобрами», бо це звіря будує собі дім за допомогою хвоста). Скільки посад у вищих сферах політики, економіки та культури посіли за допомогою не лише особистих якостей, а й «диванної промоції»?

Навіть виступаючи маневром для реалізації чиїхось амбіцій, зваба витворює атмосферу змови у стосунках чоловіка і жінки, віддає перевагу зв'язку, а не розлученню, потягу, а не мовчанню. Врешті-решт, ніщо не вийшло з моди: ні старосвітські залицяння, ні короткі побачення, ні гусарські викрадення, ні миттєві чари — скрайня витонченість поєднується тут із винятковою безцеремонністю. Правила гри змінилися, проте й раніші правила ніхто не скасував. І той факт, що обидва устрої немовби накладаються один на одного, пояснює нашу теперішню розгубленість. Все недійсне, й усе залишається в силі. Наші звичаї не збудували собі нової оселі — вона дуже скидається на старий дім, навіть якщо вільність видається демонстративнішою, а пари сходяться і розлучаються швидше. Такий психологічний конфлікт сучасної людини, яка поєднує в собі різні звичаї і традиції.

Якщо ми хочемо зрозуміти усталені сьогодні на Заході норми поведінки, то переважає тут концепція напластування, а не послідовності. Ми прагнемо звести все докупи, обираємо кумулятивну модель, в якій присутні заразом романтичність і вільність, альтруїзм і вередливість, ґречність і порнографія — це величезний ревербератор, де поруч із чудернацькими звичаями існує й украй химерна практика. Фройд розглядав Рим як місто-палімпсест в повному сенсі слова, де напластовуються один на одного всі століття від Республіки до Відродження, отак і любовне почуття не знає історичних розмежувань, обертаючи нас сучасниками далеких епох. Книга на тисячу сторінок, суміш новочасного й архаїчного, широка любовна клавіатура, на якій можна грати як завгодно. Тож марно чекати, що настане така днина, коли наші почуття розв'яжуться у кращому суспільстві. Вони так і будуть нескінченно існувати, навіть якщо й можна буде щось трохи в них поправити, внести часткові поліпшення. Потрібно відмовитися від ідеї порятувати кохання від нього самого, відмовитися від думки, що з цього хаосу емоцій можна знайти якийсь вихід.

Розлучення як тонке мистецтво

За нашого часу розлучення неухильно скидається на процедуру скорочення на підприємстві. Делікатний момент для обох сторін, бо треба розітнути нарив не заплямувавши себе, попрощатися без трагедій. Інший повинен прийняти цю немилість без плачу і зойків. Чого тільки не втнеш, аби збутися обтяжливої особи, до якої підлості, до якого насильства над своїм сумлінням, до яких жалюгідних і нікчемних хитрощів удаються, щоб пом'якшити жорстокість цього факту! Новину цю повідомляють якомога лагідніше, насилу приховуючи свою нетерплячку, — швидше б вона уже забиралася геть! Якщо ж протестує, треба скласти на неї всю відповідальність за це лихо. Попереджували ж! Її не лише виганяють, а ще й позбавляють права на помилку. Істина спалахує перед нею, як на останній сторінці детективного роману, мало того, це вона у всьому винна! Вершина безсоромності — витурити іншого за допомогою CMC, немов якогось дурнуватого комівояжера!

Бувають випадки, змальовані в щонайкращих літературних творах (Констан, Пруст), коли розлука пробуджує кохання, а не кладе йому край. «Чудна примха нашого нещасного серця: ми зі страшенною мукою покидаємо тих, з ким жили без утіхи» («Адольф»). Дружина має піти, щоб ми її нарешті полюбили, — розрив загострює те, що немовби заніміло від життя бік-о-бік, відсутній став незрівнянним лише тому, що його немає поруч. Варіант: ніяк не реагувати на фатальне повідомлення, піти собі, не сказавши жодного слова. Од вас чекали умовлянь, чекали слізних прохань, — а ви зачиняєте за собою двері, навіть оком не моргнувши. Жахлива підозра: я його кидаю, а йому хоч би що, може, він і хотів цього потайці? Елеґантна форма розлучення: змусити іншого взяти на себе ініціативу, хоч ви перші ступили на шлях розлуки. Штовхати його до розриву, щоб не робити цього самому. Найчастіше краще, щоб вас покинули, ніж кидати самому когось, — це позбавляє докорів сумління. З другого боку, чоловіки й жінки в багатьох випадках беруть на себе ініціятиву розриву, тому що бояться, що їх покинуть через когось молодшого. Їх не випередити: попереджуючи катастрофу, вони викликають її вже сьогодні, хоч і страшенно потерпають від того.

У траєкторії кохання є два пункти: перше, коли свобода прагне власного скасування й від страху конвульсивно кидається в обійми іншого, і другий, коли, розчарувавшись, вона приходить до тями, ніби після тяжкого марення, прокидається, наче зі сну. «Я хочу повернути собі свободу», означає в цьому випадку: краще тверезість, ніж зачарованість, треба зняти з себе ці чари. Часто таке руйнування ілюзій є сумною перемогою, як бачимо, більшість людей, насилу розірвавши один зв'язок, мріє, щоб друге солодке ярмо позбавило їх можливості орудувати собою. Перегорнути сторінку, почати все наново з іншою людиною, повторити ті самі помилки, причому краще. Розлюбити означає покинути ті світи, які втілювала собою кохана людина. І коли вона йде від нас, довкола, немов примари, знай обертаються відкриті нею простори.

Тож покидати тяжче, ніж починати: ми не зважуємося покинути того, кого, як здається нам, уже не кохаємо, проте він забезпечує нам комфорт і безпеку. Часом, покидаючи нас, він чи вона робить нам неоціненну послугу, бо змушує самому орудувати своїм життям: справжнісінький жах, ті подружні пари, що вичерпали себе, та, вчепившись одне в одного, мов два ціп'яки, висисають снагу одне з одного, не зважуючись вирушити в самостійну мандрівку. У США і в Європі для полегшення розлучень організовують святкування, під час яких демонтують шлюб, хоронять у труні обручки, спалюють весільну сукню. Класичне розлучення з його драматичністю, обміном звинувачувальними листами продукувало ненависть — його хочуть позбавити драматичності, знайти позитивне у невдачі, відкрити нову еру. Ось ти й вільна, кажуть невтішній спустошеній жінці, яку чоловік проміняв на дівча, що молодше за неї на десять років, — радій же! Проте розлучення ніколи не буває легким, це не просто перегорнути сторінку: минуле ще довго відлунює у вашій душі, повертається, немов примара, хапає вас за рукав. Буває так, що за п'ятнадцять чи двадцять років по тому кохання спалахує знову до того, кого ви не оцінили замолоду. Врешті, трапляються й такі подружжя, котрі вже не бачать одне одного, та залишаються нерозлучними за своїм духом. Розрив — це шлях, який обрало їхнє кохання, щоб тривати без набридливої банальності спільного життя.

Розділ III

Я тебе кохаю: слабість і полон

Сказати комусь: «Я тебе кохаю» означає сказать: «Ти ніколи не помреш».

Декотрі люди ніколи не закохалися б, якби не чули про те, що на світі існує кохання.

Я зізнаюся жінці, що кохаю її… Чи ж не обіцяю я їй просто (…), що слово це набуде значення, якого ми надамо йому в спільному житті? Ми витворимо його наново, це велике діло. Хіба не очікувало воно нас, щоб набути значення, який ми в нього вкладемо! Якщо ж мета наша в тому, щоб надати значення цьому слову, то ми будемо працювати не заради себе, а для нього, значить, воно наш владар.

Усі пам'ятають славетну тираду, за допомогою якої мольєрівський Міщанин-шляхтич долучається до мистецтва риторики, що так любе Манірницям, обертаючи його так і сяк: «Гожа маркізо, ваші прегарні очі пророкують мені смерть від кохання». Хоч із якого боку читай, фраза не втрачає значення. Ґречність, цей шляхетський код тієї доби, відзначається трьома непоправними ґанджами: темнотою, облудою і кумедністю. Філософи на чолі з Руссо не пропустять нагоди піддати його нищівній критиці і протиставлять їй вимогу справжності. І все ж таки ми не враховуємо, що, попри всю свою пишноту, вона могла бути щирою.