Розділ «Паскаль Брюкнер Парадокс любові»

«Викрадачі краси» — попри цілком зрозумілу конструкцію сюжету й наративну структуру — насправді є надзвичайно складним текстом. І ця складність полягає не так у подіях (невелике коло однодумців, звихнуте на ідеї, що краса несе загибель світу, а відтак вони стають такою собі «сектою» чи «спецпідрозділом» зі знищення зовні привабливих людей), змінах суб'єкта нарації, як в інтертекстуальних «натяках», «паралелях», «посиланнях», які несе ідейна канва роману. Критика не раз висловлювала незадоволення структурою чи «виконанням» роману як композиційної тканини, однак у «Викрадачах краси» не це є першочерговим. Над романом ніби тяжіє тонке плетиво різних ідейно-філософських, естетичних традицій, що стосуються і поняття краси, і поняття потворного, і поняття тілесного, і поняття духовного. При вдумливому читанні в ньому можна добачити «повідомлення» і від цинічних кінікуючих авторів, і від середньовічних адептів бачення в красі проявлення диявольського начала, і ґотичну стилістику, і романтичну демонологію, і Бодлерову естетизацію потворного. Тому твердження критиків про певний перегук роману з «Колекціонером» Фаулза, «Беладонною» Моліне чи «Парфумером» Зюскінда, як на мене, є дуже збідненими і такими, що незаслужено обмежують історико-інтелектуальну оптику твору Брюкнера.

Якщо ж провести — нехай це буде цілком на моїй совісті — певні паралелі між романом та ідеями, висловленими в есеїстиці та колумністиці письменника, то можна вийти на чимало інших цікавих проблем і трактувати, відповідно, роман у цьому ключі. Відтак, якщо залучити тут окремі ідеї Брюкнера-есеїста, «Викрадачі краси» можна розглядати і як безжальний памфлет-стьоб із тих, хто утискає чи репресує тілесне, сексуальне, інтимне; з тих, хто позбавлений краси, а відтак прагне мстити їй і намагається «зрівняти» її зі своєю безликістю. Можливо, це і був генеральний філософський задум роману Паскаля Брюкнера.

Зрештою, в контексті розуміння романістичної «кухні» Паскаль Брюкнер дав дуже цінні дороговкази, які можна сміливо застосовувати і до осмислення природи сучасного світового роману (на кшталт тієї ж «естетичної» есеїстики Мілана Кундери, присвяченої романній творчості). Під час одного зі своїх численних спілкувань із пресою Брюкнер слушно завважив, що нині новизна літератури полягає не у винайдені нової мови, а в тому, щоб оживити старі жанри, привити їх до дерева сучасної літератури. «Я не думаю, що, як це було прийнято говорити в часи модернізму, роман, поезія, театр померли. Постмодернізм дозволив відкрити чимало старих традицій», — акцентував письменник.

На думку Брюкнера, сучасний роман намагається завершити раблезіанську революцію. «В нашій мові завжди існували дві тенденції, що походили від Малербу і Рабле. Рабле — це багатство, соковитість і простонародність бесіди, природна мова, не змінена реформами XVII століття. Малерб — це лінґвістичний пуризм, вихолощена, однак також по-своєму багата, мова, в якій торжествує принцип економії». Брюкнер припускає, що нині відбувається відродження саме раблезіанського начала, непокаліченої мови в літературі.

В есеїстиці Паскаль Брюкнер дебютував кількома книгами, написаними у співавторстві з Аленом Фінкелькраутом. Але справді самобутній голос Брюкнера-есеїста зазвучав украй конфронтаційною та цілком правою за тональністю книгою «Ридання білої людини: третій світ, почуття провини, ненависть до себе» (1983), після якої практично кожне його есе привертає увагу як інтелектуалів і фахівців, так і широкого кола читачів.

Книга дуже симптоматична як для самого Брюкнера, так і для постколоніальної Франції, що позбулася низки підконтрольних територій на різних континентах. По-перше, вона повністю відмежує свого автора від його лівацької юності, себто цією книгою Брюкнер попрощається з лівим романтизмом зразка маосійського та троцькістського рухів, не кажучи вже про той-таки 1968 рік як експериментально-практичну платформу нових лівих. По-друге, ця книга сигналізувала про серйозні політико-ідеологічні зміни в інтелектуальному рельєфі Франції. Якщо згадати, що на період написання цього есею «нові ліві» реально «сіли в калюжу» — почасти дискредитували себе у владі після виборів 1981-го року, почасти ж розпорошилися серед інших світоглядних течій чи ідеологічних напрямків, — то відтак можна пояснити, чому з другої половини 70-х на передній план поступово виходять «нові праві», серед яких такі помітні інтелектуали й письменники, як Ален де Бенуа, Моріс Дрюон, П'єр Шоню, чимало авторів часопису «Нова школа» та учасників інтелектуального гуртка «Орлож».

Однак «Ридання білої людини» несправедливо ототожнювати з трендом «нових правих» — ця книга радше до кісток «французька». Передусім, її появу немислимо розглядати без комплексу проблем, які можна умовно окреслити як ментальне прощання Франції зі своєю колоніальною спадщиною. Брюкнер, фактично, робить два «постріли». Перший — це скепсис стосовно сентименту нових лівих до країн «третього світу», стосовно їхнього бажання збурлити в бідних суспільствах революцію та встановити соціальну справедливість, не кажучи вже про «поточну політику» в дусі гуманітарної допомоги, соціальних програм та іншої підтримки з боку Франції і країн-лідерів капіталізму. Другий «постріл» значно складніший, і я би навіть зважився сказати, що він стосується осмислення нової конструкції французької ідентичності та французького громадянства. Його логіка така: сучасні французи — це не французи доби активного колоніалізму, які несли в «третій світ» страждання і культуру, розруху чи, навпаки, модернізацію, нові хвороби і сучасну медицину. Сучасні французи більше нікому нічим не зобов'язані, а відтак треба забути про будь-які комплекси провини перед «іншими» суспільствами, які може підживлювати драматична й суперечлива спільна історія Франції та її колишніх колоній.

Цікаво, що Брюкнер із його осмисленням нової, «деколонізованої» французької ідентичності опинився у тій же ситуації, що й Юрґен Габермас, який після падіння Гітлера також шукав для німців нову модель ідентичності, яка б могла «забути» травматичний досвід нацизму та органічно інтеґруватися до демократичних спільнот. Зрозуміло, що це порівняння не ототожнює політичні чи ідеологічні наміри Брюкнера й Габермаса, однак воно показує, що обидва інтелектуали усвідомлювали незворотність «звільнення» їхніх країн від суперечливих сторінок національних історій Німеччини й Франції, а відтак і необхідність модернізації ідентичностей обидвох суспільств.

«Ридання білої людини», особливо ідеї «антибілого расизму» та відмови від сприяння країнам «третього світу», одразу взяли на озброєння різні організації. Передусім «Національний фронт» та AGRIF (Альянс проти расизму та на захист французької та католицької ідентичності). В ідейному сенсі в цієї книги є низка союзників і низка опонентів. Якщо говорити про останніх, то доцільно згадати дві потужні роботи — хоч і з різних сфер знання, — присвячені необхідності підтримки інших, знедоленіших суспільств. Я маю на увазі книгу антрополога Йоганнеса Фабіана «Час та інші», в якій ізоляціоністське ставлення до «іншого» проголошується «відмовою у сучасності». А також соціально-економічний маніфест, написаний на захист перехідних суспільств і країн «третього світу» — «Загадка капіталу» Ернандо де Сото.

Ще одна помітна книга Брюкнера — «Демократична меланхолія: як жити без ворогів!» (1990) — у певному сенсі продовжує попередню, однак уже в глобальнішому тематичному діапазоні. На думку Брюкнера, сучасна демократія квола, вона боїться вести війни, боїться позиціонувати себе поза своїми межами, захищати інтереси «дрібних» демократій в інших куточках світу, вона не здатна адекватно реагувати на нові глобальні виклики (наприклад, модернізація ісламізму, розширення фінансово-економічних інтересів Китаю). Взагалі, після згортання Холодної війни та розвалу СРСР Захід почав нагадувати спортсмена, який перестав постійно тренуватися і втратив фізичну форму й тонус.

Брюкнер завважує один парадокс: попри розпад радянського блоку й певного покращення ситуації з правами людини, західна демократія цілком здатна претендувати на єдину світову політичну модель, що враховує принцип недоторканності свободи й непорушності права. Однак подібна перемога — усунення колишнього тоталітарного ворога — обернулася смертельною апатією. Він вдається до старого прийому порятунку демократії, сформульованого переважно класичною, егалітаристською та радикальною ліберальною філософією (Дьюї, Ролз, Рорті, Дворкін та інші): в умовах можливих небезпек для демократії лише активна залученість громадян здатна сколихнути цей летаргічний сон і надихнути її новою силою. Брюкнер переконаний, що демократія завжди можлива для реалізації, а також невід'ємна від ідеалу Просвітництва, яке насправді так і не вдалося реалізувати сповна — досягти справедливості й свободи для всіх. Книга «Демократична меланхолія» — це метафора не згірш «кінця історії» Френсиса Фукуями.

Професор Монреальського університету Марк Анжено у статті «Вибух апокаліптичних настроїв» розглядає цю книгу в контексті основного тренду французької інтелектуальної думки 80-90-х — сутінкового прогнозу. До нього він відносить близькі за тональністю есеї та книги «Маніфест кінця темного віку» Макса Галло, «Французькі страхи» та «Комплекс Астерікса» Макса Дрюамеля, «Фатальні стратегії» Жана Бодріяра, «Розгром думки» Алана Фінкелькраута та низку інших ідей, гасел і повідомлень із не менш симпатичними назвами. На думку Анжено, в основі таких есеїв-пророкувань лежить примітивна епістемологія: пізнання світу за допомогою розшифрування знаків часу. Есей-пророкування використовує людську здатність до есхатологічної туги. «У світі не просто мінливому, — пише він, — а мінливому в напрямку повного сум'яття для раціонально мислячої людини, якою є есеїст, він у муках розгубленості шукає єднання зі своїм читачем: він вважає нове сумнівним чи навіть непристойним із етичного погляду і квазімислимим — із раціонального». Меланхолія демократії — це постліберальний діагноз постліберальній добі, діагноз, у якому проте є надія на початок нової віхи, що прийде на зміну «паузі сум'яття».

Узагалі, однією з генеральних ліній есеїстики Брюкнера залишається, якщо можна так образно висловитися, критика старіння Європи та Заходу загалом. І це старіння передусім — проблема не так демографічна, пов'язана з великими відрухами населення, переформатуванням етнокультурного складу західних суспільств, як психоаналітична — залежна від способу думання європейців та його головних нав'язливих ідей. «Тиранія покаяння: есей про західний мазохізм» (2006) — книга в цьому сенсі знакова й етапна, хоча тематично вона істотно розширює та поглиблює окремі лінії «Ридання білої людини». Брюкнер дещо епатажно стверджує, що західне мислення ніби вражене «вірусом» каяття, який пронизує його політичні, філософські, етико-моральні доктрини; і це каяття за тривалу історію експансії на інші території (він називає їх умовно Півднем) — території «незахідного» світу.

Певною мірою в інтелектульних практиках це означає постійно оглядатися на те, що Карл Шміт у контексті цивілізаційної опозиції «земля — море» називає тріадним поняттям «Nomos» як ключовою ознакою європейської (передусім колоніальної, імперіалістичної, капіталістичної) історії. Це: 1) захоплення нових і невідомих територій, 2) розподіл їхніх земельних, матеріальних і трудових ресурсів, а відтак 3) використання з метою свого збагачення за своєю ж моделлю права власності. Очевидно, що така «історія домінування» в пам'яті європейців і спричинила до появи інтелектуального стереотипу, що європеєць — це «хвора людина планети», яка завдала шкоди іншим народам — в Азії, Америці, Африці. Брюкнер пише, що подібне «деколонізаційне» каяття стало таким модним у XX столітті, що каятися почали всі й одразу, будучи переконаними, наче весь світ зневажає білу шкіру.

«Європа — хворий, що заражає своїм смородом усю планету», — поетично вигукне він, посиливши іншу свою тезу — про те, що нема нічого типовішого для Заходу, як ненависть до Заходу. На його думку, Європа не зможе відмитися від низки лихоліть (на кшталт інквізиції, абсолютизму, імперіалізму, фашизму, тоталітаризму, расизму), однак вона й вигадала протидію — різні теорії, що дають можливість знищувати цих монстрів. Відтак «час жахів», який постійно повертається до європейців у їхньому мисленні, виявляється, по суті, вічним саморефлексуванням, якого вони не здатні позбутися.

Брюкнер тут знову посилить ідеологічну ноту з книги «Ридання білої людини»: європейцям час перестати думати про те, що вони здатні зробити для «інших» (Півдня), натомість варто замислитися на тим, що «інші» здатні зробити для себе. В інтерв'ю різним виданням він ще «інструментальніше» говорить про проблеми теперішнього безсилля Європи, яка не має єдиного політичного курсу, роздроблена між національними політиками своїх держав, не має ні єдиної армії, ні єдиного президента. На його думку, сучасна Європа — це лише ринок, звалище товарів і споживацьких звичок. І їй потрібна безпрецедентна консолідація, щоб стати потужним гравцем західної демократії на кшталт США.

Книга «Парадокси любові» доволі незвична в доробку Брюкнера. Вона позбавлена навіть найменших натяків на кон'юнктурність задуму. Якщо цим автор дещо грішив у таких книгах, як «Ридання білої людини» чи «Тиранія покаяння», намагаючись навіть через провокативні назви отримати додатковий бонус суспільної уваги, то «Парадокси любові» — есей напрочуд «тихий», а за тональністю викладу навіть ближчий до серйозного культурологічного дослідження на кшталт книг, скажімо, Мішеля Фуко. Це книга в сенсі письма дуже зріла, і її сила черпається передусім із прагнення розібратися у вічних питаннях, що стосуються такої пікантної дихотомії, як любов і свобода, а також складного плетива парадоксів, проблем, суперечностей, відчуження або, навпаки, гармонії, що між ними можуть виникати. Її можна навіть назвати маніфестом чи заповітом усім людям, як бути коханими, щасливими і справді вільними, як уміти любити і при цьому зберігати свободу тих, кого любиш.

Брюкнер починає з симптоматичної дати, про яку вже йшлося, 1968-го року. З дистанції часу він згадує ту добу як незмірно безкорисливу, що поєдналося з величезною наївністю та глупотою. «Здавалося, нам доступні були необмежені можливості: ніякі заборони, ніякі недуги не стримували наших поривань. Економічне процвітання, падіння давно застарілих табу, відчуття належності до покоління, якому за нашої мерзенної доби уготована особлива доля, — все це викликало цілий потік ініціатив. Ми жили ідеєю цілковитого розриву…» Передусім це виразилося в ідеології вільного кохання й поліамурності як найпрактичнішого способу заперечення буржуазного пригнічення, яке, на його думку, витворює довкола кожного «емоційний панцир», що вбиває втіху від життя й гнітить людину. Як і автори психоаналітичних студій, він безпосередньо виходить на тему влади: «Оскільки полегшення напруги в еротичній конвульсії є формулою всього живого (північне сяйво — чистісінький космічний оргазм), це єдиний спосіб покінчити зі «сліпим підпорядкуванням фюрерам» і потроху позбутися власницьких зазіхань, раку диктатури і насильства».

Тому свобода, на думку Брюкнера, це не розпуста і не патологія, а підвищена відповідальність, — не полегшення, а важка ноша. Однак спотворення свободи відбувається в процесі її трансформації з внутрішнього стану в зовнішні маркери — соціальні та навіть ідеологічні. Саме це, на думку письменника, й породжує низку парадоксів, коли первинна свобода обростає, мов днище корабля, ракушняком культурних нашарувань, модних трендів, смаків, контекстів соціалізації, що відтак «деперсоніфікують» і викривлюють свободу й людину, роблять вразливою — передусім для себе і для інших.

Як це не дивно, коли почуття переростає в тривалі стосунки, тоді люди стають «не тими», оскільки стикаються все з новими й новими випробовуваннями різними соціальними, культурними, політичними чи навіть побутовими контекстами, що здатні перетворити шалений і прекрасний порив кохання на нестерпну ґалеру двох каторжників. У Фройда є дотепне спостереження, що коли чоловік і жінка лягають у ліжко, то їх уже не двоє, а як мінімум шестеро — вкупі з тінями їхніх батьків, на яких закоханим завжди доводиться зважати навіть у своїх думках і діалогах. Цікаво, що тема взаємодії любові й свободи, а також дрейфу останньої на територію «іншого», органічно кореспондує з концепцією «негативної» свободи Ісаї Берліна.