Розділ «Паскаль Брюкнер Парадокс любові»

3) Велич дистанції

Сьогодні любов разом зі щастям стала на Заході глобальною ідеологією, стала нашим есперанто, а це дає змогу подавати ніжність і злобу під однією маркою[170]. Це слово-буфер, тим більш відразливе, чим більш невизначене, слово, що закриває всі дискусії, перед ним схиляються та й годі. Хто не звеличує його в літературі, в піснях, в кіно, хто не вбачає у нім чарівного вирішення всіх наших проблем? В ім'я любові карають, тиранять, зокрема, і в родинах, задля «добра» дітей, все виголошується задушевною мовою, мовою щирої і довірливої близькості. Що дужче поширюється любов на словесному рівні, мов та губка, всотуючи всі розбіжності, то дужче покладаються на неї як на єдиний засіб вирішення проблем виховання, службових стосунків, політики, міського життя.

Проте не лише любов пов'язує людей, забезпечує зв'язок поколінь, злютовує суспільство, — вона не може усунути соціальної й культурної обумовленості, вона не зміняє інституцій, завдання котрих перевіряти часом ефемерні емоції. Любов нездатна перемогти ненависть, лють, смертоносне шаленство, це радше справа розуму й демократії, які обмежують, зупиняють руйнівну силу цих пристрастей. І зовсім не любов спонукає виявляти щедрість чи співчуття: мені не треба любити знедоленого, якому я допомагаю, любити голодних і стражденних, яким я надаю грошову чи матеріальну допомогу[171]. Щоб поміж людьми виникло щось на кшталт любові, звичаї, управління, держава повинні улягати іншій логіці, підкорятися не лише законам похоті й крутих вивертів, а втілювати постійність, безпристрасність і спокій. Однак суспільство — не океан ніжності, тож громадяни можуть улягати пориванням із притаманною їм пречудовою непослідовністю. Неможливо втримати суспільний лад на тонкому вістрі любові, скасувавши в такий спосіб підступ і несправедливість: емоційний лад має зберігати певну автономію й не змішуватися з усім іншим.

Ближнього витворює любов, писав шведський філософ і богослов Сведенборґ (XVIII століття). Прегарний, та хибний вислів, тому що ближній існує незалежно від того, чи люблю я його, ми живемо поміж тисяч безіменних істот, яким начхати на нашу турботливість, бо вони прагнуть, щоб їм не заважали клопотатися їхніми справами. Зустрічаємося ми з небагатьма, з більшістю ж лише здибуємося, їхні обличчя не становлять для нас загадки, яка спонукає любити людину (Левінас). Я тримаюся з усіма на ввічливій дистанції, не бажаю їм ніякого зла. Зичлива нейтральність повинна бути способом існування будь-якого колективного буття. У місті, в родині перший імператив — допомога, а також спокій: не роби іншому того, що він, по-твоєму, не повинен робити тобі. Всі люди мають право, щоб їм дали спокій. Одна з найважливіших чеснот колективного життя полягає передусім в униканні, в тому, що Стюард Мілл назвав «no harm principe»: не втручатися, не шкодити, не пхати носа до чужого життя. Мої стосунки з сучасниками розмаїті: від ґречності до пристрасті, присутня тут байдужість і навіть алергія. Головне, зберігати правильні інтервали, дотримуватися середини поміж вторгненням і забуттям, не допускати взаємної експансії. Стендаль визначав суспільство як взаємне задоволення, яке апріорі нейтральні люди дарують одне одному. Велика втіха суспільного життя в тому, щоб проходити крізь чужі світи, вплітатися у різні контексти, насолоджуватися переходом, не бути бранцем жодної групи, бути вільним від соціальної ендогамії, від фатальності кровної спорідненості. Ніде немає більш гнітючої атмосфери, ніж у конгрегаціях, де члени зазіхають одне на одного і задихаються від взаємних виявів почуттів. Це вже не товариство близьких за духом, а якесь муравлисько.

4) Мудрість очікування

Як не дивуватися з того, що стільки політичних лідерів і керівників підприємств використовують риторику любові й саморозкриття і не бояться бути кумедними? Від Уґо Чавеса, який вигукнув, що «соціалізм — це любов», до Жака Ширака, який зізнавався нам у любові в прощальній промові, коли покидав свій пост у березні 2007 року[172], й Сеґолени Рояль, кандидата від соціалістів на парламентських виборах того ж таки року, яка скінчила мітинг на паризькому стадіоні «Шарлеті» євангельським закликом «давайте любити одне одного» (ближче за духом Шістдесят Восьмого року було сказати: «Кохаймося одне на одному»). Не забудьмо і спочутливу політику теперішнього французького президента, який поспішає до узголів'я поранених, і проповіді лідера троцькістів Олів'є Безансено, який повторює афоризм Че Ґевари: «Треба набути жорстокості, ніколи не зраджуючи ніжності» (ця фраза є разючим прикладом перформативної суперечності: нещадна любов революціонера, який знищує ворогів заради найвищого людського блага). Народом уже не керують, його пестять, з ним підтримують найтіснішу близькість, заразом зваблюючи й улягаючи моделі стосунків поміж батьками й дітьми. Не відстають і підприємства, які подають себе не тим, чим вони є (механізмами для отримання зиску), а променистими містами, «центрами побудови сенсу», вони хочуть оволодіти нематеріальними просторами душі, заступити собою політичні партії, школи, великі духовні вчення. Пишномовне моралізаторство декотрих впливових фабрикантів свідчить про їхню ненаситну захланність, причому не в фінансовому, а в символічному плані: вони бачать себе новими законодавцями, виразниками загального сумління, творцями аксіом. Щоразу, як уряд, режим, великий керівник опиняються в полоні сентиментального алкоголізму, треба остерігатися: вони щось задумали.

Ми вже бачили, що дві великі «цивілізації любові» (Бенедикт XVI), відомі нам з історії, тобто християнство до XVIII століття і комунізм, виявилися непереконливими. XX століття у його більшовицькій версії стало століттям збройного альтруїзму, який прагнув силоміць ощасливити рід людський і розгорнув масштабне масове убивство людей. Але й західні демократії не пасуть задніх, оскільки, поступаючись своєю дорогою універсальній логіці навернення, відстоюють своє право на втручання. Ми постулюємо, що цінності наші глобальні, всупереч тому факту, що чимало країн, причому не найменших, уперто не хочуть їх приймати (Китай, Росія, Саудівська Аравія тощо). З одного боку, крайня байдужість, така очевидна в Боснії та Руанді, з другого, надмірність спільних дій в Сомалі (1993) чи в Іраку (2003), коли ми хотіли порятувати народ від голоду чи від диктатури всупереч його волі. Обмежімося боротьбою з тими, хто на нас нападає, послідовним відстоюванням наших принципів, допомогою тим, хто просить її (як сьогодні іранська опозиція), сприянням поширенню в світі деяких прав. А штучно нав'язувати демократію у всіх частинах земної кулі, стверджувати її за допомогою багнетів означає тільки збурювати народи. Це те ж таки сп'яніння Добром, яке надихає декотрі неурядові організації. Часом співчуття люблячих сердець, які приходять на допомогу стражденним серцям, обертаються небезпечною потугою, що згубна для тих, кому хочуть допомогти: згадаймо історію з благочинною організацією «Ковчег Зое» в Дарфурі в 2007 році, коли її співробітники намагалися вивезти з Чаду до Франції сто три дитини, щоб порятувати їх від суданської трагедії, хоч ті діти й сиротами не були, і небезпека їм не загрожувала.

Той, хто сподівається, що в Кабулі, Пекіні чи Ер-Ріяді запанує місцевий варіант англійського парламенту, повинен набратися терпіння й навчитися розумінню необхідності. Нас може засмучувати, що чимало народів іще живе під владою сваволі й насильства, та ми повинні визнати той факт, що в різних частинах людства час тече по-різному. Свобода — пропозиція, а не хрестовий похід. Якщо мільйони людей відхиляють запрошення, значить, воно їм не підходить, і його потрібно висловити іншими словами. Потрібно переконувати власним прикладом, а не агітувати за допомогою сили. Поміж конфліктом і світом лежить сіра зона, яка називається політичним розумом, вона не допускає ні погорди, ні добровільного зречення. Врешті, має значення тільки одна війна (і це нам відомо ще з доби Просвітництва) — війна ідей, котра вдень і вночі провадиться мирним шляхом, перемагає будь-яку несправедливість і руйнує ієрархії. Лише така війна, без катувань і бомбувань, докорінно змінює мислення, поліпшує становище жінок і дітей, спонукає віруючих виявляти терплячість і переглядати найбільш агресивні постулати своїх священних книг. У цієї війни лише один недолік: вона дуже тривала, перевершує один термін виборчих повноважень, охоплює декілька поколінь чи навіть століть. Щоб домогтися успішного її завершення за допомогою виховання, книг, дискусій, потрібно застосовувати зброю розуму і слова. Поєднати нетерпляче прагнення свободи з мудрістю очікування.

5) Небезпечна спокуса добра (Бертольд Брехт)

Отож слід обмежити любов у її надмірних зазіханнях, погамувати її прагнення завоювати нових прибічників. Пора їй визнати власні межі, змиритися з тим, що вона не може вирішити всіх проблем у суспільній сфері. Немає сумніву, що вона коїть дива, проте дива примирення людства із самим собою вона так і не вкоїла. Навіть гірше, вона здатна завдати більше шкоди, ніж ті пороки, що їх вона збирається поправити. Дух усіх релігій полягає в тому, що втіхи, яких вони обіцяють, стосуються потойбіччя: наприклад, «любов дужча, ніж смерть» — ті, хто начебто міг би це підтвердити, вже відсутні й не повернуться з того світу, щоб заспокоїти нас. Захват, екстаз, веселощі самі собою не витворюють міста, хоч і пожвавлюють його. Людей згуртовує відчуття належності, єдність цінностей, спільна культура, спільне подолання небезпек, спільна опіка над найслабшими. Світ, об'єднаний тільки логікою взаємної любові, є одною з утопій, які гарно культивувати, а намагатися їх застосовувати на практиці, попри напруги і нерівність, небезпечно. Треба робити ставку на «загальну приязнь» (Фур'є) і водночас усвідомлювати, що вона є недосяжним обрієм.

«Людство збожеволіло від того, що йому бракує любові», — писала Симона Вайль. «На землі мало любові», — уточнює християнський філософ Макс Шелер: виходить, річ у кількості, в масштабі. Ото добре було б упорснути людству конячу порцію почуттів, як ото вливають грошові кошти у банк, щоб поліпшити його становище. Та, певне, завжди вистачає тієї любові, в ім'я котрої знищують одне одного ті, хто повинен її нести. Противага їхньому нав'язливому інтимізму — делікатність, стриманість, уміння відсторонитися від світу, не піддаватися разом із сучасниками демонстративним і ефективним виявам любові. Повторимо: краще допустити порізнення людей, ніж силоміць згуртовувати їх у цілість на основі ненависті до третього. За нашої доби слід пам'ятати, що жорстокість може збирати мед із усіх, навіть найшляхетніших квітів й що фанатизм ідилії вартий фанатизму презирства. Не можна дозволити самій чесноті, нехай вона там заслуговує щонайвищої оцінки, взяти гору в людській родині: страшно, якщо вона обернеться своєю протилежністю. Ідеологія любові, метафора всіх невизначених форм належності за демократичної доби, не може заступити собою політичну ідеологію, оскільки вийшла вона з доби теології. Потрібно покінчити з любов'ю як з релігією спасіння на землі, звеличити її як таємничий трунок особистого щастя. Залишмо це слово для близьких стосунків: любов до нації, до народу, до визискуваних, до людства — ці поняття з їхньою пишною величчю надто вже розмиті й можуть легко спотворюватися; якщо ж ми розмежуємо їх, то кожне зможе на власний розсуд улягати захопленням і безладним пориванням щирого серця.

Тіло, барокова іграшка

Тіло, в ім'я котрого в 60-ті роки повстала молодь, не стільки вільне, скільки узгоджене з нормами, суворо їм підпорядковане. З дитинства тіло виступає об'єктом суворого й безжалісного нагляду, про людське око його звеличують, а насправді чикрижать, немов французький сад. Взяти бодай тенденцію цілковитої епіляції, поширену в жінок і декотрих ґеїв, копіткої й нещадної боротьби з волоссям: хоч де воно росте, під пахвами чи в інших місцях, його вискубують, як пережиток Середньовіччя, щоб шкіра була, мов у немовляти. Слід звернути увагу на те, що те саме суспільство проповідує бидляцтво в ліжку й не може терпіти навіть натяку на оволосіння, ознаки тваринності, оголошує запахи мало не кримінальним злочином, хоче нас відполірувати, навощити, мало не стерилізувати. Лихо тій жінці, що зважиться привернути увагу неголеними пахвами. Мокрі від поту коси, лоно, що густо заросло волоснею, воронячі гнізда в паху, будь-який притулок запаху для чутливого носа — все воно мусить щезнути в ім'я пристойності й гігієни.

Тіло в його трагічному й магічному вимірах, з його виділеннями, флюїдами й тлінню, знаходимо сьогодні в певного роду жіночій французькій літературі (Катрина Кюссе, Клера Лежандр, Лоретта Нобекур, Клера Кастийон, Ніна Бурауї). Ось моя душа, казали класики, а Монтень найперший. Ось мої статеві органи, виголошують сьогодні представниці літературного автопортрету, немовби жіноча сексуальність є загадкою передовсім для самих жінок. Згадаймо наприклад, табу, яке тяжіє над гладунками, тоді мода вчинила сухоребрих цибатих дівок справжнісінькими королевами розкоші. Тріумф безтілесної моделі, цього вертикального поривання в чистому вигляді, символізує мрію про розутілення, яка пронизує всю нашу добу. Втеча від матерії призводить до одночасного вибуху анорексії й переситу. Тіло помщається своїм коректувальникам худорбою або ж огрядністю, всихає або розростається. Загадка жертви анорексії в тому, що вона виставляє напоказ свій скелет, прагнучи абстрагуватися від фізичної фатальності. Тонкі й тендітні руки та ноги нагадують про труп. Вона хотіла бути янголом, чистим духом, а стала живим мерцем, купою гострих кісток.

Тим-то найпривабнішим тілесним станом видається круглявість, щось проміжне поміж надмірною огрядністю й худорбою, буйна тілесна цвіть, щедра, соковита й безкорисна, яка розростається навсібіч. Якщо пересиченість нівечить форми і стирає статеві ознаки, то круглявість підкреслює їх і увиразнює. Оксамитна щічка нагадує про дитинство, випуклість живота, овал повнявого стегна, гарно окреслені півкулі сідниць закликають попестити їх, доторкнутися. В гармонійному розподілі обсягів та мас поєднуються грація й щедрота: в роботах американського художника Розберта Крамба ми бачимо смак до міцних жінок, замашних литатих студенток. Справжня краса полягає не у відповідності канонам, а в запаморочливому розмаїтті облич. Бажання прагне надміру, повноти, надто ж вабить його незвичайність декотрих органів, які чарують своїми розмірами: неохопні клуби, велетенські цицьки, непропорційно великі геніталії. Тіло набуває казкових масштабів. Воно виходить за межі норми, вражаючи величиною або ж м'якістю, або грубими вузлуватими м'язами, результатом бодібілдингу, який, демонструючи випнуті сухожилля, воскрешає в пам'яті класичне облуплене тіло (гіпермускулястий атлет — істота без шкіри, немов наопач вивернута рукавиця), або ж, немов коротке замикання, тіло транссексуала, мачо з піхвою, жінка з прутнем, здоровані з величезними грудьми. Де ми бачимо тіла? Не в журналах, не на модних подіумах, а на вулиці й на пляжі. Літо — найкраща пора, щоб розгледіти тілесні скарби, насилу прикриті легенькою запоною спідниць і майок. Нас захоплюють ці сліпучі омахи полум'я, ці барокові іграшки, що не улягають критеріям краси і потворності, правильності й неправильності.

Щедротність не завада коханню.

Епілог

Не соромтеся!

Прибічники лібералізації бажання й захисники добрих звичаїв прагнуть одного — уздоровити нас. Від почуття забороненого чи від гедоністичного суспільства. Проте наші пристрасті не визнають ні віри поступовців, ні проповіді позадників, а знай розвиваються собі, опираючись умовлянням і покаранням, оскільки їм усе одно, чи моральні вони й чи узгоджуються з розвитком Історії. Не будемо переглядати завоювань фемінізму, та небагато утнемо ми і з давньою драматургією кохання з першого погляду, шлюбу та вірності. Кохання не хворе, а таке, яким воно цілком і щомиті має бути з усіма його безоднями і розкішшю. Воно залишається тією частиною буття, котра нам непідвладна, не піддається залученню, опирається всім ідеологіям. Неможливо убезпечити його від ран і болю, від практики винятків: воно залишається нечистим, сумішшю золота і бруду, двозначним чаром. Якщо усунути двозначність, пропаде і чар. Потрібно зберегти найкраще, що в ньому є, — його життєдайну снагу, здатність зав'язувати стосунки, діонісійське схвалення життя, пречудового і болісного заразом. Знаходити в нескінченній нерозв'язанності його нещасть чар можливого розв'язання. Мудрість кохання, святість серця, трансцендентність інтимної царини — ох і велика спокуса залучити це почуття, як і XVII столітті, в коло Розуму, Смислу чи Етики. Не варто увінчувати кохання цими лаврами — воно пречудово існує саме. Існує поступ у становищі чоловіків та жінок, існує змога удосконалення особистості, проте в коханні поступу немає. Воно завжди буде належати до розряду несподіванок. І це добра новина початку цього століття.

На схилі життя ми замислюємося на тим, що деколи чинили недобре. Не знайшли необхідних слів для друга, коли він потребував їх, для дитини, яку нам довірили, кидали людей у біді, дошкуляли тим, хто нам був дорогий. Були то легкодухими, то дріб'язковими, та часом були і шляхетними, й щедрими. В тім-то й багатство серця, що за всієї нашої нікчемності воно здатне вчинити нас кращими, підняти над самими собою. Всім, кого непокоїть страх перед розчаруванням і кпинами, потрібно повторювати: не бійтеся своїх суперечностей, не соромтеся бути тими, ким ви є, сентиментальним, вірним або ж легковажним. Не дайте залякати себе! До втіхи прямують різними шляхами.

Ми кохаємо так, як уміють кохати люди, тобто недосконало.