Розділ «Паскаль Брюкнер Парадокс любові»

2) Не для тебе

Розкріпачення моралі несло в собі велику обіцянку бенкету для всіх. Проте наша любовна кар'єра розпочинається з того, що нам дають одкоша. За наш захват ми розплачуємося категоричною відмовою в фіналі: погляд наполегливо кличе в обійми, та жодне знайомство не підтверджує очікувань. Великі міста волають: можливе все. То чому тоді зі мною нічого чи майже нічого не відбувається? Перше випробування закоханого суб'єкта полягає в тому, що його не помічають, — і це відбувається ще до будь-яких конкретних прикрощів. Справді, саме у вільному світі бажання стикається з цілою купою перепон, які керуються суворою суб'єктивністю, — в минулому станове суспільство передбачало певні коди для формування подружніх пар, завадою для цього могло стати становище, маєток. Мистецтво залицяння теж було школою соціальних норм, порядності, гарних манер, шляхетності. Тепер будь-яка дрібниця може обернутися чи проти нас, чи вийти нам на користь: вік, зріст, зовнішність, убрання, голос. Схильності й антипатії дуже сильні, тим паче що орудує ними довільність. Кожному знайомі блискавичні зміни, коли приязнь заступає відраза через якусь деталь, гримасу, манеру сміятися. Як буває ото кохання з першого погляду, так і ненависть із першого погляду трапляється, коли нас охоплює незмірна неприязнь до особи, яка хіба що богові духа винна. Примара неприхилля загрожує отруїти найменше наш захоплення. «Руками не чіпати» — це застереження в музеях чи крамницях є і підсумком досвіду, що вирішальний для кожного з нас.

Коханню личить іще одне слово, хоч яким сумнівним воно здавалося б: ринок. Можливо, закодований обмін партнерами завжди передував товарному обміну. На цьому людському ярмарку кожному дають оцінку, яка міняється з дня на день, залежить від соціального становища й маєтку. За щасливцями тягнеться ціла низка шанувальників, за невдахами самі фіаско. Якщо не враховувати обранців, які пишаються в сяйливих шатах, весь ринок чоловічих і жіночих приваб підпорядковується безжальним правилам, що їх проте визнають і безумовно поділяють усі. Всі ми беремо участь у цій війні подоб. Спостерігати означає оцінювати, а отже відкидати. В демократичних країнах лячно отримати відмову, адже не можна зіпхнути вину за це на жорстоку державу чи церковні постанови. Якщо не зустрічають мене з розкритими обіймами, нарікати треба тільки на самого себе. Хоч би й тріснув од бажання, інший до моєї особи геть байдужий. Вирок мов у суді: дякую, ні, ти не потрібен.

Чи спадало кому-небудь на думку, що міт про чудовного принца є і чоловічою, і жіночою мрією (як ото дівчатка заздрять пенісові, а хлопчики — піхві)? Хто не мріяв потаймиру втекти від цього банального життя, прокинутися зовсім іншим, осяяним благодаттю? Традиційно лише чоловікам, рокованим на перший крок, загрожувала образа, і невдатний претендент став літературним архетипом. Проте й жінки, які черпають наснагу в нещодавно завойованій свободі, можуть захопити ініціативу й теж отримати одкоша, а отже потрапити в незручне становище. Дони Жуани зникли, відколи з'явилися Донни Жуанни, та багатьох молодих людей ця рольова зміна дратує, хоча слід було б радіти. За давньої пори зваба розігрувалася за участю трьох персонажів — суспільства, ґречних манер та жінки. Треба було заразом заспокоїти суспільство, дотримуватися гарних манер і зловити у невода жінку. Сказати «Я тебе кохаю» замість <«Я тебе хочу» і, дотримуючись у такий спосіб визнаних правил, сягнути своєї мети. Сучасне зваблювання зіштовхує віч-на-віч двох індивідів, і ставка тут — життя. Піти назустріч іншому означає стати іграшкою в його руках, бо він довго може мене морити, й потрібно чимало такту, щоб не образивши сказати «ні».

Хіба можливий боваризм у світі, де можуть виконуватися всі бажання? — допитувався Джордж Стайнер. Річ у тому, що всі бажання не можуть виконуватися й ніколи виконуватися не будуть. Скрізь і всюди співаючи осанну сонячній силі сексуального бажання, наше суспільство ще дужче загострює становище тих, котрі опинилися за бортом, тих, кому відмовили в праві на втіху. Невдоволеність тим гостріша, що гедонізм розглядається як норма. Зорганізувався ринок фрустрації, щоб знову й знову продавати нам чар і безстрашність у вигляді порад, косметичних засобів та іншого причандалля. Наша «вільна» доба ще гіршою робить долю одинаків, непомітних людей, що приречені на невідомість, коли всі вочевидь купаються в утіхах. Елісон Лурі розповідав десь, що в негарних жінок більше сексуальних контактів, ніж здається, та всі вони мусять терпіти відверті зізнання своїх коханців про ті прикрощі, яких завдають їм гожі дівчата. Страшна іронія емансипації: чоловіки й жінки, жертви і заразом спільники, переслідують одне одного в ім'я молодості, форми й витонченості. Все, що стало знаряддям звільнення, обернулося засобом закріпачення.

Розчарування й сюрприз

«В житті бувають дві катастрофи, — писав Бернард Шоу, — коли наші бажання не задовольняються й коли їх задовольнили». Схоже, ми постійно коливаємося від надії до розчарування, котре зростає, коли втілюється надія. Ціла школа мислителів наголошувала на тому, що шлях до мети кращий, ніж її утілення. «Гарне тільки те, чого нема», — писав Руссо, підкреслюючи роль уяви в любовному побаченні («Еміль», с. 871). «Станеться щось чи не станеться, а прегарне тільки очікування», — писав Бретон і собі. Як бачимо, химери заступають дійсність, й життя наше рухається від героїчних юнацьких мрій до розчарувань дорослого віку. «Найкраще в коханні, — казав Клемансо, — коли піднімаєшся східцями»: невтішний погляд, який наводить на думку про мебльовані кімнати, зв'язки зі служницями, потаємних побаченнях від п'ятої до сьомої.

Цьому романтичному кліше можна протиставити інший досвід — досвід блаженного подиву, коли подія виявляється багатшою, ніж її очікування. Поміж мареннями про життя і втіленням у життя своїх марень є третє: жити настільки інтенсивним життям, щоб від його надміру забивало дух і мрії видавалися вбогими та жалюгідними. «П'янінням духу, — писав Райсбрук, фламандський містик доби Відродження, — називаю я стан, коли втіха перевершує можливості, які передбачає бажання». Коли вволяють те, про що ми просили в молитвах, нам стає нудно, тому що бажання наші задовольнилися, тобто їх убили. Захопливе кохання перевершує наші надії своєю пишнотою і своїм палом — з нами відбувається не те, чого ми хотіли, а щось інше, й нас просто-таки душать пристрасті. Втрата ілюзій теж відчиняє браму диву — разючому розчаруванню.

3) Сортувальна машина

Зваба, як і благодать у кальвіністів, є сортувальною машиною. Найперший повсякденний досвід осягнення світу навчає, що не завжди бажаний я для того, кого бажаю, не завжди кохає мене той, кого я кохаю, тож я вступаю в життя потенційним невдахою. Підпирати мур: доречна фраза, навіть якщо не йдеться про бальну чи святкову залу. Одні цілісіньке життя підпирають той мур, інших від самого початку так обожнюють, що в них голова йде обертом й очі розбігаються. Диво бути обраним: хтось обдаровує нас особливою увагою, вирізняючи з-поміж решти. «Подобатися» так само непоясненне, як і «не подобатися»: чому декотрі люди ходять за нами, як прив'язані, а інші насилу звертають на нас увагу? (Сад вирішив цю проблему по-своєму: кожен, хто схвилював нас, мусить відразу ж виявити свою прихильність, а ми теж зобов'язані розкрити свої обійми тому, хто захотів нас. Він розумів бажання як обов'язок, а для Фур'є це був дар, яким приємні особи погоджуються наділити решту людей).

Успіх Мішеля Уельбека з його сумішшю чорного гумору та песимізму можна пояснити так: він заснував таку собі міжнародну федерацію коханців-невдах, розвінчав облуду гедонізму, цього різновиду феодалізму. Він виступив од імені позбавлених права голосу, як передніше Вуд Аллен, котрий у своїх фільмах змалював реванш пасинків природи над плейбоями. Попри хвалькуватий вислів, у коханні не можна мати «кого хочеш», а лише «кого можеш», точніше, того, хто згоден мати з нами діло. Це диво, коли збігається й те, і те. Проте «все, що коштовне, так само тяжке, як і рідкісне» (Спіноза). Дехто, не сумніваючись, що за ним ходять юрми шанувальників, вважає себе невідпорним і тлумачить вашу відмову як заблуд, мало не смаковий ґандж.

Погляньте на клуби, нічні заклади: обираючи клієнтуру за критеріями відомості чи молодості, вони виступають святилищами Біржі тіл. На тлі оглушливої музики і навмисне гучного реготу тут безпосередньо діють закони конкуренції. Сюди приходять на людей подивитися й себе показати, й кожен погляд є миттєвим вироком. Тут у принципі має значення лише святковість, веселощі, скупчення багатьох людей, об'єднаних ритмом і рухом. Проте клуб регулює і формат зустрічі, хоча б за допомогою звуку, який заважає балачкам. Не дуже зичливі ці місцини для розваг, їх відвідування для багатьох є справжнісінькою мукою, чимось на кшталт приймальні відділу кадрів великого підприємства (та ж таки атмосфера speed dating, коли у вас є сім хвилин, щоб справити враження). Світ чистої фікції, миттєвих захоплень: молодь виставляє себе напоказ і милується сама собою, вшановуючи те, що відбувається. Декотрі створіння танцюючи зачаровують, ніби видіння: на них дивляться, мов на щось фантастичне. Плоть постає у всій своїй славі, чари її не мають меж. Пречудові демонструють себе перед плебсом, який влаштовує їм овацію, знову й знову їх викликає. Інтелект і гідність у цьому світі не мають ніякої ціни, тут визнають лише фальшивий блиск, невимушеність, вміння напускати туману, тут кожен є тим, чим він здається, й не більше того. Всі немовби поринають у діонісійські веселощі разом із юрмою, та часом те коштує задорого, скидаючись радше на покарання. На цьому грандіозному ярмарку нарицисизму одні не сходять зі сцени, тому інші, себто більшість, виступають клакою.

Саме звільнене бажання, яке скинуло свої пута, в яких тримали його священики й мораль, стало причиною глибокої сегрегації. Бажати — це передовсім вилучати, накладати на обличчя й на тіла шаблон, перевіряючи їх відповідність канонам стереотипної вроди. Особистість докладає усіх своїх умінь, аби обернути по-своєму закони цього відбору і, як ото кажуть, знайти й собі щось до пари. І врешті виходить просто-таки диво: навіть не дуже гарні знаходять собі партнера й, долаючи перепони, беруть штурмом велику стіну, яка затуляє доступ до інших. Дужче, ніж класичний потяг до краси, інтригує незрозуміла тяга до пересічних особистостей. Той факт, що неприємні й навіть відразливі істоти, чоловіки та жінки, збуджують пристрасті, шалені поривання, — оце достеменне диво[21].

4) Реванш непомітних

Дехто вчиняє зі зваби спосіб життя. Не зумівши поставити опір сприятливим нагодам, вони увічнюють пріоритет ранніх стадій — це колекціонери первин. Спалахнувши пристрастю до якого-небудь незнайомця, вони кидають його, насилу вгледівши когось іншого. Любовний епізод для них короткий, розв'язка його майже збігається із зав'язкою, виконання цього шаленого «престо» не відстає од збудження. Що таке мисливиця за чоловіками або джиґун? Любителі відступів. Вони надають перевагу ситуації, а не людині, полюванню, а не здобичі, відчуттям, а не почуттям, романтичний антураж — це обов'язковий привід для романтичної історії, не має значення з ким. Хвилюють їх і бридкі особи, й товстуни, їм усе одно, вони не дивляться на форму пляшки, аби тільки хміль новизни паморочив мізки. Їх не цікавить тривале знайомство, спілкування: минущі зв'язки, вир зустрічей — ось джерело їхньої втіхи. Зазвичай вони статечнішають до п'ятдесяти років, тож гадають (обґрунтовано або ж ні), буцім прожили життя своє краще, ніж більшість. Пахощі кохання дорожчі їм, ніж люди, це щасливі флібустьєри, котрі вихваляються трофеями, сподіваючись заманити нову здобич. Розрахована безтурботність слугує їм захистом, образи їм анідесь, вони відразу ж відновлюють свої спроби. Коли закоханий втрачає мову, спокусник розпушує хвоста, пишається спритністю, виставляє себе у всій красі й упевнено змагає до мети. (Вуличний причепа — плебейський варіант світського звабника, він надає перевагу навальному й витонченому натиску, приниження його нітрохи не бентежать, використовуючи випробувані методи зваблювання, він ніколи не міняє їх. З віком і вуличний звабник, і ласолюб, який удався до косметичного підтягування щік, однаково поринають у патетику, улягаючи своїм заяложеним рецептам).

Неспритні сумують за втраченими можливостями — за тим, що могло б статися, за словом, яке не сказали, за порухом, якого не зробили. Спокуса — це агресія: ви зав'язуєте перемовини з незнайомцем у громадському місці, абордаж — передовсім піратське слівце. Хтось вам до вподоби: як привернути увагу, не набридаючи? Можна змарнувати життя, вирішуючи це питання. За нашого часу існують тренери, які навчають делікатному мистецтву ефективних прийомів, дотепів, що можуть розвеселити найнедоступнішу особистість. Сьогодні, як і вчора, бажання потребує маскування: ніхто вже не зізнається з доброго дива «я вас кохаю», тож і зізнаватися тій людині, що вас цікавлять її груди чи зграбні пругкі сідниці, теж не слід. Треба йти до неї манівцями.

Нерозв'язне рівняння: що дужче ми зачаровані, то тяжче нам зачарувати іншого, оскільки ми скуті нерішучістю. В атмосфері найвищої напруги треба здаватися втішним, дотепним, винахідливим і вкрай невимушеним. Я німий, наче мене струмом ударило, дурію від зусиль бути кмітливим. Залицятися означає передовсім набавляти собі ціну, прикрашати власну особу. Навіть найбільш сором'язливому залицяльнику доводиться улещати, вдаватися до стратегії пишних фраз. Захоплений коханець був спершу закоханим хвальком, який зумів показати себе, віддати данину пристрасному аукціону, ризикуючи виявитися порожнім віртуозом. Проте можливе і зваблювання, що здійснюється шляхом відмови від зваблювання. Існує стратегія мовчання і простоти, які захоплюють дужче, ніж безглузда балаканина. Загадаймо і принадного роззяву, який завойовує серця, вчиняючи силу-силенну промахів. Найкраща зустріч — це та, якої не очікували, не планували наперед, вільна від необхідності досягати результату. Коли щось відбувається, воно схоже на непередбачувану розв'язку оповідання. Обов'язок пишатися заступає безладна розмова, що плине в природному ритмі, оскільки не має мети. Божистий випадок простягнув нам руку допомоги, й від нас залежить ухопитися за неї чи забути про це.

Немає нічого кращого, ніж упертість оцих двох, які обмінялися поглядами в автобусі чи в потязі й, бажаючи будь-що зустрітися ще, публікують об'яви в газеті (розділ особистих повідомлень в «Ліберасьйон» — квінтесенція сучасної романтики). Стратегії манівців пишним цвітом квітнуть у Мережі. Тут пробують щастя в пошуках близьких душ, а для початку за необхідності ховають своє обличчя за фальшивою світлиною. Так можна уникнути страху перед попередніми перемовинами: тим, котрі не зважуються познайомитися на вулиці з дівчиною чи зізнатися в коханні незнайомцеві, залишається один шанс — екран. Деколи ми скептично ставимося до цих енциклопедій самотніх сердець, які волають на поміч. Проте тут немає посередників: на сторінках віч-на-віч зустрічаються повнолітні особи з їхньої добровільної згоди, об'єднуючись згідно зі своїми симпатіями та бажаннями. Це велетенські сортувальні вузли, які перелопачують натовпи, на відміну від шлюбної агенції, цього провінційного вокзалу, де все контролює пильне око начальства, яке знає свою отару. Вітрогони заводять тут численні інтриги, люди сентиментальні шукають тривалого зв'язку. Щодня укладають чи розривають десятки тисяч пактів. «Павутиння» — фантастичний каталізатор: тут знаходять притулок будь-які, навіть найкумедніші примхи. Для багатьох полювання потрібніше, ніж здобич, у них аж голова обертом від такої кількості розмаїтих пригод, мов ті султани, вештаються вони цим віртуальним гаремом, не втілюючи своїх бажань (або ж утілюють їх дуже рідко).

Тим паче що кібернавтам дуже легко знищити одне одного, варто тільки натиснути кнопку, клацнувши: мені подобається інший, я розпоряджаюся ним, коли хочу. На сторінках Meetic, Match.com, Netclub люди конструюють себе як ідеального партнера, усувають усі недоліки, подають себе в найвигіднішому світлі. Простір меню: ми обираємо з-поміж кандидатів, які пропонуються на ринку, та заразом і собою торгуємо. А ті, хто волає про порушення таємниці приватного життя, в своїх блоґах виставляють себе напоказ, постають у сміливих позах: прагнення до визнання дужче, ніж обережність. Звідси й ті пікантні квіпрокво в традиціях любовно-пригодницького роману, коли дружина вистежує чоловіка і призначає йому побачення, видаючи себе за таємничу незнайомку. Інформаційний пошук не скасовує зустрічі, її готують, відкладаючи до щасливої миті. Варто людям увійти в контакт, як вони опиняються під владою тих самих безжальних законів (якщо тільки фільтр екрану не підносить до закону контактофобію). Філософ науки Домінік Лекур вигадав незлецький неологізм — кіберсибір, маючи на увазі фанатів Мережі, які, намагаючись утекти від сучасників, потрапляють у велетенський невід світового кіберпростору.

Отож сором'язливі люди плекають дві протилежні мрії: про безпосередню злагоду тіл або ж про миттєве злиття душ. Мрія про пристрасть без остракізму, про тілесні втіхи без оглядання тіл: комунізм бажань, коли нікого не виганяють із бенкету плоті, втілення своєрідного гомосексуального флірту, backrooms[22], клуби обміну партнерами. Протилежністю є мрія про чистоту сердець, про духовну близькість, якій чужою є зайва балаканина: це шлях до єднання з обранцем без ґалантних ритуалів. Жодна з цих двох методик не може претендувати на вирішення проблеми: плинові товарообміну заважає щільність населення. Завжди знайдуться чоловіки й жінки, які залишаться для нас недосяжними в усіх значеннях слова. Як тут не тужити за надійним притулком родинного вогнища, де не потрібно нічого доводити, де ми в принципі перебуваємо поза простором нескінченного оцінювання. Втім і найбільш рутинне подружнє життя потребує руху; за Ренаном, шлюб, як і нація, є щоденним плебісцитом. Ніхто не вільний від обов'язку подобатися, навіть через двадцять років після весілля. Зваби забагато не буває.

Що означає «погодитися»?

Чудернацький поворот: майже через півстоліття після Травня 1968 року на поняття згоди впала тінь підозри. Віднині багато хто вбачає в ньому ознаки підвладності й виступає проти маніпулювання, котре загалом притаманне всім любовним інсценізаціям. Потайці повертається давній культурний песимізм, який оголошує людину незрілою, а отже такою, що не заслуговує на свободу. Тим часом дієслово «погоджуватися» має два значення: допускати й хотіти. Сказати «не заперечую» й «дуже цього хочу» — не те саме. В одному випадку ми визнаємо стерпним фактичний стан справ, в другому висловлюємо інтенсивне бажання. Можна примиритися з роботою, за яку платять копійки, якщо немає іншої, — треба ж їсти. Та чи скажемо ми, що робітники або службовці не згодні зі своїм становищем? Згодні, та із застереженнями і надією колись поліпшити його: їхнє «так» означає «може, й так», яке не передбачає імовірність розчарування чи наступну відмову. Ставити під сумнів будь-яку форму схвалення означає розглядати людину вічним рабом, якого змусили до упокорення.

Зрозуміло, що є предметом цієї суперечки: двоїста концепція свободи як суверенітету або як «усвідомлення необхідності» (Спіноза). З одного боку, ми ніколи не вільні, бо не всемогутні, навіть глибоко особисті рішення ухвалюємо під чиїмось впливом. Напевне, людські стосунки є замаскованими формами насильства. Навпаки, можна наголосити, що, погоджуючись, ми завжди не до кінця певні у власному бажанні: ми хочемо й не наважуємося, ці вагання схожі на гру світла й тіні, наша воля мусить увійти у змову зі злигоднями долі, щоб певніше їх обминути. Цілковита незалежність чи повне підпорядкування — жодне з цих понять не можна вважати вичерпним змалюванням людського приділення, тобто можливості, яка існує у кожного, вирватися з-під влади закону, соціального походження, характеру. Тим паче робити помилки й виправляти їх.