Розділ 5. Культура українських земель у XIX ст.

Отже, українська культура того часу характеризувалася зростанням етнічного самоусвідомлення, визріванням і поглибленням національного характеру. Вогнища національно-культурного відродження, які спорадично спалахували в різних регіонах України, зумовлювали передумови єдиного загальноукраїнського культурного руху другої половини XIX ст.

Зрушення в суспільно-економічному розвитку та політичному ладі, які відбувалися в другій половині XIX ст. у Російській та Австрійській імперіях, глибоко вплинули на культурне життя українського народу. Бурхливий індустріальний розвиток великих міст, поширення ринкових відносин потребували кваліфікованих кадрів, підвищення загальної культури. Кращі представники інтелігенції, формуючи та відображаючи визвольні ідеї, сприяли розвиткові демократичного напряму в культурі. У цей час поглиблюється процес формування української нації. Відбувається культурне єднання обох розірваних політично частин України: Західної та Східної. Національне відродження сягає великих успіхів, українська культура стає цілісною саморегульованою системою, українці виявляють свою культурну "пасіонарність". Розвиток нації характеризується створенням неповторних національних форм культурної творчості в усіх галузях художньої культури. Розквітає українська література, репрезентована низкою талановитих письменників, відбувається становлення професійного театру, виникає українська музична класика, реалістичний живопис. Внутрішня єдність культури спостерігається в усіх регіонах, населених українцями.

1848 р. став початком нової культурної доби в Галичині. Тут було скасовано панщину. Національно-визвольний рух покликав до життя першу легальну українську політичну організацію - Головну Руську Раду, яка висунула програму боротьби за права українців в Австрії. У Львові відбулася нарада науковців, присвячена проблемам розвитку національної науки та культури -"з'їзд ста вчених", було засновано товариство "Галицько-руська матиця" (на зразок "матиць" західно- та південнослов'янських народів) з метою сприяння розвиткові української мови та літератури. Того року при Львівському університеті було засновано кафедри руської (української) мови і літератури, відкрито ще одну культурно-освітню інституцію - Народний дім. На жаль, ці здобутки не були тривалими: поразка революції і наступна реакція спричинили ліквідацію матиці та Народного дому, утиски української літератури і навіть абетки ("азбучна війна"). Відтоді починається літературно-публіцистича діяльність Б. Дідицького, І. Наумовича та І. Гушалевича - теоретиків так званого москвофільства - ідейно-художньої течії, що заперечувала самостійне існування українського народу та його культури, в політиці орієнтувалася на російське самодержавство. І. Франко, який пізніше рішуче боровся з москвофільством, називав його "темним, відвертим від будь-якої культури" напрямом.

На сході України арешт членів Кирило-Мефодіївського товариства зруйнував організаційний центр, який міг очолити національно-культурний рух. Настав, за визначенням І. Франка, "перший антракт в історії українофільства", який тривав до смерті Миколи І. У 1856 р. після нещасливої для царату Кримської війни політична ситуація трохи пом'якшилася. Українські культурні сили гуртуються в Петербурзі: тут осіли звільнені кирило-мефодіївці (Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський), до них приєдналися інші письменники та публіцисти. На кошти поміщиків-українофілів було устатковано українську друкарню і розпочато видавничу справу. За короткий час побачили світ твори найвидатніших письменників: І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, П. Куліша, Марко Вовчок та ін.

У 1861 р. за редакцією В. Білозерського починає виходити літературно-науковий журнал "Основа", Відкинувши далекосяжні політичні зазіхання, його автори зосередилися на питаннях захисту й пропаганди українського слова, української історії, організації громадського побуту. М. Костомаров, полемізуючи з противниками українства як з польського, так і з російського табору, надрукував працю "Дві руські народності", де доводив окремішність української культури і національного світогляду. Свої погляди щодо майбутнього України М. Костомаров конкретизував у листі до редакції "Колокола" О. Герцена: "В майбутньому слов'янському союзі, в який ми віримо і якого сподіваємося, наша Південна Русь повинна становити окрему державну цілість на всьому просторі, де народ говорить українською мовою, із збереженням єдності (з Росією), заснованої не на згубній, мертвій централізації, а на ясній свідомості рівноправності і своєї власної користі... Нехай же ні росіяни, ні поляки не вважають своїми земель, населених нашим народом".

Свої національно-культурні вимоги українофіли намагалися оперти на народний інтерес. На відміну від своїх попередників, "шістдесятники" трактували народ не лише як містичну силу, невичерпне джерело поетичного натхнення, а й як реальну селянську масу, яка має свої життєві потреби і вимоги. Шлях до піднесення селянства українофіли вбачали насамперед у скасуванні кріпацтва. Діяльність "Основи" стала ідейним кроком на шляху до реформи 1861 р.

Українська інтелігенція бачила можливість пропаганди своїх ідей за допомогою народної освіти. У 1859 р. в Києві та інших містах створювалися недільні школи, які призначалися для ремісничої молоді, міщанства, взагалі для неписьменних, а навчання відбувалося в будинках шкіл, гімназій, вищих навчальних закладів. Учителями стали здебільшого студенти та гімназисти старших класів. Тоді було видано низку підручників для початкового навчання, зокрема "Букварь южнорусский" Т. Шевченка, "Граматка" П. Куліша, "Щотниця" О. Кониського.

Серед молоді, яка брала участь у недільних школах Києва, виникла організація "Громада". Вона об'єднала студентів, учителів, молодих учених; серед них були такі відомі пізніше діячі національно-культурного руху, як П. Чубинський, П. Житецький, В. Антонович, Т. Рильський (батько поета М. Рильського), Б. Познанський, О. Левицький. Зв'язок з "Громадою" підтримували 200-300 осіб. Головним напрямом діяльності "громадівців" було заснування шкіл, видавнича справа, читання лекцій. Український рух набував сили, що викликало занепокоєння уряду. У Києві та інших містах було проведено арешти, значну кількість діячів покарано засланням. Уряд боявся, що українці можуть стати союзниками польського повстання, яке тоді відбувалося. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв спеціальним циркуляром заборонив видання підручників, наукової, науково-популярної та релігійної літератури українською мовою, зазначаючи, що "ніякого окремого малоросійського язика не було, нема і бути не може". Припинилося видання "Основи". "Громада" перейшла на нелегальне становище. Громадівський рух став менш численним, але його осередки виникли в Одесі, Чернігові, Полтаві, Петербурзі. У 70-ті роки він міцнішає. Під впливом М. Драгоманова частина місцевих громад стає на радикальні позиції боротьби з царатом.

Жвава діяльність київського центру викликала новий наступ царату на український народ. У травні 1876 р. Олександр П підписав указ, який забороняв друкувати українською мовою всі оригінальні твори та переклади (за винятком історичних документів і белетристики), театральні вистави, читання лекцій, ввезення видань із-за кордону. Одночасно було закрито Київське відділення Російського географічного товариства та припинено видання "Киевского телеграфе,", навколо якого гуртувалися громадівці.

Тоді один із лідерів "Громади" - Михайло Драгоманов - виїхав до Австрії, а пізніше до Швейцарії, де розпочав видавничу справу. Він випускав збірники "Громада", а також наукову, публіцистичну та художню літературу. Своє кредо М. Драгоманов визначив так: "У культурі - раціоналізм, у політиці - федералізм, в соціальних питаннях - демократизм". Він був соціалістом, але не поділяв марксистських поглядів на суспільство; фактично заклав початки так званого українського (європейського) соціал-демократизму.

У той час, як М. Драгоманов проповідував соціалізм і політичну активність, наддніпрянська інтелігенція переживала внутрішню кризу, другий "антракт". Внаслідок урядових репресій єдність старого центру розпалася. М. Костомаров закликав земляків вдовольнитися "літературою для хатнього вжитку", щоб не розпалювати пристрасті.

В. Антонович надавав процесу національно-культурного відродження аполітичного характеру, намагався об'єднати зусилля інтелігенції, що зумовлювало зростання творення нових духовних цінностей української культури. П. Куліш після припинення видання "Основи" виїхав на хутір Мотронівку, де зайнявся художньою творчістю. Його давні розходження з Т. Шевченком у розумінні шляхів визвольної боротьби стали ще більшими. Зневірившись у козацькому дусі, він шукав свій політичний ідеал чи то у польських аристократів, чи у великоросійських шовіністів. У 60-х роках П. Куліш мав величезний авторитет у середовищі галицької інтелігенції та вплив на неї; в 70-80-х роках це місце посів М. Драгоманов. Коли П. Куліш у 80-х роках приїхав у Галичину і закликав до об'єднання з польсько-шляхетським національним рухом, то майже повністю втратив авторитет. І. Франко пише дуже гостру негативну рецензію на поетичну збірку П. Куліша "Хуторна поезія", закидаючи йому обмеженість поглядів. Головний творчий доробок П. Куліша за останні десятиліття життя - переклади світової класики.

У розвитку української культури певну позитивну роль відіграли реформи ліберального царя Олександра II, особливо в галузі освіти. У результаті їх здійснення до гімназій та вищих навчальних закладів разом з дворянською молоддю відкривався доступ дітей селян, робітників та ін., хоч і в невеликій кількості. Поступово розширювалася мережа середніх та вищих навчальних закладів. Зростала також кількість закладів початкової освіти. Певну роль у розширенні кола грамотних людей почали відігравати земства, особливо приділяючи увагу розвиткові початкової та середньої освіти.

Друга половина XIX ст. була періодом піднесення української науки. Наукова праця розвивалася при університетах і наукових товариствах, українознавство мало видатних представників, серед яких в археології перше місце посідав В. Антонович, в антропології - Ф. Вовк, в етнології - М. Драгоманов, у мовознавстві - О. Потебня, П. Житецький, у літературознавстві - В. Петров та Я. Дашкевич, у статистиці - О. Русов. Важливу роль в організації наукового життя відіграв заснований громадівцями часопис "Киевская старана", який став справжньою енциклопедією етнографії та історії України. На літературному полі з'явилося чимало нових талантів, зокрема Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, А. Кримський, В. Самійленко, Леся Українка та ін. Видатним поетом, письменником і, безсумнівно, науковцем світового значення був І. Франко. До його слави слід ще додати не до кінця усвідомлене значення його титанічної перекладацької роботи, яка за обсягом та системою добору авторів не знала собі рівних ані в Україні, ані в Росії.

Друга половина XIX ст. - доба становлення класичної української музики і театру. У цей час творять свої шедеври С. Гулак-Артемовський і М. Лисенко. Оригінальну музику пише М. Аркас, автор опери "Катерина" (за мотивами поеми Т. Шевченка). Інтерес до народної музики в Західній Україні спричинює появу масового хорового руху. Музичні товариства Торбан", "Боян" та ін. пропагували світову та національну музику. Початок українських театральних вистав у Галичині датують 1848 р., а першою національною професійною була трупа О. Бачинського (Львів, 1864). У Східній Україні після скасування заборони українських вистав спостерігається нечуваний розквіт театру, в якому засяяли імена М. Кропивницького, М. Заньковецької, М. Садовського, Л. Саксаганського, І. Карпенка-Карого (так звана п'ятірка з хутора "Надія"). Театр був надзвичайно важливою національно-культурною установою, яка мала змогу впливати на маси, вчити їх рідній мові, нагадувати про історичні традиції, пробуджувати пошану до української культури. Театр протидіяв русифікації, яка проводилась через школи, урядові установи, армію, навіть церкву.

З метою пропаганди ідей культурного піднесення та національного визволення використовували будь-які нагоди: концерти, вечори, ювілеї письменників, шевченківські роковини. Неабияке значення мали товариські зібрання в домах В. Антоновича, О. Кониського, Старицьких, Косачів та ін., де сходилися різні покоління, жваво обговорювалися події культурного життя. Через особисті творчі контакти, "схрещення" естетичних ідей, спільну реалізацію творчих задумів, синтез мистецтв відбувалося функціонування української національної культури як цілісної системи.

Зростання культури зумовило пожвавлення політичного руху. Окреслилися основні політичні напрями - революційно-соціалістичний і національний. Перший репрезентували марксистські гуртки, які були в Україні від кінця 70-х років, а пізніше - українські соціал-демократи.

Представником другої течії був учень В. Антоновича, видатний історик, публіцист, політик Михайло Грушевський. За свідченням І. Франка, коли М. Грушевський приїхав з Наддніпрянщини до Львова, він, як свого часу П. Куліш і М. Драгоманов, став "володарем думок". "Йому судилося стати представником найновішої фази "українства", яка відштовхувалась від суспільних і політичних ідей драгомановського критицизму, роблячи, однак, визначальним суто національне почуття, підсилене історичними дослідженнями", - писав І. Франко в 1906 р. Пізніше на ґрунті національної течії утворилися різні політичні партії: як ліберально-буржуазні, так і радикальні. Між представниками протилежних політичних течій точилася запекла боротьба, вони відходили від власне культурних завдань. Культурницьку роботу переймали на сході України земства, а на заході - засновані в 1868 р. культурно-освітні громадські організації - "Просвіти". Австро-угорські керівники ставилися до національно-культурного руху більш-менш лояльно, навіть субсидіювали центральну, львівську "Просвіту"; низові осередки утримувалися на народні кошти.

Отже, в другій половині XIX ст. не лише сформувалася національна культура, спільна для сходу і заходу України, а й виник особливий тип митця, діяча української культури, який характеризувався тісним зв'язком з народним, насамперед селянським життям, загостреним національним почуттям, зацікавленістю в історії та етнографії свого народу. Видатні діячі могли, органічно увібравши ці риси, вийти на загальнолюдський рівень осягнення національної проблематики, а більш посередні розчинялися в етнографізмі й "холопоманстві", створюючи тип напівосвіченого "просвітянина". Проти такого "просвітянства", захоплення зовнішніми формами народного життя на шкоду усвідомленню його глибинних течій боролися українські митці та теоретики культури як у XIX ст., так і пізніше. Леся Українка писала в листі до М. Драгоманова: "У нас велика біда, що багато людей думають, що досить говорити по-українському (а надто коли вже писати дещицю), щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями і т. п. "Говорить по нашому"; - се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи". Ці слова геніальної поетеси і сьогодні актуальні.

Друга половина XIX ст. - період значного зростання духовних цінностей, створених українською інтелігенцією, що черпала натхнення в широкому процесі національно-культурного відродження. Жоден етап історії України до середини XIX ст. не мав таких значних досягнень. Але особливо помітний вражаючий доробок діячів літератури, науки, мистецтва. Незважаючи на утиски з боку царату, культура України дедалі чіткіше ставала українською, широко впливала на зростання національної свідомості українського населення.