Розділ 3. Етнокультурні процеси в XIV-середині XVII ст.

Намагаючись підпорядкувати собі релігійне життя України, польська влада активно підтримала ідею унії - об'єднання католицької і православної церков під зверхністю Папи Римського. Спроби запровадити унію відновлювалися безнастанно з XV ст. У XVI ст. цю справу взяв у свої руки орден єзуїтів, який почав систематичну пропаганду через проповідь, літературу і школу. Особливе значення мав талановитий твір Петра Скарги (Павенського) "Про єдність Божої церкви" (1577), в якому зібрано аргументи на користь злуки з Римом. Єзуїтські починання підтримував своїм авторитетом король Жигмонт ІІІ, палкий католик. Ідею об'єднання церков підтримувала й частина українського громадянства, вбачаючи в цьому можливість зберегти свою церкву і припинити переслідування православних з боку королівської влади. Але ці українці хотіли офіційного об'єднання, узгодженого з патріархами. Натомість частина православних ієрархів України провела таємні переговори з Римом, внаслідок яких єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький склали унійні заяви перед папою. Дізнавшись про це, православні України з обуренням виступили проти вирішення цього важливого питання "злодійським способом". Але владики-уніати не відступали від своїх планів і скликали в 1596 р. у Бресті церковний собор, де публічно проголосили унію. Православні зібрали власний собор, засудили уніатів і розірвали з ними. Так українське суспільство розбилося на два ворогуючі табори, що почали між собою завзяту боротьбу. Польська влада цілком підтримала унію, король визнав уніатських владик єдиними легальними представниками "грецької віри". Протекція уряду допомогла новій церкві затвердитися, але водночас зашкодила їй в очах народних низів. Бачачи, якими шляхами провадиться унія, вони відчували ненависть до уніатів, як до провідників антиукраїнської політики. На Холмщині та в інших місцях почалися відкриті виступи проти унії. Братська організація підтримувала опозиційні настрої. Боротьба проти унії породила унікальний жанр українського письменства - полемічну літературу, яка сприяла розвиткові літературної мови, насиченню її живими розмовними виразами, підвищенню риторичної майстерності. Полемічна література XVI-XVIII ст. вплинула на подальший розвиток красного письменства і філософської думки, була широковідома й шанована також у Російській державі.

Головним центром православної полемічної літератури спочатку був Острог, де згуртувалися найкращі письменницькі сили, потім столиця Литви Вільно, а також Львів. Острог представив двох яскравих авторів, які творили під псевдонімами Христофор Філалет та Клірик Острозький. Перший видав фундаментальний богословський трактат "Апокрисис", а другий своїми глузливими писаннями висміював католицькі догмати. У Вільно виступав Стефан Зизаній, який змінив за тодішньою модою своє українське прізвище Кукіль на його грецький переклад. Він розвивав ідею про "папу-антихриста", був засуджений уніатським собором і виправданий православним собором. Розповідають, що католики робили на нього засідки, так що одного разу, щоб врятувати життя, йому довелося утікати з хати ледве не через комин. Найвідоміший його твір - "Казанье святого Кирила". Львів виступив з "Пересторогою" невідомого автора, в якій, зокрема, брак освіти був названий причиною занепаду давньоруської державності. Трохи пізніше на літературній арені з'явився Мелетій Смотрицький, автор славнозвісної "Граматики", який у своєму "Треносі", тобто плачі, зобразив гірке становище православної церкви в Польщі. Палкіший темперамент виявив полеміст Іван Вишенський, афонський чернець-аскет, який у посланнях таврував відступників, злочини можновладців, заступався за простий народ, вбачаючи у старовинній простоті спосіб запобігти новим руйнівним процесам. З уніатського боку полеміку вели названі вище П. Скарга, І. Потій, а також Щасний Жебровський і Бенедикт Гербест. Пізніше на бік унії перейшли православні полемісти М. Смотрицький та К. Сакович, які зневірилися в можливості зберегти православну церкву без підтримки Риму.

Православні розуміли, що протистояти католицтву та унії можна лише за умови створення розвинутої системи освіти, яка давала б можливість виховувати людину на православних засадах та національних традиціях. Стало очевидним, що поруч із церковними школами Україні потрібна розгалужена система світської освіти. Майже до середини XVI ст. українські школи зберігали в основних рисах принципи шкільництва Київської Русі. Однак згодом їх рівень перестав задовольняти культурні потреби суспільства. Культурне піднесення, пов'язане з ренесансно-гуманістичною течією та загостренням релігійної боротьби, вплинуло на організацію шкільної справи та її спрямування. Створення католицьких, єзуїтських і протестантських шкіл дало освітнім діячам певний взірець тогочасної європейської освіти. Так в Україні виникли нові школи, які, не заперечуючи вітчизняних традицій, повною мірою враховували вимоги часу.

Острозька школа, що виникла близько 1578 р., стала першим навчальним закладом нового типу. У її програму поряд із церковнослов'янською та грецькою мовами входило вивчення латини, діалектики, риторики, музики, арифметики, геометрії, астрономії, тобто курс так званих семи вільних мистецтв. За рівнем це була середня школа з елементами вищої, оскільки тут вдосконалювалися в науках люди, які вже здобули певну освіту. Відомий український письменник 3. Копистенський писав про вчених Острога: "Перебували при його (князя Острозького) дворі оратори, рівні Демосфену, були відомі доктори, вправні в мові грецькій, слов'янській і латинській". Острозька школа, або, як її називали сучасники, академія, виховала багатьох видатних вчених, громадських і політичних діячів: тут вчилися М. Смотрицький, письменник і громадський діяч Іван (Йов) Борецький, відомий полководець, гетьман Війська Запорізького Петро Конашевич-Сагайдачний та ін. Визначних успіхів за короткий час досягла також Львівська братська школа.

Провідну роль у громадському та культурному житті України з початку XVII ст. відігравало Київське братство насамперед тому, що до нього входили не лише міщани, а й українські шляхтичі, активні представники духовенства. До братства на засадах колективного члена вступило також запорізьке козацтво на чолі з Петром Сагайдачним. У 1615 р. тут відкрилася школа за зразком львівської. Спочатку її очолив колишній ректор Львівської братської школи І. Борецький. У 1632 р. вона об'єдналася зі школою Києво-Печерської лаври митрополита Петра Могили і стала називатися колегіумом, а з 1694 р. - академією. Відкривалися школи та колегіуми в інших містах України - Луцьку, Вінниці, Кам'янці, Ужгороді та ін.

Навчальні заклади велику увагу приділяли вивченню гуманітарних наук. У класі риторики опановували античні теорії красномовства: знайомилися з промовами видатних ораторів Греції і Риму, наслідували їх у дидактичних цілях. Вихованці Києво-Могилянської академії, спираючись на античну систему літературних жанрів, писали вірші, панегірики, вітальні листи, драматичні твори. Чільне місце в гуманітарній освіті посідала латинська мова, якою довгий час велося викладання всіх предметів, за винятком слов'янської мови і катехізису. Дослідження вітчизняних науковців свідчать, що викладачі й студенти Києво-Могилянської академії блискуче володіли латиною - читали, перекладали, розмовляли, писали оригінальні твори і повністю були підготовлені до сприйняття вищих курсів латинською мовою. "Латинська мудрість" допомагала українцям прилучатися до культурних джерел античності, західноєвропейської науки і філософії доби Відродження. Латинська мова як мова законодавства, управління, дипломатії, науки вводила випускника української вищої школи в реальний діалог з культурою як античності, так і середніх віків. Отже, знання давніх мов зумовлювалося реальними потребами національно-визвольного руху, культурного відродження, необхідністю захисту від полонізації та покатоличення. Посилився зв'язок української освіти XVI-XVII ст. з античними культурними традиціями. Наслідком успішного розвитку освіти було значне зростання інтелігенції, її вплив на суспільне та духовне життя України.

Для подальшого розвитку культури, зокрема освіти, поширення наукових знань неоціненне значення мало винайдення книгодрукування. Поява друкованих кириличних книг пов'язана з іменем краківського міщанина Швайпольта Фіоля (1491), а першим українсько-білоруським книгодрукарем вважається білорус Франциск Скорина, який почав видання книг у Празі, а продовжував його у Вільно (1525). Хоча друкарська діяльність Скорини розгорнулася поза сучасними кордонами України, його видання були широко розповсюджені серед українських читачів. Знайомився з ними і видатний полеміст Іван Вишенський. Книги, надруковані Ш. Фіолем, Ф. Скориною, та венеціанські кириличні видання Вуковичів були могутнім стимулом для подвижницької діяльності "друкаря книг перед тим невиданих", росіянина І. Федорова (Федоровича) та його помічника, білоруса П. Мстиславця. У 1572 р. І. Федоров заснував друкарню у Львові, де видав богослужебну книгу "Апостол" (1574), перший східнослов'янський буквар (1574), буквар з "Читанкою" (1578), славнозвісну "Острозьку Біблію" (1581) та ін. Видавнича та культурно-просвітницька діяльність І. Федорова, яка спиралася на міцний культурний ґрунт українських земель, вплинула на подальший духовний розвиток нашого народу, на консолідацію свідомості в умовах жорсткої боротьби за соціальне та національне визволення. Українські друкарні XVI-ХУП ст. активізували літературне й наукове життя, навколо них об'єднувалися гуртки письменників і вчених. У цей час в Україні функціонувало 25 друкарень, 17 з яких видавали книги церковнослов'янською та українською мовами. У першій половині XVII ст. провідне місце в книгодрукуванні переходить до Київської лаврської друкарні. Водночас із книгодрукуванням в Україні зароджується і досягає високого рівня книжкова графіка - гравюра на дереві, металі й камені, книжкова мініатюра з народною орнаментикою, портрети й тематичні композиції. У взаємозв'язку з літературою розвивається усна народна творчість. Головними жанрами були думи, історичні та ліро-епічні пісні, які прославляли доблесті українського козацтва, формували морально-етичний кодекс" який ґрунтувався на народних уявленнях про ідеал людини. Думи та історичні пісні відображали події боротьби з татаро-турецькими нападниками, визволення співвітчизників з бусурманської неволі (думи про Самійла Кішку, Олексія Поповича, трьох братів з Азова та ін.). Тогочасний фольклор освоює сферу інтимних почуттів людини, про що свідчать записи балади "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?" (1571) та пісні про козака і Кулину (вид. 1625 р.).

Розвивалися також містобудівництво та архітектура. В оборонній архітектурі (замках, фортецях) та в містобудівництві дедалі помітнішою стає ренесансна течія. У містах Галичини і Поділля посилюється тенденція до регулярної забудови, У центрі міст, які здобули магдебурзьке право, зводилися ратуші з дзвіницею, навколо них аристократія споруджувала будинки, зразок такої забудови - ансамбль площі Ринок у Львові (XVI-XVII ст.).

Одним із основних типів міського житла стала кам'яниця - будинок, що складався з житлових кімнат, крамниці та приміщення для збереження товарів. Житло ремісників, дрібних торговців, селян зберігало традиційні особливості. У культовій архітектурі відбувався складний процес переосмислення давньоруських традицій, вироблення нових типів споруд із самобутньою планово-просторовою композицією, оригінальним декором. В архітектуру церков дедалі більше проникають народні естетичні смаки і будівельні засоби, зокрема різьблення та орнаментація.

В іконописі посилюється вплив народного світогляду, з'являються виразні деталі побуту, характерні українські пейзажі. Обличчя святих набувають більш життєвого виразу і народної типовості. Під впливом ідей гуманізму розвивається портретний живопис. Оригінальним національним явищем стали народні ікони - так звані Козацькі Покрови, на яких зображувалися козаки, старшини, гетьмани. На першому місці - типові образи сучасників. Естетичні уявлення народних мас найповніше виявилися в народному малярстві. У популярній картині "Козак Мамай" розкривається ідеал вільної людини - козака, любов до природи. Українське відчуття гармонії і краси відобразилося в декоративно-ужитковому мистецтві - гончарстві, вишивці, килимарстві, різьбленні, де помітні регіональні особливості. Так, на Подніпров'ї, Волині, Поліссі переважали рослинні мотиви орнаменту, а на Поділлі, Північній Буковині, Прикарпатті - геометричні мотиви. Кольорова гама теж мала свої особливості. У гончарстві спостерігаємо етнічні риси українського народного мистецтва: полив'яний зелений і жовтий посуд, специфічний кахель, центрами виготовлення яких стали Київ, Луцьк, Острог, Прикарпаття.

Невід'ємною складовою духовної культури була музична творчість. Характерною особливістю української музики став хоровий спів; розвивається багатоголосся (партесний спів), у поширенні якого важливу роль відіграють братські школи. Музична культура України згодом вплинула на російську, багатоголосний спів у Москві з середини XVII ст. культивувався вихідцями з українських земель. Розвивалася також, хоч і меншою мірою, інструментальна музика. Популярним в народі був ансамбль, до складу якого входили скрипка, бубон і цимбали - так звані троїсті музики. Такий ансамбль змалював в "Описі України" французький мандрівник Гійом Боплан.

Отже, українська культура наприкінці XVI - у першій половині XVII ст. переживала процеси бурхливого розвитку всіх галузей, пов'язаних з боротьбою за національно-культурне відродження, проти полонізації та покатоличення. Етнічна єдність культури, попри всі ідейно-політичні суперечності та регіональні особливості, виявлялася в патріотичному спрямуванні літературних і мистецьких творів, нових естетичних принципах, творчих методах. Відбулося подальше зростання української інтелігенції, її творчого доробку, якісних характеристик.