РОЗДІЛ VII. ГАЛИЧИНА ЗА ЧАСІВ КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА ОСМОМИСЛА

А в цей час прибічники Ольги в Галичі розповсюджують чутки про майбутній напад поляків та угорців, про гнів руських князів на Ярослава за те, що він начебто вирішив віддати престол незаконному синові. В Галичі говорили, що Анастасія - відьма, яка зачарувала князя. Врятувати князя від чаклунки - справа, яку Бог підтримає.

Успішні заколоти частіше за все визрівають в тіні трону. При дворі завжди знайдуться люди, які знають, куди болячіше вдарити. Напевно, Ярослав Осмомисл, з яким рахувались і імператор Священої Римської імперії, і імператор Візантії, а зовнішні вороги якого були знищені, не підозрював, що йому вдома може загрожувати небезпека. Чутки він ігнорував і навіть, залишивши Галич, відбув на полювання. Тоді все й почалося.

Коли Володимир разом із матір'ю в листопаді 1171 року під'їжджав до міста Червен, їх наздогнав посланець з Галича. Він розповів княжичу від імені галицьких бояр: "Поїдь уборзі. Батька твого ми схопили і приятелів його, Чагрових людей, побили. А ось твій ворог - Настаська у наших руках".

Доки Володимир і Ольга поспішали до Галича, бояри, не гаючи часу, продовжували справу. Весь рід бояр Чагровичів та їх прихильників вирізали. Анастасію, як чаклунку, спалили на головному майдані міста. Її сина Олега кинули до в'язниці, а пізніше "вигнали в заслання". Князя Ярослава, зломленого зрадою та приниженням, відпустили на волю під контроль боярської партії. Але з князя взяли клятву ("водили до хреста"), що він не буде мститися заколотникам і буде жити з дружиною як годиться чоловіку. Ярослав таку клятву дав, але зачаїв у душі люту ненависть.

Зовні Осмомисл виконував умови угоди з боярами. Він ні слова не сказав проти повернення сина та дружини.

Літописи мовчать про те, що було в Галичі після цього заколоту. Значить, нічого гідного, з їх точки зору, не відбувалося.

Влада в князівстві перейшла до рук княгині та бояр. Але не надовго.

Ярослав чекав, він підкорився боярам, щоб зберегти престол. Але минуло два роки, галичани розчарувались у нових володарях, і багато хто з сумом згадував про минулі часи. Ярослав вирішив використати момент і почав потроху прибирати ініціаторів заколоту.

Стосунки князя з дружиною теж не покращилися, між ними була спалена Анастасія. Тому влітку 1173 року Ольга разом з сином вимушена була тікати в Луцьк до князя Ярослава Ізяславича, що обіцяв вимогти від Осмомисла самостійну волость для Володимира.

Князь Ярослав Галицький був у такому гніві, що вирішив будь-якою ціною повернути дружину та сина назад. Використовував він для цього дуже ефективний засіб. За три тисячі гривень срібла він наняв великий польський загін, який відправився до Луцька і став палити міста та села. Офіційно ніякого зв'язку між цим розбоєм та Осмомислом не було, але Ярослав Луцький зрозумів, що означає цей крок. Він вирішив, що краще не сперечатися зі своїм сусідом та відправив Володимира разом з матір'ю до брата княгині Ольги великого князя Суздальського Михайла Юрієвича. Звідти Володимир перебрався в Чернігів до свого тестя, князя Святослава Всеволодовича. Княгиня Ольга повернулася до Галича, але незабаром повинна була знову втекти. Переїжджаючи з місця на місце, вона врешті-решт опинилась у місті Володимирі над Клязьмою. І як пише літописець: "... у рік 6689 (1181) місяця липня в четвертий день приставилася благовірна княгиня Ольга, наречена в чернецтві Єфросинією і покладена у святій Богородиці Золотоверхій у Володимирі (Суздальському)". Померла княгиня своєю смертю чи їй допомогли - ми напевно не дізнаємось. Але після смерті Ольги Ярослав одразу ж почав репресії проти боярської опозиції, що не мала лідера. Спроба Володимира зайняти місце лідера не вдалася. Коли почалося знищення активних учасників страти Анастасії, Володимир втік. В 1184 році Володимир Ярос- лавич опинився на Волині у князя Романа Мстиславича та попросив у нього притулку. Роман, остерігаючись його батька, запропонував Володимиру забратися з його князівства.

Починається довгий шлях Володимира від князя до князя. Інгвар Ярославич, князь Дрогобужський його нагнав, Святополк Юрійович, князь Туровський його не прийняв, Смоленський князь Давид Ростиславич велів йому їхати до його дядька Всеволода Велике Гніздо в Суздаль. Але і тут йому не знайшлося місця. Великий князь Київський, його тесть, Святослав Всеволодович також не дав йому притулку.

Молодий галицький наступник об'їхав усіх великих князів Русі і жоден з них, чи то союзник, чи то ворог Ярослава Осмомисла не наважився надати йому притулок. Можливо тільки уявити собі, яку велику дипломатичну роботу провів Ярослав, якщо князі, неспроможні навіть на видимість одностайності, були єдині в небажанні прийняти ізгоя.

Залишалося тільки Новгород-Сіверське князівство, де правив Ігор, одружений на сестрі Володимира Єфросинії Ярославні. Сім'я Ігоря не в приклад галицьким родичам була дружною. Можливо, як раз кохання до дружини і підштовхнуло Ігоря здійснити вчинок, на який не наважився жоден із князів. Ігор "прийняв (Володимира) з любов'ю, і склав йому честь велику, і два роки держав його в себе, а на третій рік помирив його з отцем його", - пише літописець.

Ярослав переміг. Він домігся того, що Володимир повернувся додому, "молячи про милість", і залишився жити в Галичі під наглядом. Всі ініціатори та активні учасники вбивства Анастасії або самі зійшли в могилу, або були знищені. На довгі шістнадцять років розтягнулася помста Ярослава за свою кохану. Перед смертю у 1187 році князь Ярослав Осмомисл заповідає Галич їх сину з Анастасією Олегу. В той час ніхто не смів суперечити князю. Але відразу ж після поховання бояри знову підняли бунт.

Ігор Святославич (1151-1201 (1202)) - князь Новгород-Сіверський (з 1178 чи 1180) і чернігівський (з 1198), син чернігівського князя Святослава Ольговича. Був одружений на дочці Ярослава Осмомисла Галицького Єфросинії, від якої у нього було п'ятеро синів (Володимир, Роман, Олег, Святослав, Ростислав) і дочка. У 1169 і 1173 pp. разом з Владимиро-Суздальським князем Андрієм Боголюбським брав участь у походах на Київ. З 1180 р. неодноразово вступав у союзи з половецькими ханами у боротьбі проти інших руських князів. Проте посилення їх нападів на Південну Русь вимусило Ігоря Святославича спільно з іншими князями в 1185 р. виступити проти половців. Похід закінчився поразкою, а сам Ігор Святославич потрапив в полон, звідки йому вдалося втекти. Похід 1185 р. послужив сюжетною основою "Слова о полку Ігоревім".

Історик XVIII ст. і початку XIX ст. М.Карамзін так писав про Осмомисла: "він мав істинні державні чесноти, рідкісні в тодішні часи: не шукав завоювань, але, задовольняючись своєю чималою областю, пікся про благоденствування народу, про квітучий стан міст, землеробства; для того любив тишу, озброювався єдино на ворогів і посилав рать з боярами, думаючи, що справи цивільні ще важливіші військових для государя".

Князь Ярослав, який умів балансувати у складній політичній грі, виявляв витримку в найекстремальніших умовах, добре пам'ятав та ніколи не забував і не вибачав образ, закохався у просту жінку, був їй Вірним, але не зміг її захистити і цим згубив. А князь хотів для себе та Анастасії небагато, всього лише маленького особистого щастя.

У 1938 р. під час археологічних розкопок у львівському соборі св. Юра історик Я.Пастернак знайшов труну з останками князя Ярослава Осмомисла. Напередодні війни 31 серпня 1939 року Я.Пастернак перепоховав прах князя у каплиці під храмом, яку раніше використовували для поховання вельможних осіб. Разом з останками князя він залишив скляну капсулу з запискою, де посвідчував, що кістки належать Ярославу. Наприкінці XIX ст. вони були знову знайдені.

"Попадають мужі твої від меча, а лицарство твоє - на війні"

Книга пророка Ісаї [3;25]