РОЗДІЛ VII. ГАЛИЧИНА ЗА ЧАСІВ КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА ОСМОМИСЛА

Як пише літописець, "Іван же став у містах Подунайських, і прийшло до нього половців багато, і берладників у нього скупчилося 6000". З ними він обложив даниною рибальські поселення, контролював торгівлю на Дунаї, захопив декілька міст і навіть заволодів торговим портом Олешшям на Дніпрі. Коли Берладник обложив галицьке місто Ушицю з сильним гарнізоном, то, як розповідає літопис, "смерди вилізли через стіну до Івана, і перебігло їх до нього триста чоловік".

Між тим київський Ізяслав і галицький Ярослав зі своїми союзниками в 1158 р. (за іншими даними 1159 р.) почали міжусобну війну. Ярослав пішов до Києва. Ізяслав повернув до себе на службу Берладника і покликав на допомогу степняків-берендеїв та половців хана Вашкорда.

Спочатку Ізяслав перемагав. Він узяв в облогу Ярослава і його союзників у Бєлгородської фортеці. Але в Ярослава гарно працювала розвідка. Він знав, що берендеї незадоволені тією сумою грошей, що їм пообіцяли за участь у військових діях на стороні Ізяслава київського, і вирішив зіграти на цьому. Ярослав запропонував більшу суму, і кіннота берендеїв перейшла на його бік. Він відбив наступ київських полків і сам перейшов в наступ.

Ізяслав війну програв і невдовзі загинув. Іван Берладник втік до Візантії, з якою в Ярослава Осмомисла були налагоджені добрі відносини. Тітка Ярослава - Ірина Володарева була дружиною двоюрідного брата імператора Ісаака Комніна.

У 1161 році (за іншими даними 1162 р.) у візантійському містечку Салуні князь Іван Ростиславич Берладник загинув від руки підісланого Ярославом вбивці.

Головний ворог Ярослава Осмомисла був вбитий, і начебто ніхто не наважувався ставати на дорозі сильного та хитрого князя. Однак на нього чекала нова проблема. Не все було гаразд у сім'ї Осмомисла.

Одружений батьком з політичних мотивів Ярослав не любив свою дружину Ольгу і віддалив її від себе. На те було кілька причин: перша

(меркантильна) - в 1157 році в Києві був вбитий його тесть, великий князь Юрій Довгорукий, на допомогу і підтримку якого він розраховував; друга - на наш погляд, головна, пов'язана з почуттями князя, він просто закохався.

Предметом його кохання була Анастасія (Настася) - донька галицького боярина Чагри (Чагровича).

Це кохання виявилося не якимось швидкоплинним почуттям, котрі були знайомі Ярославу до цього часу, а ні з чим не зрівняною пристрастю, яка зводила його з розуму. Для князя більше не існувало ніяких інших жінок, крім його єдиної коханої Анастасії. Почуття князя до Анастасії було глибоке й щире. Воно перейшло на їх сина Олега (Мстислава). Подружня мораль того часу, та ще й на княжому дворі, не була надто сувора. В сусідніх країнах мати коханку для князя або короля вважалося звичайною справою.

Наприклад, вже відомий нам візантійський імператор Андронік Комнін, побачивши на вулиці гарну дівчину, віддавав наказ привезти її до нього в заміський палац. Крім того, Андроніку був властивий і чорний гумор. Бравуючи відношеннями з жінками, імператор наказав прибити під дахом Форуму роги вбитих їм оленів, відкрито натякуючи на участь константинопольських чоловіків.

Щоправда, випадки, коли можновладці щиро закохувалися, теж були. Але рідко.

Наприклад, сучасник Осмомисла англійський король Генріх II Плантагенет (батько Ричарда Левове Серце) в сімнадцять років закохався в Розамунду Клиффорд. І хоча пізніше за політичними мотивами він одружився з Елеонорою Аквітанською (вона була старша від нього), кохання до Розамунди він проніс через усе життя. їх сина Годфрі король зробив канцлером, а Розамунда мирно дожила свої дні в будинку, збудованому неподалік від палацу Генріха II.

Подібні випадки були і в князівствах Київської Русі. Це цілком співвідносилося з мораллю того часу.

Княже оточення потурало куди гіршим вибрикам, якщо вони не погрожували інтересам того оточення. В цьому випадку родичі Анастасії мали сильний вплив при дворі, і це викликало незадоволення й заздрість інших бояр. Анастасія та її син Олег були суперниками та смертельною загрозою законної дружини Ольги і старшому сину Ярослава Володимиру. Олег, хоча і незаконний, але все ж таки княжий син, тобто князь. Крім того, в Галичі почали говорити, що Осмомисл хоче відправити Ольгу до монастиря і одружитися з Анастасією.

Галич розколовся. Серед бояр існувала партія на чолі з Чагровичами, яка виступала за передачу трону бастарду Олегу, якого супротивники неповажливо називали "Настасьєвичем". Партію княгині Ольги очолював боярин, колишній воєвода, Костянтин Сірославич і васал Осмомисла Туровський князь Святополк Юрійович. Вони бажали, щоб влада перейшла до Володимира.

В столиці князівства перевага була на боці Анастасії та її прихильників. Ярослав Осмомисл відкрито визнавав кохану своєю справжньою дружиною, справа залишалась за малим - церковним вінчанням.

Княгиня Ольга, розуміючи, що програє, наважилася на відчайдушний крок: разом з Володимиром на початку 1171 року вона втікає з Галича до Польщі, як було домовлено з великим князем Польським Болеславом Кучерявим (1120-1173).

Цей вчинок викликав цілу низку подій. В Галичі Ольга, ображена дружина, Ярослава не турбувала. Але конфлікт, який княгиня винесла на суд Польщі та Русі, створив небезпечне політичне ускладнення. Ярослав вжив дипломатичних зусиль, аби повернути дружину та старшого сина. Цим вірогідно, пояснюється те, що через вісім місяців Ольга з Володимиром залишають Польщу і їдуть на Волинь, до противника Ярослава князя Святослава Мстиславича. Ольга та Володимир просять у князя допомоги, обіцяючи за це частину території галицького князівства.

Літопис свідчить: "...Володимир тим часом послав (посла) до Святослава до Мстиславича, прохаючи в нього міста Червена: "Хай, там сидячи, добре мені буде слати в Галич. Якщо ж я сяду в Галичі, то Бужськ твій поверну і три міста додам до нього". Святослав тоді дав йому Червен і хреста йому цілував, що допомагатиме йому".