РОЗДІЛ VII. ГАЛИЧИНА ЗА ЧАСІВ КНЯЗЯ ЯРОСЛАВА ОСМОМИСЛА

Бояри (від. старослов'янського - бій-воїн, великий, або тюркського- бояр-багатий, знатний) - верхівка панівного класу феодального суспільства в Київській Русі, Росії, Молдавії, Румунії. Термін "боярин" спочатку вживався лише стосовно багатих і знатних служивих людей; з часом став позначати, крім служивої знаті, членів дружини й місцеву не служиву знать. Консолідація боярства та зростання його економічної могутності супроводжувалися значними грошовими накопиченнями. Суспільний вплив боярства зумовлювався також існуванням у них дружин, що складалися із воїнів та слуг-отроків.

Нахабство та зухвалість галицьких бояр мали під собою ґрунт.

По-перше: Галич розташовувався далеко від стольного Києва і великий князь Київський не міг завжди знати, що відбувається на окраїнах підвладних йому земель. А це було боярам вигідно.

По-друге: Галицька земля пізніше інших отримала собі князя. Велике галицьке боярство встигло до цього часу посилитися. Вони захоплювали землі, села та багатіли. А коли Київська Русь розділилась на окремі князівства, у галицьких князів не було сил приборкати бояр. Вони захопили кращі землі та закріпачили смердів. Бояри нічим не були зобов'язані князю. В руках великих бояр була зосереджена господарська міцність, тобто сила.

По-третє: нечисленна князівська династія Ростиславичів, правнуків Ярослава Мудрого, не змогла прибрати до рук бояр; у найбільш великих і багатих вотчинах хазяювали бояри. Бояри мали і своє військо - дружини.

По-четверте: М.Грушевський зміцнення боярства пояснює ще й тим, що в Галичині протягом чотирьох поколінь правила та сама династія, не було припливу дружин чужого походження і представники тих самих боярських родин посідали незмінно високі пости. Не було внутрішніх переворотів, внаслідок яких одних бояр заступали інші. Земська аристократія злилася з дружиною.

Бояри порядкували в князівстві, безцеремонно втручались у взаємини князя з іншими володарями Русі й зарубіжними князями, королями. Вони тримали під контролем навіть особисте життя Ярослава Осмомисла, примушуючи його жити з нелюбою дружиною.

В перші роки сімейного життя, коли був живий тесть Ярослава, великий князь Київський і Суздальський Юрій Довгорукий, стосунки з дружиною були нормальними, принаймні літописи та інші письмові джерела мовчать про розлад у сім,ї.

Ярослав, розуміючи, що без підтримки тестя престол важко втримати, був вірним союзником Юрія Довгорукого. Він виконував його доручення, ходив у похід до Луцька, посилав йому на допомогу війська.

У той самий час йшла боротьба Ярослава з претендентом на Галицьке князівство його двоюрідним братом Іваном Ростиславичем (Берладником).

Вперше Іван Берладник залишив слід у галицькій історії у 1145 році, коли він був зовсім молодою людиною. На той час він був князем невеликого Звенигородського князівства на території Галичини, васалом свого дядька Галицького князя Володимира Володаревича.

На початку 1145 р., як оповідає літопис, князь Володимир, батько Ярослава Осмомисла, виїхав з Галича на полювання. Одразу ж незадоволені "галичани послали по Івана Ростиславича до Звенигорода і ввели його до себе в Галич". Коли князь Володимир повернувся з полювання, виявилося, що брама його міста зачинена. Володимир пішов до інших міст, щоб зібрати військо, а потім взяв Галич в облогу і почав штурм. Облога тривала три тижні. Іван Берладник неодноразово здійснював вилазки, під час яких, згадує літописець, "багато падало людей з обох сторін". Однак утриматися в Галичі Ростиславичу не вдалося. Наприкінці третього тижня він з дружиною зумів вирватись з оточення й піти на Дунай, а потім до Чернігова.

Іван (Іванко) Ростиславич Берладник (7-1161 (1162)) - син Звенигородського князя Ростислава Володаревича, до 1145 р. - Звенигородський удільний князь, вигнаний дядьком, галицьким князем Володимиром за спробу захопити Галич.

З 1145 р. з'являється в межиріччі Дністра й Дунаю. Отримав прізвисько "Берладник". Частина істориків вважає, що він княжив у місті Берладі (сучасне місто Бирлад у Румунії), що стоїть на однойменній річці, яка впадає до притоки Дунаю Серета. Служив з власною дружиною як найманець (князь-ізгой) при дворах багатьох князів: київського, чернігівського, смоленського, суздальського. Домагаючись галицького престолу, очолив дунайську вольницю "берладників" (в розумінні літописців: голодранців, волоцюг, розбійників). Загинув у Греції у м. Салуні. За даними сучасників, був отруєний агентом галицького князя Ярослава Осмомисла.

Втративши вотчину, Звенигородське князівство, Іван Берладник зі своєю дружиною служив різним князям, інколи починаючи власні авантюри. Тому він був постійним джерелом хвилювання не тільки для галицьких князів, але і для сусідів. Допомагаючи зятю, великий князь Київський і Суздальський Юрій Довгорукий в 1156 році захопив князя Івана Берладника і посадив до суздальської в'язниці, а потім, бажаючи зробити Ярославу подарунок, відправив його до Галича.

Але проти видачі Берладника виступила частина князів, яких підтримав митрополит Київський Костянтин І і всі ігумени. "Гріх тобі є (князь Юрій Довгорукий), - говорив митрополит, - цілувавши йому хреста, ти держиш (його) в такій біді і навіть іще хочеш видати на вбивство".

Юрій Довгорукий змінив своє рішення та наказав відправити Берладника назад в Суздаль. На зворотному шляху полоненого відбив Чернігівський князь (через рік - великий князь Київський) Ізяслав Давидович, до якого Іван Ростиславич пішов на службу. Він керував княжою дружиною та підтримував зв'язки з опозицією в Галицькому князівстві.

Поки Берладник був на волі, Ярослав не міг спати спокійно. Тому в 1158 році він направив до Києва небачене до того часу посольство, до якого входили поляки, угорці та представники сусідніх князівств, з вимогою видати князя Івана Ростиславича. Як повідомляє літопис, Ярослав "підмовив всіх князів руських, короля угорського, польських князів, щоб були йому помічниками на Івана".

Сьогодні важко визначити, чому стільки правителів погодилися на участь власних підданих в цьому посольстві. Можливо, тут зіграли роль особисті зв'язки Осмомисла або власні цілі сусідів, для яких вольниця Івана Берладника являла небезпеку, або багаті подарунки, або щось інше.

Великий князь Київський і Чернігівський Ізяслав Давидович відмовився видати Берладника. Але коли посли відбули додому, а князі стали готувати дружини, щоб силою вирішити цю проблему, Ізяслав дав зрозуміти князю Івану, що тому буде безпечніше піти. Берладник втік на Дунай, де зібрав під свої знамена великий загін.