РОЗДІЛ Х. ЯК УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ БУЛИ ЧАСТИНОЮ РОСІЇ

люди, потім підійшли загони козаків, а пізніше приєдналися залишки розбитих селянських загонів Болотнікова.

Розбивши весною 1608 р. царські війська під Волховом, загони Лжедмитрія II 1 червня підійшли до Москви і почали її облогу. Загони самозванця попутно грабували не лише захоплені села і міста, а й ті, що самостійно приєдналися до нього. Це призвело до того, що проти Лжедмитрія II піднявся народ, який нещодавно його підтримував.

У 1609 р. польський король Сигізмунд III, переконавшись у тому, що Лжедмитрій II не в змозі оволодіти Москвою, вирішив розпочати відкрите вторгнення в межі Російської держави.

Усередині вересня 1609 р. польські війська перейшли російський кордон і з'явилися біля воріт Смоленська (мета Сигізмунда III була зробити російським царем польського королевича Владислава).

На Чернігово-Сіверщині діяли загони польського шляхтича Олександра Лисовського (лисовчики), за участь в шляхетському заворушенні проти польського короля в 1607 р. його засудили до вічного вигнання за межі Речі Посполитої, і подітися йому було нікуди, тому "лисовчики" боролися відчайдушно.

"Лисовчики" в пору свого розквіту нараховували до десяти тисяч кінноти. Військові історики зазначають залізну військову дисципліну цієї ватаги, її виключну відчайдушність у бою і незамінність у дальніх кінних рейдах. Але з іншого боку, по грабежах і мародерству ця дружня компанія, мабуть би, зайняла перше місце в європейському чемпіонаті, задумай його хто-небудь провести.

Дев'ять років ішла війна за російську корону. Однак невдачі польської армії і зміни в міжнародних обставинах підштовхнули Польщу до укладення перемир'я. Першого грудня 1618 р. в селі Деуліно (біля Троїцько-Сергієвого монастиря під Москвою) Річ Посполита і Російська держава підписали перемир'я терміном на чотирнадцять з половиною років, при цьому Польща утримувала за собою захоплені нею Смоленські та Чернігово-Сіверські землі.

"Куди не підеш - вернешся назад - На батьківські на стоптані пороги, - У давні сни, у давній листопад Ведуть нас повсякчас шляхи-дороги. Я жив колись в казачім курені. Плив до Стамбула в запорозькім стерні, Судилось в морі потопать мені. Я не шкодую, що туди верта Мене одвічна пам'ять невмируща"

Юрій Мушкетик