РОЗДІЛ Х. ЯК УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ БУЛИ ЧАСТИНОЮ РОСІЇ

На кінець XV ст. Московське князівство почало об'єднання навколишніх земель, і в XVI ст. перетворилося на Російську централізовану державу з тенденцією до всебічного територіального розширення. Ставши грізним сусідом Литви, Москва висуває претензії на українські та білоруські провінції Великого князівства Литовського. Тяжіння вбік Москви місцевої аристократії стало для Литви небезпечним явищем, симптомом якого стало чернігівське прикордоння. Не дуже довіряючи місцевим князям на цих прикордонних землях, литовські володарі стали роздавати наділи вихідцям з Москви, які втікали з різних причин до Литви. Мета була проста: будучи ворогами Москви, вони постійно боротимуться з нею, захищаючи себе і Литву. Князі Можайські, Боровські, Шемячичі отримали уділи: Чернігів, Стародуб, Любич, Рильськ, Брянськ, Новгород-Сіверський, Путивль, Оршу, Вітебськ. Крім того, князі-перебіжчики (І.Можайський та І.Шемячич, які володіли Стародубським князівством, Новгород- Сіверським та Рильським) вважали себе потенційними претендентами на руський престол і не полишали надії "достать великого княженья". На Сіверщині, віддаленій від столичного Вільно, вони почувались як самостійні правителі, маючи не лише власні почти, а й великі військові загони.

Чернігівська земля - територія у Давній Русі по річці Десні, ЇЇ притоках та у верхів'ях Оки. Більш відома під назвою Чернігово-Сіверська земля. Основу населення становили сіверяни, жили також радимичі (по р. Сож) і в'ятичі (по р. Оці). Найбільші центри - Чернігів, Новгород-Сіверський, Брянськ, Муром. У XII ст. на території Чернігівської землі були Чернігівське, Новгород-Сіверське і Муромське князівства, які на початку XIII ст. розпалися на ряд уділів. Путивльське, Трубчевське і Муромо-Рязанське князівства пізніше відокремилися від Чернігова, й їхня подальша доля пов'язана з Північно-Східною Руссю. Під час монголо-татарської навали Чернігівська земля зазнала розорення. У XV ст. потрапляє до складу Російської держави, 1618 р. - до складу Речі Посполитої. За умовами "Вічного миру" між Польщею та Росією (1686) була приєднана до Росії.

Сіверська земля - історична область, що включала басейн середньої та нижньої Десни, Посейм'я і нижнє Посожжя. Термін, зафіксований у джерелах ХIV-ХVШ ст., і є похідним від етноніма "сівер"; "сіверія" (сіверяни) - назва східнослов'янської діалектно-етнографічної групи дніпровського Лівобережжя (VIII—XII ст.). Поняття "Сіверська земля" охоплювало тільки частину сіверського етнографічного ареалу, власне, ті території, які у другій половині XI - першій половині XIII ст. входили до складу Чернігівського князівства. Єдність Сіверської землі була суто етнографічною і не підкріплювалась адміністративно^

Фактично на переломі XV-XVІ ст. володіння перебіжчиків перетворилися на суспільний земельний масив величезної площі, розташований на прикордонні з Росією. Але наприкінці XV ст. стосунки між порубіжними князями та Вільно помітно погіршилися. Прагнення Івана III утвердити свою владу у цьому регіоні примусило його розпочати таємні переговори з представниками Сіверщини. Сіверські князі розуміли, що, володіючи своїми землями як "пожалуванням", могли будь-коли їх втратити; перехід же на службу до великого князя московського обіцяв їм не тільки збереження нагромаджених вотчин, а й за сприятливих обставин примноження їх за рахунок земель, відвойованих у Литви. Переговори завершились укладанням угоди про їх перехід на службу до Івана III.

Крім порубіжних князів, на бік Москви почали переходити і нащадки князя Ольгерда - Олельковичі, фактично усунені від політичної влади. Йдеться про так звану "змову князів" 1481 р. Її організаторами

були Михайло Олелькович, Федір Бєльський та Іван Гольшанський. За свідченням джерел, змовники мали на меті усунення від влади (а, можливо, вбивство) великого князя Казимира Ягайловича і возведения на престол Михайла Олельковича. Це передбачалося вчинити на весіллі Федора Бєльського, куди був запрошений Казимир. Не виключено, що князі діяли за підтримки великого князя московського.

Похід Менглі-Гірея на Литовське князівство і пограбування Києва у 1482 р. теж не обійшлися без Івана III. Під час навали кримського війська на Київ на околицях міста зібралися князі: Одоєвський, Вяземський, Можайський, Трубецькой, Воротинський, Козельський зі своїми загонами, "вся земля" Смоленська, Вітебська, Полоцька, Волинська, Подільська, Брестська і т.д. Але їм не вдалося протистояти навалі.

Як свідчить Новгородський літопис, у вересні 1482 р. "по слову великого князя Ивана Васильевича всея Руси прийде царь Минь-Гірей Перекопьския Орды со всею силою и Киев взял и огнем сжже, а воеводу киевского изымал и землю Киевскую учини пусту".

Неспроможність війська Литви протистояти набігам кримчаків підірвала віру в доцільність перебування православних князів у цій державі. Певно, 1482 рік можна вважати переломним у свідомості православної еліти східних районів Литовського князівства в її ставленні до цього державного утворення. Кількома роками пізніше більша частина перерахованих вище князів опиниться на боці Івана III. Але, на думку М.Крома, рушійним мотивом такого переходу, була надія зберегти свій майновий і соціальний статус.

Географічне положення Чернігово-Сіверської землі, яка знаходилася на межі Литовської і Московської держав, було дуже зручним для місцевих удільних князів, які починають виїжджати до Москви. Відхід у чужу державу представників вищих станів, князів і бояр був звичним у Середньовіччі. Він був характерним як для Литви, так і для Москви. Із Литви "бігали" в Москву: Володимир Ольгердович, Свидригало, Патрикій Наримунтович, Михайло Сигизмундович,

Михайло Олелькович та ін. Із Москви в Литву - князі Можайський, Боровський, Серпуховський, син князя Дмитра Шем'яки Іван. Така ситуація була цінною для держави, а для особистості була збитковою, людина залишалася без засобів існування. Наприкінці XV ст. зі старого звичаю виросло щось таке, у чому держава була серйозно зацікавлена, а саме "відхід князів з вотчинами". Звичайно, здійснюватися такий відхід міг лише у відомих, виключних обставинах, а саме, - коли вотчини лежали на межі двох держав. Таким умовам і відповідала якраз Чернігово-Сіверська земля.

Д.М.Бантиш-Каменський в "Малой истории России" пише: "Въ царствование Казимира многие удельные князья древней земли Черниговской, видя возростающую силу Иоанна, начали переходить въ Россию съ своими вотчинами и, для успокоения совъсти, давали только знать королю, что слагають съ себя обязанность его присяж- никовъ. Князья... служили московскому государю и вели непрестанную войну съ своими родственниками, которые остались в Литве".

У 1487 р. збільшилися "наїзди" московських загонів удільних князів і бояр на прикордонні сіверської землі. У результаті литовська сторона у прикордонних з Руссю районах була зовсім засмучена: землі обезлюдніли, населення чи розбіглося, чи було "выведено". Володарі цих земель для відновлення свого положення змушені були переходити на бік Великого князя Московського. Сутички на кордонах не переходили у велику війну до того часу, поки відхід із земель був нечастим. Крім того, Іван III стверджував, що ніякої війни немає, мова йде лише про повернення споконвічно руської території.

В архівах Міністерства закордонних справ Росії знаходиться переписка Казімира IV та Івана III, яка датується 1488 р. і характеризує становище на прикордонних землях. Звернемося до документів.

"От короля Казимира, божьей милостью короля Польского, Великого князя Литовского, Русского, князя Прусского, Жомоидского и других Великому князю Ивану Васильевичу: такого зла, таких кривд от твоих предков нам не бывало, какие теперь кривды нам товаришь. Ныне ти кривдою в земли наши вступаешь и наместников своих посылаешь, и дани наши, которые издавна за нашими предками с наших волостей к нам в казну шли, ты сии дани за себя взял...

Жаловались мне князья украинские, что на вотчины их ты воевод своих посылал, а они города захватывали, много поймали бояр и боярынь с челядью их, всего восемь тысяч человек, а воевод твоих было одиннадцать. Сего же лета твои воеводы волости торопецкие разграбили на Солпне, сожгли дворов пятьдесят, а человек 20 в полон взяли со всей их крупною и мелкой животиной и со всем добром. На Воретигорцах да на Понизовье 30 дворов сожгли, а взяли тоже большой полон, а у Селка 20 человек в полон взяли и всех коней увели, и животину, и все добро побрали. А всего дворов сожгли 100 и 50, а в Полесье 6 человек повесили. А тыи кривды делал князь Федор Вельский с твоими людьми. Ацо нам в казну нашу с тех наших волостей на каждый год шло, ныне он за 11 лет недоимок собрал в свою пользу, всего полдевяти тысячи рублей в золотых грошах и шестьдесят и два рубля. И перед самою субботою за неделю люди Федора Вельского наехали войском, захватали целую волость и выжгли 500 дворов и взяли в полон 500 человек, а битых, повешенных и раненых числа нет. Ино с твоего али не с твоего ведома сие все делается? Ежели с твоего, ты нам откажи, ежели не с твоего ведома, ты виновных вели сказнить, а полонян вели отпустить, а взятое вели отдать, а вперед бы того не было".

"Иоанн Васильевич, божьей милостью Государь всея Руси, Великий князь Володимирский, Московский, Новгородский и Псковский, Тверский, Ростовский, царь Булгарский и прочих королю Польскому, Великому князю Литовскому Казимиру.

Правил ты речи, будто нами кривды великие деются, а земли Вотчины твои мы за собою держим, но не ведаем, какие кривды от нас деются, а с божьей волею доржим токмо свои земли - свою вотчину. Многократ мы со своими послами отказывали, что северские земли - вотчины наши, а того мы не ведаем, по какому обычаю король польский наши волости, вотчину нашу зовет своими волостьми... Нам же от короля великие кривды деются, и кривд своих он не исправляет: наши города и волости земли и воды король по сие время за собою

держит, а от его князей украинских, и от его людей нашим людям обид там много было, и ныне в них идут разбои, наезды и грабежи великие от королевских людей и воевод. А сколько у нас именитых людей побито, окромя мелких людей, сколько людей в полон сведено и добра у них поймано - счету нет. А которые люди из иных земель к нам ездят на имя наше через королеву землю, и тех даже людей в королевской земле имают, и грабят, и продают, а к нам их не пропускают. А что про жалобы князей Воротинских, про Димитрия и Семена, то пусть король сам вспомнит, что мы многократ через своих послов говорили ему, что сии князи Воротинские много лиха чинят нашим людям, и мы просили, чтобы король строго казнил сих князей, а взятое велел бы отдать. Нынешней зимою, в великий пост те же князья Воротинские пришли не тайно, а явно войной в нашу отчину, за рекою, за Окою, и людей многих там досмерти побили, а иных в полон увели. Наши люди не могли стерпеть такою обиды и ходили за ним в погоню и отбивали у них своих жен и детей. Было бы ведомо королю, и впредь мы не будем терпеть обид ни от каких королевских князей и своей силой казнить их будем".