РОЗДІЛ Х. ЯК УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ БУЛИ ЧАСТИНОЮ РОСІЇ

В період так званої прикордонної війни між Росією і Великим князівством Литовським (1487-1494) на бік Івана III перейшли разом зі своїми вотчинами князі Воротинські, Бєльські, В'яземські, Одоєвські, Перемишльські. Коли "королівські люди" намагалися шкодити від'їздам князів силою, на допомогу останнім приходили московські воєводи. Майже на всьому проміжку русько-литовського кордону розпочалися військові дії, які історики називають "дивною війною" (1487-1494). Формально війна між Росією і Великим князівством Литовським не оголошувалася, великокнязівські полки у ній участі не брали, воєнні дії проти "королівських людей" вели самі місцеві князі, московські прикордонні воєводи брали у них участь ніби з власної ініціативи, без наказу "государя всея Руси".

В боротьбі за Чернігово-Сіверську землю Іван III використовував свої дружні відносини з молдавським господарем Стефаном. "В 1498 году господарь вместе с крымскими татарами вторгся в Подолию и Украину, разорил Брацлав, Чернигов, Львов, Перемышль, Ярослав и другие города", - пише Д.Бантиш-Каменський. Руйнування чернігівських міст підштовхнуло князів до нового від'їзду на "московську службу".

У квітні 1500 р. Іван III взяв на службу з вотчинами Семена Івановича Можайського, Василя Івановича Шемячича, князів Трубець-

ких, Хотеновських, Мосальських, Бєльських. Тим самим визначилася доля всієї Чернігово-Сіверської землі, котра в 1500 р. фактично ввійшла до складу Московської держави. Великий князь литовський Олександр спробував перешкодити цьому. Тоді московський воєвода Яків Захар'їн зайняв Брянськ і швидко привів князів "к крестному целованию".

Так почалася московсько-литовська війна 1500-1503 рр. Майже без опору передавалися московським воєводам багато міст, що вважалися литовськими: Путивль, Мценськ, Серпейськ, Стародуб, Гомель, Любеч, Новгород-Сіверський, Рильськ. Це вже були не прикордонні сутички, а глибоко продумана Іваном III військова кампанія. Про суть стратегічного плану Івана III можна дізнатися з твору імперського посла барона Сигізмунда Герберштейна: "Перший загін направляє він на південь, проти сіверської області, другий - на захід проти Торопця і Білої, третій розміщує посередині проти Дорогобужа і Смоленська. Крім того, він зберігає в запасі частину війська, щоб вона швидше могла надати допомогу тому загонові, проти якого буде помічено рух литовців".

Потрійний удар по Литві, про який писав С.Герберштейн, розвивався для Москви успішно. На півдні Яків Захар'їн, Іван Репня-Оболенський, Тимофій Тростенський та інші московські воєводи захопили майже всю Сіверську землю. В центрі воєвода Юрій Захар'їн приступом узяв Дорогобуж, і в битві на р. Ведроша розгромив литовське військо під командуванням гетьмана Костянтина Острозького. У цій битві відзначилися загони чернігово-сіверських князів Семена Можайського, Василя Шемячича. Нові піддані вірно служили Іванові III, після його смерті (1505 р.) - Василю III. Васальний зв'язок зміцнили шлюбні узи: у 1506 р. син князя Семена Можайського Василь Стародубський одружився з рідною сестрою першої

дружини царя Василя III (шлюб виявився бездітним, тому після смерті князя у 1518 році удільне Стародубське князівство було ліквідоване і перейшло під владу царя).

Успіхи Івана III були значною мірою зумовлені сприятливою зовнішньополітичною ситуацією. Діючи в союзі з кримським ханом Менглі-Гиреєм, Іван III досяг дві мети: тримав у постійній тривозі Литву і Польщу і відволікав кримського хана від нападу на південні кордони руської держави.

У 1503 р. великий князь литовський Олександр, який на той час став і польським королем, запросив миру. За умовами перемир'я 1503 р. Литва визнала за Іваном III титул "государя всея Руси" та землі Чернігово-Сіверщини, що складали майже третину литовської держави. Однак приєднання Чернігово-Сіверської землі до Москви було не завжди добровільним. У Типографському літописі є звістка, що московські воєводи на Сіверщині "многие грады и села поплениша, а людей мечу и огнев придаша, а иных в плен поведоша". Так, використовуючи політику "батога і пряника", Іван III розширив кордони Москви на захід.

Після приєднання до Росії Чернігово-Сіверщину поділили на повіти, очолювані воєводами, котрі заступили місцевих князів, чиї володіння, за визнанням О.Зиміна, являли собою щось середнє між уділами родичів Великого князя Московського і вотчинами служилих князів. Включення Чернігово-Сіверщини до складу Московської держави не принесло миру на ці землі. У 1506 р. литовські воєводи, порушивши перемир'я, спалили Чернігів і напали на володіння князів Стародубського і Рильського. У цьому ж році "россияне воевали Смоленскую область... Осадили Минск, разорили все до самой Вильни...".

У 1507 р. князь литовський Сигізмунд І Старий (брат Олександра) прийняв рішення про війну з Росією, у лютому його підтримав литовський сейм, а в березні розпочалися воєнні дії. Спочатку це були дрібні прикордонні сутички, які потім перейшли у великомасштабні бої. Литва повернула Любич.

На початку 1509 р. був укладений мир між Литвою і Москвою. Сигізмунд І визнав кордон 1503 p., а Василь III "обещал не ступаться в Киев, в Смоленск, ни в другия литовския владения...". В цьому була суть так званого "вічного миру" між Росією і Литвою. Але в 1512 р. розпочалася нова війна між Литовською та Російською державами, яка тривала 10 років. Литовські війська в союзі з кримським ханом здійснили напад на прикордонні князівства. Активна роль в цій війні належала Чернігово-Сіверській землі.

На початку січня 1513 р. війська із "Сівери" під командуванням Василя Шемячича здійснили рейд на Київ і навіть спалили міські посади. Сигізмунд І писав про цей похід: "Московский враг разоряет и опустошает наши владения. Литовцы же, охваченные страхом, располагают для защиты лишь своими силами, так как приглашать на помощь иноземцев уже поздно".

В 1515 р. навколо Василя Шемячича і його Новгород-Сіверського і Стародубського князівств розгорнулася складна дипломатична боротьба. На ці князівства припадала левова частка постійної сторожової служби в степах, на них же і звалювалися перші удари кримських татар, першими вони йшли і в бій. Стратегічне становище князівств важко було переоцінити. Вони були на стику Литовської, Російської держав і Кримського ханства, і саме вони контролювали регіон.

У 1515 р. литовський князь і польський король Сигізмунд І звернувся до кримського хана Менглі-Гірея з проханням бути посередником між ним і Василем Шемячичем з тим, щоб умовити його перейти на бік Литви. Сигізмунд І пообіцяв йому на випадок взяття Москви удвічі збільшити його князівства ("А коли король Москву возьмет, а он ему вдвое даст"). Але, видно, переговори ні до чого не призвели, бо Менглі-Гірей у березні цього ж року направив свого сина на Сіверські князівства "со многою ратью". Це був спільний похід литовських та кримських сил. На чолі литовців стояли Свстафій Дашкевич і київський воєвода Андрій Немирович. Удар був сильним. Союзники забрали багато полонених, хоча й не зуміли захопити ні Чернігова, ні Стародуба, ні Новгород-Сіверська.

Військові дії на прикордонних землях тривали з перемінним успіхом до 1522 p., коли 25 грудня було підписано перемир'я строком на 5 років. Смоленськ відійшов до Росії, а кордонами між двома державами стали річки Дніпро, Івака і Меря.

Розорення Чернігово-Сіверської землі кримсько-литовськими військами, як не дивно, сприяло зміцненню влади Російської

держави на території Сіверщини. У 1522 р. цар Василь III ліквідовує удільні князівства Стародубське і Новгород-Сіверське. Князь Василь Шемячич був заарештований за зраду (переговори з кримським ханством та польським королем). За версією С.Герберштейна, звинувачення було фальшивим, Василь III хотів усунути з політичної арени князя Шемячича, який помітно впливав на Сіверщину і мав прямий контакт з Кримом. Для управління ліквідованим уділами в Москві спочатку створюються спеціальні організації - замки на чолі з дворецьким, а в другій половині XVI ст. - прикази.

У 1526 р. в Москві було відновлено перемир'я з Польщею по 1533 рік.

"Но договор сей не восстановил прочного согласия между обоими державами. Литовцы и россияне пограничные продолжали неприязненные действия, отнимая земли друг у друга. Сигизмунд не хотел именовать Василия Великим Государем. Обладатель России не соглашался также называть короля российским и прусским. Так продолжалось до самой кончини Васильевой, последовавшей 5 декабря 1533 года", - пише Д.М.Бантиш-Каменський.