РОЗДІЛ Х. ЯК УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ БУЛИ ЧАСТИНОЮ РОСІЇ

Бантиш-Каменський Дмитро Миколайович (1788-1850) - російський і український історик, археограф, син керуючого московським архівом Колегії іноземних справ М.М.Бантиш-Каменського (1737-1814), під керівництвом якого здобув навички роботи над архівними матеріалами.

Служив у Колегії іноземних справ; у 1825-1828 рр. - губернатор Тобольської, а з 1836 р. - Віленської губерній.

Працюючи в Україні, зібрав цінні матеріали, на основі яких написав 4- томну "Історію Малої Росії" (М., 1822). Історичні документи, вміщені в ній, перевидані О.М.Бодянським під назвою "Джерела для малоросійської історії" у 1858 р.

У 1534 р. київський воєвода Андрій Немирович з багаточисленною раттю вступив у межі Чернігово-Сіверщини, обложив Стародуб і Чернігів, але змушений був відступити.

У 1535 р. татарський мурза Булгак у союзі з Шашкевичем пограбував Сіверську землю. У 1536 р. війна відновилася, ареною її знову стала Чернігівщина. Цю війну правільніше назвати регіональною, оскільки в бойових діях в основному брали участь місцеві князі та воєводи, а не регулярна армія. І головною метою всіх походів як російських загонів, так і польсько-литовських був звичайний грабунок.

Свої ж міста і майно кожна сторона захищали стійко. У 1564 р. російський гарнізон за допомогою місцевого населення відбив на

ступ польсько-литовських віськ на Чернігів "и знамя Сапегино взяли". За цю перемогу від Івана Грозного в Чернігівську землю був "послан с золотыми и речью" Яків Щєтнєв.

Прикордонні сутички продовжувалися весь час, а прикордонні землі переходили з рук до рук.

У 70-х роках XV ст. російська дипломатія зробила спробу покращити відношення Росії з Річчю Посполитою. Приводом для цього послужила смерть в 1572 р. польського короля Сигізмунда II Августа і припинення династії Ягеллонів. На польський престол була висунута кандидатура Івана IV (Грозного), прийняття якої призвело б до російсько-польсько-литовської унії. Кандидатура Івана IV була дуже популярна не лише серед українського і білоруського населення Речі Посполитої, але і широких кіл польсько-литовської шляхти, невдоволеної засиллям в Речі Посполитій магнатської олігархії. Але Іван IV вимагав, щоб Польща і Литва навіки з'єдналися з Російською державою, і польський трон був визнаний спадковим в "династии Рюриковичей". Крім того, він вимагав відмови Речі Посполитій від Лівонії та Києва, погоджуючись взамін повернути Полоцьк. Ці умови були відкинуті польською знаттю, бо магнати боялися не лише послаблення своїх політичних позицій в рамках російсько-польско-литовської держави, але і повторення Грозним в Речі Посполитій його досвіду боротьби з удільно-князівською опозицією. Після тривалої і жорстокої боротьби між кандидатами на польський престол в 1573 р. королем був обраний Генріх Валуа, син короля Франції Генріха II. В січні 1574 р., одержавши звістку про смерть свого брата французького короля Карла IX, він таємно втік, щоб зайняти французький престол.

Королем Польщі став Стефан Баторій, один із видатних полководців Європи. При обранні на престол, він поклявся польському дворянству повернути всі землі, завойовані Росією в Литві та Лівонії.

Баторій Стефан (1533-1586) - польський король (1576), син семи- градського (трансільванського) князя Стефана IV. Вчився в Падуанському університеті. В 1571-1576 рр. - семиградський князь. Після втечі французького принца Генріха Валуа обраний польським королем при підтримці середньої шляхти. У вересні-грудні 1578 р., готуючись до війни з Москвою і намагаючись використати в цій боротьбі козаків, збільшує реєстрове військо (500 чоловік). Реєстрові козаки одержують низку привілеїв і клейноди (хоругву, бунчук, булаву, печатку). У 1579-1582 рр. реєстрові козаки беруть учать у боях проти московського війська на Сіверщині. Після укладання в 1582 р. перемир'я з Росією уряд Баторія проводив посилену полонізацію Лівобережної України.

У липні-серпні 1579 р. війська нового польського короля, який уклав союз з Кримом і Туреччиною, перейшли в наступ, захопивши частину території Російської держави. У 1582 р. в Запольській Ямі між Польщею і Росією розпочалися мирні переговори. В перші дні переговорів посли Речі Посполитої одержали листи від старост прикордонних міст, у яких з тривогою повідомлялося, що "люди все з замков украйных поднялись прочь пойти". Це змусило поляків поспішити з укладанням перемир'я, відповідно до якого Іван IV Грозний відмовився від Лівонії на користь Речі Посполитої, а Стефан Баторій повернув Росії прикордонні землі, зайняті польсько-литовськими військами.

У 1586 р. Стефан Баторій помер, і в 1587 р. королем Польщі був обраний шведський принц під іменем Сигізмунда III.

Сигізмунд III Ваза (1566-1632) - король польський і Великий князь Литовський з 1587 р. Вихованець ієзуїтів, Сигізмунд III сприяв утвердженню в Польщі католицької реакції. У 1592-599 рр. - король шведський. Скинутий з престолу протестантським шведським дворянством. За допомогою Брестської унії 1596 р. Сигізмунд III прагнув добитися полонізації України і Білорусії. Уряд Сигізмунда III жорстоко придушив селянсько-козацьке повстання К.Косинського (1591-1593), С.Наливайка (1594-1596), Т.Федоровича(1630)та ін.

У 1600 р. Сигізмунд III відправив до Москви посольство на чолі з Левом Сапегою, запропонувавши Борису Годунову укласти довічний мир, за умовами якого Польща претендувала на передачу їй Смоленська, Чернігово-Сіверської землі та встановлення політичної унії між обома державами. Російський уряд відхилив цей проект і пішов лише на укладання 20-річного перемир'я на попередніх умовах.

У XVI ст. Чернігово-Сіверська земля була дуже неспокійним місцем. Вона знаходилася ніби в куті трикутника, який утворювався кордоном між Польсько-Литовською і Російською державами. На заході кордон проходив поблизу Носівки, а на півдні Прилуки вважалися спірною територією, через яку відбувалися постійні збройні сутички.

Прикордоння було дуже неспокійним, частими були "задоры", так на тодішній дипломатичній мові називалися всякого роду прикордонні інциденти.

Ініціаторами цих "задоров" були обидві сторони, оскільки прикордонні інциденти приносили відчутний прибуток як польсько-литовській шляхті у так і воєводам, князям, жителям прикордоння.

Прикордонні землі в XVI ст. являли собою цікаве місце за складом населення: з російського боку - велика кількість "гулящих людей", з польсько-литовського - бідна шляхта, яка шукала, де б застосувати свої військові таланти.

Особливе положення невеликих прикордонних міст привертало сюди "гулящих людей" і біглих холопів, бо саме тут їм було легше всього сховатися від розшуку і перетворитися у вільних людей. Крім того, уряд сам всіляко стимулював приплив населення в ці місця (захист кордонів), аж до того, що використовував для колонізації українських міст такий спосіб, як заслання туди злочинців, припускаючи (в указі 1582 р.), що той, хто "уличен будет в составе и крамоле, и такого лихова человека каз- нити торговою казнью да сослати в казаки, в Украйные города".