Розділ «III. Упадок Київа»

Ізяслав уложив ще союз із сином і спадкоємцем Юрия Андрієм, але Андрій поки що мав досить роботи дома й давав Ізяславу зовсїм незначну поміч.

Похід Ізяслава Давидовича

Але приязнь Ростислава з Сьвятославом трівала не довго. Хоч характерами вони добре підходили до себе (Сьвятослав, скільки знаємо, теж був честний і характерний чоловік), але ся приязнь так противила ся всїм княжим і земським традиціям, що бояре дуже скоро пересварили своїх князїв. Сьвятослав сам лишив ся нейтральним, але його сини й братаничі стали дїяльними помічниками Ізяслава Давидовича, і він з ними та з Половцями розпочинає вже походи і на Київ. Перший[439] урвав ся на вступній облозї Переяслава: Глїба Юриєвича, що сидїв у Переяславі, Давидович хотїв змусити, аби йшов з ними на Київ, почав облогу Переяслава, але тимчасом рушив у поміч Глїбу Ростислав, й Давидович подав ся назад, залишивши уплянований похід на Київ. Але на початку 1161 р., спровадивши собі велику орду Половцїв, він пішов знову — вже просто на Київ.

Перейшовши Днїпро під Вишгородом, Ізяслав Давидович приступив до Київа від півночи і ставши тут табором «в лозах», почав ладити ся до атаки. Ростислав, видно, не сподївав ся нападу і не стягнув нїяких військ, що більше — здаєть ся між самими Киянами не було до нього щирої прихильности. Принаймнї з лїтописи довідуємо ся, що Ростислав був посадив чимало Киян до вязницї за якусь «крамолу» — бунт[440]. Ростислав пробував боронити палїсади, що йшли «від Гори до Днїпра», хоронячи Подїл, але військо Ізяслава ударило сильно, «страшно було дивитись, наче страшний суд», каже лїтописець, і в завзятій битві стало перемагати, почало прориватись в місто, рубаючи палїсади, і військо Ростислава почало тїкати. За порадою дружини Ростислав вийшов із міста: відступив у Білгород, аби там приготувати нові сили, стягнувши союзників і Чорних Клобуків. Ізяслав Давидович війшов до Київа і засів на київськім столї — в третїй раз, але також ефемерично як і попереднї рази; сповнивши князївські церемонїї в Київі, він пішов слїдом на Ростислава і обложив його в Білгородї. Але Ростислав приладив ся до оборони, попалив острог, а білгородський замок був сильний. Облога потягнула ся на кілька тижнїв, а тим часом Ростислав стягав до себе союзників. Сьвятослав Ольгович умовляв Давидовича помиритись із Ростиславом, але той дав характеристичну відповідь: «братия моя вернеть ся в свої волости, а минї куди вертати ся? в Половеччину не піду, у Вирі (дрібній волости на Посемю, що йому лишила ся) з голоду вмерти не хочу, — лїпше минї тут умерти»[441].

І йому дїйсно прийшло ся наложити головою в сїй кампанії. По трох тижнях облоги прийшла вість, що Мстислав з великими силами йде з Волини виручати Ростислава. Половецькі мародери зобачили його передові полки й привезли сю вість Давидовичу. Той так настрашив ся, що зараз кинув облогу й кинув ся тїкати до Київа. Але Мстислав наспів слїдом і злучивши ся з полками Ростислава, що вийшов з замку, пішли погонею за Давидовичем. Незадовго чорноклобуцька кіннота Мстислава дігнала обози, а потім і полки Давидовича и почала рубати й ловити утїкачів. Під Київом Чорні Клобуки дігнали й самого Давидовича, оден рубнув його шаблею по голові, другий пробив його списом, і Мстислав з Ростиславом, наспівши з полками, застав його ледво живим. Ростислав, плачучи став дорікати йому, що він привів до сього своєю захланністю — невдоволивши ся Черниговом, хотїв відібрати Київ, а взявши Київ, хотів і з Білгорода його вигнати. Але Давидовичу було вже не до оправдань, він попросив лише напити ся води, й умер на місцї. Лїтописець, оповідаючи сю пригоду, додає, що підчас облоги Білгорода «бысть знамениє въ лунЂ страшно и дивно», й описавши його докладно — між иньшим, що на місяцї бачили «наче два вояки били ся на мечах, і одному кров з голови йшла, а другому текло біле як молоко», додає, що старі люде витолкували, що се знаменіє яко «не благо — провіщає княжу смерть, як воно й стало ся»[442].

Смертию Ізяслава Давидовича закінчила ся друга стадія в великій боротьбі за київський стіл. На закінченє її огляду я мушу згадати за відокремленнє двох земель, що наступило серед гуку сеї боротьби. Подібно як підчас боротьби за Київ Мономаховичів і Ольговичів в 1130-х рр. еманципував ся з під власти київських князїв Новгород, а Полоцька земля відновила у себе свою стару династію, увільнивши ся від власти Мономаховичів, так в 50-х рр., серед боротьби Мономаховичів з Ізяславом Давидовичом відокремили ся ще два київські аннекси — землї Турово-пинська і Переяславська. Про се буде ще мова в осібних оглядах сих земель, а тут я мушу про се згадати, о скільки сї факти були звязані з загальним полїтичним житєм українських земель.

Відокремленнє Переяславщини, Туровщини і Волини

Земля Туровська від часів Сьвятополка, а Переяславська від Мономаха уважали ся наче придатками до Київа, «київськими волостями», як Всеволод Ольгович зве Туров, і при перемінах на київськім столї jure caduco переходили з рук в руки, з одної династиї до другої. Се завсїди було дуже немило народу, і кожда земля змагала до того, аби відокремити ся, здобувши для себе осібну династию, котра б її трималась. Переяславцї вибрали собі Юрия, чи властиво його сина Глїба. Не знати — скільки тут було їх власної інїціативи, власного вираховання і скільки вплинули тут заходи самого Глїба, що осївши ся в сусїдстві — в Остерському городку, правдоподібно, сам увійшов у зносини з Переяславцями і там витворив собі партію. Але чи була вона на разї не дуже ще велика, чи — ще правдоподібнійше Мстислав Ізяславич, що сидїв тодї в Переяславі, мав занадто сили як на неї, і вона бояла ся активно виступити — досить, що Мстислав держав Переяслав в руках, і хоч Глїб двічи ходив під Переяслав на заклик Переяславцїв, але Мстислав його обидва рази прогнав, і Переяславцї не зрадили його в битвах[443]. Але як прийшов Юрий з більшими силами (1149), Переяславцї перейшли до нього і по тому все тримали ся його: се видно, як порівняти становище Киян і Переяславцїв у війнї Юрия з Ізяславом: Кияне самі переходять до Ізяслава, скоро він з'явить ся на «руськім» ґрунтї, з Переяслава Юрия треба вибивати силоміць[444]. Одначе Переяславцї мусїли приняти ще раз Мстислава[445] і тільки 1155 р. дістали Глїба Юрєвича вже на постійно — він просидїв у них до 1169 р., а по собі зіставив сина Володимира[446]. Особливої,одначе заслуги Переяславцїв в виробленню сього statu quo не було: князї самі дали Глїбови спокій від разу.

Більше сили й витревалости, нїж слабе і виставлене мов горох при дорозї Переяславське князївство, показала в анальоґічній справі земля Турово-пинська. Вона була отчиною Сьвятополка, але по його смерти взяв її собі Мономах, і в руках Мономаховичів вона зістала ся більш як 40 лїт, з невеликими перервами. В 1157 р. з'явив ся тут Юрий Ярославич, син Ярослава Сьвятополковича, нещасливого волинського князя. Де він був перед тим не знати; в 40-х роках бачимо його на Волини, запеклим ворогом Ізяслава Мстиславича[447], правдоподібно — він мав якусь дрібну волость десь в сусїдстві Турова. Мабуть зараз по смерти Юрия Мономаховича він відібрав чи просто заняв спорожнену Турово-пинську волость, де за житя Юрия сидїв його син Борис[448]. Але йому прийшло ся видержати тяжку боротьбу. Ізяслав Давидович, сївши в Київі, попробував тогож року вигнати Юрия Ярославича, щоб передати сю волость Володимиру Мстиславичу. З дуже значними силами приступив він під Туров: з ним був смоленський і галицький полк, Ярослав луцький і ще кілька другорядних князїв; Юрий все упрашав Ізяслава, щоб він дав йому спокій — «прийняв його в любов», — але не піддавав ся. Облога протягла ся десять тижнїв і закінчила ся нїчим: конї почали здихати в війську Ізяслава, і він не помиривши ся з Юриєм, пішов геть[449]. Два роки пізнїйше прийшло ся Юриєви витримати новий напад: Мстиславичі з синами Андрія Володимировича обложили його в Турові. Причину, здаєть ся, дав до сього сам Юрий[450]. Але й на сей раз союзники простояли півтретя тижня під Туровом і вернули ся нї з чим[451]. На сїм його клопоти скінчили ся: Ростислав на другий рік (1161) прийняв Юрия «в любов» і він ходив разом з полками Ростислава й Ольговичів відбивати Слуцьк від Володимира Мстиславича[452]: він отже оборонив здобуту ним позицію в сучасній полїтичній системі, і вона була признана в князївськім сьвітї.

Здобуваючи сю позицію й боронячи її, Юрий, очевидно, опирав ся на співчутє туровської людности. Князь незначний, він не міг би нїколи власними силами відбити ся від таких тяжких нападів. Коли Туровцї терпіли довгу облогу, спустошеннє околиць, руїну цїлої землї й не видавали Юрия, не примусили вийти з міста, піддати ся, як то часто бувало, а «били ся кріпко» за нього, то очевидно, що їх привязаннє до свого «отчича», їх рішучість — здобути собі свою осібну династию й відокремити ся була дуже велика.

В тім же самім часї відокремилась і Волинь, хоч без власної інїціативи, самими обставинами. Тут осїла ся лїнїя Ізяслава Мстиславича, судячи по всьому — популярна у волинської людности: на неї дивились як на свою і боронили.

Сим і закінчив ся процес відокремлення земель Київської держави. Зістали ся на далї тільки два князївства, що не мали своїх осібних династий, не становили осібних, замкнених полїтичних тїл з сього погляду, бо були якимсь bonum nullius для князїв — Київщина і Новгород-Псков. З Київом се сталося через його виїмкову ролю, про котру я казав вище, з Новгородом — через те, що тут роля князя була відмінна: її скорше можна прирівняти до ролї презідента в републїканській державі, до ресорту котрого належали одначе воєнні справи землї.

---

Полїтичні відносини в 1160-х роках

---

Увільнивши ся від Давидовича, Ростислав засїв на київськім столї міцно і спокійно. Мстислав вправдї, посадивши стрия вдруге в Київі, щось був розсварив ся з ним: мабуть забагато хотїв від нього. Ростислав тодї зайняв його київські волости, Мстислав хотїв розпочати війну, але передумав і помирив ся, діставши назад свої волости[453]. З Ольговичами Ростислав помирив ся теж; старий Сьвятослав умер 1164 р., а його місце в Чернигові зайняв Сьвятослав Всеволодович; Ростислав, як їх спільний союзник, посередничив між Всеволодичом і синами Сьвятослава Ольговича. З Андрієм Юриєвичом Ростислав мав на початку конфлїкт з поводу Новгорода, але й його полагодив: син Ростислава зістав ся в Новгородї й далї[454]. В результатї Ростислав зайняв спокійне, авторитетне й досить впливове становище патріарха «Руської землї»: чернигівські Ольговичі, волинські Ізяславичі, галицький Ярослав, переяславський Глїб, Рязань, Новгород — стояли в сфері його полїтичного впливу і він ще (се вже в останнє) підтримував київську традицію давнїх добрих часів: вимагав до себе поважання, аби князї мали його «отцемъ собЂ въ правду» і «в послушаньи» ходили, а з свого боку пильнував традицийного обовязку — доглядав справедливости між князями й надїляв волостями ріжних підупалих князїв[455]. Загранична полїтика його інтересувала мало. Знаємо, що імп. Мануіл, забираючи ся до нової боротьби з Угорщиною, заходив ся притягнути й Ростислава до союза, й присилав до нього дуже значного посла в сїй справі — якогось Мануіла з родини Комненів; та Ростислав показав йому всяку прихильність, але якоїсь дїяльної участи в сїй війнї не взяв[456].

Боротьба з половцями

За те спокійне князюваннє дало йому спромогу зайняти ся половецькими справами. Сього вимагали напади Половцїв, бо навіть ті припадкові звістки, які маємо, вказують на їх часте повтореннє. 1159 р. Половцї набігають в околицї Котельницї (на р. Унаві), того ж року (може по сїм нападї) Половцїв били на Поросю. 1161 р. набігли вони на Поросє, в околицї р. Рута, але нещасливо. 1164 Половцї знову набігають на Поросє, і знову їх заскочили, а крім того ще в Нїконівськім збірнику є до того року згадка про напад Половцїв, тільки дуже загальна. 1166 р. з Половцями бив ся Олег Сьвятославич, і їх же чуємо в околицях Переяслава. В Нїконівськім збірнику маємо ще, хоч дуже загальні й шабльонові, згадки про половецькі напади в 1167 і 1168 рр.[457] Крім того вони почали нападати сильно на руські торговельні каравани в степах.

Ростислав одначе обмежив ся тільки заходами чисто оборонними, пасивними. 1162 р. він задобрив («миръ взя»), очевидно — закупив Половцїв і оженив сина з Половчанкою. Для оборони караванів висилав військо, а десь 1166 р.[458] урядив ґрандіозну демонстрацію: завізвав «братию», «звелївши зібрати ся з усїми своїми полками», і з цїлою армією, з участию дванадцяти князїв, вийшов під Канїв і тут перестояв довший час, поки перейшли каравани «Гречника» і «Залозника» — очевидно, хотїв настрашити Половцїв[459]. Одно слово, бачимо досить слабі початки того, що більш енерґічно розвинув слїдом Мстислав: він теж практикував подібні походи для оборони караванів, і такий характер мав його пізнїйший похід під Канїв, для оборони «Гречника», але поруч із тим він практикував і походи в половецькі степи: на початку 1168 р. він ходив разом з Ростиславичами, Ольговичами й иньшими князями (лїтопись рахує дванадцять участників, окрім самого Мстислава) в степи Угла (Орелї) і Снопорода (туди ж значить, куди ходив за житя батька, 1152 р.), зруйновав їх кочовища і взяв велику добичу. Ольговичі теж вели аґресивну боротьбу з Половцями: Сьвятославичі Олег і Ярослав поруйновали 1167 р. половецькі кочовища, користаючи з кріпкої зими[460]. Але нові полїтичні завірюхи, що вибухнули на Українї по смерти Ростислава, перервали сю інтензивну боротьбу з степом і відсунули її аж на вісїмдесяті й девятьдесяті роки XII в.

Новий політичний центр. Діяльність Андрія Суздальського

В колективних походах, уряджуваних Ростиславом і Мстиславом, ми даремно б шукали князїв Ростово-суздальської землї. Підчас затишного князювання репрезентанта традицій добрих давнїх часів — Ростислава, в нїй переходив дуже важний внутрішнїй процес, що слїдом дав ся дуже в знаки й Українї. До тепер Ростово-суздальська область, сей «новий сьвіт» Словянства, ся сьвіжа словянська займанщина на фінськім ґрунтї, не відогравала якоїсь важнїйшої ролї: там сидїли молодші князї, для котрих обітованною землею була «Русь» — Україна, котрих мрії крутили ся коло Київа. Юрий Мономахович, що перший надав важнїйше значіннє сїй землї, належав ще до сеї катеґорії князїв і вложив всї сили й енерґію в те, щоб здобути Київ і на золотім столї київськім дожити свого віку. Але по нїм наступив його другий син Андрій — чоловік иньших симпатий й иньших полїтичних поглядів. Він виріс на Поволжу, і Русь-Україна з її довгою історією виробленими формами житя була для нього і чужа, і несимпатична. Він потайки від батька втїк з Вишгорода у 1155 р. до Суздаля, забравши з собою палядіум будущої Московської держави — вишгородську ікону Божої Матери, привезену з Візантиї (потім прозвана Володимирською вона послужила головною сьвятощею, палядіумом нових полїтичних центрів Суздальщини — Володимира і пізнїйше — Москви). Никонївська компіляція, пробуючи пояснити психольоґію Андрієвої втїкачки з України, добре каже, що його прикро вражала вічна боротьба руських князїв, і тягнуло в Суздаль, «яко тамо, рече, покойнЂє єсть»[461]. І сим кроком Андрій розірвав на все свої звязки з Україною. Ставши князем в Ростовсько-суздальській землї, він заходив ся коло того, щоб зміцнити, збільшити свою силу на ґрунтї сеї волости, підняти її значіннє, надати її першорядний вплив. Він повигоняв своїх братів і братаничів і зістав ся «самовластьцем» у своїй землї. Порозганяв він і виднїйших бояр свого батька — правдоподібно занадто впливових і претенсійних як на нього. В противність старим центрам землї, з їх сильнїйше розвиненим громадським житєм, дїяльностию віча, земською аристократією, він протеґував нове «мизинне» молодше місто — Володимир, його зробив своєю столицею і всякими способами прикрашав. Пізнїйше і звідти перенїс він свою резіденцію в новий городок Боголюбий, ним самим збудований під Володимиром. Аби усунути впливи київської митрополїї, він заходив ся коло засновання осібної митрополїї у себе; се йому не удало ся, але своїх епископів він держав остро і скидав з катедри одного по другім[462].

В результатї утворила ся дуже сильна, автократична власть, і опираючись на неї Андрій зажадав для себе першого місця в руській полїтичній системі. Досї се робило ся так, що князь-кандидат в премієри добивавсь київського стола. Андрій по своїй родинній позиції і своїм силам теж міг би се осягнути, але він має иньший плян: він заходить ся коло того, аби з свого князївства зробити новий полїтичний центр руської системи. Може бути, він бачив, що Київ вже вижив своє, упадає, ще правдоподібнїйше — що йому не симпатичні були самі історичні традиції, звязані з Київом, увесь полїтичний устрій України — ся безконечна ґалєрія рівноправних (в принціпі) князїв, сї родинні рахунки й патріархальні відносини, впливи боярства і полїтична роля громад. Переробити се — не було надїї, й Андрій змагає до того, аби знищити, понизити Київ, а бути сенїором руських земель у своїм Володимирі. Він умисно руйнує Київ, і підірвавши тим його престіж, хоче на далї розпоряджати ним з своїх ростовсько-суздальських країв, передаючи його підручним, другорядним князям. Се, правдоподібно, в результатї викликало б нові замішання, нові руїни Київа, але смерть заскочила Андрія і не дала розвинути свого пляну до останку. Одначе й зроблене ним мало важне значіннє: Київу дано рішучий удар, Володимир на Клязмі став другим полїтичним центром Східньої Европи. А зручний спадкоємець Андрієвої полїтики — його брат Всеволод повів далї його пляни — понижати Київ і на його рахунок підіймати свій новий центр.

До самої смерти Ростислава Андрій стояв осторонь і навіть уступав йому (в новгородськім конфлїктї). Полїтична система Руси виглядала добре урівноваженою і було б ризиковно пробувати її захитати. Може з рештою бути, що й особа Ростислава — справедливого, побожного, оборонця всяких традицій, полїтичних і церковних, мала певне поважаннє навіть і у такого «свобідного від забобонів» чоловіка як Андрій. Але обставини змінили ся зараз по смерти Ростислава — розпочалась нова, досить довга (звиш десятилїтня, від 1167 До 1181 р.) стадія замішань — власне навіть не боротьби, а хронїчних замішань, і Андрій не загаяв ся її використати для своїх плянів.

Київські справи 1167–1169 рр. Мстислав у Київі

На початку 1167 р.[463] вмер Ростислав, вертаючи до Київа з своєї подорожи в Новгород, куди їздив мирити сина з Новгородцями. Почувши повний упадок сил, він спішив ся в Київ, бажаючи постригти ся перед смертию в Печерськім монастирі й гірко дорікаючи свому духовнику, що стримував його від постриження, про котре Ростислав думав вже від довшого часу, — не доїхав і вмер недалеко Смоленська.

Його наступником в Київі по всякій імовірности ще за житя його загально признавав ся Мстислав, що двічи посадив на київський стіл сього самого Ростислава. З тим, мабуть, і був переданий йому ще за житя Ростислава один з найважнїйших київських пригородів — Білгород. Коли прийшла звістка про смерть Ростислава, князї, що сидїли на ріжних волостях Київщини: Володимир Мстиславич та Ростиславичі Рюрик і Давид, післали до Мстислава заклик на київський стіл. Такі ж запросини він дістав від Киян і від Чорних Клобуків. У Киян він дїйсно мав щиру популярність і симпатиї, але чорноклобуцька старшина при тім полїтикувала і пильнувала ріжних своїх особистих інтересів. Мстислав був так певний себе, що сам не спішив ся до Київа, а поручив «посидїти» там свому братаничу та послав туди свого тивуна. Але справа не була так проста. Князї, відступаючи Мстиславу київський стіл (а між ними було й два стриї його — Володимир Мстиславич і Володимир Андрієвич, що уступали Київ «молодшому»!), за сю уступку жадали нагороди. Між ними уложила ся «твердь» — союз для того, аби вимогти від Мстислава волости за свою невтральність: Володимир Мстиславич бажав для себе всього Порося, Володимир Андрієвич — Берестейської волости; до них прилучив ся ще брат Мстислава Ярослав луцький, що хотїв, аби брат передав йому Володимир, та Ростиславичі — їх претензії нам близше незвістні. Але Мстислав на компроміси з ними йти не схотїв. Він взяв помічні полки з Галичини, з Польщі, від кн. городенських і пішов на Київ. Чорні Клобуки прилучили ся до нього. Претенденти сховались у Вишгород. Мстислав увійшов у Київ, де його стріли Кияне, і він уложив «ряд» з князями, що стояли по його сторонї, з дружиною й громадою — всїми чинниками тодїшнього полїтичного житя. Після того приступив до Вишгорода. Обложені князї пішли на уступки й помирили ся з Мстиславом. Володимир Мстиславич дістав Котельницю, Давид Вишгород, Рюрик Овруч, Володимир Андрієвич теж щось дістав[464], і Мстислав, уладившись, вернув ся до Київа[465].

Але ся побіда Мстислава і вимушена покора князїв зовсїм не уставили добрих відносин. З початку виникло, що Володимир Мстиславич собі бажає київського стола: прецїнь він мав не меньші права княжити, як і Ростислав, котрому двічи був відступив київський стіл той самий Мстислав; тільки сил Володимиру бракувало. Коли його пляни вийшли на верх, він вирік ся їх, але слїдом деякі чорноклобуцькі старшини стали підбивати його до планів на Київ, і він піддав ся їм і почав ладити ся до походу. Се був одначе о стільки отчайдушний плян, що власні бояре відступили від Володимира, коли довідали ся про сей плян: «се ти без нас видумав, і ми з тобою не поїдемо, — ми того не знали», сказали вони йому й кинули його. Але Володимир не послухав сеї остороги; лишивши ся сам лише з отроками, він сказав: то се будуть мої бояре (ті отроки), й поїхав лучити ся з Чорними Клобуками до походу. Але ті, побачивши його з таким бідним двором, вирікли ся його: побачивши, що він їде сам, сказали: «ти нам казав, що за тобою всї брати, а деж Володимир Андрієвич, Ярослав і Давид? приїхав оден, без своїх бояр, здурив нас! а нам лїпше в чужу голову, як у свою!», і з тими словами почали стріляти в Володимира, так що він ледво з духом забрав ся. Скомпромітований сею історією утїк він в початку до Володимира Андрієвича, та той його не прийняв, потім до Андрія в Суздаль, але і той ще не хотїв сваритись з Мстиславом, і відіслав його в Рязань[466].