Роман по такім ґречнім прошенню дїйсно пішов назад у Смоленськ, далї від клопоту, але Михалко, правдоподібно, зачув, що воно на добре не вийде, і сам з Торчеська у Київ на його місце не пішов, а післав тільки свого брата Всеволода. Дїйсно, молодші Ростиславичі зовсїм не мали наміру слухати ся Андрія й заберати ся з Руської землї. Вони насамперед післали протест Андрію на таке його розпорядженнє, грозячи розривом: «брате! ми щиро признали тебе своїм отцем (старшиною значить), цїловали до тебе хрест і стоїмо при тій присязї, але коли ти тепер вивів брата нашого Романа, нас всїх вигоняєш (путь кажеши), без нашої вини, то Бог і сила хрестна над усїма» (себ то — дамо справу на суд божий, будемо бити ся). Андрій їм нїчого не відповів. Тодї вони наглим нападом впали до Київа, вхопили тут Всеволода з його двором і посадили на київськім столї Рюрика[481], а слїдом обложили й самого Михалка в Торчеську та змусили його відстати від Андрія й пристати до них.
Андрій мусїв дуже розгнївати ся таким бунтом Ростиславичів і постановив їх приборкати, тим більше що Ольговичі, надїючи ся щось скористати з сього розриву, поспішили заявити, що готові помагати йому на всїх його ворогів. Він прислав Ростиславичам новий наказ — забиратись з Руської землї в Берладь[482], коли не слухають ся його. Головним протестантом Андрій при тім уважав Мстислава[483], і він дїйсно не злякав ся Андрієвого наказу: казав на сором обстригти Андрієвого посла і мав дати через нього таку характеристичну відповідь Андрієви: ми тебе досї мали за батька з любови, коли ж ти з такими словами до нас прислав, наче не до князя, а до підручного і простого чоловіка, то роби що собі знаєш, і най буде воля Божа» («а Богъ за всЂмъ»). Як бачимо тут поставлено виразно основне питаннє: рівноправности, автономности князїв, котру хотїв зломити суздальський «самовлавластець» і на Українї, як зломив у себе. Андрій рішив поставити ся й дати українським князям останню лєкцію полїтичної мудрости.
Похід на Київ 1173 р.
Він збирав ся, очевидно, дуже старанно, бо похід розпочав ся аж по роцї — лїтом 1173 р. Військо самого Андрія київська лїтопись, може побільшуючи (вона взагалї в оповіданню про сю війну впадає в епічний тон або в напушистий, риторичний стиль)[484], числить на 50 тисяч; крім того Андрій велїв прислати помічні війська князям полоцьким, пинським, городенським, і навіть Роману смоленському, що, дїйсно, й вислав свій полк на братів, «бо був тодї в руках Андрія». Мав він і добровільних союзників: Ольговичі, що зараз по розриві Андрія з Ростиславичами навязали союз з ним, надїючи ся дістати Київ, прилучили ся тепер до армії Андрія, а Сьвятослав Всеволодович, як старший з усіх князїв, прийняв загальний провід. Прилучили ся до походу і ті князї суздальські, що сидїли на Українї. Всїх князїв лїтописи рахують двадцять! Небувалий похід!
Ростиславичі полишили Київ і зачинили ся в меньших і лекших для оборони замках: Рюрик в Білгородї, Мстислав у Вишгородї, а Давид подав ся за помочию в Галичину. Армія Андрія, забравши — мабуть більш неволею як волею, полки Киян, Поршан і Чорних Клобуків, 8 вересня обложила Вишгород. Лїтописець каже, що воєводи Андрієві дістали від нього наказ конче дістати в руки Мстислава й привести до нього, а його братів лише вигнати з Київщини. Але се показало ся не так легким. Мстислав держав ся дуже сьміливо та енерґічно й від разу стрів ворога кріпким боєм — вийшов з замку й натоптав передові полки, ведені Андрієвим братом, славним пізнїйше Всеволодом. «И бысть мятежь великъ, и стонава, и кличь рамянъ[485], и гласЂ незнаемии; и ту бЂ видити ломъ конЂйный и звукъ оружный, отъ множьства праха не знати ни конника ни пЂшьца». Коли приступили головні сили й обложили замок, Мстислав робив щоденні напади на них з замку, против їх атаків. Облога затягла ся на два місяцї й мусїла страшно притомити й знеохотити військо союзників. Тимчасом Ярослав луцький, що прилучив ся до армії союзників «со всею Волынскою землею», надїючи ся виторгувати собі при тій нагодї Київ, а стрівши ся на сїй точцї з претенсіями Ольговичів, що хотїли Київа собі, увійшов вкінцї у зносини з Ростиславичами, і вони згодились відступити йому Київ. Тодї він відступив і подав ся до Білгорода, щоб злучити ся з Рюриком. Се було початком панїки в армії союзників: сподївали ся, що Ростиславичі дістануть іще поміч із Галичини, перетягнуть до себе Чорних Клобуків і т. и. Серед ночи нагло розпочала ся в армії загальна несамовита втїкачка. Мстислав помітивши се, ударив з міста на втїкачів і забрав масу в неволю. Ростиславичі вернули ся в Київ; се було на початку падолиста. В Київі вони посадили по умові Ярослава Ізяславича, а в їх руках зістали ся київські волости[486].
Перевра в Суздальських впливах
Але Ярослав не загрів місця в Київі. Я вже згадував про його переговори з Ольговичами в справі київського стола; тепер Сьвятослав Всеволодич пригадав йому якісь обіцянки, зроблені мабуть підчас сих переговорів, і зажадав від Ярослава волости в Київщинї: «Пригадай но давнїйшу умову, на котру цїлував ти хрест, кажучи: «як я сяду в Київі, то я тебе надїлю, а як ти сядеш у Київі, то ти мене надїли; тепер ти сїв, чи право, чи криво, отже надїли мене». Той почав казати: «звідки тобі наша отчина! Ти до сеї сторони (Днїпра) не маєш нїчого»[487]. Сьвятослав же на те сказав: «Я не Угрин і не Лях, ми одного дїда внуки, скільки тобі до нього, стільки й минї. А коли не тримаєш ся давнїйшої умови, то як собі хочеш». Ярослав таки не пристав. Сьвятослав на борзї пішов на Київ. Ярослав був не приготований і втїк до Луцька. Сьвятослав заграбив майно Ярослава і дружини, забрав навіть княжу родину й вернув ся назад. Ярослав зірвав свій гнїв на Киянах, що то вони «підвели на нього» Сьвятослава, і наложив контрибуцію на Київ, на всїх по ряду: на духовенство, манастирі, заграничних купцїв, чужоземні кольонїї, одним словом — на кого лише міг. Сей епізод, розумієть ся, зробив відносини між Ярославом і Киянами не дуже приязними. Тимчасом Ростиславичів узяв жаль за Київом. Здобувати його від Ярослава чи не хотїлось їм, чи було нїяково, бо самі ж посадили його. Отже шукали иньших способів і нарештї надумали здобути його через того самого Андрія, котрого претензії на розпорядженнє Руською землею що йно так героічно відбили. Вони послали до Андрія посольство, просячи, аби Роман Ростиславич міг назад вернути ся до Київа («просяче Романови Ростиславича княжить вь КиєвЂ»). Ся малодушна пропозиція їх по недавнїм протестї була дуже наручна Андрієви, бо вповнї признавала його претензії на право розпоряджати Київом. Але Андрій захотїв їх ще поводити й не поспішив ся сповнити їх покірного прошення: сказав, що мусить нарадити ся з своєю українською «братиєю»: «пождите мало, послалъ єсмь къ братьи своєй в Русь: како ми вЂсть будеть отъ нихъ, тогда ти дамъ отвЂтъ» (чи розумів він тут союзників — Ольговичів, що претендували на Київ, чи свояків Юриєвичів, не знати).
Таким чином Київ готов був перейти знову під опіку Андрія. Але як раз його вбили тодї його дворяне[488]. Се перервало вплив ростово-суздальських князїв на українську полїтику. В Ростовській землї розпочала ся внутрішня боротьба: між старими земськими центрами — Ростовом і Суздалем, що тримали ся Ростиславичів, синів Ростислава Юриєвича — з одного боку, й новим, подвигненим Андрієм полїтичним центром — Володимиром, що тримав ся молодших братів Андрія, — з другого. Ся внутрішня боротьба, де брали участь і деякі українські князї (чернигівські, переяславські) закінчилась 1177 р. побідою Всеволода Юриєвича, репрезентанта міста Володимира і нових: Андрієвих напрямів в суздальській полїтицї. Від 1177 р. він стає одиноким князем Ростово-суздальської землї і починає працювати в тім же напрямі, що й Андрій, але не скорше як в 80-х рр. здобуває він собі ширший полїтичний вплив та починає грати ролю в українських справах[489].
Замішання на Україні
На Українї тим часом далї тягли ся замішання. Коли Ростиславичі звернули ся до Андрія з своїм проханнєм про Київ, Роман прибув з Смоленська — очевидно з наміром сїсти в Київі, хоч Ростиславичі й заперечували се перед Ярославом. Але Ярослав, скоштувавши приємности бути київським князем, не мав охоти боронити далї свого київського князювання й забрав ся назад до Луцька. Ростиславичі, як запевняє їм прихильний лїтописець, навіть кликали його назад, тільки він нїби то не послухав. Тодї Роман сїв на ново в Київі, і Київська земля опинилась, з малими виїмками, в руках Ростиславичів, хоч і поділена на кілька частин[490]. Був се кінець 1174 або початок 1175 р.
Але на Київ пильним оком від довшого часу дививсь иньший, вже звістний нам претендент — Сьвятослав Всеволодич. Коли незабаром прийшли Половцї на Київщину і побили Ростиславичів під Раставцем, Ольговичі, по словам лїтописи, дуже тим утїшились, і Сьвятослав виступив з якимись, не ясними нам інкрімінаціями на Давида, доводячи, що його треба укарати, відібравши волость. З тексту виходило б, нїби Давид завинив чимсь в отім недавнїм походї на Половцїв (лїтопись згадує хоч неясно, про якісь суперечки між князями підчас сього походу), і Сьвятослав, що дуже уважав на своє старшинство між князями, взяв на себе ролю патріарха і судії: «Сьвятослав поїхав до Київа і казав Роману: «брате, я не хочу від тебе нїчого, але наш «ряд» (право, умова) такий: «оже ся князь извинить, то въ волость, а мужь у голову»[491], а Давид винуват. Роман же його не послухав. Тодї Сьвятослав пішов походом на Київ: пішов в полудневі городи, почасти притягнув до себе тутешнїх князїв, почасти змусив піддати ся; прилучив до себе Чорних Клобуків і взагалї згромадив сили до атаки на Київ. Роман супроти такої грізної ситуації не відважив ся боронити ся в Київі і вийшов в Білгород: з Київа прибула депутація, повідомляючи про се Сьвятослава й запрошуючи його до Київа, і Сьвятослав увійшов і сїв у Київі. Одначе тріумфи його на тім і скінчили ся: вибити Романа з Білгорода йому не удалось, а слїдом надтягнув із Смоленська з новими силами Мстислав Ростиславич. Сьвятослав, довідавши ся, що з ним хочуть битись, кинув ся тїкати за Днїпро, не діждавшись Половцїв, по котрих був послав; прийшовши запізно, вони пограбили лише околицї Торчеська. Але Ростиславичі розуміли, що Сьвятослав своїх претензій не залишить і не маючи енерґії до дальшої боротьби з ним, пішли на компроміс: добровільно відступили йому самий Київ і титул, а собі зіставили свої київські волости — цїлу майже Київщину[492]. Взагалї бачимо тепер, що князї меньше уганяють ся за київським золотим столом і більше уважають на волости в Київщинї.
Але в той компроміс Сьвятослав уложив ся не від разу. Як я вже казав, він памятав, що він старший між князями Ярославової династиї, і бажав широкого полїтичного впливу та пробував його здобути, хоч і досить нещасливо. Від смерти Андрія він брав участь у внутрішнїх суздальських справах, взявши (дуже нещасливо, як потім показало ся) сторону Всеволода Юриєвича; потім взяв участь в боротьбі рязанських князїв, але тут стрів ся вже з Всеволодом, що піддержував противну партію: Всеволод зловив Сьвятославового сина Глїба, посланого в поміч рязанським князям, і закував. Сьвятослав задумав війну з Всеволодом, але його звязували Ростиславичі, що обсїли його звідусїль — і в Київщинї й від Смоленська, та могли стати по сторонї Всеволода. Сьвятослав укладає широкий і ризиковний плян: насамперед вигнати «з Руської землї» Ростиславичів, бо ті йому «во всемъ пакостять» і прийняти «власть Рускую», а може й Смоленськ — бо Сьвятослав посадив тодї свого сина в Новгородї, а з полоцькими князями мав союз, отже окружив Смоленськ своїми людьми — і тодї вдарити на Всеволода.
Стрінувши ся на ловах з Давидом Ростиславичем, Сьвятослав як поясняє лїтопись — не порадивши ся з виднїйшими боярами, а тільки з княгинею та своїм, милостником» Кочкарем, казав зловити Давида. Але той втїк, і Сьвятослав міг тільки пограбити його табор. Показавши так незручно свої карти, Сьвятослав уважав неможливим зістати ся далї в Київі й перейшов за Днїпро. Правдоподібно одначе, родинні переміни, що зайшли у Ростиславичів, бо Роман, що княжив у Смоленську, вмер, і туди перейшов Давид, лишивши в Вишгородї сина, а Рюрик сїв у Київі, — подавали Сьвятославу надїю, що Ростиславичі, зайняті своїми справами, дадуть йому на разї спокій, і він пішов походом на Всеволода. Се було десь при кінцї 1180 р.; Сьвятослав мав до помочи Новгородцїв і Половцїв, Всеволод — Рязанцїв. Мала се бути боротьба за першенство, рішеннє питання — хто буде мати провід на Руси чи Ольгович чи Юриєвич. Але при своїх слабких силах Сьвятославу трудно було дурити себе надїєю на побіду. Похід дїйсно скінчив ся на нїчим: Всеволод стрів Сьвятослава в дуже неприступній позиції, й Сьвятослав, перестоявши кілька тижнїв перед нею, роспочав переговори, але від Всеволода не дістав відповіди і не змігши анї напасти на нього, анї прийти до згоди з ним, зовсїм з нїчим повернув назад, боячи ся весняного бездорожа. Така ж безрезультатна була кампанїя його і з Смоленськом, що він вчинив слїдом в союзї з полоцькими князями.
Звідси він пішов на Київ. Рюрик відступив у Білгород, але звідти зручним нападом розбив і розполошив Половцїв, що стояли під Київом. Сьвятослав, що засїв у Київі, опинив ся в досить прикрій ситуації. Але Рюрик хотїв тільки відновлення копромісу, і Сьвятослав вкінцї мусїв згодитись на нього: «Рюрик відступив йому старшинство і Київ, а собі взяв всю Руську землю». Відновлено отже status ante bellum. Було се десь при кінцї 1181 р.[493]
Таким чином пляни Сьвятослава на сильну і впливову ролю в руській полїтичній системі не справдили ся. Приборкати Всеволода не удалось: він вправдї випустив Глїба Сьвятославича з неволї, але тільки з ласки. В Новгородї перемогла суздальська партія, й син Сьвятослава мусїв звідти забратись. Своєю невдалою війною Сьвятослав тільки розбудив підозріння з обох боків — й у Ростиславичів і у Всеволода, і поставив себе звідти й звідси під пильний догляд, що звязував йому руки і ноги. Перейшовши в Київ, він мусїв віддати Чернигів брату Ярославу, зіставивши собі тільки землю Вятичів, і се була властиво одинока його реальна волость, бо сам по собі Київ тодї дуже мало значив. Рюрик Ростиславич, перейнявши «всю Руську землю» і операючи ся на своїх союзників і свояків, був в дїйсности сильнїйшим від нього: в Смоленську сидїв його брат, Роман волинський був його зятем, турово-пинські князї — шваґрами й близькими союзниками, його ж підтримував галицький Ярослав і суздальський Всеволод. Характеристично, що Київська лїтопись (в сїй части взагалї дуже прихильна Ростиславичам) титулує великими князями й Сьвятослава, й Рюрика — отже признає діархію[494]. Сьвятослав мусїв задовольнити ся сею ролею напів номінального київського князя і такого ж номінального «старійшини» між князями, досить поважаного, але не дуже вливового патріарха, яким малює нам сього «грізного великого князя київського» сучасне Слово о полку Ігоревім. Дїйсне ж старшинство опинило ся в руках суздальського Всеволода, дарма що по родинним рахункам Сьвятослав його титулував «братом і сином»[495].
Боротьба і компроміс Ростиславичів з Сьвятославом Всеволодичем
Компроміс 1181 р., помиривши дві найбільш впливові тодї на Українї династії — Ростиславичів і Ольговичів, привів українську полїтику до рівноваги, що й потрівала до смерти Сьвятослава Ольговича, яких тринадцять лїт. Полїтична система східньої Европи виглядала по нїм так: В центрі два «великі князї» київські — Сьвятослав і Рюрик. Між собою вони не дуже сердечні, але почувають себе звязаними обовязком солїдарности в інтересах Київської землї й потребою спільної боротьби з Половцями, що головно наповнює сї роки; при тім звязує їх у формальний союз[496], заведений мабуть при самім компромісї ж. Тож по можности вони поступають за порозуміннєм, і коли один з них іде «з Руської землї» «своихъ дЂля орудий», то другий мусить лишити ся «стерегти її», або полишити кого небудь на своє місце[497]. Чернигівщина подїлена між кількома князями Ольгової династиї, не дуже солїдарними між собою. Волинь теж подїлено, і найбільш сильний з волинських князїв Роман поки що не грає нїякої визначнїйшої ролї. В Галичинї догорає старий Ярослав Осмомисл, занятий своїми родинними клопотами і взагалї не цїкавий полїтикою, яка б виходила за межі безпосереднїх інтересів його князївства. Смоленське князївство ослаблене внутрішньою боротьбою князїв з громадою й не грає значнїйшої ролї. Турово-пинська і Полоцька землї подїлені на дрібні князївства без всякого значіння, а при тім ще заколопотані новим ворогом — Литвою, що починає непокоїти своїх руських сусїдів. Отже справдї цїла система князївств трошки більше або трошки меньше сильних, трошки більше або трошки меньше впливових, урівноважених на разї союзом найбільше неспокійних, тай найбільше сильних династий, що мали чільне місце в українській полїтиці протягом останньої чверти віка. Цїлий же північний схід лежить під нероздїльним полїтичним впливом суздальського Всеволода. Він відновив сильну власть Андрія в Ростово-суздальськім князївстві і вповнї підпорядкував свому впливу Новгород (хоч той і пробував від часу до часу вибити ся з під його руки) і Муромсько-рязанську землю.
Але його полїтичні пляни, як і його попередника Андрія, не обмежали ся північним сходом. Його впливи поволї дають себе знати й на Українї. Сьвятослав київський, дарма що титулував Всеволода «братом і сином», мусїв взяти участь в походї Всеволода на волзьких Болгар 1173 р., а коли рязанські князї надто вже докучили були сусїднїй Чернигівській землї, і Сьвятослав з братиєю хотїли їх приборкати, то удав ся попереду до Всеволода по дозвіл — іти на Рязань; Всеволод йому сього не дозволив, і Сьвятослав з тим і зістав ся[498]. Иньший симптом Всеволодового впливу бачимо на галицьких справах, коли Володимир Ярославич, вернувши ся по своїх бідах у Галич, звертаєть ся до свого вуя Всеволода, просячи «удержати Галич під ним», а Всеволод зобовязує князїв, аби не зачіпали Володимира, і тим дїйсно його забезпечає. Одначе більший розвій суздальського впливу здержував ся тією українською рівновагою, і Всеволод, як в своїм часї Андрій за часів Ростислава, сидїв тихо і терпеливо чекав нагоди сю рівновагу порушити.
Полїтична система в 1180-х рр.
Рівновага на разї була о стільки певна, що її не нарушили важні справи, що дїялись на заходї України, і про котрі я тут згадаю лише коротенько, з огляду на загальну полїтику[499]. 1187 р. умер старий Ярослав галицький[500]. Він передав свій стіл улюбленому, але нешлюбному сину свому Олегу, та бояре переступили його волю й посадили в Галичи шлюбного сина Володимира, і Олег утїк до Рюрика. Слїдом прийшлось тїкати й Володимиру, що теж не помирив ся з боярством. Бояре покликали з Волини Романа Мстиславича, що своїми впливами від довшого часу підбивав галицьке боярство до революції, але Володимир навів угорського короля, й той вигнав Романа, Володимира увязнив, а в Галичинї посадив свого сина. Роман задумав за помочію свого тестя Рюрика здобути галицький стіл собі, одначе похід його не удав ся, як і новий, зроблений за помочію Поляків. Тимчасом угорський король всеж таки занепокоїв ся сими заходами Романа й Рюрика і для рівноваги завів зносини з Сьвятославом, та просив його прислати котрого з синів, і Сьвятослав дїйсно послав, надїячись, що король передасть йому Галич. Таким чином зарисував ся конфлїкт між Рюриком і Сьвятославом, але до боротьби між ними не прийшло.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том II. XI–XIII вік» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „III. Упадок Київа“ на сторінці 10. Приємного читання.
TextBook