Розділ «III. Упадок Київа»

На початку весни (1151 року)[400] прийшло 10-тисячне помічне військо з Угорщини до Ізяслава. З Київщини знову приходили до нього заклики — від Киян і Чорних Клобуків, і від Вячеславових бояр — аби приходив. Ізяслав почав від нападу на Погорину, але його пильнували, і не встиг він рушити, як дістав вість, що Володимирко вже виступив на нього походом. Ізяслав одначе того не злякав ся, хоч дружина й не радила йому пускати ся в такий ризиковний похід. Він уважав потрібним заризикувати, щоб скінчити ту безконечну боротьбу[401] — пішов проломом: лишив брата Сьвятополка в Володимирі, «Володимира блюсти», а сам, поки наспівав Володимир, опанував Погорину, потім, задержавши Володимирка фальшивими огнями над Ушею, поспішив ся лїсовою дорогою на Тетерев і відти як борше «в Київський полк», щоб чим скорше попасти на прихильну йому полянську або чорноклобуцьку територію.

Незвичайно відважний і зручний плян сей удав ся зовсїм. Ізяслав не стрів нїде опору, скрізь стрічали його як свого, улюбленого князя — може не всї з щирої радости, а декотрі і з страху перед його військом — то вже иньша річ[402]. Починаючи від Тетерева почала прибувати до нього його дружина, що лишила ся в Київщинї, витаючи його окриками: «ти наш князь!» Несподїваним нападом удало ся захопити Білгород, сей ключ Київа. Лїтописець згадує не без сарказму, що Борис Юриєвич, посаджений батьком в Білгородї, піячив тодї — «пив у себе на сїнях з дружиною і з попами білгородськими». «Як би митник не спостеріг і не розвів мосту, то вхопили б Бориса» Ізяславові вояки, а так полки його, прийшовши до мосту, крикнули й затрубили в труби, Борис, почувши то, втік з Білгорода, а Білгородцї побігли до мосту, кланяли ся й казали: «їдь, княже, Борис утїк», і на борзї помостили міст. Володимир, Ізяславів брат, висланий з передовим полком на Білгород, зараз дав знати про се Ізяславу, що стояв коло Звижденя, — готовий в разї опору кинути ся на полудень, в осади Чорних Клобуків, щоб зміцнити їх полками свої сили до боротьби. Діставши вість, що дорога на Київ свобідна, Ізяслав лишив в Білгородї Володимира з полком, аби задержати там Володимирка Галицького, як би той наспів, а сам поспішив ся просто на Київ. Юрий, що сидїв собі за містом — на «Краснім дворі» під Київом, зовсїм несподївано був заскочений вістею про похід Ізяслава, принесеною з Білгорода тим утїкачем Борисом, і нїчого не міг зробити иньшого, як сївши в човен утїкти за Днїпро. Кияне поспішили ся стрічати «с радостию» Ізяслава. Богато з Юриєвої дружини, що не встигли утечи з Київа, поарештовано. Ізяслав поїхав просто до Сьвятої Софії і «засїв на столї дїда свого і батька, з великою честию», звідти поїхав на Ярославів двір і тут урядив баль — приймав Угрів і Киян, окрім своїх бояр, і були «в великій веселости». Угорські їздцї, в великім числї, доказували ріжних штук на своїх конях, а Кияне дивували ся великому числу угорського війська, приведеного Ізяславом, їх воякам і коням.

Володимирко, що так пильно слїдив за Ізяславом і йшов цїлий час слїдом за ним, щоб узяти його в два огнї з Юриєм, зовсїм несподївано, стоячи над Тетеревом, довідав ся, що Юрий уже за Днїпром, а Ізяслав у Київі, і міг тільки висварити ся перед Юриєвим сином, славним пізнїйше Андрієм, що був з ним: «то таке княженнє мого свата — військо іде на нього з Володимира, а він не знає? оден син його сидить у Пересопницї, а другий в Білгородї, й не можуть його остерегти? як ви так з вашим батьком княжите, то правуйте ся самі, а я сам оден на Ізяслава не можу йти! Ізяслав хотїв іще вчора зо мною бити ся, на вашого батька йдучи, а до мене обертаючи ся та хапаючи мене до битви, а як він тепер дістав ся до всеї Руської землї, я не можу оден іти на нього». І вернув ся назад в Галичину, а серце зірвав на придорожнїх київських і волинських містах, сказавши дати собі контрибуцію[403]. Се було при кінцї марта.

Компроміс Ізяслава з Вячеславом

На сей раз Ізяслав не здурив уже старого Вячеслава. Увійшовши в Київ, другого дня післав він до нього, заявляючи, що передає йому Київ. Вячеслав приїхав у Київ і «сїв на столї свого дїда й батька», а Ізяслава зробив своїм соправителем і передав йому дійсну управу, — як то стилїзує лїтопись: «я вже старий, і всїх справ не можу порядкувати, тож будемо оба в Київі: коли буде яка справа з християнами або з поганами, то будемо ходити разом, а моя дружина і полк будуть нам обом, і ти нею розпоряджай ся: де можна буде нам обом поїхати, поїдемо, а як нї — то ти підеш із моїм полком і з своїм»[404].

Ся умова трівала до смерти Ізяслава, а по його смерти, на жаданнє Киян, була відновлена Ростиславом. Цїкаво власне, що Кияне так тримали ся її, хоч і не любили Вячеслава. Вона могла бути пожадана їм тим, що лєґалїзувала становище Ізяслава, а потім Ростислава перед родинними рахунками князїв (хоч, як побачимо, не оборонила від претензій Юрия), а друге — збільшала сили Ізяслава значним полком Вячеслава.

На сей раз Ізяслав сїв міцно в Київі й досидїв ся до смерти — правда, що недалекої. Заразом добігала до свого кінця й ся найбільш інтензивна стадія боротьби за Київ. Юрий, правда, не залишив своїх заходів здобути київський стіл, але вони були даремні. Земля і Чорні Клобуки прийняли Ізяслава дуже радо, і він міг на них числити[405]. Окрім того супроти заходів Юрия він пошукав і иньших сил: відправляючи Угрів, просив Ґейзу супроти заходів Юрия прислати нову поміч сеїж весни, а з Смоленська прикликав Ростислава. З Давидовичів один — Ізяслав теж прилучив ся до Ізяслава, тим часом як старший — Володимир зістав ся по стороні Юрия (може се обережні Давидовичі вчинили певного рода асекурацію на всякий випадок: оден став по одній сторонї, другий по другій).

При кінцї квітня противники вже змобілїзували ся. Юрий з Сьвятославичами приступив із свого Остерського городка під Київ і злучивши ся тут з найнятими до помочи Половцями[406], попрубував перейти Днїпро. Але Ізяслав боронив переходу: «исхитрилъ лодьи дивно», поставив на ріцї човни з помостом, на котрім стояли вояки, а прироблені з двох боків керми давали сим човнам можливість ходити в обидва боки. Тим оборонено київський перевіз, і Юрию удало ся перейти Днїпро тільки під Зарубом, зробивши діверзію під Витечев для відтягнення уваги: тут Юриєві вояки зачали бити ся на човнах, шукаючи броду, а тим часом головне військо перейшло Днїпро понизше, під Зарубом. Зарубський брід мав теж сторожу, але тут не було князя, поясняє лїтопись, «а боярина не всї слухають», і Юрию удалось перейти. Довідавши ся про се, Ізяслав хотїв іти на нього від разу, але Кияне і Чорні Клобуки відрадили, боячи ся, щоб Юрий не скрутив на Поросє й там не почав нищити безборонні оселї й кочовища. Ізяслав послухав ся. Ухвалено отаборити ся під Київом, Чорні Клобуки пустились забрати свої кочовища і все майно під Київ, і зробили се моментально: до вечера вони були під Київом з усїм своїм добром; така кочовнича рухливість! Невиданий табор обступив Київ — дружинні полки князїв, київська мілїція — кінна і піша, і Чорні Клобуки із своїми шатрами і стадами заняли цїлу лїнїю від Днїпра до «Копиревого кінця», і дали ся сильно в знаки передміськім городам і дворам[407].

Загороджено таким чином Київ — по тодїшньому дуже сильно, й Ізяслав надїяв ся сим разом рішучо поміряти ся силами з Юриєм. Наперед одначе Вячеслав схотїв попробувати компромісу з ІОриєм і післав до нього послів: покликав ся на своє старшинство, що він мав бороду, коли Юрий що йно родив ся («азъ уже бородатъ, а ты ся еси родилъ»), жадав, аби Юрий відступив від своїх претензій на Київ, а за те давав йому Переяслав (як то жадав Юрий в своїм часї). Але Юрий тепер на се не приставав, жадав виключення Мстиславичів із сих пересправ, і на тім скінчилось. Юрий попробував приступити до Ізяславових позицій, але діставши вість, що вже наспіває йому в поміч Володимирко, відступив, щоб зачекати його. Попробував він тим часом приступити до Білгорода, але Білгородцї відповіли, що признають князем того, кого Кияне, і Юрий відступив на полудень — щоб злучитись з Володимирком.

Битва на Перепетовім полі

Але Ізяслав постановив власне не дати їм злучитись і для того пішов на Юрия зараз, щоб змусити його до бою. Кияне на сей раз, видячи, що Ізяслав має шанси перемогти ворога, постановили взяти як найенерґічнїйшу участь у війнї: «нехай іде кождий, сказали вони Ізяславу, хто може взяти хоч палицю в руки, а як би хто не пішов, дай його нам: ми його самі забємо». «І пішли всї радо, оден від одного не відстаючи, за своїми князями, і на конях і піші, в великім числї». В дорозї Ізяслав дістав вість від сина, що угорський король вислав йому в поміч велике військо, якого ще не бувало, і воно вже перейшло «гору» (Карпати), але Ізяслав рішив не зміняти свого пляну, й пішов на Юрия. Підночувавши за Стугною військо Ізяслава перейшло тутешнїй вал і зійшло ся з військом Юрия коло Перепетових могил. Ще раз почали ся переговори, але, розумієть ся, з них нїчого не вийшло. Лїтописець каже, що Ольговичі й Половцї перли до війни, бо «скори бяху на кровопролитьє». Одначе Юрий ухиляв ся від битви й хотїв, зайнявши вигідну позицію, чекати Володимирка; Ізяслав старав ся примусити його бити ся. Кілька день пройшло в такім маневруванню: Юрий відступав, Ізяслав старав ся обійти його й примусити до битви. Нарештї йому удало ся перебити Юрию марш за р. Рут, що тут бере свій початок, і піславши йому в тил легку кінноту — Чорних Клобуків і стрільців, змусив його завернути ся й прийняти битву[408]. Ізяслав їхав сам оден попереду своїх полків і перший ударив на ворожу лаву; спис йому зломив ся й діставши кілька ран, він злетїв з коня. Се не здержало одначе атаки його війська, і по короткій, але «кріпкій сїчі», воно змусило Юриєве військо тїкати. Перші кинули ся тїкати Половцї, «не пустивши навіть і по одній стрілї», за ними Ольговичі, вкінцї сам Юрий з своїми дїтьми. Бредучи через болотнистий Рут, богато їх загрузло, стало ся замішаннє, й серед нього вбито Володимира Давидовича, чернигівського князя. Ізяслав також був недалеко від смерти; коли він став підводити ся, Кияне, що трапили ся там, прийняли його за ворога й хотїли убити. Ізяслав крикнув: «я князь», але оден з вояків на се відказав: «тебе нам і треба», і почав валити його мечем по голові, так що прогнув шолом до самого чола. Та Ізяславу вдало ся зняти з себе шолом, і вояки пізнали його — підхопили на руки з радости, «яко царя і князя свого», «і крикнули всї полки: кіріе елеїсон, тїшачи ся, що ворогів побіджено, а князя свого бачать живим»[409].

Знеможений ранами й сильним упливом крови, Ізяслав одначе зараз зайняв ся справою чернигівського стола, опорожненого наслїдком смерти Володимира Давидовича. Його посадили на коня й він проїхав до трупа Володимира, коло котрого плакав його брат Ізяслав Давидович. Поплакавши й собі, Ізяслав звернув його увагу на небезпечність проволоки: вороги можуть захопити Чернигів, Ізяславу треба спішитися — він дасть йому коней, і на вечер Ізяслав Давидович може бути в Вишгородї, на чернигівськім перевозї. Ізяслав Давидович так і зробив, і вже рано був у Чернигові, з трупом свого брата. Поховавши його, сїв він на чернигівськім столї. Тим часом туди ж сьпішив ся й Сьвятослав Ольгович, але бувши грубим з себе, не міг доїхати одним тягом і післав наперед себе свого братанича, аби захопив йому Чернигів. Та той, пригнавши на перевіз на Деснї, довідав ся, що Ізяслав Давидович уже сидить в Чернигові, й вернув ся нї з чим. Сьвятослав поїхав в Новгород (сїверській). Юрий втік до Переяслава, Половцї в степи.

Капітуляція Юрия

Ізяслав вернув ся по побідї до Київа. Можливо, що він хотїв зачекати Угрів, але дістав вість, що їх на дорозї підступом винищив Володимирко і по сїм вернув ся в Галичину, довідавши ся, що Юрий програв свою справу. Тим самим Ізяслав вже не мав чого бояти ся нападу звідти й пішов виганяти Юрия з Переяслава. Полишений союзниками і розбитий, Юрий був о стільки слабий, що Ізяслав пустив до дому брата Ростислава і пішов на Переяслав тільки з Вячеславом. Юрий справдї не мав чим бороти ся, але Ізяслав не хотїв добивати його — волїв використати сю ситуацію, щоб прийти раз до якоїсь трівкої згоди. По двох днях дрібної війни під Переяславом з Юриєм уложено згоду, що Переяслав лишить ся йому, він посадить тут сина, а сам вернеть ся в Суздаль: «не можемо тут бути з тобою, казали йому, наведеш на нас знову Половцїв»[410]. Ольговичів у сю угоду не принято, але вони помирили ся з Ізяславом Давидовичом на принціпі отчин: Ізяслав узяв собі володїннє «батька свого — Давидове», себто Чернигівський стіл і волости, а колишнї волости Олега передав Ольговичам.

Тим часом Юрий нїяк не міг попрощати ся з Україною і з своїми плянами. Йому мусїли пригадувати, аби забрав ся з Переяслава; нарештї він пішов звідти, але зайшов тільки до свого Остерського городка і тут лишив ся. Дали йому місяць часу вийти звідси — він не пішов. Нарештї обложили військом, почали облогу, й Юрий знову присяг, що забереть ся до Суздаля, і дїйсно пішов — десь уже зимою, а Ізяслав слїдом зруйнував і спалив його гнїздо — Остерський городок. За се недодержаннє умови у Юрия відібрали Переяслав — там Ізяслав посадив старшого свого сина Мстислава[411].

З тим всїм, розумієть ся, зникла надїя на якесь помиреннє Ізяслава з Юриєм. Київська лїтопись каже, що Юрий, довідавши ся про зруйнованнє Остерського городка, постановив пімститись і став збирати військо. Але се міг бути хиба тільки претекст: певне, і без того Юрий не мав нїякого заміру капітулювати, і тому так не хотїв іти з України.

Та поки він збирав ся, Ізяслав хотїв обрахуватись із його союзником Володимирком — за забрані міста й побитих Угрів. Він ходив на нього двічи походом, але без особливого успіха, як побачимо. Довідавши ся про приготовання Юрия, він умовив ся з Ростиславом боронитись спільно, куди б Юрий не пішов — чи на Новгород або Смоленськ, чи на Київ. Юрий пішов на Київ, в осени 1152 р. З ним були Половцї — «уся Половецька земля від Днїпра до Волги», і рязанські князї; Сьвятослав Ольгович, хоч опинив ся в дуже крутій ситуації, пристав вкінцї теж до нього. Разом з тим пішов був з Галичини й Володимирко; але Ізяслав мав час виступити йому на зустріч, і Володимирко вернувсь. Юрий приступив під Чернигів, де сидїв Ізяслав Давидович, але до нього вже прийшли в поміч Ростислав із Смоленська і Сьвятослав Всеволодич, а слїдом тягнув Ізяслав. Юрий залишив облогу й пішов назад — до дому. Все окошилось на його союзнику — Сьвятославу: його волости сильно потерпіли від переходу війська, а тепер ще й Ізяслав обложив його в Новгородї; тільки невигідний час — бо заходила весна, роздороже, змусїв Ізяслава покинути сю кампанію й приняти згоду. Він пімстивсь і на другім союзнику Юрия — Половецькій землї; вирядив сина Мстислава з Чорними Клобуками й той поруйновав їх кочовища на Орелї (Углї) й Самарі, взявши богато добичи й увільнивши невільників[412].

За рік Юрий вибрав ся знову походом на Київ[413]. Але сей похід зовсїм не удав ся: в війську Юрия почала ся сильна хороба, а й Половцї прийшли в малім числї в поміч — може то був наслїдок Мстиславового погрому. Юрий післав з ними сина Глїба — пустошити Переяславщину, а сам вернув ся. Се було вже саме перед смертию Ізяслава.

Походи на Володимирка

Сї останнї роки окрім Юрия Ізяслав, як я згадував обраховував ся з Галичиною. Під час своїх походів в поміч Юрию, Володимирко зайняв кілька міст на полудневій границї Волини й Київщини, в полудневій части Погорини і на Побожу: Бужськ, Шумськ, Тихомель, Вигошів, Гнійницю[414]. Осївшись у Київі, Ізяслав захотїв вернути сї міста. Ще зимою 1151/2 р. був вибрав ся він у похід, але вернув ся з дороги[415]. На весну змовив ся з угорським королем, аби знову вдарити на Володимирка з двох боків; закликано до помочи й Ляхів, але вони не прибули. Угри прийшли в Галичину скорше, нїж Ізяслав; він зійшов ся з ними коло Ярослава, а Володимирко стояв по другий бік Сяна, коло Перемишля, «не даючи війти рати в його землю». Союзники перейшли Сян і знищили його військо; Володимирко втїк до Перемишля і звернув ся до Ґейзи, просячи «не видати Ізяславу», та закупив знову його дорадників. Ґейза дїйсно став умовляти Ізяслава, аби пожалував Володимирка, нїби то тяжко покалїченого в битві, й Ізяслав, хоч як не хотїв, мусїв погодити ся з Володимирком на тім, що Володимирко верне йому забрані міста й буде на далї союзником Ізяслава[416]. На тім Володимирко присягнув, але Ізяслав не вірив тій присязї анї трошки і дуже нарікав на легковірність короля.

Дїйсно, коли Ізяслав післав слїдом своїх посадників в ті міста, що Володимирко присяг звернути, — Володимирко сих міст не вернув. Перспектива війни з Юриєм не дала Ізяславу спроможности упімнути ся за них більш реально, і він вислав при кінцї року тільки свого боярина до Володимирка, аби ще paз зажадати тих міст і «зложити хресну грамоту» — оголосити присягу за нарушену й виповісти війну, тим більше, що Володимирко знов виступив у останнїй війнї з Юриєм як його союзник. Володимирко тільки насьміяв ся з своєї присяги й претензій Ізяслава, але тоїж ночи нагло умер[417]. Се зробило вражіннє — смерть, очевидно, уважали божою карою. Син Володимирка Ярослав засипав усякими комплїментами Ізяслава, просив, аби уважав його своїм сином, обіцяв всяку поміч і послушність. Але міст тих, очевидно, не звернув і він, бо по тих всїх його комплїментах Ізяслав на початку 1154 р.[418] пішов знову на Галичину. Похід сей закінчив ся дуже сумно: в битві під Теребовлем Галичан побито і взято богато в неволю, але Ізяславове військо наполошивши ся, розбіглось, і він лишив ся з такими незначними силами, що боячи ся своїх невільників, казав їх побити і з тим вернув ся назад[419]. Одначе при тім він, здаєть ся, вернув собі ті спірні міста, бо про них більш не чуємо, а пізнїйше бачимо їх разом із Погориною в складї Волинського князївства.

Се був останнїй похід Ізяслава. В осени 1154 р. — в ночи під 14 падолиста — він вмер, ще в повних силах і не старий: не мав ще певно 60 лїт, і ще того року оженив ся знову, взявши собі жінкою грузинську царівну, «изъ Обезъ цареву дщерь». Київська лїтопись дуже жалує за ним, титулуючи чесним, благовірним, христолюбивим, славним і великим князем (для середини XII в. «великий князь» — се не урядовий титул, а почесний епітет). Каже, що за ним плакала вся «Руська земля» (київська) і всї Чорні Клобуки, не тільки як по своїм «царю й господинї», а радше як по батьку[420] (цар — се знов почесний титул для князя в тих часах).

І дїйсно, не залежно від особистих прикмет; що здобули Ізяславу такі симпатії київської людности, його смерть була для Київщини великою втратою. Він умер як раз тодї, як встиг рішучо побороти свого ворога й зміцнити своє становище. Хоч Юрий не покинув і певно не покинув би ще й далї своїх претензій на київський стіл, але ледво аби вони могли мати усьпіх. Вірного союзника Юриєвого — Володимирка вже не було; Сьвятослав Ольгович був знеохочений еґоїстичною полїтикою Юрия; Половцї настрашені погромом Мстислава. Як би Ізяслав прожив пять років довше — пережив би Вячеслава й Юрия, він зістав ся б повним паном ситуації, тяжка боротьба за київський стіл перервалась би на якийсь час, і аґонїя київського стола протягнулась би — може й на кількадесять лїт. Тепер же смерть Ізяслава послужила знаком для відновлення сеї завзятої боротьби, страшно шкідливої для Київа.

---

Ростислав у Київі

---