Розділ «III. Упадок Київа»

Історія України-Руси. Том II. XI–XIII вік

Тепер наступає найбільш інтензивна стадія сеї боротьби, що з своїм широким розмахом не має собі пари в історії давньої Руси. Не рахуючи навіть тих звязків, які лучили її з европейською полїтикою, ся напружена боротьба князїв з участию всїх земель Руської держави, з виїмком хиба Полоччини, і з великою активністю земських громад, зістаєть ся памятним явищем.

Юрий іде на Київ

Юрий рушив зараз, при кінцї липня 1149 р., закликавши в поміч Половцїв. Він пішов звичайною дорогою, через землю Вятичів на Переяслав. Давидовичі зістали ся на сей раз при Ізяславі. Ольговичі зараз прилучили ся до Юрия; Сьвятослав на вість про похід Юрия вислав до нього посла, питаючи ся, чи серіозно воює, і діставши відповідь, що Юрий за повойованнє своєї землї й безчестє свого сина хоче мстити ся до кінця — з тим щоб або честь свою вернути, або голову зложити[387], виступив з свого союза з Ізяславом. Не вважаючи одначе на такі рішучі запевнення, Юрий не мав охоти доводити до війни й надїяв ся, що Ізяслав піде на компроміси; він хотїв дістати від нього Переяслав відступного, але Ізяслав на компроміси йти був не охочий, хоч Юрий своїм походом захопив його досить неприготованим: брат Ростислав ще не наспів до нього з свого Смоленська, а Кияне, як ми знаємо вже, не хотїли брати активної участи в сїй боротьбі Мономаховичів між собою. Ізяслав толкував ся перед ними, що він помирив ся б із Юриєм, як би той ішов сам. Коли ж бо йде з Половцями й Ольговичами; але даремно порушував він такими арґументами найдражливші струни Киян, вони повторяли: «мирись, княже, ми не підем». Тільки запевнивши, що йому треба війська лише на те, аби заімпонувати ворогови й привести до доброї згоди, що до війни не прийде, і він в Юриєм помирить ся, — нахилив Ізяслав на рештї Киян до того, що вони пішли з ним у похід.

Діждавши ся Ростислава і Давидовича Ізяслава, Ізяслав пішов з ними під Переяслав, де стояв Юрий. Перед битвою Юрий запропонував, щоб Ізяслав відступив Переяслав його сину, то він лишить Ізяславу Київ: «от, брате, ти на мене приходив і землю мою повоював, і старійшинство з мене зняв (відтиснув від Київа)! але, брате і сину, — для Руської землї і для християнства — не проливаймо християнської крови… Дай минї Переяслав, нехай я посажу сина в Переяславі, а ти сиди, «царствуй» у Київі! Як же не хочеш того минї зробити, то нехай Бог то рішить»… Ізяслав не згодив ся й не схотів входити в нїякі переговори, не услухав і епископа переяславського, що сповняючи обовязок духовенства — стримувати від кровопролитя, з слїзми просив його помирити ся з Юриєм. «Надїяв ся, каже лїтописець, на множество свого війська і казав: «добув я своєю головою Київа і Переяслава» (в значінню: нїхто до того не має права). Воно й справдї відступати Переяслав і сажати собі під бік Юриєвича, не маючи довіря до миролюбности і словности Юрия, було трудно. Юрий одначе далї оминав битви, і думали вже, що він без битви відступить від Переяслава. Ізяслав надїючи ся на свої сили, рішив не дати йому відійти й перейшовши за Трубеж, приступив до його табору. Під той час якийсь дизертир (перескокъ) утік з Юриєвого табору, Юриєві вояки погнали за ним, а Ізяславові чати прийняли се за рух Юриєвого війська й дали алярмові крики (рекуче: «рать»!). Обидва війська вийшли против себе, але Юрий не атакував, і простоявши до вечера, став відступати назад до свого табору. Та Ізяслав, заохочений сею нерішучістю, пішов за ним слїдом. Спровокований Юрий прийняв битву[388]. Та тут показали ся результати роботи Юриєвичів на Українї. Коли наблизилось військо Юрия, Переяславцї перейшли до нього, кажучи: «Юрий нам князь, свій, його варто було пошукати далеко!» Се відняло дух у київських полків, тим більше, що і тут, як ми бачили, не було теж охоти до війни з Юриєм, а Ізяслав попросту здурив Киян.

Перші пустили ся тїкати Поршане, серед котрих пробував і котрих мав бунтовати син Юрия Ростислав. За ними пішли в ростіч Кияне і тим змусили й Ізяслава відступити. Юрий зараз зайняв Переяслав, а звідти рушив на Київ і став за Днїпром під містом. Ізяслав, наче добрий, запитав Киян, чи будуть вони його боронити, але Кияне упросили його, аби не втягав їх у дальшу війну, не маючи сил, і тим часом полишив Київ, а при першій нагодї знову обіцяли стати по його сторонї. Їх слова перейняті гіркою резіґнацією: «Панове наші князї, сказали вони Ізяславу й брату його Ростиславу, не погубіть нас до решти. Наші батьки й брати тепер на побойовищі — одні взяті в неволю, иньші побиті, і зброю знято. Їдьте ви в свої волости тепер, аби нас усїх не побрали в неволю. Знаєте самі, що ми з Юриєм не будемо добрі; як пізнїйше де побачимо ваші корогви, зараз при вас станемо».

Ізяслав послухав і подав ся на Волинь, а Юрий вступив у Київ. «Множество народа» стрінуло його, правдоподібно — щоб відвернути звичайні наслїдки неудачі — грабованнє города, і навіть показувало «радость велику». Юрий сїв «на столї свого батька», роздавши київські пригороди своїм синам, а старшого — Ростислава посадивши в Переяславі[389]. Він, як каже київська лїтопись, думав, що як опанував Київ, то вже й усе на тім скінчило ся[390].

Волинська війна

Тим часом і Ізяслав, і Кияне уважали побіду Юрия тільки хвилевим нещастєм. Ізяслав звернув ся зараз до свояків — до угорського короля Ґейзи, до польського в. кн. Болеслава, до чеського князя Володислава. Чеський король пообіцяв, але, здаєть ся, на обіцянцї й скінчилось; з Угорщини і Польщі Ізяслав дістав поміч, а Ґейза окрім того обіцяв задержати Юриєвого союзника — галицького князя Володимирка. Крім того Ізяслав, мудрий по шкодї, для збільшення своїх шансів хотїв поновити свій компроміс із Вячеславом. Але хоч Вячеслав з біди помагав йому, поки він сидів у Київі[391], тепер рішучо спротививсь і кликав у поміч Юрия, що йому теж подавав надїю на Київ[392]. На заклик Вячеслава Юрий дїйсно наспів на Волинь, а з Галичини підійшов Володимирко. Ізяславові союзники супроти таких сил стратили охоту до активної помочи в боротьбі й обмежили ся посередництвом; «убояша ся Ляхове і Угре». Юрий за посередництво подякував, але прийняти не прийняв, зажадав, аби Ізяславові союзники йшли до дому і полишили переговори їм самим. Союзники поспішили ся се сповнити. Ізяслав пристав на таку згоду, що забезпечала йому Волинь і Новгород із усїми його данями (що повідбирав був Юрий). Але Юрий, підождавши, поки союзники Ізяслава забрались, розірвав переговори й на ново розпочав війну, сподіючись відібрати від Ізяслава Волинь. Одначе облога Луцька не пішла йому добре, а й союзники Юрия не радо бачили дальшу війну і радили йому мирити ся. Вячеслав бояв ся, що як Юрий, не довівши до згоди, піде до дому, то буде йому ще гіркий сьвіт від Ізяслава, а Володимирку, як звичайно, не хотїло ся, щоб Волинь опинилась у Юрия.

Все се й привело нарештї до згоди на проєктованих ранїйше умовах; уложено її десь на початку весни 1150 р. Вячеслава Юрий закликав до Київа; лїтопись каже, що він хотїв його посадити в Київі, але бояре відрадили, що мовляв Вячеслав однаково не вдержить Київа, не буде анї тобі анї йому». В результатї Юрий посадив його в Вишгородї, а його Погоринську волость узяв собі і посадив там сина. Чи мав одначе Юрий дїйсно щирий замір передати Київ свойому нездарному брату, — хоч би в ролї соправителя, річ не певна; чи не викрутив ся він тільки тою мудрою радою бояр в дїйсности. У всякім разї Вячеслав таким його вчинком був дуже ображений і пізнїйше пригадував Юрию, як він обіцяв дати йому Київ, ідучи під Переяслав, а потім і Погорину відібрав[393].

Таким чином Ізяслав увільнив ся від находу ворогів. Того лише й треба йому було на разї. Згоду переступив слїдом сам Юрий, не дозволивши Ізяславови відшукувати річей заграблених по переяславській битві його вояками, а се було йому забезпечено умовою. Ізяслав заявив стриям, що признає тим умову скасованою[394]. З Київщини тим часом приходили до нього заклики, аби прибував[395]. Зложивши з себе отсею заявою «хрестноє цЂлованіє», присягу попереднїй умові, він не гаючи ся, несподїваним нападом захопив Погорину, звідти пройшов в полудневу Київщину «в Черныя Клобуки», і Чорний Клобук зараз пристав до нього «з великою радістю, із всїма полками». Юрий нїчого не підозрівав і довідав ся про похід Ізяслава тодї, як вже пізно було щось робити для оборони, й утїк за Днїпро в свій «Остерський городок», теп. Остер, що був його старим гнїздом на Українї.

У Київі Ізяслав застав Вячеслава: як Юрий тікав з Київа, він приїхав сюди з свого Вишгорода й сїв на Ярославовім дворі, як князь. Кияне, вийшовши в великім числї на зустріч і повитаннє Ізяслава, дали йому знати про сей вчинок Вячеслава і заявляли, що Вячеслава не хочуть, а хочуть Ізяслава: «ти наш князь! їдь до святої Софії, сядь на столї свого батька і дїда». Ізяслав зажадав від Вячеслава, аби вийшов із Київа: «я тебе кликав сїсти в Київі, а ти не схотїв, а тепер може хочеш скористати з того, що твій брат (Юрий) виїхав, то сїдаєш в Київі? Їдь но до свого Вишгорода». Вячеслав попробував геройствувати, відповів Ізяславу, що не поїде з Київа, може він його убити, коли хоче, на місцї. Заносило ся нїби на траґедію, але в Вячеславі не було нїчого траґічного з роду. Коли Ізяслав, «поклонивши ся св. Софії» й сповнивши церковну частину звичайної церемонії «вокняжения», поїхав на Ярославів двір, він застав Вячеслава на сїнях двора — старий держав позицію. Серед Киян, що великими турмами окружали Ізяслава, вже почали підносити ся ради — вхопити Вячеслава, підрубати сїни під ним і т. и., але Ізяслав повів справу добром — пішов сам на сїни до Вячеслава, поклонив ся й просив, аби не дражнив людей і не доводив до лиха, а відложив переговори на пізнїйше. Вячеслав від разу розмяк, признав, що він сам відкинув пропозицію Ізяслава й не може претендувати на Київ, й уступивши ся з двора, поїхав назад до Вишгорода[396].

Заходи Юрия

Але Ізяслав захопив Київ з невеликими силами, завдяки лише свому несподїваному нападу. Юрий же почав зараз стягати на нього союзників — з одного боку галицького Володимирка, з другого — Ольговичів і Давидовичів, що тримали також з Юриєм, від коли він опанував Київ; покликав і Половцїв до помочи. Ізяслав згадав тодї за Вячеслава і за колишнїй компроміс: Вячеслав мав добрий полк дружини, а крім того міг лєґалїзувати його становище в Київській землї, як найстарший з Мономаховичів, супроти молодшого — Юрия. З боярами поїхав Ізяслав до Вячеслава у Вишгород і закликав до Київа — сїсти в Київі самому, а йому — Ізяславу дати якусь київську волость. «Ти минї як батько, от тобі Київ, от і волость (київська), що тобі подобаєть ся візьми собі, а иньше минї дай». Вячеслав почав від того, що знову розсердив ся: «чому ти тодї не дав (як Вячеслав був сїв у Київі), і я з великим соромом мусїв їхати з Київа? а тепер як одна рать іде з Галича, а друга від Чернигова, то ти минї даєш Київ». Але Ізяслав знову пригадав, як він сам давав йому Київ, а Вячеслав не взяв, і тепер знову дає: «люблю тебе як батька, і кажу тобі тепер: ти минї батько, а Київ твій, їдь до Київа». Вячеслав змяк від сих слів і уложив умову з Ізяславом, заприсяжену цїлованнєм хреста на гробах Бориса і Глїба, що стояли в Вишгородї: «Ізяславу мати Вячеслава за батька, а Вячеславу Ізяслава за сина». Бояре обох князїв присягли на тім, щоб їх не сварити, а «добра хотїти» обом. Після сього Вячеслав передав свій полк Ізяславу.

Ізяслав по тім зараз, зібравши Киян, з невеликими помічними полками Угрів і Поляків, що мав з собою, пішов борше на Володимирка, бо той вже наближав ся до Київа. За Стугною він стрів його і хотїв дати битву, не діждавшись навіть Вячеславового полку. Але його сили були за малі, Чорні Клобуки, побачивши велике військо Володимирка, настрашили ся й почали умовляти Ізяслава, аби дав спокій і уступив ся: «княже, сила його велика, а у тебе мало дружини, не погуби себе і нас! ти наш князь! як будеш мати силу, ми з тобою будемо, а тепер не твій час, їдь собі геть». Ізяслав не хотїв, пробував взяти їх на рицарські почутя: «лїпше, братя, умремо тут, анїж узяти на себе такий сором!» Але дарма. Кияне також казали Ізяславу відступити, а коли він не услухав, почали тїкати, Чорні Клобуки також, й Ізяслав мусїв тїкати також. Ся несподївана втїкачка так здивувала Володимирка, що він підозрівав тут якийсь підступ і не відважив ся гонити.

Вячеслав тим часом встиг спровадити ся на Ярославів двір — принаймнї встиг тут пообідати з Ізяславом. Поки вони обідали, надійшов над Днїпро з лївого боку Юрий з військом. Кияне, бажаючи, аби він скорше опанував Київ і не дав пограбити місто Володимирковому війську[397], кинули ся на човнах («насадах») перевозити Юрия і його дружину на Поділ. Побачивши, з Ярославового двору сю процесію, Вячеслав з Ізяславом сконстатували, з тою холоднокровністю, яку виробляли собі князї в сих вічних війнах, що тепер «не їх час». «Їдь собі, батьку, у свій Вишгород, а я поїду у свій Володимир, а по тім — як Бог дасть», і поїхали.

Другого дня прийшов Володимирко. Юрий стрів його під містом і прийняв з великою гостинністю. Київа Володимирко дїйсно не рушив, як волости союзника, поїздив по церквах і монастирях, поклонив ся; з Юриєм «сотвориста любовь велику», і з тим поїхав до дому. Але вертаючи ся, Володимирко побрав міста в полудневій Волини. Попробував взяти й Луцьк, але се не удалось, і він пішов в Галичину. Цїла ся історія відограла ся в дуже короткім часї: на початку весни Ізяслав уложив свою згоду з Юриєм, а не дальше як в перших днях вересня Юрий уже знову був у Київі: Половцї, покликані ним у поміч, по вигнанню з Київа, прийшовши десь на початку вересня, застали вже по скінченій війнї[398].

Похід Ізяслава

На другий рік Ізяслав повторив свій похід на Київ, але більш обережно. Він почав від походу на Володимирка, найбільш небезпечного Юриєвого союзника. Наперед змовив ся він з Ґейзою, щоб ударити на Володимирка з двох боків, і Ґейза напав на західню Галичину (в тодїшнїм, не теперішнїм розумінню). Узяв Сянік і почав пустошити околицї Перемишля. Але Володимирко задарив королевих дорадників, і вони умовили короля вернутись. За те Ґейза пообіцяв Ізяславу прислати поміч на Юрия, сам він мав війну з Візантиєю, й не міг іти особисто в похід. Власне тодї союз Ґейзи з Ізяславом був зміцнений новим шлюбом: Володимир Мстиславич оженив ся з донькою угорського бана[399].

На початку весни (1151 року)[400] прийшло 10-тисячне помічне військо з Угорщини до Ізяслава. З Київщини знову приходили до нього заклики — від Киян і Чорних Клобуків, і від Вячеславових бояр — аби приходив. Ізяслав почав від нападу на Погорину, але його пильнували, і не встиг він рушити, як дістав вість, що Володимирко вже виступив на нього походом. Ізяслав одначе того не злякав ся, хоч дружина й не радила йому пускати ся в такий ризиковний похід. Він уважав потрібним заризикувати, щоб скінчити ту безконечну боротьбу[401] — пішов проломом: лишив брата Сьвятополка в Володимирі, «Володимира блюсти», а сам, поки наспівав Володимир, опанував Погорину, потім, задержавши Володимирка фальшивими огнями над Ушею, поспішив ся лїсовою дорогою на Тетерев і відти як борше «в Київський полк», щоб чим скорше попасти на прихильну йому полянську або чорноклобуцьку територію.

Незвичайно відважний і зручний плян сей удав ся зовсїм. Ізяслав не стрів нїде опору, скрізь стрічали його як свого, улюбленого князя — може не всї з щирої радости, а декотрі і з страху перед його військом — то вже иньша річ[402]. Починаючи від Тетерева почала прибувати до нього його дружина, що лишила ся в Київщинї, витаючи його окриками: «ти наш князь!» Несподїваним нападом удало ся захопити Білгород, сей ключ Київа. Лїтописець згадує не без сарказму, що Борис Юриєвич, посаджений батьком в Білгородї, піячив тодї — «пив у себе на сїнях з дружиною і з попами білгородськими». «Як би митник не спостеріг і не розвів мосту, то вхопили б Бориса» Ізяславові вояки, а так полки його, прийшовши до мосту, крикнули й затрубили в труби, Борис, почувши то, втік з Білгорода, а Білгородцї побігли до мосту, кланяли ся й казали: «їдь, княже, Борис утїк», і на борзї помостили міст. Володимир, Ізяславів брат, висланий з передовим полком на Білгород, зараз дав знати про се Ізяславу, що стояв коло Звижденя, — готовий в разї опору кинути ся на полудень, в осади Чорних Клобуків, щоб зміцнити їх полками свої сили до боротьби. Діставши вість, що дорога на Київ свобідна, Ізяслав лишив в Білгородї Володимира з полком, аби задержати там Володимирка Галицького, як би той наспів, а сам поспішив ся просто на Київ. Юрий, що сидїв собі за містом — на «Краснім дворі» під Київом, зовсїм несподївано був заскочений вістею про похід Ізяслава, принесеною з Білгорода тим утїкачем Борисом, і нїчого не міг зробити иньшого, як сївши в човен утїкти за Днїпро. Кияне поспішили ся стрічати «с радостию» Ізяслава. Богато з Юриєвої дружини, що не встигли утечи з Київа, поарештовано. Ізяслав поїхав просто до Сьвятої Софії і «засїв на столї дїда свого і батька, з великою честию», звідти поїхав на Ярославів двір і тут урядив баль — приймав Угрів і Киян, окрім своїх бояр, і були «в великій веселости». Угорські їздцї, в великім числї, доказували ріжних штук на своїх конях, а Кияне дивували ся великому числу угорського війська, приведеного Ізяславом, їх воякам і коням.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том II. XI–XIII вік» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „III. Упадок Київа“ на сторінці 5. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи