Розділ «III. Упадок Київа»

Боротьба і компроміс Ростиславичів з Сьвятославом Всеволодичем

Компроміс 1181 р., помиривши дві найбільш впливові тодї на Українї династії — Ростиславичів і Ольговичів, привів українську полїтику до рівноваги, що й потрівала до смерти Сьвятослава Ольговича, яких тринадцять лїт. Полїтична система східньої Европи виглядала по нїм так: В центрі два «великі князї» київські — Сьвятослав і Рюрик. Між собою вони не дуже сердечні, але почувають себе звязаними обовязком солїдарности в інтересах Київської землї й потребою спільної боротьби з Половцями, що головно наповнює сї роки; при тім звязує їх у формальний союз[496], заведений мабуть при самім компромісї ж. Тож по можности вони поступають за порозуміннєм, і коли один з них іде «з Руської землї» «своихъ дЂля орудий», то другий мусить лишити ся «стерегти її», або полишити кого небудь на своє місце[497]. Чернигівщина подїлена між кількома князями Ольгової династиї, не дуже солїдарними між собою. Волинь теж подїлено, і найбільш сильний з волинських князїв Роман поки що не грає нїякої визначнїйшої ролї. В Галичинї догорає старий Ярослав Осмомисл, занятий своїми родинними клопотами і взагалї не цїкавий полїтикою, яка б виходила за межі безпосереднїх інтересів його князївства. Смоленське князївство ослаблене внутрішньою боротьбою князїв з громадою й не грає значнїйшої ролї. Турово-пинська і Полоцька землї подїлені на дрібні князївства без всякого значіння, а при тім ще заколопотані новим ворогом — Литвою, що починає непокоїти своїх руських сусїдів. Отже справдї цїла система князївств трошки більше або трошки меньше сильних, трошки більше або трошки меньше впливових, урівноважених на разї союзом найбільше неспокійних, тай найбільше сильних династий, що мали чільне місце в українській полїтиці протягом останньої чверти віка. Цїлий же північний схід лежить під нероздїльним полїтичним впливом суздальського Всеволода. Він відновив сильну власть Андрія в Ростово-суздальськім князївстві і вповнї підпорядкував свому впливу Новгород (хоч той і пробував від часу до часу вибити ся з під його руки) і Муромсько-рязанську землю.

Але його полїтичні пляни, як і його попередника Андрія, не обмежали ся північним сходом. Його впливи поволї дають себе знати й на Українї. Сьвятослав київський, дарма що титулував Всеволода «братом і сином», мусїв взяти участь в походї Всеволода на волзьких Болгар 1173 р., а коли рязанські князї надто вже докучили були сусїднїй Чернигівській землї, і Сьвятослав з братиєю хотїли їх приборкати, то удав ся попереду до Всеволода по дозвіл — іти на Рязань; Всеволод йому сього не дозволив, і Сьвятослав з тим і зістав ся[498]. Иньший симптом Всеволодового впливу бачимо на галицьких справах, коли Володимир Ярославич, вернувши ся по своїх бідах у Галич, звертаєть ся до свого вуя Всеволода, просячи «удержати Галич під ним», а Всеволод зобовязує князїв, аби не зачіпали Володимира, і тим дїйсно його забезпечає. Одначе більший розвій суздальського впливу здержував ся тією українською рівновагою, і Всеволод, як в своїм часї Андрій за часів Ростислава, сидїв тихо і терпеливо чекав нагоди сю рівновагу порушити.

Рівновага на разї була о стільки певна, що її не нарушили важні справи, що дїялись на заходї України, і про котрі я тут згадаю лише коротенько, з огляду на загальну полїтику[499]. 1187 р. умер старий Ярослав галицький[500]. Він передав свій стіл улюбленому, але нешлюбному сину свому Олегу, та бояре переступили його волю й посадили в Галичи шлюбного сина Володимира, і Олег утїк до Рюрика. Слїдом прийшлось тїкати й Володимиру, що теж не помирив ся з боярством. Бояре покликали з Волини Романа Мстиславича, що своїми впливами від довшого часу підбивав галицьке боярство до революції, але Володимир навів угорського короля, й той вигнав Романа, Володимира увязнив, а в Галичинї посадив свого сина. Роман задумав за помочію свого тестя Рюрика здобути галицький стіл собі, одначе похід його не удав ся, як і новий, зроблений за помочію Поляків. Тимчасом угорський король всеж таки занепокоїв ся сими заходами Романа й Рюрика і для рівноваги завів зносини з Сьвятославом, та просив його прислати котрого з синів, і Сьвятослав дїйсно послав, надїячись, що король передасть йому Галич. Таким чином зарисував ся конфлїкт між Рюриком і Сьвятославом, але до боротьби між ними не прийшло.

Рюрик закинув Сьвятославу, що він тим мішаннєм в галицькі справи виходить з умови, і Сьвятослав уступив: казав, що він нїчим не хоче перешкаджати Рюрику і навіть готовий іти з ним разом на Галичину. В сїм напрямі впливав на обох князїв і митрополит патріотичними мотивами:,от чужоплеменники забрали вашу отчину, варто б вам поклопотатись (коло її відібрання)». Сьвятослав з Рюриком постановили йти на Галич, і пішли були, але акція розбила ся на питанню, як потім з Галичиною бути? Сьвятослав радив, щоб Рюрик її взяв собі, а йому передав свої київські волости, Рюрик же був звязаний плянами Романа на Галичину, отже не міг її собі взяти, та й ледве чи мав охоту міняти певне на непевне, київські волости на галицькі. Не прийшовши до порозуміння, князї залишили сю справу, а слїдом галицька справа сама собою полагодилась: Володимир Ярославич втїк з неволї й за помочію Поляків вернув собі Галичину[501]. Галицьке питаннє на якийсь час зійшло з дневного порядку.

Так само не розбили союза Сьвятослава й Рюрика та полїтичної рівноваги на Українї якісь близше нам незвістні претензії Ольговичів — «тяжа с Рюрикомъ и съ Давыдомъ и Смоленьскою землею», що сягала якихось давнїх «тяж» за часів Ростислава. Заносило ся на конфлїкт, але Рюрик з Давидом взяли ще на свій бік Всеволода, і Сьвятослав не відважив ся розривати з ними: «цїловав до них хрест на всїй їх волї[502].

Ся, як бачимо, досить певна і трівка рівновага та спокій дали можливість князям звернути більшу увагу на половецькі відносини. Тим часом як західня Україна зайнята була галицькими справами, на Поднїпровю — в Київщинї, Переяславщинї, Чернигівщинї увага князїв у сих роках головно звернена на боротьбу з степом, що знову почавши від третьої чверти XII в. все сильнїйше давав себе в знаки українському пограничу.

Ми бачили, що вже в 60-х рр. половецькі напади сильно клопотали київських князїв — Ростислава і Мстислава, і вони орґанїзували колєктивні походи на Половцїв. Глїб Юриєвич, посаджений на місце Мстислава 1169 р., мав з ними також досить клопоту. В лїтописи маємо оповіданнє про два сильні половецькі напади, здаєть ся — один 1169, другий при кінцї десь 1170 р., описані дуже подібно, але в деяких основних пунктах відмінні, так що не може бути непевности, що ми маємо тут два осібні напади. Перший з них став ся на початках Глїбового князювання. Половцї прибули до нього «на мир» разом з обох боків Днїпра: одні, правдоподібно — правобічні, до Корсуня, другі — лївобічні, під Переяслав; поки Глїб контентував переяславських, корсунські пустили ся пустошити Київщину й зайшли далеко, «за Київ», в околицї Полоного, міста, що належало тодї до київської катедри. Введене в лїтопись оповіданнє обертаєть ся власне коло того, що Богородиця оборонила своє «десятинне» місто й завдяки її помочи вислане Глїбом мале військо знищило переважні сили Половцїв, несподївано напавши на них. Другий напад попустошив «множество сел за Київом», але Половцїв наздогнали вже за Богом і відібрали полон. В Никонївськім збірнику маємо для 1170 р. ще одну згадку про половецький напад. Потім лїтопись згадує, що Половцї «почали пакости чинити» на Поросю, десь 1171 р., але про дальше нїчого не оповідає. Того ж року (лїтом) хани Кобяк і Кончак напали на Переяславщину, але на них трапив Ігор Сьвятославич, герой звістного «Слова», й погромив[503].

За замішаннями, що почались слїдом на Українї, лїтопись не згадує далї про Половцїв, за те під 1177 р. маємо звістний уже нам напад, де мав завинити Давид, і Половцї зруйнували городи Берендивів на Раставицї й побили висланих на них князїв. Того ж року, покликані Сьвятославом на поміч, Половцї, не заставши вже його в Київі, попустошили околицї Торчеська; пакости ж і пустошення від половецьких полків, що тим часом все фіґуровали як союзники в ріжних війнах, треба тим самим розуміти. Під 1179 маємо знову напад Кончака на Переяславщину, а оповідаючи про компроміс 1181 р., лїтопись підносить, як головний мотив до нього для Рюрика те, що «християн погані беруть безнастанно в неволю»[504].

Природним отже було, скоро тільки уставила ся згода між князями, звернути їм свою увагу на сю страшну біду, і дїйсно почавши від 1184 і до 1194 р. маємо кампанїю з Половцями, що хоч не дорівнює Мономаховій своєю інтензивністю і результатами, не меньше була горяча і ще більше метушлива. Її героями з руської сторони був старий Сьвятослав, Рюрик та його син Ростислав, славний Ігор Сьвятославич і переяславський князь Володимир Глїбович, по сторонї Половцїв головно Кончак, осьпіваний в наведеному вище[505] уривку епоса, як син хана Отрока, загнаного Мономахом за Зелїзні ворота, що пімстив ся за батька і «знїс Сулу», а в лїтописи обсипаний не меньше сильними епітетами, як і герой половецької бурі XI в. Боняк: «богостудний, окаянний, безбожний и треклятый, злу началникъ правовЂрнымъ крестьяномъ, паче же всимъ церквамъ»[506]. Головною ареною половецьких подвигів було Поросє в Київщинї й Переяславщина, зовсїм спустошена ними тодї: тут Кончак «знїс Сулу», як висловляєть ся згаданий уривок, себ то знищив землї по Сулї. В сумі можна нарахувати за сї одинадцять років більш як двадцять походів і набігів руських і половецьких, хоч лїтопись і не вичисляє їх детайлїчно, а ще меньше може бути мова про повність її відомостей. Не заходячи в детайлї, оглянемо здебільшого сю боротьбу, що, кажу, головно наповняла сї роки полїтичне житє на Поднїпровю.

Кампанїя по нашим джерелам розпочала ся на початку 1184 р. походом Кончака на Русь, одначе «пакости від нього не було», мабуть його стріли відпорно. Сьвятослав з Рюриком у відповідь задумали колєктивний похід, та Ярослав чернигівський умовив їх відложити сей похід до лїта, й вони вернули ся з походу, але замість себе вислали кількох молодших князїв, і ті шарпнули Половцїв. Головний же похід став ся в липнї того ж року, і в нїм на поклик Сьвятослава й Рюрика взяли участь і «окольниї князї» — волинські, пинські, навіть галицький Ярослав прислав військо; але Ольговичі відтягнули ся — тому що похід ішов на Низ, в інтересах головно Київської й Переяславської землї, вони ж пропонували йти на Дін. Військо пройшло правим берегом, перебродило ся вже в степу на «ратную сторону» — лїву і за Орелею придибало Половцїв, сильно розбило їх орду і взяло чимало старшини в неволю, між ними хана Кобяка. Се той похід, що славить Слово о полку Ігоревім як контраст пізнїйшого, нещасливого Ігоревого походу: «Ігор з братом розбудили половецьку силу, що приспав Сьвятослав, грізний великий князь київський: притовк своїми сильними полками й харалужними мечами, наступив на землю Половецьку, притоптав холми й яруги, скаламутив ріки й озера, висушив потоки й болота, а поганого Кобяка з луки моря як буря вихопив з-серед зелїзних великих половецьких полків, і упав Кобяк в городї Київі, в Сьвятославовій гридницї. Нїмцї й Венеціяне, Греки й Морава висьпівують славу Сьвятославу»… Разом з сим головним походом ходив Ігор з деякими князями осібно, щоб пограбити полишені Половцями кочовища, але за р. Мерлом, в басейнї Дінця стрів Половцїв і погромивши їх вернув ся[507].

На другу весну Кончак прийшов знову — на Переяславщину, з нечуваними приборами: мав якісь незвичайно великі самострільні луки і якогось «бесурменина», що стріляв «живим огнем». Але на нього наспів Сьвятослав з Рюриком і молодшими князями і погромили його коло Хорола. Не мігши уганяти ся за Половцями, бо почало роставати, Сьвятослав вислав в квітнї Чорних Клобуків і вони «на самий великдень» погромили половецькі кочовища. Слїдом він сам вибрав ся походом на Дін, але його упередив Ігор Сьвятославич, що вибравсь (ще в квітнї) з молодшими свояками у свій славнозвістний, осьпіваний Словом о полку Ігоревім похід на Дін. Застати Половцїв не приготованими Ігореви не удалось, але вертати ся ні з чим не хотїлось; він пустив ся битись і в першій битві дійсно побив Половцїв і пограбив їх вежі, але Половцї ударили слїдом більшими силами, «вся Половецька земля», й Ігореве військо було знищене, на березї р. Каяли (як думають звичайно — теп. Калміуса, не далеко від Азовського моря)[508]. Сам Ігор з трома иньшими князями попали в неволю. Тим плян Сьвятослава був розбитий, і він мав великий жаль на Ігоря. Нещасливий похід «відчинив ворота» Половцям на Русь: одна орда, Кончакова кинулась на Переяславщину, друга — Ґзи на Посемє, на волости побитих князїв, і сильно їх понищили. Поросє, що теж входило в пляни Половцїв, було мабуть оборонене тим, що Сьвятослав з Рюриком вийшли з військом під Канїв. Чернигівський Ярослав теж став на границях своєї волости. Переяславщинї й Посемю теж хотїли помогти, але ся поміч показалась досить слабою: Рюрик із Сьвятославом, мовляв, чекали Давида з Смоленська, а той не пішов далї Треполя, і на тім скінчилося ся.

Ся катастрофа зробила малу перерву в боротьбі з Половцями, і вона відновила ся, бодай судячи по лїтописним звісткам, уже на початку 1187 р. На початку весни Сьвятослав з Рюриком і переяславським Володимиром, прочувши, що Половцї зблизили ся до руських границь на Днїпрі, пішли на борзї, щоб захопити їх наглим нападом. Але від Чорних Клобуків Половцї дістали пересторогу й розтїкли ся завчасу. За те лїтом Кончак починив спустошення на Роси, «і від сього часу Половцї з часта почали пустошити Поросє й Чернигівську волость», додає лїтопись[509]. Зимою князї вибрали ся на Половцїв — знову на низ Днїпра, але Ярослав чернигівський, взагалї дуже неохочий до походів на Половцїв, перебив і сей похід, вернувши ся з дороги; натомість вислано знову Чорних Клобуків, і вони погромили без перешкоди безборонні половецькі кочовища, бо Половцї тодї були вибрали ся на Дунай[510]. Після того галицька справа зайняла увагу Сьвятослава й Рюрика, і 1190 р. вони «примирили Половцїв у свою волю», але слїдом боротьба розгоріла ся знову.

Причина вийшла від одного з виднїйших чорно-клобуцьких старшин, Кунтувдїя, «торчеського князя»[511]. Його Сьвятослав був арештував наслїдком доносу, потім випустив, але розгнїваний Кутувдїй втїк до Половцїв, і тї, «потоптавше роту єго дЂля», почали з часта наїздити на Поросє, переховуючи ся в побережу р. Виси. Ситуація для них була тим наручнїйша, що між Рюриком і Сьвятославом була тодї згадана смоленська «тяжа», і вони нею були заняті[512]. Сї напади наповнили осїнь і зиму, й так нарештї наскучили Чорним Клобукам, що ті підмовили Ростислава Рюриковича, і він ще з кількома молодшими князями пустив ся в степи. Коло Порогів, на правім боцї пограбив він кочовища й побив Половцїв. Та скоро він з тріумфом вернув ся назад і поїхав хвалитись батькови, слїдом за ним, «Ростиславлею дорогою», вскочили на Поросє Половцї. Довідавши ся, що Сьвятослав чекав їх з військом над Росю, завернулись вони назад. Сьвятослав вернув ся, тодї вони знову пішли за Рось, але їх заскочили коло Товарова і богато побили. Сї повсечасні напади так занепокоїли Сьвятослава і Рюрика, що вони вибрались на цїле лїто[513] під Канїв з військом, «стерегти землї Руської», і тим дїйсно оборонили Київщину від нападів. Половцї пішли на Дунай. Чорні Клобуки задумали, користаючи з сього походу їх на Дунай, повторити напад на половецькі кочовища, але Рюрик на се не пристав: він з Сьвятославом старали ся якось заспокоїти сю боротьбу. Тодї Чорні Клобуки вибрали ся з синами Сьвятослава, але наїхали на кочовища своїх приятелїв, «своїх сватів», як каже лїтопись, і вернули ся.

Потім Рюрик мав з'їзд з «лукоморськими» Половцями — так звались, очевидно, Половцї поднїпрянські. Він обдарував і заприсяг їх, що не будуть більше нападати, а Контувдїя задоволив, давши йому місто Дверень. Після того Сьвятослав хотїв зробити ще загальний з'їзд з усїма ордами, правобічними і лївобічними, але Бурчевичі (мабуть лївобічна орда) не схотїли їхати в Канїв: бояли ся Чорних Клобуків, бо мали їх невільників у себе, і на тім все розбило ся. Приходило ся знову «стерегти» Київської землї[514].

Молоді князї одначе не дуже симпатизували такій обороннїй полїтицї старших. Коли при кінцї того ж року Чорні Клобуки задумали похід на Половцїв, вони не удали ся до Рюрика, бувши певні, що він однаково їх не пустить, а звернули ся до його сина Ростислава, і той дїйсно, потайки від батька поїхав з ними на Половцїв. Взяв з ними велику здобич в половецьких кочовищах, а вернувши ся «з славою великого», пустив ся розвозити свої трофеї (сайгати) по свояках. Але Сьвятослав був тою славою дуже невдоволений і закликав Рюрика, аби стеріг Русь від Половцїв, коли «зайняв» їх його син. Рюрик дїйсно прибув і з Сьвятославом вийшов під Василїв. Довго стояли тут князї, але коли вони розійшли ся, Половцї зараз попустошили Убереже і побрали в неволю Торків[515].

Таким чином боротьба з Половцями мала результати дуже непоказні. Почавши ся походами в степ в 60-х і потім 80-х рр., вона вкінцї зійшла на оборону границь. Всяка зачіпка викликала нові напади Половцїв на руські землї, й руським князям приходило ся буквально цїлими місяцями «стерегти руської землї» з військом. Ся потреба примушувала князїв нераз залишати иньші справи; Рюрик нпр., мусїв залишати через се свої походи на Литву[516] він вів боротьбу з нею, правдоподібно, для оборони союзної Турово- пинської землї). Очевидна річ, така практика стереження була дуже тяжка і можлива тільки при загальнім спокою. Правда, сю потребу міг би був задовольнити якийсь постійний і сильний сторожовий полк на пограничу, але до такої орґанїзації князївсько-дружинний режім ще не дійшов.

Що дїяло ся тими останнїми роками на лївім боцї, Київська лїтопись не каже. Маємо тільки під 1191 р. два походи Ольговичів в половецькі степи, обидва щасливі; про половецькі ж напади не маємо звісток.

Як я вже сказав, русько-половецькими справами вичерпував ся зміст полїтичного житя Поднїпровя в сих роках. Иньші полїтичні справи, як ми бачили, мали лише другорядне значіннє. В княжих відносинах було, як порівняти, дуже спокійно; по недавнїй катастрофі се були ясні й затишнї хвилї в Київі — спокій перед новою бурею. Яке б ілюзоричне не було «старійшинство» київського Сьвятослава, все ж він був таким старійшиною, бодай на Українї. Він мав певний престіж і за границями її: візантийський імператор Ісаак Анґел посватав саме перед смертию Сьвятослава його внучку Офимью Глїбовну за «царевича» — може свого сина й наступника Олексїя[517]. В добрих відносинах жив Сьвятослав, здаєть ся, і з землею, не так як його батько. Принаймнї лїтопись згадує за всенароднїй пир, споряджений ним з нагоди посьвящення церкви св. Василия, де й Кияне «быша весели»[518].

Смерть Сьвятослава