Розділ «III. Упадок Київа»

Історія України-Руси. Том II. XI–XIII вік

Ростислав одначе обмежив ся тільки заходами чисто оборонними, пасивними. 1162 р. він задобрив («миръ взя»), очевидно — закупив Половцїв і оженив сина з Половчанкою. Для оборони караванів висилав військо, а десь 1166 р.[458] урядив ґрандіозну демонстрацію: завізвав «братию», «звелївши зібрати ся з усїми своїми полками», і з цїлою армією, з участию дванадцяти князїв, вийшов під Канїв і тут перестояв довший час, поки перейшли каравани «Гречника» і «Залозника» — очевидно, хотїв настрашити Половцїв[459]. Одно слово, бачимо досить слабі початки того, що більш енерґічно розвинув слїдом Мстислав: він теж практикував подібні походи для оборони караванів, і такий характер мав його пізнїйший похід під Канїв, для оборони «Гречника», але поруч із тим він практикував і походи в половецькі степи: на початку 1168 р. він ходив разом з Ростиславичами, Ольговичами й иньшими князями (лїтопись рахує дванадцять участників, окрім самого Мстислава) в степи Угла (Орелї) і Снопорода (туди ж значить, куди ходив за житя батька, 1152 р.), зруйновав їх кочовища і взяв велику добичу. Ольговичі теж вели аґресивну боротьбу з Половцями: Сьвятославичі Олег і Ярослав поруйновали 1167 р. половецькі кочовища, користаючи з кріпкої зими[460]. Але нові полїтичні завірюхи, що вибухнули на Українї по смерти Ростислава, перервали сю інтензивну боротьбу з степом і відсунули її аж на вісїмдесяті й девятьдесяті роки XII в.

Новий політичний центр. Діяльність Андрія Суздальського

В колективних походах, уряджуваних Ростиславом і Мстиславом, ми даремно б шукали князїв Ростово-суздальської землї. Підчас затишного князювання репрезентанта традицій добрих давнїх часів — Ростислава, в нїй переходив дуже важний внутрішнїй процес, що слїдом дав ся дуже в знаки й Українї. До тепер Ростово-суздальська область, сей «новий сьвіт» Словянства, ся сьвіжа словянська займанщина на фінськім ґрунтї, не відогравала якоїсь важнїйшої ролї: там сидїли молодші князї, для котрих обітованною землею була «Русь» — Україна, котрих мрії крутили ся коло Київа. Юрий Мономахович, що перший надав важнїйше значіннє сїй землї, належав ще до сеї катеґорії князїв і вложив всї сили й енерґію в те, щоб здобути Київ і на золотім столї київськім дожити свого віку. Але по нїм наступив його другий син Андрій — чоловік иньших симпатий й иньших полїтичних поглядів. Він виріс на Поволжу, і Русь-Україна з її довгою історією виробленими формами житя була для нього і чужа, і несимпатична. Він потайки від батька втїк з Вишгорода у 1155 р. до Суздаля, забравши з собою палядіум будущої Московської держави — вишгородську ікону Божої Матери, привезену з Візантиї (потім прозвана Володимирською вона послужила головною сьвятощею, палядіумом нових полїтичних центрів Суздальщини — Володимира і пізнїйше — Москви). Никонївська компіляція, пробуючи пояснити психольоґію Андрієвої втїкачки з України, добре каже, що його прикро вражала вічна боротьба руських князїв, і тягнуло в Суздаль, «яко тамо, рече, покойнЂє єсть»[461]. І сим кроком Андрій розірвав на все свої звязки з Україною. Ставши князем в Ростовсько-суздальській землї, він заходив ся коло того, щоб зміцнити, збільшити свою силу на ґрунтї сеї волости, підняти її значіннє, надати її першорядний вплив. Він повигоняв своїх братів і братаничів і зістав ся «самовластьцем» у своїй землї. Порозганяв він і виднїйших бояр свого батька — правдоподібно занадто впливових і претенсійних як на нього. В противність старим центрам землї, з їх сильнїйше розвиненим громадським житєм, дїяльностию віча, земською аристократією, він протеґував нове «мизинне» молодше місто — Володимир, його зробив своєю столицею і всякими способами прикрашав. Пізнїйше і звідти перенїс він свою резіденцію в новий городок Боголюбий, ним самим збудований під Володимиром. Аби усунути впливи київської митрополїї, він заходив ся коло засновання осібної митрополїї у себе; се йому не удало ся, але своїх епископів він держав остро і скидав з катедри одного по другім[462].

В результатї утворила ся дуже сильна, автократична власть, і опираючись на неї Андрій зажадав для себе першого місця в руській полїтичній системі. Досї се робило ся так, що князь-кандидат в премієри добивавсь київського стола. Андрій по своїй родинній позиції і своїм силам теж міг би се осягнути, але він має иньший плян: він заходить ся коло того, аби з свого князївства зробити новий полїтичний центр руської системи. Може бути, він бачив, що Київ вже вижив своє, упадає, ще правдоподібнїйше — що йому не симпатичні були самі історичні традиції, звязані з Київом, увесь полїтичний устрій України — ся безконечна ґалєрія рівноправних (в принціпі) князїв, сї родинні рахунки й патріархальні відносини, впливи боярства і полїтична роля громад. Переробити се — не було надїї, й Андрій змагає до того, аби знищити, понизити Київ, а бути сенїором руських земель у своїм Володимирі. Він умисно руйнує Київ, і підірвавши тим його престіж, хоче на далї розпоряджати ним з своїх ростовсько-суздальських країв, передаючи його підручним, другорядним князям. Се, правдоподібно, в результатї викликало б нові замішання, нові руїни Київа, але смерть заскочила Андрія і не дала розвинути свого пляну до останку. Одначе й зроблене ним мало важне значіннє: Київу дано рішучий удар, Володимир на Клязмі став другим полїтичним центром Східньої Европи. А зручний спадкоємець Андрієвої полїтики — його брат Всеволод повів далї його пляни — понижати Київ і на його рахунок підіймати свій новий центр.

До самої смерти Ростислава Андрій стояв осторонь і навіть уступав йому (в новгородськім конфлїктї). Полїтична система Руси виглядала добре урівноваженою і було б ризиковно пробувати її захитати. Може з рештою бути, що й особа Ростислава — справедливого, побожного, оборонця всяких традицій, полїтичних і церковних, мала певне поважаннє навіть і у такого «свобідного від забобонів» чоловіка як Андрій. Але обставини змінили ся зараз по смерти Ростислава — розпочалась нова, досить довга (звиш десятилїтня, від 1167 До 1181 р.) стадія замішань — власне навіть не боротьби, а хронїчних замішань, і Андрій не загаяв ся її використати для своїх плянів.

Київські справи 1167–1169 рр. Мстислав у Київі

На початку 1167 р.[463] вмер Ростислав, вертаючи до Київа з своєї подорожи в Новгород, куди їздив мирити сина з Новгородцями. Почувши повний упадок сил, він спішив ся в Київ, бажаючи постригти ся перед смертию в Печерськім монастирі й гірко дорікаючи свому духовнику, що стримував його від постриження, про котре Ростислав думав вже від довшого часу, — не доїхав і вмер недалеко Смоленська.

Його наступником в Київі по всякій імовірности ще за житя його загально признавав ся Мстислав, що двічи посадив на київський стіл сього самого Ростислава. З тим, мабуть, і був переданий йому ще за житя Ростислава один з найважнїйших київських пригородів — Білгород. Коли прийшла звістка про смерть Ростислава, князї, що сидїли на ріжних волостях Київщини: Володимир Мстиславич та Ростиславичі Рюрик і Давид, післали до Мстислава заклик на київський стіл. Такі ж запросини він дістав від Киян і від Чорних Клобуків. У Киян він дїйсно мав щиру популярність і симпатиї, але чорноклобуцька старшина при тім полїтикувала і пильнувала ріжних своїх особистих інтересів. Мстислав був так певний себе, що сам не спішив ся до Київа, а поручив «посидїти» там свому братаничу та послав туди свого тивуна. Але справа не була так проста. Князї, відступаючи Мстиславу київський стіл (а між ними було й два стриї його — Володимир Мстиславич і Володимир Андрієвич, що уступали Київ «молодшому»!), за сю уступку жадали нагороди. Між ними уложила ся «твердь» — союз для того, аби вимогти від Мстислава волости за свою невтральність: Володимир Мстиславич бажав для себе всього Порося, Володимир Андрієвич — Берестейської волости; до них прилучив ся ще брат Мстислава Ярослав луцький, що хотїв, аби брат передав йому Володимир, та Ростиславичі — їх претензії нам близше незвістні. Але Мстислав на компроміси з ними йти не схотїв. Він взяв помічні полки з Галичини, з Польщі, від кн. городенських і пішов на Київ. Чорні Клобуки прилучили ся до нього. Претенденти сховались у Вишгород. Мстислав увійшов у Київ, де його стріли Кияне, і він уложив «ряд» з князями, що стояли по його сторонї, з дружиною й громадою — всїми чинниками тодїшнього полїтичного житя. Після того приступив до Вишгорода. Обложені князї пішли на уступки й помирили ся з Мстиславом. Володимир Мстиславич дістав Котельницю, Давид Вишгород, Рюрик Овруч, Володимир Андрієвич теж щось дістав[464], і Мстислав, уладившись, вернув ся до Київа[465].

Але ся побіда Мстислава і вимушена покора князїв зовсїм не уставили добрих відносин. З початку виникло, що Володимир Мстиславич собі бажає київського стола: прецїнь він мав не меньші права княжити, як і Ростислав, котрому двічи був відступив київський стіл той самий Мстислав; тільки сил Володимиру бракувало. Коли його пляни вийшли на верх, він вирік ся їх, але слїдом деякі чорноклобуцькі старшини стали підбивати його до планів на Київ, і він піддав ся їм і почав ладити ся до походу. Се був одначе о стільки отчайдушний плян, що власні бояре відступили від Володимира, коли довідали ся про сей плян: «се ти без нас видумав, і ми з тобою не поїдемо, — ми того не знали», сказали вони йому й кинули його. Але Володимир не послухав сеї остороги; лишивши ся сам лише з отроками, він сказав: то се будуть мої бояре (ті отроки), й поїхав лучити ся з Чорними Клобуками до походу. Але ті, побачивши його з таким бідним двором, вирікли ся його: побачивши, що він їде сам, сказали: «ти нам казав, що за тобою всї брати, а деж Володимир Андрієвич, Ярослав і Давид? приїхав оден, без своїх бояр, здурив нас! а нам лїпше в чужу голову, як у свою!», і з тими словами почали стріляти в Володимира, так що він ледво з духом забрав ся. Скомпромітований сею історією утїк він в початку до Володимира Андрієвича, та той його не прийняв, потім до Андрія в Суздаль, але і той ще не хотїв сваритись з Мстиславом, і відіслав його в Рязань[466].

Позбувши ся сих клопотів і не предчуваючи нових, Мстислав забрав ся до боротьби з Половцями. В спілцї з князями він ходив у похід, згаданий вище, на початку 1168 р., і потім знову — на оборону торговельних караванів. Сї походи, очевидно, викликали загальне співчутє й ентузіазм, що виглядає з лїтописного оповідання про них. «Вложив Бог, каже він, добру гадку про Руську землю в серце Мстиславу Ізяславичу, бо він хотїв її добра всїм серцем: скликав він свою братию й почав думати з нею, сказав їм: братиє! пожальте ся Руської землї, своєї отчини й дїдини, що (погані) заберають християн кождого року в свої «вежі» (шатри), присягають на угоду з нами і все переступають, і вже у нас займають Гречеський путь і Солоний і Залозний! Чи би не добре б нам було, братиє, поклавши ся на божу поміч і на молитву святої Богородицї, пошукати пути вітцїв і дїдів своїх, і своєї чести. І мила була його мова Богу, і всій братиї, й мужам (боярам) їх. І сказала йому вся братия: «Боже поможи тобі, брате, за те, що Біг вложив тобі таку гадку в серце! а нам дай Боже голови поскладати за християн і за Руську землю і бути зачисленими до мучеників!» (Як бачимо, не дуже складно, але ентузіастично!). Всї князї київські, волинські, чернигівські й переяславські з своїми полками рушили під проводом Мстислава й погромили половецькі кочовища по Орели й Снопороду, взявши велику здобич, масу невільників і худоби. Трохи згодом Мстислав запроєктував новий похід для охорони «Гречника» від половецьких нападів, і князї з полками вийшли під Канів, на зустріч торговельним караванам — «Гречнику».

Конфлікт між князями і погром Київа 1169 р.

Але квасів між князями було стільки, що й із сих походів виникли тільки нові сварки: ріжні дрібницї, боярські інтриґи, поговірки, в родї того, що Мстислав висилав своїх людей по здобич потайки від иньших князїв, що Мстислав хоче підступом вхопити Ростиславичів, і т. и.[467] — викликали на ново роздражненнє між Мстиславом і Ростиславичами, а новгородські справи привели до повного розриву. Новгородцї вигнали від себе Ростиславового сина, і всї пресії й походи Ростиславичів і Андрія суздальського не могли змусити їх прийняти його назад: Новгородцї жадали собі котрогось з синів Мстислава, і той нарештї, правдоподібно — по довгих ваганнях, послав їм свого старшого сина — славного пізнїйше Романа.

Сей факт привів до крізи. Андрій в якійсь мірі був анґажований в новгородській справі, бо підтримував Ростиславичів. Між ним і Ростиславичами утворяєть ся союз проти Мстислава, і до нього прилучаєть ся Володимир Андрієвич — що жадав був від Мстислава для себе волости і не дістав, Ольговичі — що перед тим були «в волї» Мстислава, але видно, не з доброї охоти. Андрію настав час для його плянів. Він знайшов якусь причину — не знаємо навіть яку, і на початку 1169 р. вислав свого сина Мстислава на Україну, на Мстислава. До нього прилучили ся полки ріжних князїв: чотирох Ростиславичів — старшого Романа, що сидїв у Смоленську, і трох молодших, що сидїли в Київі, Глїба переяславського, двох синів Сьвятослава Ольговича, Володимира Андрієвича — цїла хмара українських князїв посунула нищити Київ на славу його північного суперника.

Ся армія посунула просто на Київ. Приступила від Вишгорода і обложила Київ. Мстислава застала вона неприготованим: він сподївав ся нападу на Новгород і саме перед тим післав туди військо синови в поміч. Поміч з Волини Мстиславови не поспіла. Він одначе попробував боронитись. Почались битви під Київом. Та сили Мстислава були за слабі, а до того ще й Чорний Клобук у Мстислава тримав ся не щиро. Коли по трох днях битви військо союзників обійшло київські позиції з заду й почало бити звідти, Мстислав здав ся на пораду дружини й вийшовши з міста подав ся на Волинь. Чорні Клобуки ще й уганяли за ним.

Так 8 марта 1169 р., в середу другого тижня посту, союзники опанували Київ — і не дали йому помиловання. Два днї грабили його їх війська — «Смольняне, Суздальцї, Черниговцї, грабили весь город, «Подоліє і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було милосердя нїкому нї звідки: церкви горіли, християн убивано, иньших брали в неволю»… Взяли богату здобичу, «церкви обдирали з ікон, книг, риз, і дзвони всї позабирали». Не раз брали Київ перед тим, але його брали досї претенденти, щоб сю столицю Руси собі присвоїти, при собі заховати, тепер — його брав тяжкий ворог лише з тим, щоб його знищити, понизити, зруйнувати. Лїтопись мала право сказати, що сього ще нїколи у Київі не бувало[468].

Ростиславичі і Андрій

Князем у Київі Андрій поручив свому синови посадити Глїба Юриєвича, свого молодшого брата, князя переяславського, але нїчого не зробив, щоб забезпечити йому князюваннє: його військо вернулось слїдом до дому. Тим часом Мстислав зовсїм не вирік ся київського стола. Він почав з того, що пімстив ся за погром Київа над своїм близшим сусїдом Володимиром Андрієвичем, попустошивши його Погоринє, а на початку 1170 р. пішов на Київ, взявши поміч з Галичини, від Сьвятополка туровського і брата Ярослава. Він пройшов насамперед на Поросє, до Чорних Клобуків, очевидно — рахуючи на їх поміч, і Чорний Клобук прилучив ся до нього, але теж тримав ся не щиро. Відти, не стрінувши опору пройшов Мстислав під Київ і застав його полишеним: Глїб забрав ся звідси в Переяслав і звідти послав по Половцїв, а Ростиславич Давид засїв у Вишгородї, приладивши ся до облоги і попаливши все наоколо замку. Зайнявши Київ, Мстислав обложив Вишгород, але Давид боронив ся сильно, бо мав богато війська, і свого і від братів, Половцїв і частину Чорних Клобуків, Мстиславу союзники помагали слабо, й помічні полки оден по другім розходили ся від нього; воєвода галицького полку сказав, що має порученнє від князя не стояти довше як пять днїв, а що Мстислав затримував, покликуючи ся на заяву дану йому галицьким князем, то Галичане сфалшували «грамоту» (лист) до нього від Ярослава і покликуючи ся на неї пішли до дому. За ними пішли й иньші. Тимчасом прийшла звістка, що Глїб веде Половцїв, а до Давида ще йде якась поміч. Мстислав, бачучи своє військо ослабленим, а не можучи покладати ся на Чорних Клобуків, бо «Чорний Клобук йому льстив», постановив відступити, й пішов назад на Волинь[469]. Він слїдом розхорував ся й умер у своїм Володимирі[470], умовивши ся перед смертию з братом Ярославом, що волости їх перейдуть до синів в простій лїнїї: Володимир зістанеть ся Мстиславовим синам, а Ярослав лишить ся і далї в Луцьку. На першу вість про смерть батька перейшов в Володимир з Новгорода Роман Мстиславич[471].

За Мстиславом кілька місяцїв пізнїйше пішов на той сьвіт і Глїб Юриєвич[472], просидївши в Київі несповна два роки. Давид і Мстислав Ростиславичі, що сидїли в Вишгородї, закликали на його місце в Київ звісного нам свого стрия Володимира Мстиславича. Був се чоловік дуже мало поважаний і ще меньше популярний[473]), і Ростиславичі, закликаючи його, очевидно, надїялись використати такого дрантивого князя як найбільше в своїх інтересах. Володимир, дїйсно, сїв у Київі. Але образив ся тим Андрій: «не любо йому було, що Володимир сїв у Київі, і він насилав на нього, кажучи йти з Київа, а велїв там сїсти Роману Ростиславичу[474]. Очевидно, Андрій далї хотїв по своїй волї розпоряджати ся київським столом, для того уневажнив Володимира, хоч він і був найстаршим в родинї Мономаха, а для осолодження сього свого самовластя дуже зручно віддав київський стіл своїм союзникам Ростиславичам: вони однаково не дали б себе довго з Київом поминати. Мотивував він се тим, що хоче добра Ростиславичам, би вони «нарекли його собі отцем». Найстарший з Ростиславичів Роман не мав одначе охоти пхати пальцї між двері — відбирати Київ від Володимира, і не спішив ся туди з свого Смоленська. Не знати, що б з того вийшло, та Володимир саме в тім часї умер, просидївши в Київі не сповна чотири місяцї[475]. Тодї вже Роман не вагав ся прийняти київський стіл, що «давав» йому Андрій[476], і на початку липня 1171 р. прибув у Київ, лишивши в Смоленську сина.

Але сї родинні сентіменти Андрія до Ростиславичів минули дуже скоро, і з його прислужників Ростиславичі слїдом стали в ролї оборонцїв українських князївських традицій супроти претензий північного «самовластьця». Яка тому була властиво причина, лїтопись не каже, але здаєть ся, що завинила знову новгородська справа, як і в попереднїм розриві з Мстиславом Ізяславичем[477]. Вигнавши Мстислава з Київа, Андрій і Ростиславичі конче хотїли видалити і його сина Романа з Новгорода і з великими силами обложили Новгород, але Новгородцї відбили ся; тодї їх дїйняли звичайним способом — голодом, перервавши торговлю з Новгородською землею. Се зробило свій вплив, і Новгородцї звернулись до Андрія, щоб він їм поставив князя і Андрій «дав» Новгород Рюрикови[478]. Та Рюрик не помирив ся з Новгородцями і на початку 1172 р. мусїв звідти забратись, а Новгородцї знову звернули ся до Андрія, й той на сей раз посадив уже свого сина. Се й могло бути причиною незадоволення Ростиславичів на Андрія. Разом з тим, чи щиро, чи тільки шукаючи причини — «вини покладывати», як каже прихильний Ростиславичам лїтописець[479], — Андрій причепив ся до Ростиславичів, щоб вони видали йому трох бояр, бо вони збавили («уморили») Андрієвого брата Глїба Юриєвича. Ростиславичі сього жадання не слухали, тодї Андрій казав їм забирати ся з «Руської землї», а Київ віддав свому братови Михалкови, що сидїв тодї на Поросю. Сказав Андрій Романови: «не ходиш ти з своєю братиєю в моїй волї, отже іди собі з Київа, а Давид з Вишгорода, а Мстислав з Білгорода! маєте Смоленськ, ним собі подїлїть ся!» — оповідає се лїтопись. Мусїло се стати ся десь на початку 1172 р.[480]

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том II. XI–XIII вік» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „III. Упадок Київа“ на сторінці 9. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи