Розділ «I. Ярослав»

Вступні уваги про процес розкладу Давньої Руської держави

В попереднїй частині сеї працї я оглянув процес утворення давньої Руської, Київської держави. Часи Володимира Сьвятого, та Великого, були кульмінаційною точкою сього процесу будови, завершеннєм, так би сказати — його механїчної еволюції, його зросту. Процес, який в противність сьому механїчному процесу можна б назвати хемічним — що все вводив в склад і житє київських провінцій вироблені еволюцією Київської держави норми і явища полїтичні, суспільні, правні, культурні — сей внутрішнїй процес протягом дальших столїть розвивав ся ще сильнїйше, ще інтензивнїйше. Сей час, особливо XI–XII в., то час найбільшого розвою київського князївсько-дружинного устрою в поодиноких землях, час найбільше інтензивного полїтичного житя, час розцьвіту староруської культури, штуки, письменства, виплеканого Київом. Але сам державний орґанїзм, очевидно, слабнув і упадав: слабла його внутрішня звязкість, його житєва енерґія й екстензивна сила. Розпочинаєть ся процес роскладу сеї державної будови, такий же повільний, як і процес будови, з такими ж періодами ослаблення, коли сей роскладовий процес задержував ся або наче й переривав ся. З такими періодами застою та перервами потягнув ся він майже цїлі два столїтя.

Два головні моменти зазначують ся в сїм процесї. Перший — се відокремленнє поодиноких земель давньої Руської держави та ослабленнє звязків між ними. Другий — ослабленнє самого її полїтичного центра — Київа. В сих напрямах аґонїя давньої Руської держави закінчила ся вповнї вже в серединї XIII в., але завдяки сформованню в українсько-руських землях нового полїтичного центра, що притягнув до себе західну частину її земель (Галицько-волинська держава), державне житє на Українї протягло ся ще столїтє довше.

Застої чи перерви в сїм роскладовім процесї робили ся наслїдком більш або меньш щасливих змагань поодиноких членів київської княжої династії до відновлення давньої державної системи, залежности давнїх провінцій від Київа. Сї змагання протягом більш як столїтя від смерти Володимира затримують або звільняють сей процес роскладу й упадку Київської держави. Але вернути її назад, до відносин часів Володимира не удавало ся — як взагалї не вдають ся такі змагання обернути назад колесо історичної еволюції[1].

На початку сього періода стоїть власне така особа — кн. Ярослава, що потрапив майже в цїлости відновити державу свого батька й удержати її в своїх руках протягом досить довгого часу. Але й його князюваннє, коли дивити ся на нього в звязку цїлого процесу, було тільки періодом реакції, перерви, застою в тім процесї розкладу. Нагадуючи дуже близько часи Володимира, князюваннє Ярослава було вже ослабленою копією їх. Се був проблиск енерґії, сильний, визначний тому, що ще сам процес розкладу був у початках — але з тим усїм часи Ярослава входили вже в часи розкладу й упадку старої Київської держави

Смерть Володимира

Як то часто бувало з такими славними будівничими держав і «збирачами земель», Володимир цїлий вік попрацювавши коло відбудовання і зміцнення розсипаної руської державної храмини, нїчого не зробив, щоб забезпечити її від нової розсипки по своїй смерти. Династичний звязок, положений ним в основу державної, системи, хоч вносив певну орґанічну одність в сю систему, далеко не забезпечав її полїтичної одноцїльности. В сїм мав нагоду переконатись і сам Володимир. Наші джерела переховали нам два факти: син Володимира, Святополк туровський в спілцї з тестем Болеславом в. кн. польським готував повстаннє на батька, але Володимир завчасу довідав ся, увязнив сина і тримав його потім коло себе. Другий син, Ярослав новгородський вийшов із послушности батькови, перестав платити річну дань до Київа та почав стягати війська для боротьби з батьком. Володимир вмер серед приготовань до походу на неслухняного сина — «Богъ не дасть дьяволу радости», каже лїтописець[2], а обидва сї Володимировичі, очевидно — найбільш енерґічні й амбітні між братами, слїдом виступили кандидатами на ролю свого батька — збирачами батьківських земель і претендентами на київський стіл. Не задовольнивши ся підручним становищем при батьку, ще меньш могли вони помиритись із другорядною ролею при котрімсь із своїх братів, і так виникає крівава усобиця в Володимирській династії зараз же по його смерти.

Хороба захопила Володимира серед плянів походу на Ярослава. Він був іще не старий, але хороба скрутила його, видно, сильно, так що він покликав собі до Київа одного з молодших синів — Бориса з Ростова. Джерела наші просто згадують, що перед смертию Володимира Борис був у Київі, але маючи свою власну волость, Борис, очевидно, з'явивсь у Київі не припадково, а на поклик батька. Се покликаннє можна б розуміти на двоє: або Володимир навмисно покликав собі до помочи одного з молодших синів, щоб з тим не вязати справи наступства на київськім столї, або — зразивши ся до старших синів, задумав дати київський стіл власне сьому молодшому і прикликав його, щоб передати йому Київ по собі. Остатнє здаєть ся більш правдоподібним з огляду на те, що Бориса уважали в Київі кандидатом на батьківський стіл, та мабуть і сам він так дивив ся на себе. Але в такім разї Володимир дуже зле приготовив ґрунт свому спадкоємцю, та й взагалї лишив справу київського стола в як найнепевнїйшому станї.

Володимир вмер 15 липня 1015 р., очевидно — зовсїм несподївано не тільки для себе самого, а й для свого двора. Його правдоподібний вибранець і наступник Борис як раз висланий був з Київа на Печенїгів, що як доносили, прийшли в пограничні, переяславські землї; вислав його туди батько. В Київі натомість перебував Сьвятополк, притриманий батьком. Таким чином в момент смерти Володимира в руках Бориса було київське військо — «дружина і вої», як рахує Нестор — разом 8000, а сам Київ в руках Сьвятополка. Ситуація, як бачимо, була дуже непевна.

Події по смерти Володимира описані в двох аґіоґрафічних утворах: Несторовім «Чтению о житии и погублении блаженную страстотерпцю Бориса и ГлЂба» і анонїмнім «Сказанию страстотерпцю святую мученику Бориса и ГлЂба» (автором його звичайно уважають мнїха Якова)[3]; з останнїм безперечно стоїть в звязку оповіданнє Початкової лїтописи — переважно думають, що лїтописець використав се анонїмне Сказаніє, хоч сї відносини лишають ся все ще не вповнї ясними[4]. Обидва утвори написані дуже шабльоново, особливо Нестерове; обидва мають на метї змалювати Бориса і Глїба ідеалами християнської покори і незлобности, відповідно загальному, канонїзованому погляду на них. В 2-ій половинї XI в., серед боротьби князїв, а спеціально молодших — «ізгоїв» із старшими, суспільність ідеалїзувала Сьвятополкових братів, як приклад для пізнїйших княжих ґенерацій; еґоістично ставши по сторонї спокою, себ то по сторонї старших князїв, beatorum possidentiura (хоч молодші переважно мали правду по своїй сторонї), суспільність поставила полїтичним ідеалом покору молодших князїв старшим і втїленнєм її зробила Бориса і Глїба. З сею тенденцією змалювали їх історію і Нестор і т. зв. Яков, і замість живих осіб дали нам манекини. Не кажучи вже за зовсїм мертву, видуману фіґуру Глїба, поступованнє Бориса вийшло теж ненатуральним, не живим, і навить не надто християнським; він від разу предчуває (не знати з чого) смерть від Сьвятополка і в якійсь фаталїстичній безрадности жде її, тїшучи ся перспективою мучеництва. На наше щастє, аґіоґраф сам не видержує свого малюнка, і подекуди виступають з нього подробицї живих подїй і людей; я спинюсь тому на сих оповіданнях трохи більше.

Оден варіант оповідання вносить непевність в двірську ситуацію в момент смерти Володимира. Смерть Володимира на разї затаїли; т. зв. Яков каже, що се вчинив Сьвятополк, лїтопись — що вчинили се двірські круги з огляду власне на Сьвятополка, що тодї як раз був у Київі. Авторитет обох звісток майже однаковий при теперішнїм станї наших відомостей[5], але лїтописна верзія має більш фактичної правдоподобности за собою: Сьвятополк, що в ролї полїтичного арештанта перебував у Київщинї, не міг бути таким паном ситуації на Володимировім дворі, щоб у момент смерти батька розпоряджати ся на нїм. А лїтописна верзія значить, що двір Володимира був противним Сьвятополку; чи як раз був по сторонї Бориса — не знати, але се дуже правдоподібно, коли київська дружина уважала Бориса кандидатом на київський стіл. Дуже правдоподібно, що його взагалї уважали батьківським вибранцем.

Але потаїти смерть Володимира — щоб вигадати час для Бориса, можна було дуже не довго. Вість зараз рознесла ся, Володимира тодї вивезли до церкви, а Сьвятополк зараз оголосив себе київським князем. З київських міст він мав якісь спеціальні впливи у Вишгородї; досить правдоподібний здогад, що батько міг його там посадити, випустивши з вязницї. Вишгородські бояри, чи «боярцї», як згорда прозиває їх київський лїтописець, заявили Сьвятополку свою повну відданність, і серед них він вибрав потім убійників Бориса. Потайки порозуміваючи ся з Вишгородцями, Сьвятополк явно каптував собі Киян, роздаючи їм дарунки — з батьківської скарбницї, «отча богатства», «овЂмь корьзна, а другим кунами, и роздая множьство»[6]. Але Кияне поводили ся з резервою, з огляду на те, що військо було з Борисом: «яко братья ихъ быша с Борисомъ»; очевидно — Бориса уважали претендентом. Так на нього дивилось і військо: по лїтописи, батькова дружина, довідавши ся про смерть Володимира, заохочувала Бориса йти на Київ: «се дружина у тебе отня и вои; поиди, сяди в Кые†на столЂ отнЂ».

Вість про смерть Володимира наспіла до Бориса, коли він вертав ся з походу: Печенїгів він не знайшов[7]. Сьвятополк слїдом дав йому знати про своє князївство, заявляв охоту бути в згодї з Борисом і причинити щось до його волости. «Лестно, а не истину глаголаше», поясняє Сказаниє; але се не знати: плян убийства міг у Сьвятополка бути, але не конче, і його могли викликати доперва дальші події, а з початку міг він і щиро бажати компромісу[8].

Борис, вертаючи ся, став з військом коло Переяслава на р. Альтї, день їзди від Київа. Се стояннє на Альтї, що потягло ся кілька день[9], в такій грізній ситуації, під Київом, мусїло, розумієть ся, дуже занепокоїти Сьвятополка. Коли супроти оголошення князем Сьвятополка та пропозицій зроблених ним Борису, сей анї не спішив ся до Сьвятополка до Київа, анї їхав до дому — до Ростова, а стояв з військом під Київом, то се може мати тільки одно значіннє — що він не хотїв капітулювати перед Сьвятополком, і се досить тяжко погодити з тим смиренним настроєм, який надають Борису аґіоґрафічні писання. Автор Сказания, що попробував психольоґічно умотивувати поводженнє Бориса, стрів ся з сею трудностию і досить сильно заплутав ся в своїй психольоґії: Борис не хоче йти до Київа, боячись, що може підпасти намовам і повстати на Сьвятополка; військо полишило його, коли він не згодивсь іти на Сьвятополка, і він лишив ся сам із отроками — чекати убийць від Сьвятополка[10]. Найбільш просте і натуральне об'ясненнє було б, — що Борис, маючи військо в руках, не хотів мирити ся з князївством Сьвятополка, як з довершеним фактом, але й не відважив ся іти просто на Київ. Тим часом військо, чи то зневіривши ся в здібностях свого проводиря, чи то скаптоване Сьвятополком, полишило Бориса, і коли він зістав ся з самим своїм двором, Сьвятополк наслав убийць на сього небезпечного претендента, і вони покінчили з ним. Се убийство Бориса стало ся на десятий день по смерти Володимира.

Покінчивши з Борисом, Сьвятополк теж саме зробив з Глїбом князем муромським і Сьвятославом князем деревським. Глїба вбито під Смоленськом, Сьвятослава по дорозї в Угорщину, десь коло Карпатів[11]. Лїтопись надає Сьвятополку плян перебити всїх братів: яко избью всю братью мою и приму власть Рускую единъ[12]. Але чи був у нього дїйсно такий турецький плян, сього з певностию сказати не можна. Подібно як вище пояснили ми смерть Бориса його претензіями на київський стіл (а що найменьше — можна говорити напевно про підозріння Сьвятополка про такі претензії), можна й смерть Глїба та Сьвятослава пояснити спеціальними причинами. Глїб був рідний брат Бориса — від одної матери, було їх тільки два, він отже був найблизшим местником за смерть брата; що він робив у Смоленську, де його вбито, не знати (пояснення, які дають нам джерела, нїчого не варті)[13], але може щось і робив таке, що могло Сьвятополка привести до убийства. Убито Глїба вже згодом — шість тижнів по смерти Бориса. Що до Сьвятослава, то він був сусїдом Сьвятополка в його давнїм Туровськім князївстві, міг мати від тодї спеціальні рахунки з ним, а тепер був сусїдом київської волости Сьвятополка, і Сьвятополку міг заваджати сей близький сусїд так само, як завадив Олег його стрию Ярополку. Хто то з рештою знає, що могла значити й ся втїкачка Сьвятослава до угорського короля. В усякім разї се в останнє Деревська земля була прилучена до Київа, більше її не віддїляно в осібний удїл: очевидно, се було занадто невигідно для Київа.

Хоч ми не маємо права признати Сьвятополкови того турецького пляну, який надає йому лїтопись — порізати всїх братів, щоб опанувати всю Руську землю, зa те нема причин: заперечити сього останнього: охоти злучити в своїх руках всї батьківські волости та відбудувати Руську державу, що розділилась тепер знову на кілька самостійних князївств. Се значило тільки повторити роботу батька — Володимира; ся ідея висїла в повітрі, і кождий енерґічний син свого батька мусїв її мати. Сьвятополк по смерти Батька опанував разом з Київом мабуть і цїлу Сїверщину (Чернигів і Переяслав), вернув собі Туровську волость (коли вона була відобрана у нього), по смерти Сьвятослава здобув Деревську землю, після Бориса і Глїба — східнї волости Оки й Волги. Може бути, що прилучив він іще якісь волости, котрі кілька років пізнїйше бачимо без князїв: так безперечно вже 1018 р. була без князя і певно належала до Київа Володимирська волость (Волинь і західнї краї); не відомо коли прилучено до Київа Смоленськ (може в звязку з убийством Глїба?). В усякім разї в руках Сьвятополка була вже добра половина батьківських земель, і сей усьпіх, розумієть ся, мусїв тільки заохотити його до дальшого «збирання» земель. І се треба сказати, що невважаючи на занадто вже прості способи сього збирання, як би Сьвятополку удало ся довести свій плян до кінця, суспільність би певно помирила ся з ним і забула б сї способи, як забувала нераз пізнїйш і ранїйше, а перейнявши батьківську полїтику протеґовання церкви, знайшов би Сьвятополк собі місце між иньшими «христолюбцями». Але пляни його не справдили ся, щасливий противник перейняв ролю христолюбця, канонїзацією Бориса і Глїба запечатав полїтичні злочини Сьвятополка, і сьому останньому на долю зісталась назва «окаянного» (проклятого), Каіна, та перекази, що його гнала скрізь манїя переслїдовання і що з могили його йде тяжкий сморід «до сихъ дний», — «се же Богъ показа на показание княземь рускимъ, да аще сице же створять, се слышавше, ту же казнь приймуть»[14].

Противником Сьвятополка виступив Ярослав. Смерть Володимира застала його серед приготовань до війни з батьком: він спровадив собі варязьке військо і, очевидно, не сподївав ся, що хороба батька буде останньою. Розумієть ся, сама вже вість про смерть Володимира повинна була розбудити в сїм властолюбнім князю охоту до батьківського стола. Але слїдом за нею приходили вісти про смерть Бориса, Глїба, Сьвятослава, і вони могли тільки ще більше роздражнювати в Ярославі охоту побороти ся з неперебірчивим «збирачом»[15].

Та вісти про смерть Володимира і смерть братів застали Ярослава серед досить крутих обставин: саме тодї Новгородцї зробили були повстаннє та побили щось трохи Ярославових Варягів, і Ярослав задав кроваву баню «нарочитим мужам» сього повстання. Тим часом тепер треба було готовити сили до боротьби з Сьвятополком, і сей конфлїкт був дуже не на місцї. Ярослав постарав ся помиритись з новгородською громадою, і се йому дїйсно удало ся: Новгородцї піддержали Ярослава в його боротьбі з братом дуже енерґічно. Які тут були мотиви, трудно вгадати; могли се бути надїї на богату заплату з київської здобичи і контрибуцій, або обіцянка уступок в місцевій, новгородській управі, чи ще щось иньше. Досить, що Новгородцї не тільки взяли участь в сїм походї Ярослава на Сьвятополка, але й пізнїйше, коли Сьвятополк з Болеславом вигнали Ярослава з Київа, Новгород не тільки зібрав нове військо, але й наложив на себе контрибуцію, аби найняти Варягів[16].

Ярослав вибрав ся на Сьвятополка не скорше як за весну 1016 p. Ішов з новгородським військом і варязьким полком[17]. Сьвятополк ужив до помочи Печенїзьку орду (се перший звістний нам факт такого уживання турецьких орд). Війська стрінули ся на Днїпрі під Любечом і довго стояли нерішучо (по лїтописи — аж три місяцї!)[18], аж почали ся приморозки, і вода почала замерзати. Нарештї Ярослав відважив ся перейти за Днїпро на ворога: переказ, захований в Сказаниї і в лїтописи оповідає, що Новгородцї були роздражнені глузуваннями ворогів, що прозивали їх теслями, а Новгородський переказ додає, що Ярослав мав шпіонів в Сьвятополковім таборі й ті під той час дали йому знати, що прийшов добрий час для нападу. Напад удав ся. Позиція Сьвятополка була невигідна. Печенїзька орда була відрізана від його війська, і завзята, крівава битва закінчилась побідою Ярослава.