Розділ «III. Упадок Київа»

Ще за житя Ізяслава Вячеслав усиновив Ростислава, і він уважав ся наче другим його соправителем (поки що номінальним): «наші князї Вячеслав, Ізяслав і Ростислав» казали Юрию Білгородцї в 1151 p.[421]. Скоро вмер Ізяслав, зараз Вячеслав дав знати Ростиславу, аби прибув до Київа, вступити в ролю його дїйсного соправителя, а старший Ізяславич — Мстислав, поховавши батька, вернув ся в свій Переяслав, де треба було сподївати ся Половцїв, висланих Юриєм під проводом Глїба Юриєвича на Переяславщину. З сих обставин, коли в Київі лишив ся сам тільки нездара Вячеслав, задумав скористати Ізяслав Давидович. Йому видно, не давав спати успіх Всеволода Ольговича в опанованню Київа (прецїнь Ізяслав Давидович був репрезентант старшої від Ольговичів лїнїї!) і він все виглядав нагоди собі також доказати. Коли до нього наспіла вість про смерть Ізяслава, він не гяючи ся, без усяких приготовань поспішив ся з свого Чернигова до Київа. Та його задержали на Днїпровім перевозї та в імени Вячеслава порадили вернутись у Чернигів: «по що ти приїхав, і хто тебе звав? їдь но у свій Чернигів!» Давидович пояснив, що не бувши на похоронї Ізяслава, хоче поплакати тепер на його гробі. Але Вячеславу і його боярам сей побожний замір не промовив до почутя й вони не пустили Давидовича, а для оборони Київа прикликали Сьвятослава Всеволодича.

Слїдом наспів Ростислав. Його прийняли в Київщинї з великими симпатиями. Вячеслав відновив з ним умову, яку мав з Ізяславом: «сину, я вже старий, всїх справ не можу порядкувати, передаю тобі все те, що мав у своїй управі Ізяслав, ти ж уважай мене своїм батьком і віддавай менї ту честь, яку показував менї Ізяслав, уважаючи мене своїм батьком; а мій полк і дружина — в твоїм роспорядженню». Кияне оголосили Ростислава своїм доживотним князем, з тим, щоб він заховував практику Ізяслава в відносинах до Вячеслава: «як брат твій Ізяслав шанував Вячеслава, так і ти шануй, а Київ твій поки твого житя». Сї слова Киян показують, що вони не хотїли Юрия нїколи бачити на київськім столї, а князюваннє Вячеслава уважали тільки номінальним. Сьвятославу Всеволодичу, за те що він «постеріг йому волость», Ростислав дав Турово-пинську волость.

Але Ростислав — побожний, дуже справедливий і повний поважання для всяких традицій, був лихою заміною Ізяслава в тих тяжких, неспокійних обставинах. Се прийшло ся Киянам відчути зараз. Ізяслав Давидович, не встигши захопити собі Київа несподїванкою, входить в союз із Сьвятославом Ольговичом і Юриєм; вони в двох кличуть Юрия, аби йшов на Україну, правдоподібно — надїючи ся собі скористати в боротьбі Мономаховичів. Юрий дїйсно вибрав ся на ново походом на Київ. Отже сильна туча збирала ся над Ростиславом.

На сам перед треба було боронити Переяслав від Половцїв. Ростислав вислав у поміч Мстиславу сина, збирав ся слїдом і сам, але пострашені перед тим Половцї забрали ся, не ждучи його. Сей успіх осьмілив Ростислава, й він постановив як борше напасти на Ізяслава Давидовича, поки не наспів Юрий — «або прогнати його або примусити до згоди». Та коли Ростислав був в сїм походї вже за Вишгородом, наспіла до нього вість, що Вячеслав нагло вмер у Київі, попіячивши з дружиною. Ростислав, полишивши військо на місцї, на борзї вернув ся до Київа, поховав Вячеслава, роздав все майно його на церкви та на старцїв здивувавши Киян своєю безкористністю[422], і борзенько вернув ся назад до війська, щоб іти на Чернигів. Та при тім чи в посьпіху, чи покладаючи на попереднї заяви Киян, він не «утвердив ся» з людьми, і бояре радили йому кинути похід, вернути ся до Київа й «утвердити ся» з київською громадою, супроти того, що смерть Вячеслава робила Ростислава з соправителя дїйсним князем; се вони уважали потрібним особливо з огляду на перспективу боротьби з Юриєм; очевидно, треба було запевнити ся, що громада стане в нїй по сторонї Ростислава[423].

Але Ростислав сього не послухав і пішов таки під Чернигів. З ним був Сьвятослав Всеволодич й Ізяславич Мстислав, але вибрались вони з незначним військом. Приступивши під Чернигів зажадали вони від Ізяслава Давидовича присяги, що він вирікаєть ся Київа. Але Давидович, закликавши собі Половцїв, а знаючи, що Юрий уже рушив у похід, відмовив їм дуже рішучо. Коли другого дня прибула велика половецька орда, Ростислав перестрашив ся, зачав робити неможливі пропозиції, всього вирікати ся: «почав просити згоди у Ізяслава, даючи свій Київ і Мстиславів Переяслав». Мстислав, довідавши ся про се, покинув невдячного стрия. Половцї напали на Ростиславове військо — воно кинуло ся тїкати. Ростислав, ледви не наложивши головою серед безладної утечі, втїк просто в Смоленськ; його київське князюваннє трівало лише кілька день[424]. Мстислав забрав на борзї з Переяслава свою родину й подавсь на Волинь у Луцьк (в Володимирі засїв його стрий Володимир).

По сїм наглім і несподїванім розгромі Мстиславичів Київ зістав ся без князя. Ізяслав Давидович, що зараз по чернигівський битві повикупляв чимало Киян від Половцїв й повипускав на волю, очевидно — для придбання доброї слави серед Київської громади, зголосив ся слїдом до Киян із своєю кандидатурою на князївство: «посла Кыяномъ, река: хочю к вамъ поЂхати». Кияне прийняли її, боячись половецької орди Давидовича, аби не пограбила їх. «Бо тодї було тяжко Киянам: не лишилось у них в Київі нї одного князя, і вони послали до Ізяслава епископа юрївського Демяна, кажучи: «їдь у Київ, нехай не пограблять нас Половцї, ти наш князь — їдь!» Ізяслав в'їхав у Київ і сїв на столї». Переяслав віддав він Юриєвичу Глїбу, правдоподібно — надїяв ся тим піддобрити ся до його батька, котрого так ненаручно закликав на свою голову до походу на Київ.

А Юрий тим часом ішов уже. Довідавши ся по дорозї про катастрофу Ростислава, він скрутив на Смоленськ. Ростислав вийшов з військом, але супроти останнїх змін, усунення Мстиславичів від Київа, Юрий змінив свою полїтику й хотїв союза з Мстиславичами. Між ними справдї уложено союз: «цЂловаста межю собою хрест на всей любви». Ольговичі обидва теж стали по сторонї Юрия, і Сьвятослав радив Давидовичу, аби добровільно передав Юрию Київ. Супроти такої ситуації Ізяслав Давидович не мав нїякої можливости боротьби, але нїяк не міг зректи ся Київа, «бо йому улюбив ся Київ», як поясняє лїтописець. Нарештї як Юрий підійшов під Київ, Ізяслав Давидович вислав до нього послів з перепросинами: «хиба я сам їхав у Київ? посадили мене Кияне; не роби менї шкоди, маєш Київ»'. Юрий увійшов у Київ — було се «на вербьницу»[425]. Лїтописець каже, що його «прийняла з радістю вся Руська земля», але супроти недавнїх замірів її зовсїм виключити Юрия від київського стола ся радість досить непевна і правдоподібно належить Юриєвим прихильникам тільки, або — була удавана[426].

Юрий опирав ся, на союзї з Ростиславом і Ольговичами. З Давидовичем же він хоч і помирив ся, але той не покинув своїх плянів на Київ і при кождій нагодї був готовий спробувати щастя знову; він тогож року ще був хотїв підмовити Сьвятослава Ольговича на сю війну, тільки Сьвятослав не схотїв. До дїтей Ізяслава Мстиславича Юрий з початку поставив ся ворожо: він не тільки відібрав від Мстислава Переяслав і Погорину, але в спілцї з його стриєм Володимиром і Ярославом галицьким хотїв вигнати його і з Луцька; тільки се не вдалось. Потім Ростислав помирив Юрия з своїми братаничами, хоч помиреннє се було не дуже щире: Мстислав навіть не поїхав на споряджений Ростиславом родинний з'їзд, кажучи, що Юрий його зловить, і дїйсно сей союз розпав ся дуже скоро.

Русько-половецькі відносини

Тимчасом Юрию були потрібні союзники. Ізяслав Давидович знову збирав ся до походу, а з Половцями — своїми давнїми союзниками, Юрий теж розсварив ся. Зібравши в Київі Мстиславичів з їх полками та спровадивши ще від свого зятя Ярослава галицького помічне військо, Юрий зробив певну демонстрацію по адресу своїх ворогів. Тодї саме Половцї прийшли були ордою в Переяславщину «на мир», — торгуватися про дарунки, а евентуально — грабити; Юрий отже з своїми союзниками і їх полками пішов у Канїв і сюди запросив Половцїв «на мир». Се мало свій ефект — Половцї вислали своїх на розглядини й зміркувавши ситуацію, пообіцяли приїхати, але натомість забрали ся скоренько назад в степ. Давидовичу Юрий з братиєю запропонували присягти на згоду, а инакше заповіли йому візиту в Чернигові[427]. Давидович зараз присягнув. Потім Юрий мав ще з'їзд з Сьвятославичами, дав їм деякі городи(а у Ізяслава Давидовича висватав доньку за сина Глїба; одно слово — «уладив ся»[428].

Я згадав тут за Половцїв. Двадцять лїт минуло від часу, коли Мстислав Великий заганяв їх «за Волгу й Яік», двадцять лїт — повних внутрішнїми війнами руських князїв, що раз у раз уживали в сих війнах Половцїв, наводячи їх на руські землї. Для деяких князїв — як для Всеволода і Сьвятослава Ольговичів або для Юрия — Половцї були постійними, трохи чи не найважнїйшими союзниками, і Половецька орда була завсїгди на поготові на такі заклики, бо участь в сих війнах давала її можливість пустошити землї не тільки ворогів, але й союзників. Треба памятати ненависть Руси до сих степових ворогів і їх спустошень, щоб розуміти, яке прикре, неморальне вражіннє робило се «наводжуваннє» Половцїв князями, особливо по недавній славнїй боротьбі з ними, як воно відвертало від тих князїв нарід. Оповідаючи про оборону Київа 1151 р., лїтопись згадала, що в тій битві забито Севенча Боняковича, дикого Половчина», сина славного Боняка: він мав охоту: «рубнути Золоті ворота, як його батько рубав»[429]. З того, що лїтопись сей факт занотувала, видно, що його зауважили сучасники, — і як то мусїв їм здаватись сей Бонякович, приведений руським князем, сином того Мономаха, що свою популярність завдячував боротьбі з Половцями, — на те, аби «рубати Золоті ворота». «О горе таковымъ княземъ!» кличе оден з лїтописцїв[430] з поводу одного з таких походїв з Половцями, де вони собі «наповнили руки», — і се «горе!» пригадує нам епітет Гориславича, даний в Слові о полку Ігоревім, в 2-ій пол. XII в., давньому герою таких походів Олегу Сьвятославичу.

Але на тім не кінець!

Сї неустанні походи на руькі землї з інїціятиви самих князїв заохочували Половцїв до нападів і пустошень на власну руку. По кількадесятьлїтній перерві знову розпочинають ся їх напади на руські землї. В Никонівській компіляції маємо звістки про половецькі напади під 1149 і 1150 р.; під 1153 р. читаємо в лїтописи, що Половцї «пакостили» на Посулю; 1155 р. вони напали й пустошили Поросє. Тодї Василько Юриєвич з Берендичами погромив їх і забрав де що у неволю; з сього потім вийшла суперечка: Половцї просили випустити їх земляків, що їх при тім взяли в неволю Берендичі; Юрий хотїв се зробити, але Берендичі спротивились: «ми, сказали вони, свої голови складаємо за Руську землю». Половцї були незадоволені, але згадана вище демонстрація Юрия примусила їх сховати своє незадоволеннє до лїпших часів. Одначе половецькі напади й пустошення від того часу йдуть далї й доходять при кінцї XII в. дуже великих розмірів.

Смерть Юрия

Але вернїмо ся до Юрия. Його згода з родиною Ізяслава Мстиславича трівала не довго. Мстислав відібрав Володимир у свого стрия Володимира. Юрий схотїв скористати з сього, щоб здобути Володимир для свого братанича — Андрієвича Володимира, бо з його батьком мав звістну вже нам умову. З великими силами приступив він під Володимир, але облога зовсїм не удалась, і Юрий мусїв нї з чим вертатись назад. Не знати чи сей факт, чи ще якісь иньші — вплинули й на Ростислава: він теж відвернувсь після сього від Юрия. А в тодїшнїй полїтиці він значив чимало: його протекції шукали ріжні князї — як рязанські, як сини Володимира Давидовича, а й Новгородцї як раз перед тим посадили його синів у себе на князївство. На початку 1157 р.[431] Ростислав разом із Мстиславом укладають союз з Ізяславом Давидовичем — звернений, очевидно, против Юрия. Доказ сам по собі не дуже мудрий, бо відкривав Давидовичу дорогу до київського стола, і його можна толкувати лише сильним роздражненнєм на Юрия — чи за той його волинський похід, чи за новгородську полїтику, де партія Мстиславичів борола ся з партією Юрия і саме тодї взяла над нею гору. Чи сяк чи так, проти Юрия сформувала ся дуже сильна коалїція. Та в сам день як Ізяслав вибирав ся на нього з Чернигова походом, привезли йому звістку, що Юрий вмер, — вмер досить несподївано: пив на пиру у одного з бояр, розхорував ся з того й за пять день умер — 15 мая 1157 р.[432].

В Київі зараз почали ся розрухи. Нарід пограбив двори Юрия, в місті й за Днїпром, також двір його сина Василька. Суздальцїв, себ то приведених Юриєм із Суздальської волости бояр і дружину, побивали по містах і селах та грабили їх майно. Юрий був, безперечно, непопулярний в Київщинї. На се, певно, впливав і дїйсно несимпатичний його характер — сухо еґоістичний, позбавлений якоїсь благородности, великодушности, і його конкуренція проти симпатичних народу кандидатів — Мстиславичів, і його половецька полїтика. Прихожі Суздальцї могли теж дати ся в знаки Киянам.

Правдоподібно, сї розрухи були причиною, що настрашені ними заможнїйші київські верстви удали ся до того з київських претендентів, що був найблизше під рукою — до Ізяслава Давидовича, та закликали його до Київа. Так каже лїтопись: «приїхали до Ізяслава Кияне, кажучи: їдь, княже, до Київа, Юрий умер», і се запрошеннє, минї здаєть ся найправдоподібнїйше так толкувати. На четвертий день від смерти Юрия Ізяслав прибув до Київа. Чернигів він, видко, хотів був при тім задержати собі, але мусїв передати Сьвятославу Ольговичу; Сьвятослав Всеволодич дістав Новгород Сїверський — попередню волость Сьвятослава Ольговича; значну частину чернигівських волостей Ізяслав лишив собі[433], і відносини до нього чернигівських князїв через се не були щирі. Відносини Ізяслава до Мстиславичів на разї були добрі: очевидно, вони вперед пристали на те, що Давидович сяде в Київі. Але він таким чином перебивав київський стіл у Ростислава, і тепер, коли не було вже Юрия, се мусїло бути дуже прикро Мстиславичам. Ситуація була дуже дражлива, і не диво, що відносини попсували ся дуже скоро.

Насамперед порвало ся між Ізяславом Давидовичем і Мстиславом Ізяславичем. Скоро по своїм переходї до Київа Ізяслав Давидович задумав здобути Турово-пинську волость для Мстиславича Володимира, вигнаного з Володимира. Йому помагав Ростислав і меньший брат Мстислава Ярослав, але сам Мстислав не пішов, і можемо догадуватись, що цїла ся справа не була йому милою, бо тож він вигнав Володимира з Володимирської волости. Але иньшого наслїдку окрім сього подражнення похід поки що не мав. Слїдом Ізяслав посварив ся з Ярославом галицьким, своїм союзником. Причиною був галицький претендент — Іван Ростиславич, призвищем Берладник. Як він тїкав з Галичини прийняв його до себе Всеволод Ольгович; потім він жив у Сьвятослава Ольговича, потім у Ростислава смоленського й Юрия. Від Юрия Ярослав галицький зажадав, аби видав Івана, і Юрий його хотїв був видати, але духовенство умовило його, й він тільки арештовав Івана й відіслав в Суздаль. На дорозї визволив Івана Ізяслав Давидович[434]. Може він думав тим тримати в залежности від себе Ярослава, але Ярослав був не з таких. 1158 р., коли Ізяслав Давидович був уже в Київі, Ярослав знову зажадав собі свого кузена від нього й зробив на Ізяслава дипльоматичну пресію: угорський король і в. кн. польський, Ростислав смоленський, Ізяславичі волинські, обидва Ольговичі й ще деякі дрібнїйші князї прислали своїх послів разом з послом Ярослава, жадаючи, аби Івана видано. Ізяслав Давидович мав відвагу не послухати, але Іван по сїй історії не відважив ся далї сидїти в Київі, пустив ся в степи і попробував здобути собі за помочію Половцїв галицьке Понизє, але се не удалось, й Ізяслав закликав його назад до Київа[435].

Війна 1158 р.

Для тодїшньої полїтики цїкаво, що в сїй дипльоматичній манїфестації Ростислав і Ольгович виступили против Ізяслава; отже ситуація його була не весела. Ярослав по тім став збиратись походом на Ізяслава, і його піддержав Мстислав Ізяславич з братами, задумуючи відібрати при тій нагодї Київ у Ізяслава. Але Ізяславу ще удало ся помирити ся з Ольговичами, і се вплинуло на Ярослава: він відложив похід. Та перспектива сього походу через те не зникла, й Ізяслав, покладаючи ся на вісти, що приходили до Івана з Галичини, — що його кликали туди й обіцяли стати по його сторонї против Ярослава, задумав випередити своїх ворогів і здобути для Івана Галичину: се було б, розумієть ся, йому дуже важно для приборкання Мстислава з компанїєю. Сьвятослав Ольгович одначе рішучо не радив йому влазити в сю справу, і вони нарештї пересварили ся на тім пунктї знову. Невважаючи на се Давидович не покинув свого пляну, хоч мав до помочи тільки Половцїв. Але його вороги були проворнїйші, й коли він збирав ся з походом на Галичину, вони вже йшли на Київ, і йому прийшло ся подумати замість походу про оборону.

Оборона пішла лихо. Мстислав встиг захопити відразу Білгород. Ізяслав Давидович обложив його в Білгородї, але чорноклобуцькі старшини що були з Ізяславом, увійшли в переговори з Мстиславом, пропонуючи свою поміч і виторгувавши собі в нього «по лїпшому городу» в державу, перейшли з своїми полками до Мстислава. Давидович після сього стратив надїю на усьпіх і утїк за Днїпро, а Мстислав з Ярославом галицьким увійшли в Київ, — се було при кінцї 1158 р.[436]. Мстислав заграбив майно Ізяславової дружини, й відіслав на Волинь, але Київа собі не взяв: він ще перед походом із своїми союзниками присягнув Ростиславу, що Київ передадуть йому, й тепер вони послали до нього.

Ростислав одначе не спішив ся. Він підозрівав, що Мстислав готує для нього ролю Вячеслава — номінального київського князя а реальну власть хоче зіставити собі. Воно й дуже можливо, що памятаючи перший, нездарний виступ Ростислава, Мстислав мав такі пляни. Але Ростислав на них не приставав. Він прислав таку деклярацію: «коли ви мене кличете щиро, я піду, але «на свою волю», з тим щоб ви мали мене за батька по щирости та були менї послушні». Як на перший приклад вказав, що він не признає митрополита Клима, поставленого за Ізяслава Мстиславича без порозуміння з патріархатом, і жадає відновлення давнійших відносин до патріарха. Сей факт сильно зачипав Мстислава, бо присланий з Царгорода, за часів Юрия, новий митрополит положив був клятву на Ізяслава, Мстиславового батька. Переговори йшли довго, і минуло кілька місяцїв, нїм відносини були полагоджені, і в справі митрополїї прийшло до компромісу. Аж на Великдень 1159 р. Ростислав прибув у Київ[437]. За свої працї й заслуги Мстислав, правдоподібно, тодї вже дістав ті волости, що бачимо у нього два роки пізнїйше — Білгород, Треполь і Торчеськ[438].

Завдяки тому, що Ізяслав Давидович пересварив ся з Сьвятославом Ольговичом, вийшов тїсний, хоч і не довгий союз між Сьвятославом і Ростиславом. Се дало Ростиславу певне й самостійне становище і супроти Ізяслава, і супроти Мстислава, що міг дїйсно мати теж свій плян, здобуваючи Київ стриєви. Крім того і Ярослав галицький помагав Ростиславу — з огляду на Ізяслава Давидовича, чи властиво — на Івана Берладника. Давидович не кидав своїх плянів на Київ, але зістав ся цїлком одиноким; його союзниками лишились тільки братаничі — дрібні князьки, сини Володимира Давидовича, ще меньше значні в полїтицї прихильники Івана Берладники, та Половцї — властиво одинока підпора. Його похід на Чернигів не мав успіху, і він міг тільки вести дрібну, партизанську війну з своїми противниками: Берладники пограбили важне для київської торговлї Олешє; Половцї під проводом Ізяслава пограбили Чернигівщину, потім Смоленську землю, де забрали більш десяти тисяч людей у неволю. Навіть його «синовця» Сьвятослава (сина Володимира Давидовича) Сьвятослав Ольгович примусив відступити від стрия.