Розділ «III. Упадок Київа»

Дїло в тім, що Всеволод Ольгович посвоячив ся був з в. кн. польським Володиславом II, видавши свою доньку Звениславу за його сина Болеслава Високого[337] і від того часу помагав Володиславу в його боротьбі з меньшими братами Болеславом (Кучерявим) і Мєшком (Старим) — посилав свої полки йому в поміч «на братью его меньшую»[338]; з свого боку Володислав помагав у походах Всеволода на Ізяслава і на Володимирка (в 1144 р.); коли його слїдом вигнано з Польщі (1146), його син перебував на дворі Всеволода, і лише смерть очевидно не дала Всеволоду часу уступити ся за своїм сватом. Противно, Мстиславичі були посвоячені з Болеславом Кучерявим, що держав доньку Всеволода Мстиславича Верхуславу; тому під час походу 1145 р. в Польщу Ізяслав вимовив ся хоробою «разболЂ ся», й не пішов[339]. Подібна комбінація вийшла, здаєть ся, і з другим походом на Володимирка: угорський король Гейза помагав Володимирку в його війнах із Всеволодом; тим часом десь 1145-6 р. оженив ся він із сестрою Ізяслава Евфрозиною; тому Всеволод навіть і не кликав Ізяслава у сей похід[340].

Покладаючи ся на свої дипльоматичні штуки, не дбаючи про приятелїв, Всеволод не дбав і про те, на що велику увагу звертав Мономах — симпатиї громади. Я говорю тут про Київ, коло котрого головно оберталась полїтика Всеволода. Ми знаємо, що він за житя Ярополка немилосердно нищив київські околицї, хоч заразом, здаєть ся, й зберав собі партію в Київщинї. Ставши київським князем, він обудив велике незадоволеннє здирством і неправдами своїх тивунів, навіть у прихильнім йому Вишгородї: «Ратша знищив нам Київ, а Тудор Вишгород», скаржилися по його смерти Кияне Сьвятославу Ольговичу[341]. Київська дружина мала причини бути незадоволеною перевагою чернигівських бояр і пізнїйше перейшла на сторону Ізяслава[342]. З митрополитом Михаілом тож вийшли якісь непорозуміння, так що він поїхав з Київа до Царгорода і, здаєть ся, не вернув ся[343]. Треба одначе сказати, що Всеволод був на зверх дуже побожний: він поставив славний в істориї нашої штуки монастир св. Кирила під Київом, церкву св. Юрия в Каневі; є пізнїйша звітка, що перед смертию він сам постриг ся, з іменем Кирила[344]. Його конфлїкт з митрополитом треба отже толкувати спеціальними причинами.

Ще на одну сторону треба вказати, що мала завсїди великий вплив на симпатії Киян — відносини Всеволода до Половцїв. Ми бачили, як за зле брали Всеволодовому батьку Олегу його союз із ними. Всеволод від початку своєї історичної дїяльности, то значить від війни з стриєм Ярославом, все уживав Половцїв, «наводив» їх на руські землї. За Ярополка двічи пустошив він з Половцями околицї Київа. При переходї Всеволода в Київ Половцї, попустошили були Посемє[345], і Всеволод ходив на них походом, але се не перемінило його відносин: він «наводив» їх і далї на своїх ворогів нпр. на Туровську волость, на Галичину. Се мусїло мати свій вплив, мусїло причиняти ти ся до непопулярности у Киян Всеволода і клясичної непопулярности «Ольговичів» взагалї.

---

Віча киян

---

Всеволод, вернувши ся з походу на Галичину, розхорував ся і виїхав з Київа під Вишгород; тут, на Днїпровім острові у нього, правдоподібно, був підміський двір, як то часто бувало у київських князїв. Чуючи свій кінець, він покликав до себе братів і визначнїйших Киян і поручив їм на своє місце князем брата Ігоря: «я хорий дуже, от вам мій брат Ігор, візьміть його», як переказує сю рекомандацію київська лїтопись. Київські нотаблї заявили згоду. Ігор поїхав з ними до Київа, скликав віче — «всїх Киян» на княжий двір під Угорським, і тут Ігоря оголошено князем та зложено присягу. Лїтопись додає, що Кияне в тім поступали нещиро, але се, правдоподібно, тільки ретроспективне і хибне поясненнє, і такої «лести» не можна припускати у них тодї[346]. Другого дня, вернувши ся до Вишгорода, Ігор прийняв присягу від Вишгородцїв осібно — може покдадаючи особливу вагу на сей прихильний пригород. Покінчивши з громадою, Всеволод хотїв забезпечити Ігоря й від претендентів і ще послав до Ізяслава і Давидовичів, пригадуючи їм присягу; ті відповіли, що тримають ся присяги. Всеволод сеї відповіди вже не почув — він вмер тимчасом, 1 серпня 1146 р.[347]

Поховавши Всеволода, Ігор тогож дня, поїхав у Київ — вокняжити ся, разом із Сьвятославом, що був його alter ego під час недовгого його князювання (Ігор був хорий на ноги, й потрібував помочи). Киян скликано на «Ярославів двір» — головний княжий двір, «на горі», і тут знову присягнули вони Ігореви без всяких інцидентів. Але слїдом сталось на Подолї вже неурядове віче, де почали люде пригадувати всякі прикрости за Всевододового пановання (княжий Ярославів двір очевидно не дуже надававсь для таких дебат) і постановили зажадати від нового князя ґарантії на далї. Покликали Сьвятослава Ольговича, перед ним почали скаржити ся на Всеволодових тивунїв, зажадали, аби на далї не було таких непорядків і здирств, аби судові кошти і кари були докладно управильнені і князї аби самі пильнували суду: «Ратша нам знищив Київ, а Тудор Вишгород, а ти княже Сьвятославе цїлуй нам Хрест за свого брата і за себе: коли нам буде яка кривда, то судїть нас ви самі». Сьвятослав прирік, що кривд більше не буде, а провинників-тивунів віддав він на волю громади. На тім він присягнув, і Кияне позсїдавши з коней, на котрих сю нараду з князем відбували, також присягли ще раз на вірність Ігорю[348]. Потім «лїпші» (визначнїйші) Кияне з Сьвятославом поїхали до Ігоря, і там повторено тіж обіцянки й обосторонню присягу: Ігор присяг Киянам на те, що обіцяв в його імени брат, і на тім сї переговори скінчили ся. Тоді нарід кинув ся грабувати того ненавистного тивуна Ратшу, за ним мечників — судових аґентів, так що Сьвятослав ледви утихомирив сей рух.

Ігор у Київі

Ся умова київської громади з князем (перша переказана нам лїтописею, і заразом остання, переказана хоч трохи докладнїйше)[349], не вважаючи на щиру, здаєть ся, волю обох сторін, не наладила відносин громади до Ігоря. Одна з верзій каже, що Ігор не додержав своїх обіцянок народу[350]. Се можливо. Але й незалежно від того стара антипатія до Ольговичів могла поволї брати гору над пасивністю, яку київська громада показувала в останнїх перемінах князїв, особливо тепер коли під рукою, в Переяславі був князь з улюбленої родини Мстислава. Певний вплив міг мати й сам Ізяслав Мстиславич, що, правдоподібно, від давна мав зносини з Киянами[351] і тепер не залишав своїх давнїх плянів на Київ: коли Ігор, сповіщаючи про смерть Всеволода, запитав його — чи він тримаєть ся зложеної присяги, Ізяслав затримав сього посла і не дав відповіди. Сяк чи так, за кілька день настрій більшости Киян став рішучо неприхильним до Ігоря: «Кияне знеохотили ся до Ігоря й послали до Ізяслава в Переяслав кажучи: іди, княже, до нас, хочемо тебе»[352]. Се могло мати місце десь не пізнїйше як на десятий день Ігоревого князювання.

Ізяслав, очевидно, з напруженою увагою слїдив за подїями і на сей заклик поспішив ся з військом на Київ. Він перейшов Днїпро під Зарубом і сюдою подав ся на Київ, правдоподібно — рахуючи на прихильність київської людности. Дїйсно, вже на березї Днїпра наспіли відпоручники Порося й «Чорних Клобуків» — турецьких кольонистів київської границї, заявляючи, що признають його князем: «ти наш князь, а Ольговичів не хочемо! іди скоро, а ми з тобою». Слїдом наспіли й їх полки. За ними наспіли гінцї з Білгорода й Василева, далї й від самих Киян, що признавали теж Ізяслава своїм князем та обіцяли де небудь прилучити ся до нього: «ти наш князь, не хочемо бути якимсь дїдичним володїннєм Ольговичів[353]; як побачмо твою корогву, то й ми зараз до тебе». Ізяслав перед ними і перед усїм військом мотивував своє поступованнє тим, що Всеволоду попустив як старшому шваґру, а з молодшими Ольговичами буде до загину бити ся за київський стіл: «або голову положу перед вами, або здобуду стіл дїда й батька свого».

Тим часом Ігор, помічаючи недобре, старав ся задержати по своїй сторонї бодай Давидовичів і дав їм волости, яких вони собі зажадали. Тепер, користаючи з обставин — взагалї граючи в сїй цїлій історії сильно нужденну ролю, — та пильнував прихилити до себе виднїйших київських бояр: покликав до себе Улїба й Івана Войтишича й сказав їм: «чим булисьте за мого брата, будете і в мене», а Улїбови сказав: ти держи тисячу (будь тисяцьким), як держав за мого брата». Але се було вже за пізно: бояре, розуміючи ситуацію, вже навязали зносини з Ізяславом і разом з иньшими Киянами накликали його, аби скорше приходив, поки не прийшли Давидовичі. Вони обіцяли, що з своїми полками полишать Ігоря, а заразом, як каже ворожий їм лїтописець, убезпечали своїми обіцянками Ігоря. 13 серпня Ізяслав приступив до Київа, скорше нїж до Ігоря наспіли Давидовичі. Ігор стрів його разом з полками брата Сьвятослава і другого Сьвятослава, сина Всеволода Ольговича. Київські полки в великім числї стали осторонь, і коли Ізяслав зблизив ся, перейшли до нього. Ігор одначе, не злякавши ся тим, пішов на Ізяслава з своєю дружиною, але місце було так нещасливо вибране, що його військо заплутало ся між болотами й від першого натиску Ізяслава всї розтїкли ся.

Ізяслав і Вячеслав

Ізяслав з великим тріумфом в'їхав у Київ. Ігоря знайшли чотири днї пізнїйше — він загруз в болотї, тїкаючи; його заковали й післали в Переяслав, де всадили в монастирський «поруб». Бояр і дружину Всеволода й Ігоря Кияне пограбили разом з Ізяславом, позабиравши всяке майно, навіть сховане в монастирях; взагалї бояр і дружини Ольговичів вони не жалували, Сьвятослав Ольгович встиг утїкти за Днїпро[354].

Сим розпочав ся найбільш бурхливий й найбільш докладно описаний в наших джерелах і тим інтересний період нашої давньої історії[355].

Вище я казав, що ми з усею певностію можемо припустити істнованнє за житя Всеволода умови Ізяслава з Вячеславом — взяти собі по смерти Всеводода київське князївство на спілку. Пізнїйше Вячеслав згадував, нїби Ізяслав, ідучи на Ігоря, «їдучи бити ся», заявляв, що Київ здобуває не для себе, а для Вячеслава[356], й Ізяслав каяв ся перед Вячеславом, що він, перемігши Ігоря, «не положив чести» на нїм[357]. В оповіданню лїтописи про похід Ігоря, де наводить ся й промова Ізяслава до війська, нїчого не згадуєть ся за Вячеслава, але Ізяслав, коли не публично, то міг иньшими способами дати знати Вячеславу чи його сторонникам, що він робить в інтересах Вячеслава; тим можна б пояснити, що Вячеслав, довідавши ся про побіду Ізяслава, «от радости, як каже Суздальська лїтопись, забув і за Ізяслава», зараз почав розпоряжати ся спадщиною по Всеволоду: забрав собі назад городи, взяті у нього Всеволодом, а на Волини, де сидїв Всеволодович Сьвятослав, посадив свого братанича — Володимира Андрієвича[358]. Але Ізяслав, здобувши Київ народнїм вибором і своїм оружієм, не мав уже охоти дїлитись ним із старим нездарою, добрим хиба до чарки[359]. Коли він довідав ся, що Вячеслав став розпоряджати ся волостями Всеволода, то так розсердив ся, що арештував головних дорадників Вячеслава, забрав у нього Турово-пинську волость і посадив там Ярослава, другого свого сина[360], а Вячеславу дав тільки Погорону. Але давши волю свому роздражненню і скинувши з своєї тріумфальної колїсницї нездару Вячеслава, Ізяслав зробив тим велику тактичну помилку, як прийшлось йому невдовзї переконати ся.

Політичне групованнє

Давидовичі перейшли на сторону Ізяслава — за цїну новгородської (сїверської) волости Сьвятослава: хотїли її собі дістати від Ізяслава. При тім же Ігор був евентуальним кандидатом на Чернигів, де сидїв тим часом Володимир Давидович і для них чистим інтересом було, аби Ізяслав як довше тримав його в «порубі». Всеволодового сина Сьвятослава Ізяслав теж хотів прихилити до себе, показував йому всяку ласку, як «свому сестричичу» й замість Волини дав йому волость на Побожу: «Бужськ і Межибож, всїх пять городів». Непримиреним зістав ся тільки Сьвятослав Ольгович, що конче хотїв увільнити брата з неволї. Та він найшов собі сильного й користного союзника — в Юрию Мономаховичу.

Ми бачили, яку дражливість до київського стола показав Юрий за житя Ярополка. Він рішучо не годивсь, аби стіл перейшов до Мстиславичів, бо після старого Вячеслава уважав себе кандидатом і мав надїю по нїм прийти на сей стіл; на сїм, очевидно, розбила ся проба союза Мономаховичів против узурпації Всеволода Ольговича. Потім Ізяслав Мстиславич, уложивши компроміс із Вячеславом (ще за житя Всеволода Ольговича), пробував порозумітись і з Юриєм. Се було по смерти Андрія, коли Юрий зіставсь одиноким противником компромісу Ізяслава з Вячеславом. Ізяслав тодї їздив навіть до нього, але до порозуміння знову не прийшло: очевидно, Юрий не згодивсь на Ізяславів компроміс і жадав повного виключення Мстиславичів від Київа супроти Мономаховичів[361]. Тепер, коли Ізяслав взяв київський стіл навіть без компромісу з Вячеславом, сам для себе, Юрий тим меньше міг погодитись із сим фактом. І от в сих обставинах звертаєть ся до нього Ольгович Сьвятослав, взиваючи, аби йшов на Київ, і обіцюючи йому всяку поміч, аби тільки визволив йому брата Ігоря[362]. Се було Юрию дуже на руку, і між ними станув найтїснїйший союз. Крім того Сьвятославу помагали цїлий час Половцї: він сам був оженений з Половчанкою, і його половецькі свояки — вуйки були його дїяльними союзниками[363]. З другого боку Юрий придбав собі дуже цїнного союзника в Володимирку галицькім, але вже пізнїйше, десь коло 1149 р.[364]. 1150 р. сї союзи запечатано шлюбами: Володимиркового сина Ярослава оженено з Юриівною Ольгою, а Сьвятославича Олега з другою Юриівною, незвістного імени[365].

Заграничні союзи

Супроти сеї коалїції Ізяслав опирав ся насамперед на саму Київщину, далї — на сили свої й своєї родини; в її руках були: Волинь, Переяславщина, Смоленськ, Туров-Пинськ з Минськом, якийсь час, часами Новгород. Дуже користним союзником був ще ворог Юрия рязанський князь Ростислав[366]. Нарештї Ізяслав опирав ся на свої заграничні звязки: на поміч угорського короля — свого зятя, на в. кн. польського Болеслава Кучерявого — свого свояка через жінку, нарештї — чеського короля Володислава П, посвояченого теж із ним: Ізяслав зве його сватом, а посвоячив ся з ним через свого молодшого брата Сьвятополка, що оженив ся з якоюсь моравською княжною[367]. 1148 р. той король Володислав, вертаючи ся з палестинського хрестоносного походу, був на Руси, і відси вертав до Чехії; при тій нагодї Ізяслав мусїв увійти в близші зносини з ним і потому слїдом вертаєть ся до нього по поміч. Але всї сї союзники були аж надто заняті своїми клопотами, аби могти енерґічно підпомагати Ізяслава. Тільки Ґейза, хоч як зайнятий боротьбою з Візантиєю, знаходив час помагати свому шуринови, дарма що від нього не міг мати собі помочи: тут окрім оглядів на претензії Бориса[368] могли впливати просто особисті впливи, тим більше, що шлюб Ґейзи з Евфрозиною був скріплений потім іще шлюбом меньшого брата Ізяславового Володимира з донькою Ґейзового вуя бана Уроша, опікуна і дуже впливового дорадника Ґейзи, першої особи по нїм в Угорщинї[369].

Сей союз Ізяслава з Ґейзою звязав боротьбу руських князїв за Київ з полїтичною ситуацією центральної Европи. Кінець 1140-х років і дальші наповнені боротьбою угорського короля Ґейзи з візантийським цїсарем Мануілом за сербські землї. При тім союзником Візантиї був нїмецький цїсар (а властиво король) Конрад і чеський король Володислав, тим часом як Угорщина була в союзї з иньшим ворогом Візантиї — Рожером сицилїйським, а через нього і з ґерманськими Вельфами, ворогами Конрада. Проти Угорщини Мануіл мав союзника в Володимирку галицькім, своїм свояку; є вказівки також на якісь близькі звязки Юрия з двором Мануіла[370]. По всякій правдоподобности, війни Мануіла з Ґейзою стояли в певних звязках з кампанїями на Руси, але джерела для історії сеї полїтики дуже бідні, й грецькі історики Кіннам і Никита Хонїят[371] дають тільки натяки на такі звязки, кажучи нпр., що йдучи в похід 1151 р. на Сербію, Мануіл користав з неприсутности Ґейзи, бо Ґейза був саме тодї в Галичинї, і тільки під час самого походу Мануіл довідав ся, що Ґейза, упоравши ся з Володимирком, іде на нього; сучасник Кіннам додає, що Мануіл при тім мав замір укарати Ґейзу за те, що він напав був на Мануілового союзника Володимирка[372]. То у всякім разї певно, що походи Мануіла були великою перешкодою замірам Ґейзи — помагати Ізяславу в його справах, і про се нераз згадує виразно наша лїтопись[373].

Так уложили ся сили обох партій. Скільки запамятала історія, старий Київ не був іще сьвідком такої скомплїкованої полїтичної системи, такої безконечної сїти союзів і контр-союзів. Всї майже князївства давньої Київської держави, хоч відокремлені вже, брали діяльну участь в сїй боротьбі за Київ — від Новгорода до Переяслава, від Суздаля до Галича; крім княжих союзів і рахунків входили в гру змагання громад-земель до певних своїх полїтичних цїлей — Київської до замкнення в осібну цїлість, Переяславської — до відокремлення від Київа й Чернигова, Туровської до відокремлення від Київа, і т. и. З поза системи земель давньої Київської держави відограють більше або меньше замітну ролю Польща, Угорщина, Чехія, Візантия, не кажучи вже про Половцїв.

Вертаємо ся до самої боротьби.

Діставши заклик від Сьвятослава, під осїнь 1146 р., Юрий зараз забрав ся до походу, але на разї його задержав рязанський князь, союзник Ізяслава, на його прошеннє ударивши на землї Юрия. Ізяслав з Давидовичами тим часом забрали чернигівські волости Сьвятослава й пограбили, понищили його двори й хутори, збіже й стада і всяке майно. Не можучи їм противустати, Сьвятослав мусїв тїкати у вятицькі лїси, а волости його Ізяслав передав Давидовичам. Але Юрий дуже скоро управив ся з Рязанею і зробивши діверзію з Сьвятославом на Новгород і Смоленськ, аби відвернути молодших Мстиславичів, заразом, на початку 1147 р. післав своє військо на Давидовичів. Сьвятослав разом, без одної битви вернув свої волости: посадники Давидовичів самі повтїкали перед Сьвятославом; Давидовичі настрашились і перейшли до Сьвятослава, а навіть, як казали на них — мали замір зловити Ізяслава або убити[374]. Се між иньшим привело до подїї, одинокої в цїлій київській історії: Кияне вбили Ігоря Ольговича.

Боротьба за Київ

Ігор, як я згадував, з початку був всаджений до монастирського поруба в Переяславі, потім випросив у Ізяслава, аби йому дозволив постригтись, бо він хорий і не надїєть ся жити. Ізяслав увільнив його, як каже прихильний йому лїтописець — навіть не обовязуючи його дїйсно постригти ся. Ігор, трохи відійшовши, дїйсно постриг ся в схиму в київськім монастири св. Федора, фундованім Мстиславом: може Ізяслав призначив йому сей монастир як свій фамілїйний, найбільше йому певний[375]. Тут Ігор перебував до осени 1147 р. Коли Сьвятослав став брати гору над Давидовичами, Ізяслав задумав плян загальної кампанїї: з півночи мали ударити на Юрия з Новгорода і Смоленська, а він з Давидовичами з полудня[376]; до участи в сїм походї Ізяслав візвав і київську громаду. Але Киянам ся сварка Мономаховичів між собою була дуже немила супроти претензій Ольговичів на Київ, хоч до Юрия не мали Кияне нїяких симпатій[377], і їх прихильність була вся по сторонї Ізяслава. Тож вони заявили Ізяславу, що на Ольговичів готові йти всї радо «и с дЂтми», а на Юрия — «Володимире племя» не підуть, й Ізяславу не радять тримати з Давидовичами, а лїпше помирити ся з Юриєм. Ізяслав, діставши сю відмову, закликав до походу тільки охочих, назбиралось їх богато, і він з ними пішов в поміч Давидовичам. Але на дорозї Ізяславу донесли про переміну: Давидовичі уже сприсягли ся з Сьвятославом і на нього змовили ся — зловити або вбити його. Ізяслав зараз перемінив свій плян — постановив перенести всї сили на полудень проти нової коалїції, та покликав до себе брата Ростислава, поручивши йому разом з тим урядити діверзію на Юрия від Новгорода, Смоленська й Рязани, аби здержати його від участи в полудневій кампанїї. При тім він захотів використати недавню заяву Киян про готовність іти на Ольговичів навіть «із дїтьми» — послав сповістити їх про «лесть чернигівських князїв» і завізвати до походу на «Ольговичів» всїх «от мала и до велика».