Розділ «VIII. Степи»

Історія України-Руси. Том II. XI–XIII вік

Ми оглянули українсько-руську кольонїзацію XI–XIII в., що сидїла в збитій масї, орґанїзована в князївства, під князївсько-дружинним режімом. Але ними не кінчило ся українське житє — воно держало ся і за лїнїєю сих земель, та вибігало більш або меньш інтензивними потоками, розтїкаючи ся в полудневім, степовім поясї.

Ми бачили, що границї Переяславського князївства в лїпші часи досягали порічя Ворскли і Удів, Київщини — вододїлу Роси й Виси або Тясмина, Галичина держала в близшій залежности від себе поріче середнього Днїстра. Тут властиво кінчила ся Руська держава XI–XIII в., за тим починав ся степ, «поле», що жило вже в зовсїм відмінних обставинах, зовсїм поза впливом руського державного житя, або тільки в слабшій залежности від нього.

В попереднїм, ми сконстатували істнованнє в давнїйші часи (в VI–IX вв.) руської кольонїзації на всїм просторі чорноморських степів від Дунаю до Меотоди[1437]. Потім бачили, як з кінцем IX в. розпросторила ся в сих степах Печенїзька орда (Пацінаки грецьких, Баджнаки арабських джерел), що витиснула і далї витискала з них руську кольонїзацію, головно на північ, а далї — в 2-ій половинї X в. почала нищити руську кольонїзацію й на півночи, на степовім пограничу[1438]. Результатом півторавікового господарства Печенїгів у наших степах було сильне ослабленнє не тільки славянської кольонїзації Чорноморя, але навіть пограничних областей Роси й Сули, що на початку XI в. уважались по просту страченими. За сею печенїзькою руїною, по недовгій перерві, прийшла половецька руїна, в другій половинї XI в., і по нїй ми бачимо в степах тільки слабкі останки колись сильної словянської кольонїзації, а хоч погранична кольонїзація руських князївств у XII–XIII в. часами зміцняєть ся й значно поступає, вона далеко не могла опанувати всеї страченої території, що в значній части зіставала ся все признаним царством турецьких орд. Ми тепер оглянемо ті відомости, які маємо про словянську кольонїзацію степів, а потім — про турецькі орди, що жили тут в XI–XIII в.

Відомости наші в обох справах незвичайно бідні. Тим, що виходило за границї житя руських князївств наші джерела не займають ся спеціально і тільки принагідно і рідко дають звістки про те, що дїяло ся на полудень від тої граничної лїнїї, яку я вище зазначив. Чужі джерела не богато що додають до них, а з археольоґічного погляду ся територія належить до найбільше занедбаних[1439].


Тмуторокань


Ми почнемо від крайньої східньої стації руської кольонїзації і державної системи — Тмутороканя. З попереднього ми знаємо, що середновічний Тмуторокань з'явив ся на місцї античної Фанаґорії, на устю Кубани, на багнистім Таманськім півострові, покраянім дельтою ріки й витвореними нею лиманами; місцем її уважають околицї ст. Сїнної, в розї теп. Таманської затоки[1440]. Чи осада ся істнувала без перерви і тільки змінила імя, чи пізнїйший Тмуторокань осаджено на ново на місцї старої Фанаґорії, сього не знаємо, бо в історії її є дуже темний час, IV–VII в., коли нїчого про неї не знаємо. З своїм новим іменем (Tυματαρχα, Tαματαρχα, Mατραχα, руське Тъмуторокань, Тьмуторокань, Тьмуторакань, західнє Matrica, Matrega, Matreca) осада ся виступає від хозарських часів; найдавнїйша згадка з сим іменем, яку знаємо, — в катальоґу епархій, як думають — VIII в. Правда, пробовано звязати з сим іменем назву Ґотів-Тетракситів, що звістні в сусїдстві її вже в VI в., але се тільки досить далека подібність імен. Початок сього нового імени Тмутороканя не звістний, не знати навіть — якою мовою він названий; очевидно тільки, що се анї грецьке анї словянське імя[1441].

Переміни й пригоди, які переживала ся околиця, лежучи на широкім сьвітовім шляху, відбили ся на дуже ріжнороднім, мозаіковім складї її людности. В античні часи ми бачимо тут грецьку кольонїю, окружену ріжними варварськими народами — Оїнди, Торети, Керкети, Дандарії і т. и. Ся варварська людність, котрої етноґрафічна приналежність все ще нам неясна, мусїла лишити ся і пізнїйше, бодай в части. Істнувала далї і грецька кольонїя, чи безпосереднї потомки тих старих Фанаґорійцїв, чи нової дати, се не ясно. Хвилї великого руху народу полишили тут нові етнїчні елєменти: Ґоти т. зв. Тетраксіти осїли ся на самім Таманськім півострові, зайшовши сюди, як каже Прокопій, з Криму; про сих то «ґотських дївчат», правдоподібно, говорить Слово о полку Ігоревім, що вони славлять половецькі походи «на березї синього моря, дзвонячи руським золотом, що привезли їм їх половецькі коханки»[1442]. Друга подібна кольонїя — се «Чорні Болгари», що сидїли десь на сходї від Тмутороканя[1443]. На нижнїй Кубани сидїли Черкеси, в наших лїтописях звані Касогами — осетинське імя, котрим Осетини досї звуть східнїх Черкесів (Кабардинцїв). Осетини — Яси наших лїтописей, тодї (в X–XIII в., судячи по деяким натякам наших лїтописей, могли на степах досягати Азовського моря й Дону[1444]. Тут же заховали ся останки Хозарів після останнього знищення Хозарської держави за Сьвятослава[1445].

Такий ріжнородний склад людности в околицї мусїв відбивати ся й на самім Тмутороканї, а окрім того важне торговельне значіннє сеї осади мусїло притягати людей і з подальших країв. Іще Страбон запримітив, що Фанаґорія була торговищем для товарів, що привозили ся з Меотиди і дальших варварських земель[1446]. Значіннє Тмутороканя в торговельній комунїкації в середині XIII в. характеризує Рюйсброк так: «великі кораблї не плавають Азовським морем; купцї прибуваючи з Константинополя пристають в Матрицї та висилають відси свої барки аж до устя Дону»[1447]. І тодї, в XIII в., як і за часи Страбона, головним предметом азовської торговлї була риба, але поруч з тим вела ся і важна перевозова торговля через Тмуторокань. Едрізї, арабський ґеоґраф середини XII в. пише про нього: «Матраха — місто дуже старе, імя його осадчого невідоме; його окружають ниви і винні городи. Місто се дуже людне й богате; в нїм є базари й торги з цїлого сусїднього краю, а також і з далеких країв»[1448]. Увага, яку він взагалї звертав на Тмугорокань в своїх дорожниках, показує, що місто дїйсно мало важне торговельне значіннє, і се потверджують умови Візантиї з Ґенуєю з 1169-70 р. (про них низше).

Руська колонізація в Тмутороканській околиці

Між залюдненнєм Тмутороканської околицї я навмисно покинув Русь, аби осібно поставити питаннє про руську кольонїзацію — чи була вона в сїй околицї, чи Тмуторокань тільки полїтично належав до Руси та що найвище був обсаджений руською залогою. Для сього інтересного питання бракує нам безпосереднїх звісток у джерелах, але посереднї вказівки промовляють за тим, що тут мусїла бути значнїйша руська кольонїзація, не тільки якась купецька кольонїя в містї. Я не буду надавати особливого значіння т. зв. Тмутороканському камню: руській написи кн. Глїба Сьвятославича 1068 р. — бо можна б сказати, що коли грецькі наємники могли записати свої імена в глубокім Єгиптї, то могли зробити се й руські вояки в чужім містї; хоч що правда, Тмутороканська напись має инакший характер, могла мати деяке практичне значіннє, тому й доказова її сила більша, особливо разом з иньшими доказами[1449]. Иньший факт, з більшою доказовою силою — се істнованнє філїяльного монастиря київського Печерського монастиря в Тмутороканю в XI в. Печерський чернець Никон за часів кн. Ізяслава вийшов «въ островъ Тьмутороканьскый» і оселив ся коло міста, поставив церкву й зібрав чернцїв, «и бысть монастырь славьнъ», що істнував в останнїй чверти XI в. і належав до київського Печерського — «прикладъ имый въ Печерьскый манастырь»[1450]. Сї подробицї — що руському монаху протягом кількох років удало ся засновати в Тмутороканю славний монастир, і що він залежав від київського монастиря, я думаю, показують, що братия монастиря складала ся такий з Русинів, очевидно — місцевих.

Але головними доказами я уважав би перше — істнованнє значної руської кольонїзації на противнім березї Меотиди (про що ми знаємо від Рюйсброка), друге — факт, що сю Тмутороканську волость так довго й уперто задержували руські князї в своїх руках, після того як турецький потік залив степи. Щоб держатись тут, не тілько супроти турецьких орд, але й супроти ворожих змагань Візантиї, серед ріжних чужеплеменних і часто ворожих народів, вони мусїли мати тут якийсь ґрунт, і таким ґрунтом могла бути тільки руська кольонїзація в сих околицях. Сю кольонїзацію в її початках ми мусимо покласти на часи загального розпросторення руських племен на полудень, в V–VI в.

Під власть руських князїв Тмуторокань перейшов, мабуть безпосередно з рук Хозарів, підчас упадку Хозарської держави. В своїм місцї я вказав, що вже на початках X в. Русь мусїла держати в своїх руках Азовське море, а з тим правдоподібно, що й Тмуторокань залежав тодї від Київа, а й по другий бік керченської протоки мусїли бути землї в руськім володїнню — на се маємо досить виразний натяк в умові Ігоря[1451]. Зруйнованнє Сьвятославом Хозарської держави мало забезпечити руське панованнє на Азовськім морю, а походи його на Ясів і Касогів, очевидно, мали спеціальну мету — зміцнити Тмутороканську волость і розширити її полїтичний вплив у землях між Доном і Кубаню. Ми можемо припустити, що й хозарська людність на Подолю була приведена тодї в залежність від Тмутороканя.

Руська полїтика в Криму

Розширеннє руської зверхности по другий бік Керченської протоки було задержане нещасливою війною Ігоря з Візантиєю й умовою 945 р., де Русь вирікала ся всяких аспірацій на Корсунську область. З завойовань, зроблених за Володимира, коли взято й самий Корсунь, теж зрезиґновано в інтересах союза з Візантиєю. Але на кавказькім березї протоки Русь тримала ся міцно. Коли границї Руської держави почали взагалї відступати під печенїзьким натиском, і при кінцї X в., за Володимира, навіть пограничні землї на Поднїпровю пускали ся на божу ласку, — в Тмутороканю Русь тримала ся далї, і навіть волость ся уважала ся дуже важною, бо посажено тут одного з старших синів Володимира — Мстислава. Мстислав провадив далї боротьбу з Касогами і Ясами, і то успішно. Заведене в лїтопись з якоїсь піснї оповіданнє каже, що Мстислав, перемігши касозького князя Редедю — забивши його в поєдинку, «наложив дань на Касогів», а на памятку своєї побіди поставив церкву Богородицї в Тмутороканю[1452]. Пізнїйший спільний похід на Ясів Мстислава і Ярослава мав на метї очевидно також інтереси Тмутороканської волости[1453].

Сї звістки належать до перших десятилїть XI в. Потім ми маємо знову звістку з 1060-х рр., коли в Тмутороканю сидїв Ростислав Володимирович, і лїтопись каже, що він брав дань з Касогів й иньших земель, та що його сила й полїтичні впливи настрашили Греків. Корсунський намістник (катепан) отруїв його на пиру, аби позбути ся небезпечного сусїдства, але се викликало повстаннє проти нього в самім Корсунї: Корсуняне побили каміннєм сього катепана[1454].

З усїх сих звісток бачимо, що в XI в., за Мстислава і пізнїйше Тмутороканська волость тримала ся міцно й тримала в залежности від себе сусїднї кавказькі племена, а ся історія з корсунським катепаном наводить на гадку, що Роман мабуть пробував розширити свою волость і в Кримі, як се було в X в.; корсунське повстаннє, коли дїйсно стояло в звязку з смертию Романа, показувало б, що він встиг придбати собі прихильників і в самій столицї Криму — Корсунї. З сими кримсько-тмутороканськими відносинами звязуєть ся руська печатка, знайдена в Енї-кале, недалеко Керчі: вона має напись «от Ратибора», і досить правдоподібно толькуєть ся, що се Ратибор, тмутороканський намістник кн. Всеволода Ярославича[1455].

Тмуторокань в XI в.

В другій половинї XI в. Тмуторокань став звичайним пристановищем для князїв ізгоїв. Сама волость належала до Чернигівської волости, але її віддаленнє, відрізана від решти руських земель позиція не давали можливости чернигівським князям держати її під своєю контролею, й князї ізгої легко вибивали звідси чернигівських підручників і намістників та осїдали ся тут самі. Не можучи вибити їх з Тмутороканя оружною силою, чернигівські князї мусїли брати ся на иньші способи: Всеволод нпр. в 1079 р. підняв на Олега тмутороканських Хозарів, і вони його вхопили й видали Грекам[1456]; очевидно, тих Хозар було богато в тмутороканській околицї.

Трудно сказати, чи се господарованнє в Тмутороканю ізгоїв, що тривало з перервами яких тридцять лїт (1064–1094) було для Тмутороканської волости користне чи шкідне. З одного боку сї всї ізгої пильнували иньших справ і більше думали про боротьбу з узурпаторами своїх отчин нїж про оборону Тмутороканя від його ворогів, але з другого боку — між ними були люде дуже талановиті; здібні вояки, що дуже були на місцї на сїй загроженій позиції, сїй українській Сїчи XI в., а ватаги прихильників, що збирали ся наоколо них з їх ріжних отчин, могли тільки скріпляти (хоч би й хвилево) словянські елєменти Тмутороканя.

З закінченнєм ізгойської справи кінчить ся така сїчова роля Тмутороканя, бодай на якийсь час. Заразом Тмуторокань зникає взагалї з обрію руської полїтики. Від половецької бурі 1090-х рр. XI в. почавши не чуємо в наших джерелах про нього нїчого, аж в останнїх десятилїтях XII в. чуємо про нього знову, але як про волость уже страчену Русию. Одначе страчена вона, по всякій правдоподібности, тільки десь в другій пол. XII в., не скорше.

Можна здогадувати ся, що при кінцї 60-х рр. XII в. Тмуторокань стояв у сфері полїтичного впливу Візантиї. Укладаючи 1169 р. умову з Ґенуезцями та даючи їм право приставати у всїх пристанях Візантийської держави, Візантийське правительство виключило з того тільки «Росію» і Тмуторокань[1457]. Правда, можна б думати, що тут іде мова тільки про сферу торговельних впливів (як тепер европейські держави роздїлюють на чужих землях території «своїх інтересів»). Особливо стає таке толкованнє можливим з огляду на ту «Росію» — чи розуміти тут Руський порт коло устя Дона, чи взагалї руські землї. Але як би не було з нею, Тмуторокань таки, правдоподібнїйше, стояв тодї в залежности від Візантиї. Певний натяк на се можна найти і в Слові о полку Ігоревім, де Тмуторокань, в оповіданню про подїї 1185 р. виступає поруч грецьких міст Корсуня і Сурожа[1458], Що Тмуторокань тодї не належав до Руси, се виразно каже те саме Слово[1459]. Памятаючи, як Візантия все пильним оком дивила ся на сю руську волость, та що сї часи були періодом найбільшої сили Візантийської держави, буде найбільше правдоподібно прийняти, що Візантия загорнула тодї Тмуторокань під свою зверхність.

Але незадовго перед тим Едрізі, що писав у серединї XII в. (1154), каже про Тмуторокань, що в нїй сидять «князї, відомі з своєї сили, відваги й воєвничости, що зробила їх дуже страшними для сусїдів»[1460]. Отже тодї Тмуторокань до Візантиї в усякім разї не належав. Що то були за князї, Едрізі близше не пояснює, але найбільше правдоподібним таки буде, що були се далї руські князї, хоч про них і не згадують наші лїтописи — якісь minores gentes, або таки й ізгої XII в.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том II. XI–XIII вік» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VIII. Степи“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи