Але на Всеволода Чермного підняв ся Всеволод суздальський. Він, розумієть ся, зовсїм не бажав такого незвичайного зросту сили Ольговичів, анї мав охоти зіставити їм Переяслав, що протягом півстолїтя належав до його родини. Поводом він узяв, що Ольговичі в останнїй похід своїми Половцями тяжко попустошили Київщину. Він пожалував за нею, як каже Суздальська лїтолись, і сказав: «хиба Руська земля самим їм отчина, хиба не отчина нам?»[550]
Боротьба за Київ
Заявивши таку поважну причину, Всеволод суздальський постановив іти на Чернигів. Похід розпочато в серпнї 1207 р.; окрім суздальських військ в нїм мали взяти участь новгородські (там сидїв старший син Всеволода) й рязанські; але похід перебила нагла справа: Всеволоду донесено, що рязанські князї потайки тягнуть за Ольговичами, і він, залишивши Ольговичів, звернув ся на тих рязанських князїв. Та з сього походу, що відвернув увагу Чермного, встиг скористати Рюрик: він наглим нападом відібрав собі Київ[551]. Заносило ся знову на повтореннє тієїж історії від початку. Ольговичі знову пішли на Рюрика[552], але не здолали його вигнати з Київа й вернулись нї з чим[553]. Та ся історія, що дуже близько повторяла боротьбу з тимже Рюриком Сьвятослава Всеволодича, батька Чермного, очевидно о стільки доїла обом сторонам, що вони постановили закінчити її компромісом, як колись Сьвятослав з Рюриком.
Ольговичі уложили з Рюриком таку умову: він згодив ся відступити Всеволоду Київ, а собі натомість взяти Чернигів; київські волости зістали ся при Рюрику і його свояках. Після того Ольговичі помирили ся і з Всеволодом суздальським; в сїй справі вони посилали до нього митрополита Матвія[554]. Суздальська лїтопись описує се дуже делїкатно: Ольговичі прислали митрополита «с мольбою, прося мира и во всемъ покоряюща ся». Але се знову тільки суздальський стиль. Всеволод тодї мав клопоти з Новгородом: там арештували його сина й на силу пустили, а на столї засїв Мстислав Мстиславич. Ольговичі-ж стояли міцно, тай ще помирились з Рюриком і зовсїм не потрібували запобігати ласки Всеволода. В дїйсности Ольговичі, мабуть, жадали від Всеволода згоди: на київський компроміс, і за те вернули йому Переяслав[555]. Новий союз зміцнено шлюбом — на другий рік оженив ся Юрий Всеволодович, наслїдник володимирського стола, з донькою Всеволода Чермного[556].
По тих переговорах компроміс переведено в житє: Всеволод перейшов до Київа, Рюрик до Чернигова, в 1210 роцї. Ольгович в Київі і Мономахович в Чернигові! Се була відповідь на поставлений пятнадпять лїт перед тим постулят: аби Ольговичі вирікли ся Київа, і аби Днїпро був границею династий!
Компроміс 1210 р. Зміни в політичній ситуації
Компроміс 1210 р. не уставив таких трівких відносин на довший час, як компроміс 1181 р. Ріжні переміни в полїтичній ситуації розбили його дуже скоро; головно, що участники його були вже на дожитю, й один по другім посходили досить скоро з сьвіта.
1212 р. умер суздальський Всеволод. З ним знову перервав ся полїтичний вплив суздальських князїв на Українї, сей раз можна сказати — на завсїди, бо нїм володимирські князї прийшли до сили, полїтична ситуація на Українї радикально змінилась. Як по смерти Андрія так і по смерти Всеволода на верх вийшла боротьба старих і нових елєментів, Ростова й Суздаля з Володимиром, що й виявилась у війнї синів Всеволода — Константина кн. ростовського й Юрия кн. володимирського. Але й без того самий подїл Ростово-суздальської землї між трома княжими лїнїями ослабив сю династию і витворив тут свою домашню полїтику, поза котрою її князї не мали часу пильнувати українських справ.
Коло того самого часу пішов зі сьвіта Рюрик: вмер у Чернигові, не діждавши ся можливости вернутись у Київ[557]. По нїм найстаршим в династиї Ростислава став смоленський князь Мстислав Романович. Які переміни в волостях і взагалї в полїтичній системі стали ся з смертию Рюрика, джерела наші не кажуть, та вони й не конче важні, бо зараз пішли нові переміни. У всякім разї знаємо, що Чернигів Всеволод Чермний передав брату Глїбу. Се, розумієть ся, була кривда Ростиславичам — і не одинока.
Ольговичі перед тим потерпіли тяжку страту, що сильно підірвала їх впливи. Ігоревичі галицькі своїми пробами репресій над боярством викликали боярську революцію, що покликала в поміч Угрів і закінчила ся тим, що взятих в неволю князїв Ігоревичів на бажаннє боярства повішено — факт нечуваний в історії Руської держави[558]. З сього поводу Всеволод Чермний причепив ся до Ростиславичів, — винуватив їх у сїй смерти Ігоревичів. «Ви повісили моїх двох братів в Галичу як злодїїв і положили сьте сором на всїх, тому нема вам части в Руській землї», як стилїзує Новгородська лїтопись його докір. Скільки тут було в тім жалю щирости, не знати. Ми, правда, маємо звістку про участь в галицьких замішаннях одного з сеї родини — Ростислава Рюриковича: що бояре посадили його були на стіл, вигнавши Романа Ігоревича, але галицька лїтопись нїчого не каже про участь його чи иньших Ростиславичів в останнїй революції, що закінчила ся такою траґічною смертию Ігоревичів, і ми не знаємо, чи Всеволод дїйсно мстив ся чи тільки чіпав ся й шукав причини[559]. Так, чи инакше, він виповів на сїй підставі війну Ростиславичам і повиганяв їх з Київщини. Правдоподібно, се вже стало ся по смерти Рюрика — головного участника компромісу 1210 р.
Війна 1212 р.
Але Ростиславичі не помирили ся з відібраннєм Київщини. Вся фамілія їх рушила ся відберати свої традиційні «руські» волости, які вона мала протягом півстолїтя. На поклик вигнаних внуків Ростислава[560] рушив ся смоленський Мстислав Романович з Смолянами, рушив ся славний вояка й лицар Мстислав Мстиславич «Удатний», новгородський князь, з Новгородцями, що заявили свому незвичайно улюбленому князю готовість іти за ним всюди[561]. Підняли ся ріжні поменьші князї й двигнули спільними силами. Попустошивши по дорозї чернигівські волости, попростували вони на Київ. Прилучив ся до них тут і князь луцький Інгвар Ярославич, що надїяв ся, мабуть, при тій нагодї дістати ся знову на київський стіл, на котрім вже сидїв з руки Романа (пригадаймо, що й його батько подібним способом був виторгував собі Київ)[562].
Сполучені війська обложили Вишгород, де засїли молодші Ольговичі. По кількох битвах Вишгород відчинив Ростиславичам свої ворота. Тодї Всеволод з Київа кинув ся тїкати до Чернигова. Київ, розумієть ся, піддав ся Ростиславичам. Вони пішли під Чернигів. Всеволод тодї саме вмер; в Чернигові сидїв його брат Глїб. Простоявши під Черниговом кільканадцять день, Ростиславичі прийшли до порозуміння з Ольговичами й вернулись у Київ; змісту їх угоди з Ольговичами лїтописи не згадують, але очевидно, Ольговичі вирікли ся Київа. Се було зовсїм природно, коли головного претендента на Київ — Всеволода не стало. В Київі Ростиславичі дїйсно посадили Інгвара; самі розсїли ся по київських волостях: так наприклад Мстислав Романович дістав Вишгород[563], Мстислав Мстиславич Торчеськ. Але слїдом князї умовили ся инакше: Інгвар зрік ся Київа (може дістав натомість яку київську волость), і в Київі сїв найстарший з Ростиславичів — Мстислав Романович, а його місце в Смоленську зайняв Володимир Рюрикович. Ольговичі, здаєть ся, чи не дістали по тім собі Переяслава на потїху[564].
Ситуація по війні 1212 р.
Уставлені сею кампанїєю відносини продержали ся досить довго, властиво аж до 30-х pp. Українська полїтика головно обертала ся коло галицьких справ. Київ, судячи по всьому, грав у нїй досить невизначну ролю і перейшов вповнї під протекцію галицького князя, коли по безконечних «коромолах» на галицькім столї засїдає вже дорослий і сьвідомий себе Данило. Взагалї, звісток про Київ усе меньше знаходимо в лїтописях які маємо — галицькій, суздальській, новгородській, занятих передовсїм своїми домашнїми справами: уже сей факт сам показує, що Київ тодї не грав нїякої визначної ролї, що давала-б себе знати в ширших полїтичних кругах, в 30-х же роках, як я се вже сказав, виразно бачимо його в сфері полїтичних впливів Галича.
Мстислав Романович просидїв у Київі до катастрофи на Калцї[565]. Нїщо не вказує, щоб він грав якусь визначну ролю. Споміж Ростиславичів найбільше визначав ся й давав про себе говорити Мстислав Мстиславич — визначний вояк, але слабий полїтик. В Новгородї, де йому докучила суздальська партія, було йому не солодко, тож він більше дбає про свої «орудия в Руси», як про Новгород, і заходить ся здобути собі Галичину. В заходах коло Галича помагають йому Ростиславичі. Ольговичі залишили на разї свої давнї пляни: взагалї ся ґенерація їх, на чолї котрої стояв Глїб, потім його брат Мстислав Сьвятославич, сидїла тихо, і зрікши ся своїх давнїйших плянів на Галичину, навіть виступає союзниками і помічниками Мстислава в галицьких справах, що становлять головний зміст української полїтики за цїле десятолїтє від кампанїї 1212 р. Ми коротко згадаємо про них, о скільки вони впливали на загальну тодїшню полїтику, полишаючи иньше до спеціальної історії Галичини.
Галицькі справи
Тодїшня галицька полїтика обертаєть ся коло того, що боярські партиї галицькі всїми способами силкували ся позбути ся своїх «отчичів» — Романовичів, то опираючи ся на Угорщину, то виставляючи ріжних князїв з руських династий. По упадку Ігоревичів Галичина прийшла під угорську опіку, а іменем її і ріжних правительств, що з угорської руки ставали на чолї Галичини, правили місцеві боярські потентати. Оден з них, Володислав Кормильчич навіть був вокняжив ся в Галичу, викликавши тим загальну соблазнь в князївсько-дружинних сферах, і його скоро заступив на галицькім столї угорський королевич Кольоман[566].
Вічні переміни на галицькім столї, війни й ворохобнї спокусили Мстислава. З початку, ще перед упадком Володислава він уложив собі плян дістати Галичину за порозуміннєм з угорським королем, з його руки[567], і з тим поїхав на початку 1215 р. на Україну, покинувши Новгород, але в дорозї довідав ся, що угорський король посадив в Галичу свого сина. Надїя на порозуміннє з угорським королем була страчена; може бути Мстислав пробував иньших способів — принаймнї бачимо, що він майже цїлий рік пробув на Українї, й тільки «печаль і вопль Новгородцїв», котрих почав мучити голодом Ярослав, син суздальського Всеволода, покликаний на місце Мстислава, — змусив Мстислава вернути ся в Новгород. Він відборонив Новгород, погромивши Ярослава з братом в голосній битві на р. Липицї, але вікувати в Новгородї таки не мав охоти і знову звернув ся до Галичини. На сей раз його звабив заклик, що прийшов від князя краківського Лєшка Білого, що брав також дїяльну участь в галицьких справах разом з угорським королем, але вкінцї образив ся на його розпорядження в Галичу і шукаючи, кого б напустити на Угрів, спинив ся на прославленім тою суздальською кампанїєю Мстиславі[568].
Сї запросини обіцяли Мстиславу польську поміч в галицькій справі, але самої її було не досить. Мстислав подав ся знову на Україну — заручити ся помочию свояків і иньшими силами для боротьби з Уграми. Вигляди показували ся о стільки добрі, що Мстислав рішив ся попрощати ся з Новгородом і пустити ся на здобуваннє Галичини. Вернувши ся в Новгород і попорядкувавши тут свої справи та збогативши свій скарб реквізиціями майна ріжних богатих бояр з противної партії, десь весною 1218 р. попрощав ся з Новгородцями: «кланяю ся сьвятій Софії і гробу мого батька і вам! хочу пошукати Галича, а вас не забуду! дай Боже минї лягти коло мого батька у св. Софії!» Новгородцї просили його лишити ся, та він не згодив ся; за те Новгород, правдоподібно — не без його впливу, взяв собі на його місце князя з родини Романовича Мстислава[569].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том II. XI–XIII вік» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „III. Упадок Київа“ на сторінці 14. Приємного читання.
TextBook