Розділ «ІI. Розклад Руської держави в XI–XII в.»

Ярославів заповіт

По смерти Ярослава землї Київської держави (порахувавши сюди і Полоцьк) зістали ся подїлені на сїм паїв. Три більші і майже рівнорядні з собою, тільки не компактні володїння — трох старших Ярославичів: Київ з Туровим і Новгород із Псковом — Ізяслава; Чернигів з Муромом і Тмуторокань — Сьвятослава; Переяслав і Ростов з Білоозером — Всеволода. Чотири меньші: двох молодших Ярославичів — Волинь і Смоленськ; Ростислава — правдоп. Галичина і Всеславів — Полоцьк. З того пять володарів були рідні брати, иньші два — їх близькі свояки. Окрім того могли подекуди заховати ся тубильні князї з поза династії Володимира, як се знаємо на певно про Вятичів, що там такі були.

Лїтопись кладе в уста Ярослава на смертельнім ложі таку інструкцію синам: старший син Ізяслав має заступити місце батька в полїтичній системі Руської держави; иньші Ярославичі мають слухати його як би батька, а він з свого боку має пильнувати справедливости в відносинах князїв: «аще кто хощеть обидити своего брата, но ты (Ізяслав) помогай єго обидять», брати мають жити «в любови», задовольнитись своєю пайкою: «не приступати предЂла братня, ни сгонити», і батько для лїпшого переконання пригадує їм, що вони ж прецїнь брати від одного батька і одної матери (не як Володимировичі). Се поученнє дуже відповідає полїтичним ідеалам сучасної суспільности, отже могло бути вложене в уста Ярослава кождим сучасним книжником; але з другого боку не можна в нїм вказати нїчого, щоб противилось становищу чи бажанням Ярослава. І Ярослав і сучасна суспільність однаково не могли вказати князям до уставлення згідних відносин иньшого мотиву окрім родинних звязків, після того як династичний звязок положено в основу державної системи. Державна ідея була занадто слаба, і коли в тій самій науцї Ярослава знаходимо ми згадку про потребу згоди між князями з огляду на долю держави, то й тут вихідною точкою служать особисті інтереси самих князїв: «коли ви будете жити в любови, Бог буде в вас і дасть вам побіду над ворогами, і житимете в згодї; а як будете жити ненавистно, в суперечках, то й самі загинете, і затратите землю ваших батьків і дїдів, що вони здобули великою працею»[97].

Живійша солїдарність інтересів князїв кінчила ся тамже, де кінчали ся родинні звязки. Тому наука й відкликуєгь ся до сих родинних звязків. Але вони не вічні. Вже Ярославове поученнє говорить тільки про братів і поминає дальшого свояка — полоцького князя, поминає братанича Володимира. Але щож буде, коли взагалї місто «синів одного батька і матери» заступлять брати стриєчні, далї брати в других і третїх? Полїтична наука Ярослава чи лїтописця мовчить про се, вона безрадна. Правда, житє висуне нові мотиви: ідею княжого рода, династії; на місце «братів від одного батька і матери» виступлять «внуки одного дїда»; вирине ідея «отчини» цїлого княжого рода, на котру він має виключне право і в своїх інтересах мусить пильнувати його цїлости. Але сї звязки будуть ще слабші, розумієть ся, нїж братство від одного батька і матери руських князїв.

Та поки ще «отчина», здобута «великим трудом дїдів і батьків», стане спільною, ідеальною власністю цїлого роду, вона довго ще буде предметом змагань поодиноких князїв до «єдиновластства», до сполучення її цїлої в одних руках. На очах історії, за сьвіжої памяти династії, двічи вже мало се місце, що роздїлені землї Київської держави злучали ся в руках одного князя. Сей прецедент надавав охоту все до нових проб, і вони робили ся, й осягали певні результати, тільки все з довшими перервами і все в меньш повній формі здїйсняли ся сї проби єдиновластства. Володимир зібрав землї Київської держави протягом семи лїт від смерти свого батька і володїв ними протягом тридцяти пяти лїт. У Ярослава минуло двадцять два роки від смерти батька, поки він став «єдиновластцем», але Полоцьк і далї зістав ся по за землями Ярослава, і він його до смерти не встиг прилучити до своїх володїнь, над котрими в цїлости князював сїмнадцять лїт. Двадцять чотири роки по смерти Ярослава його син Всеволод «перея всю власть Рускую»[98], але крім Полоцька йому неналежали Волинь і Туров, Муром і Тмутаракань, а його панованнє над сею сполученою державою, над зібраними землями було дуже непевне, хистке, хоч і протягнуло ся пятнадцять лїт. Його син Мономах не міг задержати вже в своїх руках великої Чернигівської волости, а хоч здобув Туров, Минськ і Волинь (але без Галичини), то останнїй важний здобуток — прилученнє волини стало ся тільки сїм літ перед його смертию, двадцять пять лїт від смерти його батька. Мономахович Мстислав був останнїм на сїм полї, здобувши на короткий час Полоцьк і Курськ; але він не володїв і половиною земель держави Св. Володимира, та й князював над ними лише кілька років.

Отже тенденція збирання в одно земель Руської держави, концентрична енерґія давала себе знати — робила виразно ще більш як столїтє від смерти Володимира, але виразно ж таки ослаблювала ся і сходила до зера. Інтересно було б вказати ті перешкоди, що ослабляли сю енерґію, приглушали її.

Перша, елєментарна причина — розмноженнє княжої династії. З родини Сьвятослава зацїлїв тільки один Володимир, з Володимирової пішло вже дві династії: Ярослава й Ізяслава, з Ярославової лишило ся аж пять! Розумієть ся, турецький спосіб, практикований сьвятополком, по части й Володимиром (розумію убийство Ярополка), міг би зарадити сьому розмноженню, але міняли ся погляди й вимоги суспільности. Після проклонів на голову Каіна — Сьвятополка і канонїзації його братів протягом цїлих віків між князями Володимирової династії не знаходило ся охочого повторити Сьвятополкову різню[99]. Правда, траплялось і далї не одному князю наложити головою в боротьбі, але в бою; трапляло ся, що князїв вигоняли, брали в неволю, держали вязнями, але не різали їх як баранів, і в результатї вже при кінцї XI в. можна нарахувати кілька десятків князїв з династії Володимира В., і число їх росте далї неустанно.

Се була чисто зверхня, фізична перешкода, але була й більше глубока, внутрішня — у впливі самих земель, у відносинах їх до князїв. Столїтє перед тим земля могла спокійно дивитись на те як їх князя з київської династії ріже иньший князь з тієї ж династії, або навпаки. Звязки земель з Київською державою були зовсїм механїчні, поверховні. Земля жила тодї «своїм житєм», і його не відберали сї переміни в династії; землї ще мали попри неї своїх питоменних князїв, або що найменьше — свою повну автономію. Але столїтє минуло не дурно, звязки зміцнились тай поглубились; зубці державної машини князївсько-дружинного режіму все глубше й глубше заходили у внутрішній склад земель. Землям все труднїйше було лишати ся пасивним сьвідком державних перемін — вони брали вже їх за живе. Але втягнені близше в систему державних відносин, вони попробували не тільки приладити ся до них, але й приладити їх відповідно до своїх інтересів. І сї змагання земель, чи властиво тих земських верств, що тримали в своїх руках провід в землї, стрічались із змаганнями самих князїв. Князї, в міру того, як династія розросталась, на удїли дробились, як княжі скарби пустїли, в своїх безконечних «которах» все меньше могли опиратись на самій своїй дружинї або спроваджених зза моря ватагах Варягів; ті дружини ставали все меньші, а коштовних варязьких ватаг приходилось і зовсїм зректи ся. Князї мусїли шукати опори в самій своїй землї, запобігати її симпатій, щоб втягнути в круг своїх інтересів, і для того готові були приладити ся до вимог, до бажань самої землї, чи там її впливових, міродайних сфер і елєментів.

І от сї змагання землї, стрічаючись з княжими, приходать до компромісу земської автономії з новою династією, з князївсько-дружинним устроєм — компромісу, що довго, а часом і на все лишав ся не сформулованим, але не вважаючи на те відчував ся обома сторонами й впливав на їх обопільні відносини. Князївсько-дружинний устрій льокалїзуєть ся, з династії Володимира В. витворюєть ся ряд місцевих, «земських» династий, що тримають ся в своїх землях не силою і страхом київського кулака, а звязані повними внутрішніми звязками, симпатіями з своєю землею, операють ся на місцеві елєменти, а ті уважають сю династію за свою питоменну і готові стати в її оборонї. Історія полоцьких князїв, історія відокремлення Турово-пинської землї від Київа дають дуже релїєфні приклади таких внутрішнїх звязків князя і землї; але в меньш визначних проявах ота солїдарність дає себе відчувати майже в кождій землї, і ся солїдарність князя і землї, опір земель мусїли в дуже сильній мірі невтралїзовати і невтралїзовали дїйсно змагання князїв — спадкоємцїв київської концентраційної полїтики, до єдиновластства.

Але ся участь земель в княжих відносинах — то тільки один з проявів розбудженої в сї часи активности землї. Серед розкладу руської державної системи, серед неустанної боротьби князїв, в міру того як вони, слабнучи, пробували опертись на силах самої землї, втягнути її в свої полїтичні справи, земля (властиво все говорю за певні провідні елєменти її громади) не тільки починає брати активну участь в заграничній полїтиці, але й здобуває собі більш або меньш впливову ролю в своїй полїтичній управі. Не скрізь се було однаково, в залежности від спеціальних обставин історичного процесу в кождій з них; в одних громада і її орґан-віче приберали більший вплив, в других меньший. Декотрі землї, як Новгород, Псков стають в дїйсности попросту републїками, в иньших громадський елємент проявляє себе досить слабо — як у Чернигівщинї, Галичинї; в иньших, як в Київі, він грає дуже важну ролю, хоч перша роля належить князївсько-дружинному елєменту. Але загалом взявши два столїтя по смерти Ярослава характеризують ся сильним, загальним розвоєм сього громадського — вічевого елєменту, і головно в сих двох явищах: в проявах і повільнім завмиранню концентраційної енерґії серед боротьби з змаганнями земель, та в розвою земського (вічевого) елєменту і його комбінаціях з князївсько-дружинним — полягає головний зміст полїтичної історії земель Київської держави, котру ми будемо тепер слїдити аж до повного пережиття й упадку Київа.

Старші Ярославичі і їх спільна дїяльність

«Ми же на преднеє возвратим ся», кажучи словами лїтописи — на часи по смерти Ярослава.

Кілька років пройшло тихо. Старші Ярославичі жили «в любови», — та серед сеї любови розширяли свої землї на некористь иньших свояків.

Я говорив вище про тенденцію концентрації та її вплив на княжу полїтику протягом цїлого ряду поколїнь. Вона дала себе знати і в перших роках по смерти Ярослава, але в формі дещо відмінній.

Старший Ярославич Ізяслав, очевидно, не мав відповідної енерґії й здібностей, щоб узяти на себе інїціативу збирання земель. Взагалї він не потрапив зайняти становища зверхника своїх братів, «в отца мЂсто», яке призначив йому батько. Лїтописець, дуже симпатично описуючи смерть Ізяслава, так характеризує його: «він був гарний з себе, великий на зріст, незлобного характеру, ненавидїв кривду, любив правду, підступу в нїм не було, анї хитрости, він був простий умом і не платив за зло злом»[100]. Відкинувши комплїменти його християнському характеру, написані під впливом: нещасть, які спіткали Ізяслава перед смертю, і дуже побільшені, ми справдї можемо признати, що він був «прост умом». Одначе його меньші брати, спеціально — найбільш енерґічний між ними Сьвятослав, не відважили ся теж від разу, поки не задокументував він виразно своєї безрадности, виступити проти нього. В результатї бачимо: укладаєть ся спілка трох старших Ярославичів, близьких сусїдів (Київ — Чернигів — Переяслав), і заразом найсильнїйших з поміж князїв. Ізяслав полагоджує всякі важнїйші справи разом: з братами Сьвятославом і Всеволодом, спільно, — навіть там, де справа дотикала ся його самого. Маємо кілька таких спільних учинків: разом брати видають нові закони, разом переводять брата Ігоря з Володимира до Смоленська, увільняють увязненого стрия Судислава, ходять походом на Торків[101]. Особливо характеристичне увільненнє Судислава: він, очевидно, сидїв у вязненню в Київі і міг претендувати хиба на Псков — волость Ізяслава, отже Ізяслав у сїй справі міг зарядити все на власну руку; натомісь бачимо, як каже лїтопись: «Ізяслав і Сьвятослав і Всеволод висадили свого стрия з поруба» — разом і спільно, і лїтопись нїчим не натякає на якесь, бодай першенство Ізяслава в сїй і иньших справах.

Спільна дїяльність трох братів серед иньших державних справ: була звернена передовсїм на розширеннє своїх земель. 1057 р. вмер Вячеслав Ярославич, князь смоленський, лишивши малого сина Бориса. Старші Ярославичі перевели на його місце, очевидно — силоміць, його старшого брата Ігоря, а Волинь, очевидно, взяли собі[102]. Чи поділили її на разї, не знати; пізнїйше бачимо її в руках Ізяслава; може бути, що він дістав її цїлу ще 1057 р.

Слїдом умер і Ігорь, полишивши двох синів. Ярославичі подїлили його Смоленську волость між собою, не зіставивши нїчого для малих братаничів[103].

Дальший здобуток зроблено, здаєть ся, чи не коштом братанича Ростислава. Я вище висловив здогад, що він, правдоподібно, мав Червенські городи. 1064 р. він втїк до Тмуторокани, не знати звідки[104], і вигнав звідси Глїба, Сьвятославового сина. Чого він втїк, лїтопись не каже та, очевидно — не з добра подав ся він до Тмуторокани, і сам собою насуваєть ся здогад, чи не виїли його стриї з його волости? Червенські городи пізнїйше разом з Волинем належали Ізяславу. Що до Ростислава, то Сьвятослав вигнав був його з Тмуторокани, але Ростислав вернув ся потім назад, почав енерґічно воювати з сусїдами, сим занепокоїв Греків, і намістник Херсонеса на пиру отруїв його; лїтопись при тій нагодї з великою симпатією говорить про сього предка галицької династиї: «був Ростислав муж добрий на рать, зростом гарний і красний лицеи, ласкавий до убогих»[105].

В усякім разї, як би там саме не було з Ростиславом, а Волинь з Червенськими городами і Смоленськ уже перейшли до старших Ярославичів. За ними прийшов Полоцьк. 1065 р. розпочав війну з Ізяславом полоцький Всеслав; він напав на Псков, потім захопив і пограбив Новгород (1066). Ізяслав з братами разом пішли на нього з великими силами, взяли Минськ, витяли та спустошили. На р. Немизї стрів їх Всеслав; битва була крівава: «бысть сЂча зла, падоша мнозЂ», коротенько записує лїтопись, Прегарний поетичний образ присьвячує її Слово о полку Ігоревім, даючи паралєлю жнива і битви: