Розділ «III. Упадок Київа»

Історія України-Руси. Том II. XI–XIII вік
Ольговичі. Їх усьпіхи і змагання

Але Вячеслав, не з власної охоти, як я підозріваю, пішовши до Переяслава, не довго витримав тут — вже на другий рік надумав іти з Переяслава: пішов звідти, вернув ся знову, але потім таки кинув Переяслав і вернувсь назад — до Турова. Тодї Юрий умовив Ярополка (десь весною 1134 p.) віддати йому Переяслав, а він знов мав віддати свої поволзькі волости Ізяславу. Віддав одначе Ізяславу тільки частину їх. Ізяслав стратив терпеливість від крутїйств своїх стриїв, розсварив ся й постановив битись. Утворивсь союз — Мстиславичів-Всеволода новгородського й Ізяслава передовсїм, та Ольговичів. Ольговичі ставили собі близшою метою відібрати Посемє, забране у них за Мстислава, Ізяслав — здобути собі Ростовсько-суздальську волость; на тім опирав ся їх союз. Війна вела ся на півночи й на полуднї: Новгородцї в інтересах Ізяслава двічи ходили на Суздальську волость, Ольговичі воювали з Ярополком і Юриєм на Поднїпровю, з участию Половцїв, починивши великі спустошеня на лївобічнім побережу. Нарештї се закінчилось угодою — десь на початку 1135 р.[313] Переяслав віддано найменьшому Мономаховичу — Андрію; в його руках він тратив своє значіннє кандидатури на київський стіл. Волинь (волость Андрія) передано Ізяславу, Юрий вернувсь назад на своє Поволже. Ольговичі жадали привернення волостей (Посемя): «що наш батько держав за вашого батька, того й ми хочемо, а як не дасте, не жалуйте потім, що станеть ся[314], але не дістали і зіставши ся без союзників, мусїли на разї замовчати.

Але спробувавши раз боротьби з Мономаховичами, Ольговичі слїдом роспочали з Ярополком і його братами війну вже на власну руку. Лїтом 1135 р. вони, навівши Половцїв, попустошили Переяславщину. Ярополк прийшов її ратувати, але битва, зведена на Супої закінчила ся побідою Ольговичів: Ярополк поспішив ся, надїючи ся на свої сили, й роспочав битву, не стягнувши навіть всього війська, а дружина його, розбивши Половецький полк, приведений Ольговичами, загнала ся в погоню, полишивши своїх князїв з малими силами і ті були розбиті дружиною Ольговичів. Наложив тут головою внук Мономаха Василько Леонович, син того грецького царевича-претендата, ожененого з Мономаховою донькою, богато київських бояр убито й взято в неволю: в руки Ольговичів впав «стяг» (корогва) Ярополка, і на сю корогву йшли дружини Мономаховичів і впадали в руки ворогів. Ярополк по сїм нещастю мусїв відступити в Київ. Чернигівське військо прийшло під Вишгород, але за Днїпро йти не відважилось і вернуло ся. Але зимою Ольговичі з Половцями перейшли Днїпро й почали пустошити околицї Київа, заходячи до Вишгорода і до Деревської землї. Ярополк, як оповідає прихильний йому лїтописець, стягнув був великі сили, але не схотїв воюватись і зробив нарештї ту уступку, котрої добивались Ольговичі і про котру йшли переговори серед самої сїєї війни: «віддав їм їх отчину, чого вони собі й жичили», то значить — Посемє[315]. Се сталось уже на початку 1136 р.[316] Лїтописець дуже похваляє Ярополка за сю неохоту до кровопролитя, але сам каже, що «благоумний» Ярополк «хулу и укоръ» прийняв від братиї й від усїх — правдоподібно натякає на незадоволеннє родини за сю податливість перед Ольговичами.

Та Ольговичі, заохочені усьпіхом, хотїли все нових здобутків, тим більше, що їм тим часом удалось було (правда — на короткий час) здобути ще й Новгород. Які конкретні задачі ставили вони собі на разї, не знати; дуже можливо, що се вони роспочинали заходи відібрати Київ, і на те була між ними умова. Як би там не було, тільки на початку 1138 р.[317] вони почали нову війну. Напали знову на Переяславщину разом з Половцями і почали пустошити. Андрій хотїв тїкати, але Ольговичі «облесливими словами заспокоїли його»[318] — правдоподібно, вони хотїли привести його до союзу або бодай до невтральности. Прибули нові ватаги Половцїв, і Ольговичі з ними пішли на Київ, але довідавши ся, що Ярополк зібрав війська, вернули ся в Чернигів. Та на сей раз Мономаховичі, занепокоєні претенсіями й успіхами Ольговичів, солїдарно й енерґічно піддержали свого шефа. До Ярополка наспіли помочі від Юрия і Вячеслава, від Мстиславичів — Ізяслава й смоленського Ростислава, прийшла також поміч з Полоцька, з Галичини, з Угорщини і ватага Берендичів. З сею Страшною силою Ярополк рушив на Чернигів. Всеволод хотїв тїкати, але чернигівська громада, як оповідає лїтописець, не пустила його й примусила покоритись Ярополку: — закричали (въспиша) до Всеволода: «ти надаєш ся утечи до Половцїв, але як волость свою стратиш, то по що маєш вертати ся? (погроза, що громада виречеть ся його). Лїпше кинь свої амбіції й проси згоди! Ми знаємо милосердє Ярополка, що він не рад кровопролитю, і для Бога прийме згоду, бо жалує Руської землї»[319]. Всеволод послухав і дїйсно послав до Ярополка «с молбою». Ярополк прийняв перепросини. Коло Моровійська зійшли ся сторони, й уложено згоду — на чім, не знаємо, правдоподібно — на statu quo. Лїтопись знову похваляє Ярополка, що він…благъ сый, милостивъ нравомъ, страхъ божий имЂя въ сердци, якоже и отецъ єго имЂяше страхъ божий, и о всЂмъ расмотривъ, не восхотЂ створити кровопролитья», та сї мусіровані комплїменти знову дають догадувати ся, що сю миролюбність Ярополка в княжих і дружинних кругах знов не дуже хвалили. Але консеквентна повздержливість в відносинах Ярополка до Ольговичів робить правдоподібним, що він розумів всю небезпечність династичної боротьби та робив все можливе, аби не розбудити нової боротьби, подібної до війни Олега з Мономахом.

Сим і закінчила ся полїтична дїяльність Ярополка: він умер слїдом, 18 лютого 1139 р., здаєть ся — не зробивши нїяких роспоряджень що до київського стола. Як ми вже бачили, Ярополк не додержав свого зобовязання перед Мстиславом і батьком — передати свої волости Мстиславичам, бо уступив перед своїми молодшими братами. Але судячи по тому, що в останнїй війнї Ярополка піддержали й Мономаховичі й Мстиславичі, острого напруження відносин в родинї не було. Чи було отже що небудь постановлено в справі київського стола? Не знати, але можливо, що кандидатура Вячеслава на Київ була до певної міри прийнята вже при угодї 1136 р. Тільки відносини в серединї Мономахової династиї все таки не наладились вповнї, і се дало можливість Ольговичам слїдом зробити річ яких десять лїт перед тим зовсїм неймовірну — здобути собі Київ.

Утрати Мономаховичів

Але вже й перед тим родина Мономаха понесла важкі страти завдяки свому роздїлу. Ольговичам вернули назад Посемє, се ми бачили. Крім того страчено Полоччину й Новгород. Коли Ізяслав пішов з Полоцька в Переяслав, полишивши там Сьвятополка, Полочане, як я вже згадував, скориставши з сеї нагоди, вигнали Сьвятополка, а на його місце посадили князем Василька, внука Всеслава. Правдоподібно, він вернувсь із свого заслання; пізнїйше (1140) чуємо ще про двох полоцьких княжичів, що прибули з Царгорода[320]. Не знаємо, чи робив які заходи Ізяслав, щоб вернути собі Полоцьк, але вернути не вернув; йому ще лишилась якийсь час Минська волость, але потім Всеславичі й її вернули собі. Коли се стало ся, не знати; по 1133 р. не чуємо нїчого за Минську волость Ізяслава, а під 1152 р. згадуєть ся вона як волость Всеславичів. В кампанії 1138 р. бачили ми у Ярополка помічний полк з Полоцька: мабуть Всеславич піддобрювавсь, щоб його не чіпали. Але Мономаховичі мали й без нього досить клопоту. Подібним способом з їх рук трохи пізнїйше втїкла й Туровська волость.

В Новгородї, як я згадував, вже перехід Всеволода в Переяслав викликав незадоволеннє. Коли Всеволод вернув ся, громада під впливом пригородів Пскова і Ладоги, чимсь, видно, незадоволених на Всеволода спеціально, вигнала була його, але партія йому прихильна взяла гору, і його вернули. Війна з Суздалем, в котру потім втягнув Всеволод Новгородцїв, помагаючи брату Ізяславу, викликала у них великі розрухи. Ярополк і Ольговичі пробували впливати на Новгородцїв, притягаючи кождий на свій бік, і тим загострювали партийну боротьбу; се було причиною, що Новгородцї дуже захожувались коло того, аби помирити Мономаховичів з Ольговичами: в сїй справі вислали вони на Україну свого посадника, потім епископа. Нарештї партія противна Всеволоду взяла гору, його увязнили й вигнали, зробивши йому три закиди: не жалує смердів, хотів перейти в Переяслав, під час походу (очевидно — суздальського) перший покинув битву. На його місце противна партія посадила Сьвятослава Ольговича. Але боротьба партий ішла далї; на Сьвятослава був вчиненний атентат. В кінцї партизани Всеволода, що перебував тим часом у Вишгородї (Ярополк дав йому сю волость, як його вигнали з Новгорода), закликали його, але в Новгородї його посадити не могли; він сїв у сусїднїм Пскові, і з того в Новгородї почалась повна усобиця, яку перервала тільки смерть Всеволода. Нарештї Новгородцї Сьвятослава вигнали й узяли князем у Юрия сина Ростислава.

Ся революція мала велике значіннє в розвою новгородського устрою. Промовчана князями, занятими тодї иньшою боротьбою, вона стала прецедентом для Новгородцїв: вони від тепер свобідно перекидають князями, а заразом власть сих князїв стає дуже незначною, обмежена кількома функціями; посадник — колись княжий урядник, останнїми часами вже виборний, стає тепер властивим правителем Новгородської републїки, а всї важнїйші компетенції переходять в руки віча. Не тільки Мономаховичі, а й взагалї Ярославичі від тепер, можна сказати, тратять Новгородську волость, і вона займає зовсїм окреме, виїмкове місце в полїтичній системі Руської держави.


Претензії Вячеслава


Коли стала відома смерть Ярополка, в Київі не було нїкого з князїв. Першим наспів — на четвертий день по смерти Ярополка, безпосередно молодший брат, звістний уже нам з звоєї нездарности Вячеслав. 22 лютого він уже увійшов у Київ[321], і Кияне з митрополитом зустріли його з честию та «посадили його на столї прадїда його Ярослава». Сей дуже скорий приїзд піддає здогад, що Вячеслав сидїв десь по близу коло Київа й чекав київського стола, може в котрімсь з київських городів (бо з Турова нїяк не міг би так скоро поспіти), а що прибув у Київ з голими руками, значить — не надїяв ся перешкод, то з сього б виникало, що числив вперед на згоду князїв. Дїйсно — нї Ізяслав, нї Юрий не обзивають ся з претензіями на київській стіл, отже досить можливо, що Вячеслав був признаний вже кандидат, як то я вже вище казав. Тільки як Мономаховичі справдї вперед згодили ся на його кандидатуру, то се була велика помилка з їх сторони, бо сам собі полишений Вячеслав нїяк не міг удержатись на київськім столї. А дїйсно иньші претенденти з родини Мономаха — Ізяслав і Юрий (Ізяслав як старший Мстиславич, Юрий — як старший по Вячеславу Мономахович), не погодивши ся про київський стіл між собою, вповнї полишили Вячеслава його власним силам.

Всеволод Ольгович у Київі

З сього скористали Ольговичі. Всеволод, довідавши ся про прихід Вячеслава й його неприготованність, на борзї, з незначною дружиною, перейшов Днїпро й увійшов у Вишгород. Се цїкаво: Вишгород мав кріпкнй замок, і коли Всеволод туди увійшов без перешкоди, то очевидно, що Вишгородцї добровільно перейшли до Всеволода. Суздальська лїтопись каже, що Вишгородцї взяли навить участь в походї Всеволода на Київ. Се міг бути приготований наперед союз, так само і певне сторонництво Всеволода в самім Київі. 4 марта Всеволод приступив до Київа і зажадав від Вячеслава, аби лишив йому Київ. Для більшого вражіння взяв ся він палити передмістя — «почав палити двори, що стояли перед містом в Копиревім кінцї». «Киянам і митрополиту се було не мило»[322], каже лїтописна записка, але піддержати Вячеслава Кияне теж не мали охоти, а сей гіркий князь, не маючи анї сили анї енерґії для боротьби, тільки протестував: покликував ся на те, що зайняв Київ по праву, а Всеволоду, мовляв, Київ не отчина[323]: батько його не був київським князем. Всеволод дїйсно не мав нїяких прав на Київ, але він правами нїколи не журив ся, а тепер, маючи силу в руках — тим меньше. Тим часом митрополит заходив ся посередничити. Вячеслав вкінцї заявив, що вертає назад у Туров. Всеволод відступив у Вишгород, давши Вячеславу свобідний вихід, а другого дня (5 марта) увійшов у Київ «с честью и славою великою», правдоподібно — зробленою йому його партизанами[324].

Упустивши так несподївано Київ, Мономаховичі аж тепер заворушились. Вони не прийняли візвання Всеволода до порозуміння, пробували порозуміти ся між собою, щоб спільними силами вигнати Всеволода з Київа. Юрий приїздив у сїй справі в Новгород і до Ростислава смоленського — видко, шукав порозуміння з Мстиславичами. Але до порозуміння не прийшло: питаннє про київський стіл роздїлило Мстиславичів і Мономаховичів (спеціально — Ізяслава і Юрия) так глубоко, що вже нїколи вони не могли зійти ся в спільній акції. Всеволоду зістав ся Київ без клопоту.

Але він з свого боку дуже бажав собі порозуміння з Мономаховичами. Його становище не було веселе — з огляду на своїх близших. свояків, з чернигівської династиї. Роспочинаючи боротьбу за Київ, Всеволод притягнув до себе своїх свояків ріжними обіцянками. Воно инакше й не могло бути, бо Всеволод був узурпатором і в Чернигові, тож свою братию, особливо Давидовичів, котрим перебив Чернигів, міг тільки дуже привабними перспективами заохотити, аби помагали йому здобути Київ. Він пообіцяв Чернигів Давидовичу Володимиру, що мав на Чернигів більше права, нїж Всеволод, але пообіцяв той самий Чернигів і свому рідному (безпосередно молодшому) брату Ігореви. Свої чернигівські волости обіцяв він передати иньшій братиї, а меньшому брату Сьвятославу обіцяв здобути Переяслав. Сповнити сї всї обіцянки він не мав тепер найменьшої охоти, ба й спромоги. Перспектива — віддати все й самому зістати ся з самим Київом, у вічнім страху від Мономаховичів, на ласцї у своєї братиї, не тїшила його нї трохи.

Він уже встиг посваритись і пересварити братів, обіцявши Чернигів двом і віддавши його Володимиру. Але стати незалежним від братів міг він, тільки помиривши ся з Мономаховичами. Він се й пропонував їм, особливо Ізяславу, та вони хотїли ще бити ся з ним. Тодї він, щоб їх пострахати і зробити бодай щось про око для своїх братів, порозсилав своїх братів з військами разом на Переяслав — на Андрія Мономаховича, на Туров — на Вячеслава, на Волинь на Ізяслава, напустив на нього також Володимирка галицького, закликав Половцїв і Поляків, і пустив поголоску, що хоче забрати всї волости: відбере у Ізяслава Волинь, у Ростислава Смоленськ[325]. Плян, розумієть ся, був за широкий, і Всеволод, як би брав ся до нього, то брав ся б инакше. З тих походів нїчого не вийшло, але Всеволод, наробивши розголосу, осягнув своє: він мав тепер чим виправдати ся перед братом Сьвятославом — що дїйсно хотїв здобути йому Переяслав, а з Андрієм переяславським тим часом встиг прийти до союза, помирив ся, заімпоновавши йому великодушністю, що не скористав в пополоху, як загорів ся Переяслав під час того походу і переговорів. Але що найголовнїйше — йому удало ся порозумітись з Вячеславом і Мстиславичом Ізяславом. Вони самі звернули ся до нього, з чим — лїтопись не каже, каже тільки, що Всеволод з початку не хотїв «вчинити їх волї», але потім роздумав ся, «що йому без них не можна обійтись», і згодив ся. Думаю одначе, що Всеволод тільки удавав сї тяжкі вагання, бо даючи свою згоду на ті пропозиції, не мав особливого заміру додержувати свого слова. Зміст же сеї угоди можна відгадати зовсїм на певно — се була обіцянка Київа.

Компроміс

Ізяслав, очевидно, пішов на компроміс із старшим Мономаховичом Вячеславом і умовив ся з ним взяти Київ на спілку (як се потім і стало ся вкінцї). Ся умова між ними стала ся, десь видно, зараз по вигнанню Вячеслава з Київа. Тепер вони мусїли зажадати від Всеволода, що він їм передасть Київ після себе, і Всеволод по тих своїх нїби тяжких ваганнях вкінцї згодив ся. Так виходить з усього. Тим тільки можна пояснити тїсну солїдарність, яку ми від тепер бачимо між Ізяславом, Вячеславом і Всеволодом, за цїлий час його князювання. Ізяслав не тільки тримає з ним, але чинить його волю там, де заходили й його власні інтереси: нпр. коли Новгородцї хотїли взяти князем меньшого Мстиславича Сьвятополка, а Всеволод не захотїв сього і дав Мстиславичам відступного — Берестє, аби не брали Новгорода, то Ізяслав згодив ся, хоч против волї, бо хотїв Новгорода, для брата і потім доперва через сестру — жінку Всеволода, «випросив» у нього Новгород[326]. Очевидно, щось спеціальне звязувало Ізяслава з Всеволодом, а тим могла бути тільки справа київського стола. В звязку з умовою про Київ стояли, правдоподібно, і пізнїйші переходи Вячеслава та Ізяслава на переяславський стіл.

Уложивши союз із Мстиславичами, Всеволод розвязав собі руки в відносинах до братів. Він рішучо не дав їм своїх чернигівських волостей (головно тут брати жадали від Всеволода Вятицької землї)[327]. Не додержав і иньших обіцянок. Коли умер Андрій в Переяславі, обіцянім колись Сьвятославу, Всеволод перевів у Переяслав Вячеслава, мотивуючи се тим, що Туров належить до Київа[328], а в дїйсности даючи Вячеславу Переяслав, мабуть, як переходову волость до київського стола; в Турові посадив він свого сина Сьвятослава. А як Вячеславу сприкрило ся в Переяславі, з огляду на претензії Сьвятослава Ольговича, що пробував його навіть силою вибити з Переяслава, і захотїло ся; назад у Туров, Всеволод перевів у Переяслав Ізяслава, а свого сина Сьвятослава посадив на Волини.

Таке поступованнє Всеволода влучило і Ольговичів і Давидовичів против нього, хоч як він зручно розлучав їх. Ольговичі були дуже роздражнені: «дає волости синови, а братів не надїлив нїчим». коли Всеволод спросив свою братию до себе на з'їзд до Київа, надїючи ся заспокоїти їх гнїв, вони з'їхавши ся під Київом, натомість уложили між собою союз против Всеволода і на тім цїлували хрест, аби спільно доходити своїх претензій, а не задоволяти ся якимись дрібницями, і не поїхавши до Київа до Всеволода, поїхали геть. Спільними силами попробували вони відібрати Переяслав у Вячеслава, але Ізяслав оборонив стрия та ще з братом своїм попустошили волости тої чернигівської фронди. Се прохолодило їх завзятє, і скінчило ся на тім, що Всеволод знову відлучив сепаратною умовою Давидовичів від Ольговичів та заткнув їм роти незначними подачками — по два городи на кождого. Всї їх нарікання на союз Всеволода з Мстиславичами, що він «обсадив ся ними, на безголовє і на «безъмЂстьє» нам і собі та заходи — розладити сей союз, були даремні.

З другого боку Всеволод, маючи за собою Мстиславичів, не дарував Юрию. У нього були з Юриєм рахунки за Новгород, бо там противна Ольговичам партія була вивела на стіл Ростислава Юриєвича, і Всеволод позволив собі докучити Юрию чим міг: забрав Остерський городок, що належав до Юрия, ще якісь його городи, і що лиш міг із його майна — конї, худобу, вівцї і т. и.[329]

Отсе сильне й авторитетне становище, яке зайняв Всеволод, завдяки союзу з Мстиславичами забезпечивши собі свої володїння й приборкавши свою братию, — показало ся в повній силї під час війни з Володимирком галицьким. Сей князь помагав Всеволоду на Ізяслава, як той сидїв на Волини, але як Всеволод посадив на Волини свого сина, Вододимирко, тримаючись традицийної галицької полїтики, зараз перемінив свої відносини: «розсварились і почали собі шукати причини»[330]. Всеволод ходив на нього походом (в 1144 р.), аби примусити до покорности («нудяще его приЂхати къ Всеволоду поклонити ся»), і примусив дїйсно, але відносини не поправились, і перед смертию Всеволод вибирав ся знову в похід, бо Володимирко забрав київське місто Прилук, на Побожу (справа одначе й сей раз скінчилась на невдалій облозї Звенигорода)[331]. Ширше про сї походи я буду говорити на иньшім місцї[332], а тут згадую про похід 1144 р. як ілюстрацію тодїшнїх впливів Всеволода на Руси: він потрапив тодї двигнути на Володимирка трохи не «всїх руських князїв», як каже лїтопись[333] — тут були й Мстиславичі, й Вячеслав, і Ольговичі з Давидовичами, і Всеволодковичі (князї городенські) й в. кн. польський Володислав Герман. Дванадцять лїт тільки минуло від смерти Мстислава, і як перемінились ролї! Бідний Олег Гориславич пімстив ся над Мономаховичами бодай руками свого сина! Незвичайно зручна і перфідна полїтика Всеволода, його вічна система — роздїляти й пересварювати (divide et impera!) вповнї осягнула свою мету, хоч результати її були дуже нетрівкі, а в загальній еволюції руського державного житя його дїяльність мала дуже шкідний, руїнний вплив. Та все таки годї не сказати про нього, що він був «смысленъ»[334]!

Пляни Всеволода про Київ

Приборкавши братів за помочию Мстиславичів, Всеволод скоро з ними помирив ся. Київа він не мав наміру віддати Ізяславу з Вячеславом, хоч і обіцяв. Він хотїв його задержати в своїм родї, повторити Мономахову пробу. Але віддати сину не було що й думати, се було безнадїйно! Тож Всеволод обіцяє Київ брату Ігорю, поки що в секретї; се було десь ще перед походом 1144 р., бо тодї вже Ігор захожував ся коло того, щоб придбати собі союзників на будуще і тому радив не дуже тиснути Володимирка, коли вірити лїтописи[335]. На другий рік Всеволод постановив відкрити свої карти: він закликав братів і двох иньших претендентів на Київ — Володимира Давидовича й Ізяслава Мстиславича і заявив перед ними, що подібно як Мономах по собі передав київський стіл своїй родині — Мстиславу, а потім Ярополку, так і він постановив передати Київ по собі свому брату Ігорю. По сїй заяві він казав князям присягнути, що вони приймають його волю й не будуть від Ігоря вимагати нїчого силою.

Ся заява заскочила так несподївано князїв, що ті присягнули справдї. Ізяслав, «много замышлявъ», як каже лїтопись[336], заплатив Всеволоду його монетою; присягнув без найменьшої охоти додержати присяги. Тому він, мабуть, і повздержав ся від усяких нарікань і протестів — аби не звертати на себе уваги. Навіть коли в останнїх походах Всеволода — в Польщу і в Галичину він після сього не взяв участи, то те зробив мабуть не з абстіненції, а борше тому, що сї походи не годили ся з династичними звязками його й його родини.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том II. XI–XIII вік» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „III. Упадок Київа“ на сторінці 2. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи