Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

«Коробка казав одному служебникові, а той мені розповідав «Прийшов, каже, час нам пропадати! Говорили: буде він паном після нас. Чому ж став він тепер нашим старшим?» (546).

«Виговський завважив (іронічно) шведському послові — «Пощо він (очев. Шебеші) зо мною розмовляє, бож я ворог, потім як князь замирився з поляками, після битви 9 серпня» (540).

«В розмові зо мною радив Виговський, аби я списався з регентом, аби він довідався від князя, де я маю бути. Вони (козаки очевидно) підуть звідси, окружать місто і визволять його» (дальше незрозуміле).

«В справі визволення бранців, аби я зараз прийшов, і він напише донським козакам, аби пильнували моря, і запорізьким козакам накаже стояти на морі в поготові, і турецькому посольству дасть таку відповідь, що коли вони сих (бранців) пустять, він (козаків) на Чорне море не посилатиме і буде тримати з ними згоду, коли ж ні (недокінчено гадки) (543).

«Я просив його відновити союз («конфедерацію») на Крим іти з арматою, морську дорогу козакам (мабуть-козаками) замкнути, аби його (Кеменя чи Ракоція?) не відвезли до Константинополя. 14 говорив я з Виговським і спитав його про визволення полонених. Він сказав, що коли їх не видадуть на підставі союзного договору, то він визволить їх зброєю, щоб їх не вислали морем (до Царгороду)» (545).

«12 серпня молодий гетьман повернувся з табору: я з Виговським, з шведським послом і з Немиричом виїхали йому на зустріч на одну милю» [17].

«Про гетьманського сина, що прибіг сюди, так говорили, що щира приязнь вимагала б його арешту, — але (в оправдання його) на це дають таку відповідь, що влада ж не була в його руках. Але це недобре було зроблено, що молдавського посла впустили до свого обозу, коли трактовано з московським послом» (543).

17 серпня н. с. Шебеша відправлено. В паперах його заховалась така декларація з датою 7 (17), передана йому від імени «яснов. гетьмана, всіх радників, полковників і всього війська»:

1. «Хоча за волею божою, після того як від світл. князя Трансільванії відступив Станиславський, волохи, молдаване і секлери, наше військо також відступило від нього, але це не повинно ні трохи нарушити нашу приязнь — бо ми готові заховувати нашу присягу, а винних в тім ганебнім учинку — скарати на смерть.

2. Ми бажаємо і обіцяємо приложити наші заходи і всякі перешкоди усунути для того, щоб світ. князь якнайскорше вернувся на свій престіл. Але якби доля судила йому довше загаятись, ніщо не відведе нас від нашої приязні і ми щиро обіцяємо заховувати, як союзники, ту ж увагу і вірність до кінця електи [18], до замістника і всіх — достойників, радників і всієї землі, як заховували і заховуємо до самого князя.

3. Коли в. князь досі не вернув собі свого маєстату, ми, як сказано, готові зробити всі заходи, і навіть самі рушитися з усім військом, аби йому то здобути. Нехай тільки сам світл. князь, його замістники, панове магнати і радники у всім з нами порозуміються і сили свої з нашими сполучать, а (насамперед) просимо якнайскорше сповістити нас, де тепер світл. князь.

4. Коли в таких обставинах котрийсь неприятель — як Порта, татари й інші схотіли б напасти на Трансільванію або якінебудь краї, що до того князівства належать, і стали б їх воювати, — нехай сповістять нас своєчасно, а ми будемо готові їм помагати, послати військо і всяку поміч подати.

5. Послів і гінців присланих до нас ми під сумлінням обіцяємо відіслати в такій же безпечності, в якій вони до нас прибудуть, придавши їм від себе людей, і всяку честь їм показати — аби тільки вони нас наперед про свій прихід повідомили.

6. Бранців усякого стану, а особливо магнатського, чи то силою війни чи то за договором забраних в неволю ханом, ми будемо старатись визволити чи то за договором чи то іншими способами — обіцяємо всякі старання прикласти, щоб їх визволити — так само забраних в полон поляками або затриманих ними з різних причин [19].

Того ж дня вечером Шебеш виїхав з Чигрина — на Смілу, Ольшанку, Мумурів, Умань і 26 н. с. був у Ясах [20]. Лілієкрона, що лишився далі в Чигрині, писав йому в 10 день по виїзді 17 (27) серпня: «Після виїзду в. вельм. життя мені остогидло. Ні з ким поговорити, крім домашніх, котрі ще гірш ніж я нудяться від безділля. Коли посилаю когонебудь на розвіди, приносять або не варте того, щоб його знати, або польські вигадки, не варті довір'я. Але паркалаб [21], присланий від воєводи молдавського багато підірвав авторитет, що поляки хотіли собі придбати своїми відомостями. Одначе між козаками багато таких, що раз щось почувши, потім, хоч то брехня була, на правду не проміняють [22]. Я в своїх справах ще нічого не зробив, і не можу зміркувати, чому вони так протягають таку легку справу. Понеділок — восьмий день від цього дня, призначений на похорон ясновельм. гетьмана; сей час [23] уважаю страченим і нетерпеливо чекатиму, які їх будуть рішення в нових умовах. Потиху йдуть балачки про побіду запорожців, що тих татар, які вийшли на здобич, вони так прийняли, що з здобиччю вони і тіла свої полишили — більший був їx срам як побіда, розголошена раніше [24]. Якої гадки канцлер Виговський про листи світл. князя Трансільванії, може сьогодня виясниться; певне тільки, що досі він дуже журився недолею князя, і приводом до порушення приязні — котру він святіш ніж коли тепер шанує і хоче заховати її для себе і війська. Тетеря, висланий послом до Московщини, ще не вернувся — щодня його сподіваються. Турецький посол прохає відправи, але не може дістати. Пан Бєньовський має добрі надії щодо згоди, а тим часом пильно шукає, чим їх може переконати. Посол з Валахії, приїхавши сюди, приніс таку відомість, нібито послів наших і князевих тримає під почесною вартою, і чим це скінчиться — невідомо». (Наступають прохання про інформацію) [25].

Московські плани, переговори з Тетерею, план висилки Трубецкого, посилка Кікіна на Україну, план висилки Трубецкого для «разсмотрђнія» українських справ.

В Москві посольство Тетері, що мало на меті, просячи московської помочі на кримців, при тій нагоді загладити неприємні вражіння від козацького союзу з Ракоцієм і Карлом-Густавом, і ще раз спробувати, чи не вдалось би Москву з шведами замирити, — дало привід московському урядові підняти різні свої претензії і плани тіснішої ув'язки українського урядування з своїми органами. Коротко — користаючи з допущеної гетьманом нелояльності установити низку санкцій для того, щоб «Малую Россію к рукам прибрать» — як висловлялися пізніші московські політики. В їх руках уже були реляції Желябужського про настрої в війську і поза військом, про успіхи його агітації против гетьманського правління, про сприятливі відгуки на проект заведення московських воєводів і под. Московський уряд ладився повести в тім напрямі натиск на гетьмана і старшину.

Тільки вість про смерть гетьмана перебила ці переговори, піддавши новий план — перенести ці переговори з московського приказу на Україну «в військо», виславши туди боярина з ширшими повновластями для відновлення договору з 1654 р. з різними бажаними Москві модифікаціями. Жалко, що не маємо. Авдіенцію Тетері дано було 4 (14) серпня; приймали не дуже парадно, деякі з проектованих церемоній відставлено, але все таки показано було різні знаки високої уваги: напр., цар сам персонально спитав про здоров'я гетьмана. Тетеря виголосив довгу риторську промову, написану мабуть якимсь «богословом» — може його переяславським протопопом, звісним уже нам з цієї сторони. На жаль в актах заховався тільки її московський, не дуже добрий переклад [26]. Тему взято інтересну — сполучення України з Москвою, але завито її в дуже напушисту і мало конкретну риторику (я вибираю дещо з неї в скороченні, спрощуючи стиль):

«Коли внутрішніми очима дивимося на богоданну державу в. цар. вел., теперішніми часами укріплену над Малоросійським племенем нашим, приводжу собі в пам'ять слова пророка: От господа бысть се и есть дивно во очію нашею. Дійсно, об'єднання Малої Росії і прилучення її [27] до великодержавного вашого скипетру, як природної галузі до відповідного коріня, було ділом не людського замислу, а божого промишлення. Це воно прилучило знеможену галузь до її природного коріня. І так як колись Давидові ізраільські дівчата співали: Побідив Саул тисячі, а Давид тьми, так істинно в. вел-ву можуть співати всеросійські сини: Інші царі побідили тисячі, ти ж, великодержавний царю, побідив тьми! Побіда ця тим преславна, що ревнуючи за благочестиву віру, не пожалував еси своєї царської голови, своєї царської влади — часто полишав свій царський престіл, кидав свої царські палати, виходив перед нами на ворогів і бажав сам боротися за нас. Не даремно й подвизався — бо господь сильний в бранях покорив під ноги твої прегордого соперника і віддав до решти в руки твої. Сподіваємось на бога, що всі вороги твої лизатимуть землю, а твоє царське вел. може про себе сказати, як колись Давид: цар поставлений богом над Сіоном, його горою святою, щоб голосити веління його. Бо справді поставлений ти над Сіоном горою святою — над синами російськими, щоб голосити нам веління господні. (Наступає похвала чеснотам царським, я її упускаю, вона менш інтересна). Але що дивно і чудесно очам нашим — це те, що як не стало помочі Малій Росії, вороги її, гонителі нашої благочестивої віри, складалися з христоненависними варварськими народами і зброїлися на знищення всього православія, — тоді бог всемогучий подвигнув благочестиве серце в. ц. в., з високого свого престолу зглянувсь еси милостивими очима на нас — малоросійських воїнів і благоволив прийняти під кріпку і високу руку воїнство Запорізьке. А те, раз зв'язавшися хрестним цілуванням в. ц. в-ву, через нас, посланників своїх перед престолом в. ц. в. до землі припадає і в. ц. в-во, як другого великого між царями і апостолам рівного Володимера шанує — і навіть вище шанує [28]. Бо той хоч перший просвітив хрещенням афето-російське племя, занурене в глибокій темноті поганого ідолопоклонства, але, живучи поза законом, багатьох синів російських загубив своїм поганським життям. А ваше пресвітле цар. вел-во більшої благодаті сподобився, тим що повернув відірвану перед багатьма літами, через безладдя і усобиці князів російських, галузь приличну і рідну — Малу Росію, кажу, довгою кормигою неволі лядської і литовської обмежену; нарід наш під високою і кріпкою рукою в. в-ва придбав великі вартості. Придбав славу — тому що, за Приточником, праведний цар підносить землю. Придбав міць — бо мудрий цар утверждає людей своїх і т. д. Нехай же біг поможе в. в-ву і покорить всі богопротивні й іновірні племена, аби православний наш цар піднявся як кедр ливанський, утвердивсь як одноріг, щоб усі благочестиві люди під великодержавним скипетром в. в-ва були заховані від поганських полків і широковладна держава в. в-ва пошириться над усім племенем афето-російським» і т. д.

Того ж дня 4 (14) серпня думний дяк Алмаз Іванович і дяк Єфим Юр'єв в посольськім приказі розпитували Тетерю з тов. — що з ними переказав гетьман крім грамоти; вище наведено було дану ними інформацію; посли передали дякам листа Виговського до царя — з політичними новинами і з проханнями в своїх маєткових справах [29].

Другого дня відбувся властивий розговір — в печатнім приказі у звісного мецената української науки і культури окольничого Ф. М. Ртіщева, з тими ж дяками. Посли переказали звісні вже нам побажання старого гетьмана в справах зовнішньої політики і передали прислану з ними заграничну кореспонденцію, доволі багату як знаємо [30], а також листи гетьмана і Виговського і різних високих осіб, котрих вони просили поклопотатися перед царем головно щодо негайної присипки московського війська для охорони України [31]; конкретно зводилося це все до бажання московської помочі против Орди і козацького посередництва для замирення з Польщею і Швецією. Окольничий і дяки тим часом обмежилися тільки пригадкою, що цар готов миритися, коли котрийсь з неприятелів шукатиме згоди і поступатиме «правдою», а від себе, з приводу прохань присилки війська, нагадали, що досі не налагоджена справа московської залоги в Києві: «стрільці і салдати, котрих в Києві до 3 тисяч, живуть тільки з царського жалування: від гетьмана і козацького війська не дістають ніякої живності, і навіть місця на будову дворів їм досі не визначено; міг би гетьман зробити на них «стацею съ уезду», з огляду, що це військо стоїть для охорони козацьких городів. Посли обіцяли гетьманові це переказати, але краще було б якби цар написав в своїм листі до нього [32].