Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

7 (17) Тетерю з тов. покликано до Печатного приказу — вислухати царську відповідь на переказані ними справи.

Передусім, цар обіцяє скоро прислати своє військо в поміч козакам, згідно з проханням гетьмана. Але треба знати чи потрібно воно зараз, чи не минула вже тим часом в нім потреба, щоб його даремно не трудити; потім скільки потрібно того війська, до котрих міст, і чи буде для них «запас» — чи не буде недостатку — бо «царським людям запасу з собою не навезтися». Посли дякували за царську ласку і запевняли, що військо не буде терпіти недостатку: збіжжя уродило і стацію з селян можна буде зібрати — нехай тільки цар напише про це гетьманові; а військо для скорості було б добре післати з Білгорода на Гадяч з воєводою Ромодановським; але про бої з татарами у них досі відомостей нема [33].

Але уряд при цій нагоді порушив питання, навіяне мабуть реляціями Желябужського. Він нагадав послам прохання гетьманського уряду в 1654 р., щоб війську була плата з українських доходів. «Тих поборів (з українських міст) до царської казни досі не збирано, а гетьман ті побори чи збирає і з тих поборів чи виплачує государеве жалування писареві, суддям, полковникам, всій старшині й козакам, згідно з статтями (1654 року). Цар. вел. велів розпитати у посланників, не тому, що ті гроші потрібні казні й. цар. вел., а то, що йому стало відомо, що козаки бунтують на гетьмана і полковників, за те, що вони буцім ті побори збирають на себе, і їм ніякої запомоги не чинять».

На це неприємне запитання посли відповіли: «Це їм відомо, що милостивий указ цар. вел. про жалування старшині й козакам був записаний в статтях. Але досі тих «уставних поборів» не збирано і заплати старшині й козакам згідно з царським указом не давано. Коли б ті побори збирано і заплата старшині й козакам була згідно з царським указом, служба їх була б пильна, і всякий служив би не лінуючись, а тепер як заплати їм ніякої не дають, служать вони неохоче [34]: коли хто й піде на службу, він не стільки б'ється, скільки назад дивиться, а привести до порядку [35] їх старшині нічим: нема що їм сказати і чим докорити; а якби давалось їм завсіди государеве жалування, згідно з указом — (козаки) не мали б нічого сказати против того [36], і служили б хочби й не хотіли [37] і з служби ніхто не втік, і така ласка царська — щоб давано козакам по 30 зол. польських, збираючи з городів і повітів, була б усім козакам дуже потрібна і приємна».

Окольничий і дяки спитали, чи вистане тих поборів, щоб оплатити військо цілком? Тетеря і тов. відповіли, що стане аж надто, а арендні гроші лишаться ще царській казні. Коли з селянського двору збиратимуть по золотому польському або по два — збереться того не мало. Тетеря це знає добре, бо він збирав побори в Київськім воєводстві, зібрав в цім воєводстві 120 тис. зол. польських, а на московський рахунок [38] 20 тис. рублів, а якби вибирати точно, то з одного воєводства прийшло б 50 тис. червоних. Тепер же полковники в Ніженськім та інших повітах беруть з двору по 2 і по 3 злоті; — кажуть, що на гетьмана, а гетьманові коли й дадуть, то не все, решта лишається полковникам [39] з того йде невдоволення і бунти [40]; а коли б усе зібране роздавали війську, за государевим наказом, ніякого невдоволення б не було. Нехай би цар згодом, як скінчиться війна, прислав до гетьмана і всього війська своїх послів. Нехай вони, приїхавши до гетьмана, скажуть йому, щоб зібрав полковників, осавулів і всю старшину і зложить раду, і на ній нехай об'являть милость й. цар. вел. Гетьманові це буде неприємно, але військо буде задоволене і виславлятиме милость й. цар. вел. «А ми того від гетьмана вимагати не можемо, бо то йому не подобається».

Зробивши такий гарний початок, порушено інше дражливе питання — самовільні дипломатичні зносини гетьманського уряду незгідно з статтями 1654 р. «Посланникам сказано також — в статтях написано ще: «Коли до війська Запорізького приходитимуть посли, про це треба писати до й. цар. вел., а коли посли приходитимуть з намірами й. ц. вел. противними, їх треба затримувати в війську і просити указу цар. вел-ва, і без указу назад не пускати». Гетьман Б. Хм. того не виконав згідно з своєю обіцянкою [41]: коли приїздили до нього посланники в добрих справах, він про них в. государеві не писав, — приймав і відправляв без царського указу; а бували посли і з намірами противними ц. в-ву, як от від шведського короля, царського неприятеля: гетьман їх прийняв і відправив, не списався з цар. вел. Також з Ракоцієм угорським і іншими (державами) він війшов у спілку і без волі й. цар. вел. ходив війною на Польську землю. Одначе в. государ все те покрив своєю ласкою, тому що гетьман писав про це до цар. вел. покірно і просив милості (пробачення). А гетьман і все військо, бачучи таку царську ласку, повинні пам'ятати свою обіцянку, вчинену перед Євангелією, — дбати про те, щоб душу свою віддати богові чисто, бо це річ не мала і богові противна — обіцявши не додержати; за це бог відплачує і посилає велику кару. Гетьман повинен це пам'ятати, хоч якийсь його проступок і покриється царською ласкою, все таки за порушення присяги треба боятися гніву божого!».

Посли притакнули, що то все правда, тільки то треба сказати самому гетьманові безпосереднє (царським людям), щоб він то взяв на увагу і пам'ятав, — а вони того гетьманові. сказати не посміють («имъ всего того к гетману выговаривать нелзЂ»). Гетьман же наказав ц. в-ву дати до відома (повторення попереднього його прохання про негайне замирення).

«Кримський хан післав свого гінця Дедеш-агу з 30 чоловіками через Молдавську землю до польського короля — подивитись на його військо і коли військо велике, хан хоче разом з ним ударити на царських підданих; коли війська мало — тоді війти в союз з шведами і Ракоцієм і знов таки ударити на них, давши за привід це, що вони (царські піддані б то, а властиво Москва) замирилися [42] в Вильні з польським королем, не порозумівшися з ханом. Б. Хм. дуже наказував просити ласки царської замиритися з весни з котримнебудь королем, бо поляки можуть замиритися з шведським королем, відступивши йому Прусію і Гданськ і, договорившися з ханом, повідомлять султана, а той дасть наказ венграм, волохам і мунтянам, щоб разом ішли на царські городи, і тоді буде у царя десять неприятелів».

Вище я пояснив уже, що конкретно це зводилося до пригадки, що цареві з огляду на непевні відносини до Польщі, треба б негайно замиритися з шведами. Все показувало, що з перемир'я з Польщею твердої згоди не буде! вони крутили в справі вибору царя на польського короля і не годилися на територіальні уступки, яких вимагала Москва. В таких обставинах Ян-Казимір кожної хвилі міг договоритися з Карлом-Густавом і утворити коаліцію проти Москви. Це був цілком правильний діагноз і події цілком справдили ці міркування гетьманського уряду. Але цареві не хотілося попрощатися з мріями про польську корону. Окольничий і дяки постарались ослабити песимістичні гороскопи гетьмана. Цар мовляв повідомив Яна-Казиміра, що козаки вийшли з Польщі, шведське і угорське військо, «видя ихъ уступленіе потомужъ пошли въ свои земли», супроти того нехай він з татарами не сполучається і ніяких наступів і зачіпок козакам не чинить. Тому гетьманові властиво нема чого боятися з цієї сторони; тим більше, що військо московське в Києві стоїть, в трудних моментах цар завсіди військо посилав — раз з Шеремет'євим, другий раз з Бутурліним, витрачаючи на те немало коштів. А щодо висилки помічного війська тепер негайно, то це потребує часу, треба завчасу зимою («по зимнему пути») заготовити провіант і гарматний припас: коли післати військо зараз, чи забезпечить його гетьман провіантом? Посли повторили попередні запевнення, але це була тільки притока і розмова на тім не скінчилася. Окольничий і дяки знову розвели балачки на ту тему, що цар не має з України ніякого доходу, а тільки видатки. «Которые напередъ сего въ той всей УкраинЂ: въ Малой Россіи і на ВолынЂ и Подоліи [43] были городы и мЂста королевскіе і кляшторскіе и панскіе маетности, а тЂми всЂми нынЂ владЂютъ и доходы собираютъ на себя гетманъ и войско Запорожское, а цар. в-ва въ казну того ничего не доходит» гетьман і військо повинні це пам'ятати, а тим часом знову справа київської залоги: не то що їй ніякого провіанту «с уезду» не дають, а навіть грунтів під двори не хочуть визначити: «досі живуть в ямах»; так не годиться; військо повинно «держать любов» до ратних людей, що живуть на Україні для їх же оборони: тоді царські люди охотніше ходитимуть на їх оборону. Тетеря з тов. знов на це притакнули, що це дійсно велика царська ласка для них — будова Київської кріпості, і вони думають, що гетьман уже післав туди наказ, аби стрільцям визначено грунти під дворища. Для певності одначе треба написати гетьманові, а посли за це не можуть брати відповідальності, бо вони «у гетмана люди не думные и на нихъ никакое дело не належитъ». І видимо маючи вже по горло досить цих московських шпигачок, просили їх скоріше відправити до гетьмана [44].

Не знати, яка була б на це царська резолюція, і чи пішов би царський уряд за цею нерозважною, — а може й з доброго розмислу киненою послами гадкою — не чекаючи смерті гетьмана вислати своїх людей, щоб проконтролювати виконання статей 1654 р.: скликавши раду прочитати їх для загального відома і провіривши, наскільки вони сповнються, поставити надалі їх виконання під догляд усього війська. Але тут надійшли від путивльського воєводи вже наведені вище вісті про смерть гетьмана, договір Ракоція з поляками і бунти в війську. 10 (20) послів викликано до посольського приказу, де окольничий Ртіщев з тими ж дяками, повідомив їх про ці новини і про царські рішення: в поміч Запорізькому війську негайно вислати з Білгорода кн. Ромодановського з кінним і пішим військом, а «в військо Запорізьке» виправити кн. Ол. Трубецкого, одного з найбільших бояр, «съ своимъ государевымъ милостивымъ словомъ и рассмотрЂть». Так лаконічно визначалась складна і многобічна його програма, в вищезазначенім розумінню. В протоколі сказано коротко, що посли на вісті про бунти висловились так, що це мовляв можна було передбачити [45]; з приводу капітуляції Ракоція звертали увагу на тим пильнішу потребу в царськім війську на Україні; коли їм об'явлено царське рішення, що до посилки війська, вони дякували за цю царську ласку, а про місію Трубецкого радили повідомити військо через гінця, і з тим гінцем відпустити когонебудь одного з них» [46].

Дискусія була очевидно далеко ширшою і змістовнішою; на наступній розмові Тетеря згадував свою пораду — писати царську грамоту до війська, не згадуючи Хмельницького, очевидно з послами радилися взагалі щодо ситуації, питали їх гадки в різних подробицях — чого в протоколі не записано; і очевидно — було в якійсь мірі дано їм зрозуміти, що на Україну їx зараз не пустять; московському урядові не було бажано, щоб люди, які встигли до певної міри зорієнтуватися в московських намірах, їхали наперед, інформували і приготовляли ситуацію — в напрямі може і не бажанім для Москви. Комбінуючи відомості, одержані від Желябужського з вістями Зюзіна, московський уряд уявляв собі Україну в стані внутрішньої анархії і сподіваючися використати цей хаотичний стан для корінних змін українського правління, хотів перевести підготовку через своїх людей. Для цього спішно вислано насамперед звісного спеціаліста в українських справах стольника В. П. Кікіна.

Того ж 10 (20) серпня дано йому це доручення, а наступним днем датована грамота війську і дуже цікавий наказ Кікіну, що він має робити.

Грамота, адресована до полковників, сотників і всього війська, починалася як відповідь на грамоту покійного гетьмана, прислану з Тетерею. Починалося з того, що цар, сповнюючи його, прохання, висилає військо з кн. Ромодановським. Далі йшов такий уступ — потім зачеркнений: «А в серпні ц. р. писав нам двор. Желябужський, післаний до Ракоція, що син гетьмана Б. Хм., Юрій стояв з Запорізьким військом, не доходячи Межибожа за 35 верст на Наливайківськім броді, і коли Желябужський приїхав туди на становище, приходило до нього військо і говорило, що ви (козаки) хочете нам служити, де вам скажемо ми і наші воєводи. Бо з того часу як піддалися нам в підданство і де бували в службах за нашим указом, за ласкою божою і нашим щастям ніде вам упадку не бувало, але скрізь були над неприятелем «поиск» (побіда), а вам пожитки (добича), а тепер як вас без нашого указу післав гетьман Б. Хмельницький з наказним гетьманом Антоном Ждановичом, з Запорізького війська багато побито, а ті, що лишилися в дорозі, від недостатку в великому числі померли» [47]. Це зачеркнено і написано про замір царя післати в скорім часі кн. Трубецкого з військом «з нашим государським милостивим словом і нашими великими ділами». — А тим часом — «між вами, нашими вірними підданими, аби була згода (совЂтъ да любовь), щоб стояли ви против неприятеля разом і не було між вами ніякого непорозуміння (розни) — аби неприятелі не потішилися з вашої незгоди і на вас не наступили. Ми ж вас будемо тримати в нашій милості і хочемо, щоб ви як православні христіане, будучи під нашою рукою, були в згоді й любові між собою, а не в замішанню. Стаючи в обозі дуже стережіться неприятелів, аби вони не напали несподівано і не наробили шкоди городам і людям війська Запорізького. А як кн. Трубецкой з тов. від нас будуть відправлені і з дороги напишуть, ви пішліть від себе полковників, сотників і рядових козаків, скільки здається, щоб вони їх приїзд з'їхалися в Києві на раду і вислухали нашу господарську милость». Нарешті обіцянка відправи Тетері з товаришами [48].

Наказ Кікіну дано такий. Насамперед, можливо скоро діставшися на Україну, мав він розвідатися, чи дійсно гетьман помер. Коли живий — послати до Москви звідомлення про це і чекати дальших інструкцій на границі, коли помер — їхати далі, і по дорозі, в Ніжені й інших містах вести секретні розмови з міщанством — з війтами, бурмистрами, простими людьми. Говорити так, що от мовляв стало цареві відомо, що гетьман помер, а на городи Малої Росії наступають татари і ляхи, і у людності внутрішнє замішання (меж собою смятенье). Цар жалуючи їх посилає для оборони кн. Ромодановського з військом, а «для осмотрЂнья войска Запорожского» кн. Трубецкого з тов. Нехай будуть безпечні (ничЂмъ ныне не оскорбляются). Коли такими розмовами удасться навести на такі вислови, як удавалось Желябужському: «добре б було як би вел. государ велів бути у нас своїм воєводам для оборони від неприятельських приходів і всяких розправних діл» — Кікін повинен їм пояснити, що це власне й положено на кн. Трубецкого і тов.: вони як приїдуть, так по всіх справах і дадуть указ [49]. Коли ж навести на такі заяви тих міщан Кікіну не вдасться, нехай сам про це заговорює: краще було б якби в значніших козацьких городах були государеві воєводи, — тоді б тутешнім мешканцям (жилцам) не було б «обид и налогъ» (зайвих вимагань) від полковників і від інших людей. І все, що будуть говорити з цього приводу, нашвидку відсилати цареві з путивльськими гінцями, що будуть післані (очевидно для того, щоб взяти це під увагу при складанню інструкції Трубецкому і тов.) [50].

У полковників та іншої старшини крім звичайної інформації в політичній ситуації розпитувати, де тепер козацький обоз, чи багато в нім козаків, чи всі полковники, і хто у них за старшого? Кого більше слухають і кого хочуть вибрати гетьманом, чи давнішого (прежняго) — гетьманича Юрія чи когонебудь іншого? чи нема між черню якогонебудь повстання («рокошу») против полковників, а коли есть, то за що, і чого сподіваються в цих відносинах («межъ ими»). Чи будуть бажати, щоб по їх городах були царські воєводи? Про все це розвідуючи писати в звідомленнях подрібно і секретно і відсилати в посольський приказ.

Приїхавши якнайскоріше до обозу — в Білій Церкві (як виходить за відомостями Желябужського), чи де інде він буде, Кікін мав оповістити про свій приїзд старшину — «щоб полковники, сотники і все військо запор. веліли йому бути у себе в обозі (визначити йому побачення) для государських діл скоро». Коли б в обозі був гетьманич Юрій і прислав би до Кікіна когонебудь з полковників чи сотників, закликаючи до себе — щоб він приїхав до нього і йому віддав государеву грамоту, тому, що після смерті батька тепер він, Юрій, на гетьманськім місці (в гетманское мЂсто) у них в війську Запорізькім, Кікін мав відмовитись, такими словами: «Попереду як був гетьманом Юріїв батько, тоді царські стольники і дворяне з грамотами ходили до нього, а тепер як його нема, і цар. в-ву невідомо, чи Юрій вибраний всім військом на гетьмана чи ні; тому не велено йти до нього самого, а прислано його, Кікіна, з грамотою до всього війська запор. і наказано віддати царську грамоту всьому війську запр. в обозі, а до самого гетьманича, або до писаря Виговського не ходити».

Коли військо визначить йому побачення, Кікін мав їхати до старшого полковника і попросити його зібрати полковників, сотників і все військо. Коли військо збереться, спитати від царя про здоров'я полковників, сотників і все військо, і передати царську грамоту, а потім сказати більше-менше те саме, що в грамоті. А по цій офіціальній розмові заводити з рядовими козаками, з ким буде нагода, такі розмови: «Як гетьман Б. Хм. посилав їх з полковником Ант. Ждановичом до Польщі чи куди небудь, чи давано їм заплату за той час, що вони були в службі і по скільки? чи вони служили без заплати?».

Коли скажуть, що ніякої заплати їм від гетьмана не бувало — служили своїм коштом, Кікін мав їм сказати: «Як гетьман і військо просилися в підданство вел. государеві, в той час на статті гетьмана і війська був милостивий указ цар. вел-ва, що війська має бути 60 тис., має старшині (й війську) [51] йти государеве жалування за той час, як вона буде в службі, а на те збирати побори з городів і повітів Малої Росії; так гетьман ті побори чи збирав? а коли збирав, чому з тих поборів заплати не давав?».

Коли на те казатимуть, що досі вони про це не чували; а як би ця царська милость була всім об'явлена, і була заплата війську, то це всьому війську було б дуже приємно (годно), і замішання й усобиці з полковниками і старшиною не було б, — Кікін мав говорити: «Як би не було попереду, тепер вел. государ все це велів розглянути кн. Трубецкому з тов.».

З тим поїхав Кікін. Але слідом по його виїзді Тетеря одержав звісного нам листа від старого Виговського, що зовсім в іншім світлі представляв ситуацію на Україні, ніж вісті Зюзіна, оповіщені в посольськім приказі. Тетеря з власної ініціативи пішов (сам один — поскільки можна судити з протоколу) до Посольського приказу — продовжити попередню розмову новими вістями і гадками, не знати — чи для того, щоб вигородити себе від наслідків деяких необережно зроблених висказів, чи в ролі московського приятеля і конфідента. Він приніс листа від старого Виговського — наведеного вже вище, і пересланого через нього ж листа якогось волинського кореспондента Івана Виговського про місію Бєньовського і польські плани щодо України — що про них довідався Лазар Баранович, бувши в Польщі: хвалиться Бєньовський, що може всього, що хоче добитися у гетьмана, тільки треба заспокоїти військо запорізьке деякими уступками («статьями»), а потім можна буде легко з ним упоратися, і це треба зробити, бо інакше Україна і Білорусь міцно об'єднаються з Москвою [52] і потім трудно буде розбити це об'єднання; щоб розвести Україну з Москвою добре було б добути від Запорізького війська якийсь документ, який би скомпромітував в очах царя — «какъ выможемъ противное какое письмо противъ царя отъ войска Запорожского»: тоді цар відмовить козакам в помочі, а без його помочі легко буде Україну знищити. (Звертав також увагу — мабуть тойже Баранович — що про всяку діяльність Виговського («секретаря войска запорозького») євреї «на УкраинЂ живучіе» дають знати ляхам через різних «вихрестів і купців», і з того мораль: «ненадобно изменников божіихъ и людцкихъ живить!»). Подавши свої пояснення до тих вістей, що містилися в листах, вважав своїм обов'язком вірної служби цареві повторити пораду гетьмана: негайно замиритися твердо або з польським або з шведським королем, щоб запобігти коаліції, що вже почала зарисовуватися з капітуляцією Ракоція і пропонував посередництво війська запорізького в переговорах з шведами. Це дасть привід і козакам до повного розриву з шведами, коли ті не приймуть їх посередництва — козаки можуть так йому і загрозити, що коли вони не схочуть з царем миритись, козаки їх будуть воювати.