Розділ «IV. Міщанство. Духовенство»

Близшим взірцем для міської орґанїзації в Польщі служили міста сусїднїх нїмецьких земель — Саксонїї й Прусії. Як типовий взірець саксонської орґанїзації служив Маґдебурґ, як взірець пруської — Кульм (Хелмно), відти звичайні терміни для міського права в Польщі — право хелминське і право маґдебурське. В практицї взірцем саксонського устрою служив не так сам Маґдебурґ, як орґанїзовані на взір його шлезькі міста, тому стрічаємо також, як взір, право Шроди, инакше Наймаркт, старшого з шлезьких міст, орґанїзованих на саксонський взір (право шродське). Устрій одначе в головнім був оден, відміни були лише в дрібнїйших детайлях сих «прав». Важнїйші ріжницї поміж містами виникали в практичнім переведенню — в тім як укладали ся, незалежно зовсїм від тих первовзорів, відносини кождого міста до орґанів правительственної власти, чи приватного властителя, коли місто було приватне, яке було становище війта до иньших орґанів міської управи й як виглядала орґанїзація сих самих в практицї…

На Руси, почавши від Львова — митрополїї руських міст, міста звичайно діставали право маґдебурське, але взірцем їх орґанїзації служив зовсїм не Маґдебурґ, а польські міста з нїмецьким правом, а далї й самі руські міста, що давнїйше одержали нїмецьке право — як Львів. Під впливом чисто-польської державної практики виробляєгь ся в XVI–XVII в. тип міського устрою, нїмецький чи маґдебурський по імени, але взагалї значно відмінний від нїмецьких первовзорів, і ним реґулюєть ся практика міського житя — о скільки взагалї може бути мова про яку небудь реґуляцію сих відокремлених держав-републїк, позбавлених спільних звязків і вилучених з загально-державного устрою. Устрій їх далеко не одноцїльний, хоч міське право їх все зветь ся нїмецьким, маґдебурським: він дїлить ся на кілька типів що до абсолютности свого імунїтету і внутрішньої орґанїзації.

Перше що приносило з собою наданнє нїмецького права, було власне — вилученнє міста і його людности, обнятої міським правом, з під звичайної адмінїстраційної власти. До надання міського права місто разом з своєю околицею, з своїм повітом чи землею підлягало власти старости чи воєводи, юрисдикції суду старостинського чи ґродського, відки могло апелювати до вищих судових інстанцій. Ся звязь з адмінїстраційною і судовою орґанїзацією своєї землї розривала ся, відколи місто діставало нїмецьке право. Кардинальною точкою кождого надання нїмецького права було вилученнє міста (й села також, але говоримо тепер про міста) з власти й юрисдикції всїх адмінїстраційних і судових орґанів держави, а навіть з під загального законодавства держави:

«Ми надаємо місту нїмецьке право зване звичайно маґдебурським, уневажняючи всї закони руські й всякі руські практики й всякі иньші, як би вони не звали ся, що звичайно входять в суперечність і перешкоджають нїмецькому праву (в иньших наданнях, особливо пізнїйших, головно йде мова про закони й практики польські). Окрім того ми увільняємо місто і всїх його осадників від юрисдикції воєвод, каштелянів, судей, підсудків, їх урядників, і взагалї від усяких властей, як би вони не звали ся, так що горожане, запізвані в яких небудь справах, чи великих, чи в малих, навіть як злодїйство, підпал, пролитє крови, убийство, калїцтво й иньші такі злочини, — не будуть обовязані нї перед ким відповідати анї їх карам підлягати, тільки горожанин має відповідати перед своїм війтом, а війт перед нами (королем), коли буде візваний спеціальним нашим позвом, і то не инакше як по свому нїмецькому маґдебурському праву. Війту ж даємо повну й цїлковиту власть в справах карних чи які иньші траплять ся судити, рішати, карати й засуджувати відповідно до нїмецького права, як воно вимагає й каже.»

Так говорить найстарша грамота Львова на нїмецьке право і теж саме більше меньше, хиба в дещо відмінних виразах, повторяють грамоти всїх головнїйших королївських міст. Міщане виймають ся в під власти й юрисдикції всїх иньших властей і піддають ся власти й юрисдикції війта, що підлягає апеляції тільки до королївського суду. «Руські й польські» права і практики, державне праводавство міщан не дотикає: вони на все мають тільки свій кодекс нїмецького міського права.

Не всї міста одначе мали такий абсолютний імунїтет. Я не буду запускати ся в сю справу на сїм місцї, бо верну ся до неї, обговорюючи адмінїстрацийний устрій тих часів, тепер же мусимо мати перед очима становище міщанської верстви. Отже зазначу тільки, що в однїх містах війт підлягав апеляції до місцевого старости, так що de jure міська юрисдикція ставала на низший ступень супроти ґродської, старостинської, в иньших застерігали ся для ґродського суду важнїйші злочини, нарештї в приватних містах — що сидїли на ґрунтї дїдичів, апеляція йшла до патрімонїяльного суду дїдича, так само як і з судів сїльських.

Таким чином для другорядних міст виключеннє їх з загальної орґанїзації землї, що в принципі мало на метї забезпечити їх від утисків і секатур властей, охоронити їх самоуправу, зовсїм не вело до сього, не приводило навіть до такої сумнївної вартости й якости самоуправи яку мали головнїйші міста. Бо й сї остатнї мали звичайно лише нужденну пародію самоуправи, що спочивала в руках тїсного круга патриціанських родів, і ті через кооптацію (de iure чи de facto) обсаджували всї міські посади та використовували таке своє повновластне становище для своїх інтересів. З другого боку імунїтет не охороняв міста від найріжнороднїйших вмішань і утисків від адміністрації, як про се також будемо говорити низше. Державне праводавство хоч de iure не входило в сферу міського права, одначе його полїцейські роспорядження розтягали ся й на міста, накладали певні обовязки на міські уряди та давали їх під полїцейську контролю адмінїстрацийних урядників. Так було навіть з більшими містами. Але більшість міст, кажу, навіть і такої благодати, яку мали важнїйші міста, не мали.

Тим часом виключеннє міст з загальної орґанїзації в дальшій консеквенції відбило ся дуже лихо на їх становищу в суспільно-полїтичній орґанїзації. Вони були виключені з парляментарного устрою, не брали участи в соймиках і соймах; закони, що фактично дотикали ся міст дуже сильно, а навіть і спеціальні міські податки ухваляли ся без їх участи. Вправдї кілька міст (з українських — лише Львів) мали виїмок: служило їм право участи в соймах, але не виробили собі тут нїякого значнїйшого становища, нїякого впливу, й для того навіть з свого права участи дуже недбало й лїниво користали. З другого боку самі вони не виробили собі якоїсь власної репрезентації, якогось союзу, палати, що могла б за інтересами міст обстати. Таким чином привілєґіовані в теорії, міста в дїйсности зійшли на зовсїм непривілєґіоване становище в державі, де шляхта рішала про них без їх волї й відомости, так само як і про селян.

Вилученнє з загальної орґанїзації не причинило ся також і до правної охорони міщанства, яку мало на цїлї се вилученнє. Орґанїзація спеціальних апеляційних інстанцій нїмецького права, як побачимо низше, не повела ся, і в результатї замість далеко лїпше орґанїзованих загальних трибуналів одиноким прибіжищем міщанства став королївський т. зв. асесорський суд, зложений з самих лише репрезентантів шляхетської бюрократії, нїчим з міщанством не звязаних — іще одна спільна прикмета привілєґіованого міщанства з безправним селянством[597].

Коли додати ще до того, що в переважній більшости міст особам шляхетським, чи то яко старостам, чи то як війтам[598] була признана постійна і то часом рішуча участь в біжучій управі міста, то буде ясним, в яку залежність від шляхти ставив міста суспільно-полїтичний устрій польський і польсько-литовський.

При тім суперництві, або й антаґонїзмі, який звичайно виробляєть ся між верствою воєнно-господарською й капіталїстично-промисловою[599], не можна було від такої залежности надїяти ся добра для міщанства. І дїйсно соймове законодавство Польщі перевело цїлий ряд ухвал, що задавало сильні удари інтересам міщанської верстви.

І так міщанам в Польщі забороняло ся володїти землею. Се мотивувало ся тим, що міщане яко такі не несли воєнної служби зарівно з шляхтою і набуваючи земельні маєтности могли також усувати ся від військової служби[600]. Першу таку постанову, дуже характеристичну взагалї для відносин шляхецької верстви до міщанства, маємо в р. 1496. Вона забороняла міщанам і всякого рода не-шляхтичам набувати й володїти всякого рода маєтностями, що підлягають «земському праву», правом власности чи заставу, на тій підставі, що сї не-шляхтичі, не несучи воєнної служби взагалї, старають ся всякими способами увільняти ся також і від служби з таких земських маєтностей, а також і тому що міщане не позволяють шляхтичам набувати земель під міським правом, отже належить і їм за те не позволяти купувати земель земського права. Тому на далї суди не мають приймати нїяких контрактів продажі земських маєтностей міщанами, а ті, якими вони вже володїють, мають в певнім часї продати[601].

Ухвала ся, кажу, характеристична, бо виразно показує й сторонничість шляхетського законодавства, й вплив правної ізольованости міста на ограниченнє прав міщанина по за міською границею. Одначе на практицї її, розумієть ся, не було так легко перевести; уже соймова постанова 1505 р. (стилїзована також в досить саркастичнім, хоч і делїкатнім тонї, характеристичнім для шляхетських відносин до міщанства)[602], не згадуючи про примусову продажу міщанами земських маєтностей, тільки застерігає, що вони мусять служити з них військову службу зарівно з шляхтою. Не зломлено й тої практики, що міщане далї купували собі шляхетські маєтности, як то найлїпше показують відновлення тої заборони від часу до часу[603]. Але завсїди правна заборона для міщан, з виїмком кількох нобілїтованих міст, володїти шляхетськими маєтностями лишила ся далї в польськім праві.

Що до права в. кн. Литовського, то воно, піддаючи земельну власність взагалї сильній контролї правительства, з другого боку — не признаючи військової служби привилеєм чи обовязком спеціально шляхетським, а звязуючи його з володїннєм землею взагалї, не потрібувало й спеціальних ограничень для міщан. Литовський статут всїх трох редакцій в постановах про «земську оборону» між особами обовязаними до служби без всяких застережень містить і міщан що мають «земскоє имЂніє» і не дає нїяких спеціальних ограничень що до них[604]. Але з роспростореннєм соймового законодавства на землї в. кн. Литовського на сїй точцї, як і в богатьох иньших, вийшла неясність, котра одначе так і лишила ся невияснена[605].

Замикаючи міщан в міські границї й виключаючи їх від сїльського господарства, забезпечаючи монополь землеволлодїння, инакше сказавши — монополь панщинної працї (бо на тім монополю стояли всї користи землеволодїння), шляхта заразом одначе старала ся увільнити себе від міського монополю промислу й торговлї. Сама до того брати ся вона не хотїла: як ми знаємо, торговля й промисл признані були річами не згідними з шляхетським родом; але шляхта постарала ся себе визволити від міської торговлї, ухваливши свободу від мит і всяких торговельних ограничень (права складів, примусових доріг і т. и.) для продуктів свого господарства, висланих до заграничних торгів, і заграничних товарів, спроваджуваних шляхтичами для власного ужитку[606]. Сї товари таким чином кождий шляхтич міг мати навіть дешевше, нїж купець, бо не оплачував мита й иньших поборів. Ремісників же — особливо простїйших, розумієть ся, має кождий пан своїх двірських.

Під подвійним гнетом шляхетського законодавства й шляхетської адмінїстрації, звязані ріжними обмеженнями, що пильнували інтересів шляхетської верстви й підривали торговлю й промисел міст, обпутані загально зрештою принятою в тих часах дрібязковою реґляментацією торговлї й промислу, що забивала свобідну конкуренцію, обезвладнювала здібности й енерґію, — міщанство упадало. Тими привілєґіями, які дїйсно давало йому нїмецьке міське право, воно не вміло відповідно покористувати ся. Се була зброя не на його руку й потребу зроблена, й воно не вміло до неї приладити ся. Міське нїмецьке право було витвором спеціальних відносин суспільних і державних, результатом боротьби певних чинників, — для міщанства польського чи руського було воно чуже і на ті потреби, які висували місцеві, зовсїм відмінні обставини, воно не давало способів. Що найменьше його треба було вповнї переробити, до польсько-литовського державного устрою приладити, але ж воно приходило зовсїм готовим, у вповнї вироблених формах, а річ прецїнь звістна, що лекше щось наново зробити, як переробити скомплїкований приряд для відмінного ужитку. Законодатна інїціатива, полишена міським громадам, тільки латала, не в силах будучи вповнї переробити сього устрою. Такий самий характер мали й поправки, які вносило в міській устрій соймове законодавство. Розбивши старий свійський устрій, новий — накинений вироджував ся в анормальні форми: панованнє патриціанської олїґархії, розбитє міської людности на кілька ріжноправних ґруп, боротьбу юрисдикції старостинської й міської, а до того ще — як то часом бувало, кількох міських юрисдикцій (загальної й спеціальних — жидівської, вірменської, часом і руської), вічну боротьбу міщанства з тими осадниками, що живучи в містї не підлягали чи не хотїли підлягати міському праву, і т. и. Все отсе перетворяло міста в конґльомерат непорозумінь і аномалїй та замість розвою давало їм лише хоробливе веґетованнє.

Міщанство упадало взагалї, але спеціально з поміж ріжних національних складників його упадав найбільше елємент руський. За руських часів, скільки можна судити з наших відомостей, він панував по містах вповнї. Хоч вони й мали чужоземні кольонїї, місцями досить значні, і в західній Руси, як я вже казав, ще руські князї давали привілєґіоване становище нїмецьким кольонистам, але тон задавала все таки, безперечно, людність руська. Заведениє нїмецького права під польським (і польсько-литовським) панованнєм задає руському міщанству сильний удар і зводить його на підрядне становище.

Нїмецький міський устрій, уважаючи ся привілєґією, тим самим уже призначав ся за польських часів не так для тубильцїв-Русинів, як для ріжних протеґованих зайдів, передовсїм Нїмцїв і Поляків. Тим поясняєть ся, що навіть по селах, при наданню нїмецького права, часом застерегало ся, що тільки католики можуть користати з того нїмецького права[607].

В польських наданнях нїмецького права містам ми звичайно не стрічаємо таких спеціальних застережень против Русинів (чи властиво не-католиків, бо сї ріжницї роблять ся все на релїґійнім ґрунтї). Очевидно, католики займали тут відразу домінаційне становище і таких застережень не потрібували. Тільки в руських землях в. кн. Литовського, де католицькі елєменти були занадто слабкі, аби самі собою могли взяти перевагу в містї, міські привилеї роблять часом ріжні застереження на користь католиків. Так Витовтові привилеї для міст всї мають застереженнє анальоґічне з тими сїльськими наданнями нїмецького права згаданими вище: що з нїмецького права будуть користати тільки католики, руська ж людність полишаєть ся «при своїх давнїх правах», то значить в залежности від старостинської адмінїстрації. Нпр. в наданню нїмецького права Перемилю (на Волини) читаємо: «Аби се місто Перемиль скорше могло бути осаджене, всїм міщанам і осадникам сього міста взагалї й кождому з осібна, які вже осїли чи далї осядуть, себто Полякам і Нїмцям й иньшим людям обряду св. римської церкви даємо нїмецьке право зване маґдебурським». Або в привилею м. Соколова: «міщан і селян польської або нїмецької народности переносимо з права польського або руського на нїмецьке зване шродським, а Русинів полишаємо при їх правах»[608].

Друга катеґорія ограничень дотикала міських урядів: Русини або зовсїм виключали ся від них, або обмежали ся лише певною означеною участю. Так нпр. привилеї м. Буська допускали тільки католиків до міських урядів, і коли раз староста допустив Русинів до радецьких і лавничих місць, буські міщане-католики скаржили ся королеви, і дістали від нього потвердженнє сеї прероґативи[609]. В грамотах в. кн. Литовського ми стрічаємо часом певні застереження на користь католиків. Так нпр. в декотрих наданнях нїмецького права застерігаєть ся, що половина райцїв має бути «закону римского», а половина «грецкого», і з двох бурмистрів оден має бути католик, а оден православний[610]. В иньших правительство потверджувало компромісові ключі, уложені самими громадами, що забезпечали для католиків певне число місць в міській адмінїстрації[611].