Розділ «IV. Міщанство. Духовенство»

По селах в Галичинї, там де люстратори нотують «попів» (з фіскальних мотивів — бо платили податок), бачимо майже в кождім селї сьвященика, а часом навіть і по два (хоч се й досить рідко). Нпр. c. Княже в Снятинщинї, що має сорок три (півдворищних) господарств, має в 1564 р. дві парохії: двох попів і двох проскурниць; c. Угринів в галицькім, при пятдесяти господарствах, має також дві парохії[718]. В Самбірщинї в с. Черхаві засновуєть ся в 1529 р. друга парохія за прошеннєм людей, «тому що оден піп не вистарчав для потреб людей», а з інвентара 1565 р. бачимо, що було в тім селї тодї 50 господарств, а тридцять лїт перед тим не було, певно, і стільки; в c. Головецьку фундуєть ся друга парохія в 1561 «з причини множества людей», а було їх 44 господарства[719]. Малі розміри православних парафій стали такою звичайною річею, що здавало ся неможливим, як би міг оден сьвященик дати собі раду в такім селї, де може знайти ся більше господарств: треба дві церкви такому селу доконче[720].

Церква була такою потребою села, що правительство й місцева адмінїстрація, хоч мусїла заснованнє кождої нової церкви оцїнювати як malum necessarium, толкували фундованнє церков і парохій кольонїзацийними потребами: вони потрібні «щоб також і тим способом лекше звабити туди численних осадників», «аби зробити більшу вигоду підданим, аби вони тим лекше й вигіднїйше осїдали». Тому парохії часто фундують ся при самім закладанню села, або слїдом за заложеннєм, коли стягали ся до нього люде, дуже часто — на їх власне бажаннє, або на прошеннє місцевого війта. Сю практику дуже добре ілюструють самбірські грамоти, з часів кольонїзації Самбірщини (в серединї XVI в.), зібрані королївськими ревізорами при ревізії прав ще в XVI же віцї й мною опублїковані. Лише з рідка стрічаємо ми тут фундованнє одної парохії для двох сїл, так як з другого боку маємо й випадки фундовання двох парохій в однім селї, як я згадував що йно вище[721].

Крім релїґійних потреб людности й иньші мотиви впливали на незвичайне множеннє церков. Не бракувало кандидатів, де далї, тим більше, на церковні посади, що в своїх інтересах старали ся про заснованнє нових парафій для себе й для своїх дїтей і братів. Для дїдича, для державця церква була також джерелом доходів, часом навіть досить значних, і заснованнє нової парафії нераз приносило як на ті часи досить поважну суму до скринки дїдича, коли він не мав особливих скрупулів на пунктї «божої хвали». А що заснованнє церкви коштувало дуже мало, або й зовсїм нїчого (бо часом навіть і ґрунту нїякого на церкву не давало ся), тож з усїх тих причин церкви множили ся часом навіть і надмірно. Не вповнї на вітер говорить звістний полєміст і злобний критик руських порядків Сакович, що множество церков на Руси зовсїм не сьвідчить про побожність, бо не кажучи вже про мотив доходів, які тягнуть з церкви дїдичі, церкви будують ся часом наслїдком незгоди між селянами, попами, або їх панами, так що часом на цвинтарі стїна о стїну стоять дві церкви і село дїлить ся на дві парафії[722].

На давню статистику церков покладати ся дуже трудно — її повнота і докладність зовсїм непевна. Люстратори подекуди пильно нотують церкви, подекуди зовсїм нї[723]; на податкові таріфи не богато більше можна покладати ся.

Останнїми роками на підставі податкових тариф XVI в. начислено в чотирох землях Руського воєводства 1270 сїльських церков на 2491 сїльських осад і 190 міських церков на 125 міських осад. В землї Белзький 150 сїльських і 28 міських церков на 459 сїльських і 18 міських осад. В землї Холмській 70 сїльських і 27 міських церков на 401 сїльських і 20 міських осад. В західнїх, лїпше загосподарованих повітах Поділя по таріфі 1583 на три села припадає два сьвященики, в більше східнїх оден сьвященик на чотири села[724]. Для Волини, Браславщини, Київщини тарифи дають ще меньше докладні відомости, так що не варта їх і наводити[725]. Але статистика західнїх українських земель, хоч на її докладність також не можна вповнї спустити ся, все таки дуже цїкава: ті цифри церков, які вона дає, можуть бути тільки низше дїйсности, але й вони вказують на далеко вище (розмірно) число парафій, а з тим — і духовенства, в порівнянню з теперішнїм. В трох епархіях нинїшньої Галичини маємо тепер несповна 2200 сьвящеників парафіальних (парохів, завідателїв і сотрудників, при несповна 3400 церквах), тарифи XVI в. дають для сеї території около 1600 сьвящеників-парохів. Тим часом число вірних за сей час зросло принаймнї о яких 7–8 разів[726], так що число сьвітського духовенства (без монахів) в другій половинї XVI в. було що найменьше о 5 до 6 разів більше супроти загального числа людности, а пізнїйше, в XVII в., коли церковні справи так сильно займали суспільність — і ще більше, і я мабуть не помилю ся, прийнявши, що в тодїшнїй Галичинї люде звязані безпосередно з церквою (духовні й кандидати на духовні посади, що практикували ся при церквах, церковники, їх родини, монахи) становили не меньше 10 % всеї української людности[727]. Факт, який не треба спускати з очей для розуміння важности церковних справ для тодїшньої суспільности.

Фундація парохії в нових селах звичайно була дїлом властителя — приватного, чи королївської адмінїстрації. Се наказували властителеви мотиви не тільки моральні, як я вже сказав, а й фінансові (притягненнє нових осадників, придбаннє доходів від сьвященика), навіть полїцийні: «аби в селї був лїпший порядок», як висловляли ся часом ерекціональні грамоти[728]. Там де властитель отягав ся, або занедбував сю справу, часом радила собі громада, власним коштом будуючи собі церкву й випрошуючи для неї ґрунти від властителя, або надаючи свої, — або з власного інтересу заходжував ся хтось коло будови церкви й урядження парафії, щоб собі її зайняти, або обсадити якимсь своїм свояком.

Особливо часто війти-осадчі сїл се робили; будували церкву й випрошували від старости чи короля чи приватного властителя ґрунт на парафію й презенту для когось із своєї родини. «Уважаючи на заходи й працю Демяна, війта c. Липя», пише нпр. староста в одній грамотї, «які він показав в розроблюванню війтівства, осадженню людей і будові синаґоґи або церкви грецького обряду, і довідавши ся від певних людей, що він буде здатним відправляти службу божу при сїй церкві, та бажаючи зробити більшу вигоду для наших підданих — селян грецького обряду в тім селї, аби лекше залюднювали се село», — він надає сю парафію тому Демянови й позволяє розробити на церкву певний ґрунт[729]. Впливи війта в громадї й певна протекція зверхности чи властятеля робили те, що йому лекше і на лїпших умовах нїж кому з селян, чи сторонньому чоловіку, можна було зайняти парафію для себе. Практика ся була так звичайна, що парафія не раз трактувала ся просто як приналежність війтівства, як одно з джерел війтівських доходів, і при наданню осадчого привилею в XVI–XVII в. війтови разом з війтівськими ланами, разом з правом на заложення корчми, млина і т. и., надаєть ся часом також лан на церкву: розуміло ся при тім, що війт має вистарати ся посьвященнє для себе (такі війти, посьвящені потім на попів, стрічали ся, як бувало також і те, що попи виступали в ролї осадчих)[730], чи для когось із своєї родини — сина або брата, або поберати церковні доходи й утримувати від себе для церковних функций стороннього сьвященика, чи нарештї — продати свої права на парохію комусь сторонньому[731]. Тому що війти й ще частїйше — їх сини часто сьвятили ся на сьвящеників, в деяких округах, де війтівства нїмецького або волоського права розвинені, попівство й війтівство стояли в дуже тїснім звязку з собою, а навіть церковні ґрунти не були докладно віддїлені від війтівських чи князївських[732].

Бували, розумієть ся, й иньші комбінації. Часом попович, не маючи виглядів дістати парафію по батькови, купував чи випрошував собі у дідича право заложити церкву й парафію, або робив се сьвященик з иньшого села, лишаючи дотеперішню парафію комусь з родини, або продаючи, як меньше наручну, або цїла сьвященича родина, котрій треба було нової філїї для своїх членів. Або от — уже в пізнїйшім часї (1700) селянин Федір Бондар в Пилах (Жовківське) будує церкву і свого сина Костя способить на сьвященика, дїдич надав церкві ґрунта й признає на прошеннє Федора презенту тому Костеви, «аби сини Костя й його брати мали з чого живити ся, а сам суплїкант, видавши (на будову церкви) своє майно, мав де притулити ся»[733].

При церкві був звичайно окрім сьвященика дяк, паламар, проскурниця; часто бували й діакони, навіть по селах. Звістки про сих меньших членів церковного персоналю ми стрічаємо одначе рідко, бо всякі власти й колятори мали до дїла лише з сьвящеником, а то тим більше, що сї меньші церковні посади займали свояки сьвященика, так що часом цїла парафія була обсаджена одною сьвященичою родиною, близшою чи дальшою. По анальоґії пізнїйшої практики, я висловив здогад що на Руси вже мабуть з дуже давнїх часів члени сьвященичої родини повнили ріжні функції при церкві, яко діакони, дяки, паламарі, проскурницї[734]. З розмноженнєм і розростом духових фамілїй, не тільки множили ся парафії, а зростала й обсада парафій, множило ся число осіб, що сповняли ріжні функції при церкві. Коли у сьвященика було кількох синів, а не діставали собі осібних парафій, при церкві появляло ся кількох сьвящеників, що дїлили ся церковними ґрунтами й доходами. Переходовим ступенем до сьвященства було діаконство, і меньші члени сьвященичої родини, перше нїж дістати сьвященство, діставали сьвященнє на діаконів і як діакони функціонували при парафії; в XVII–XVIII в. ми досить часто стрічаємо діаконів по селах, і з часом діаконський уряд місцями стає навіть постійним (на Українї росийській вже за моєї памяти були знесені такі сїльські діаконства). Перше нїж доступити діаконства, члени сьвященичої родини відбували практику при церкві як дяки, паламарі, а ті що не мали здібностей, чи щастя, чи з иньших причин (нпр. тому що були два рази жонаті) не могли дістати сьвящення на вищі уряди, й на все лишали ся на сих посадах. Обовязки проскурниць часто сповняли вдови по сьвящениках, дяках і т. д. з тоїж фамілїї і з того титулу діставали якусь участь в дотації церкви. Лише в браку свого чоловіка в родинї обсаджувано сї посади стороннїми людьми.

От нпр. в однім випадку, в серед. XVI в. купують собі парафію в певнім селї «Васько піп і брат його Іван диякон з c. Висоцька»[735]. В другім дістають потвердженнє свого володїння попівством батько сьвященик з двома синами — також сьвящениками, а в иньшім привилей на новозасновану парафію дістають і володїють нею аж чотирох сьвящеників — батько з трома синами, а дві сьвященичі родини осїдають на нїй на цїле столїтє[736]. Не рідко стрічаємо «поповичів-дяків», що дістають потім парафії[737], або такі факти, де сьвященик приймає до себе на ґрунт зятя-дяка[738]. А от в однім документї парафія потверджуєть ся місцевому поповичу і його сину, aspirującemu na popowstwo[739].

Привилей нпр. Яна Собєского для духовенства мостиського староства видаєть ся «пресвитерам, попам, діаконам і поповичам» тутешнїх сїл — вони потверджують ся в володїнню «попівств і церков в парафіях, що до них належать»[740].

Практику обсади низших церковних урядів сьвященичими синами так описувало українське духовенство в XVIII в., виступаючи против проєкту записування поповичів в селянство: «з сьвященичих синів від початків віри сьвятої за кількасот лїт не було гультяїв, бо вони все віддавали ся церковній службі, а в теперішнїх часах батьки їх звичайно вчать не тільки по руськи, а і в школах латинських, вивчених одних виводять на парохів, иньших способлять до чернецтва, а котрі до того стану не здатні або не мають покликання — осаджують по містах, місточках і селах, уживають до дяківства, а нездібних — за паламарів, дзвонарів і иньшої церковної послуги, або теж способлять до господарської працї, до помочи своєї, шукати хлїба з рілї»[741].

Удержував ся весь сей «причет церковний» з дотацій земельних, з даней вірних і з церковних доходів в тїснїйшім значінню.

Дотація церкви земельною власністю — явище звичайне, загальне, як в маєтностях королївських, так і в приватних. В галицьких королївщинах XVI в. уважало ся нормою для церкви мати лан орного ґрунту, з відповідними порціями сїножатей і городів, з правом зрубу в лїси, позволеннєм безплатно молоти своє збіже в млинї, і т. и. Податок одного золотого, широко розповсюднений в Галичинї в серед. XVI в., уважав ся власне нормальним податком з лану церковного ґрунту: стрічаємо випадки, де робить ся в тім випадку опуст, тому що церква не має цїлого лану. Але докладно переведена ся норма земельної дотації не була: стрічаємо й більші й меньші церковні ґрунти по королївщинах, а тим більше по маєтностях приватних. Церква в Слобідцї під Галичом мала (очевидно з якихсь дуже давнїх часів) поля на сорок днїв оранки й сїножати на 28 косарів. З другого боку бували нерідко церкви без всякої дотації, особливо в маєтностях приватних. Маємо нпр. пізнїйший випадок (1726), де селянська громада c. Лоська, на Лемківщинї, з причини, що їх церква не має церковного ґрунту, дає від себе на церкву чверть лана й обовязують ся на собі поносити всї ті податки й обовязки, які дотепер були звязані з ґрунтом. Се крайности, але в виказах ерекціональних ґрунтів, де їх маємо (в податкових таріфах), дуже не рідко, особливо в маєтностях приватних, стрічаємо церковного ґрунту «півполя» (півлану), чверть і навіть вісїмки, рідше дволанові, трехланові ґрунта, — а лановий таки найчастїйший[742].

Виказ церковних ґрунтів зроблений в Пинщинї для декотрих сел, при помірі селянських ґрунтів, показує, що тутешнї сїльські церкви мали від 1 до 5 волок, а найчастїйше дві; цїкаво, що в тім було також богато ґрунтів «з надання мужицького»[743]. В Берестейщинї під час ревізії в 50-х рр. ревізори нормували церковні ґрунти в королївщинах: попи діставали по дві волоки на церкву, «водле уставы господарскоє», а надвишку забирано на господаря[744].

Купна й лєґати, панські й «мужицькі» инодї збільшали з часом такі ерекціональні ґрунти, але з часами норма їх не зростала, а зменьшала ся: пізнїйше півлана уважало ся нормальною дотацією церкви.

При осадженню нового села «на суровім кореню» ерекціональний ґрунт давав ся також в «суровім» видї: сьвященик діставав право «розробити» собі певну порцію ґрунту на церкву. За те при надаванню таких новозаснованих парафій часто практикували ся й ріжні привілєґії: на парафії записувала ся грошева сума, або забезпечала ся вона на кілька поколїнь парохови.

На ерекціональнім ґрунтї сьвященик мав право осаджувати своїх підданих. Часом се виразно зазначувало ся в ерекціональній грамотї або презентї, часом розуміло ся само собою. Практикувало ся й певні обмеження сього права: нпр. що сьвященик може осадити не більше трох, двох, або й одного тільки «загородника» чи «халупника», так як се бувало і з війтівствами[745].

Окрім землї парох і його помічники діставали ріжні доходи з парафіян. Широко розповсюднена була хлїбна данина, т. зв. скіпщина. По части — під впливом староруської десятинної традиції, а ще більше — за безпосереднїм прикладом латинської церкви, і в руській, православній церкві стрічаємо часто для хлїбної дани і назву десятини. Полишаючи на боцї надання десятини з певних маєтностей чи фільварків, що пригадують собою старе наданнє св. Володимира і могли виходити з сеї традиції, очевидно — старанно піддержуваної духовенством[746], а також і згадки більше загальні, що могли під десятиною розуміти просто тільки хлїбну данину (особливо в грамотах латинських, з їх конвенціональною стилїзацією), маємо звістки зовсїм вже недвозначні про проби запровадження десятини на латинський взір. Найбільше характеристичний факт — се інцідент в Солонцї під Львовом[747]. В р. 1555 тутешнї селяне, не знаємо з яких мотивів, з'обовязали ся свому сьвященику давати десятину з усякого хлїба. Потім згода ся урвала ся, чи що, досить, що кілька лїт пізнїйше вони ту десятину давати перестали, твердячи, що такого звичая в селї не було[748]. Сьвященик, що догадав ся завчасу те селянське приреченнє предложити ще й до королївського потвердження, потягнув їх до суду. Кілька лїт ся справа ходила по ріжних судах, королївських і комісарських, селяне все програвали справу, але десятини таки платити не хотїли, й старостї, що їх до того взивав, були rebelles et inobedientes. Які при тім були відносини між ними й попом, можна відгадати. Нарештї попови удало ся якось погодити ся з громадою, і в р. 1569 громада приобіцяла йому перед ґродськими актами не чинити нїчого злого, дати йому свобідно мешкати в селї, відправляти свої сьвященичі обовязки й приватні орудки, й далї давати йому й його наступникам десятину. Згода ся потрівала кілька лїт, але потім справа прокинула ся ще в острійших формах. 1576 р. піп заскаржив на ново селян за те, що не віддали йому десятини. Селяне відповіли обжалованнєм попа перед львівським владикою за ріжні провини — що він дав одному з селян замість причастя камінь, що він привів до смерти другого, і т. и. Піп очистив ся присягою, по рішенню владики. Що потім було, не знаємо, але три місяці пізнїйше попа убито з засїдки, коли вертав зі Львова: підстрелили його, а потім добили киями. Родина убитого покликала на суд громаду села Солонки з війтом на чолї; але два найбільше скомпромітовані селяне, «котрих утеча доводить їх вину», як орік суд, утїкли з села, а тивун і иньші обжаловані довели своє alibi, тому справа скінчила ся тим, що громадї поручено відшукати тих утїкачів. Громада ж, щоб запобічи на далї подібним конфлїктам, просила короля, аби признав її право виберати собі попа, то значить відступив її право презенти, і під вражіннєм того крівавого епізода король на се призволив.

З Побужа — з громад Воіна й Рудна, маємо грамоти, що тутешнї селяне, за добровільною згодою давали своїм сьвященикам «десятину», в певних сталих нормах: в містечку Воінї по копі жита, й по копі ярини, і по два гроші з дому, в селах — по копі жита з волоки[749]. Ся десятина вже відповідає «скіпщинї» й хлїбній данинї, як вона звістна по иньших місцях: давали по копі всякого зерна з лану або дворища, або тільки певного якогось хлїба — нпр. по копі, або мірі вівса, або жита[750]. Часом ся хлїбна данина мотивуєть ся як дань на проскури — може бути відгомін старої питоменної традиції; часом сей даток на проскури творить данину осібну від скіпщини[751].