Розділ «IV. Міщанство. Духовенство»

В тих околицях де польський чи католицький елємент був сильнїйший, міста не потрібували таких застережень на користь католиків: католики і без них здобували собі від разу або перевагу або й виключне таки панованнє в містї. На се — окрім загально привілєґіованого становища Поляків і взагалї католиків у державі, складали ся й спеціяльні міські обставини. Насамперед рішуче значіннє в орґанїзації міста мав війт, а ним звичайно все був Поляк чи инакшої народности католик. Кожде місто на нїмецькім праві орґанїзувало ся на ново; нїмецьке право передовсїм обчислено було на те, аби стягнути чужинцїв, значить католиків; дїяльність війта йшла, зовсїм природно, в тім же напрямі. Міське право нїмецьке, що служило підставою міської орґанїзації, повноправним міщанином уважало тільки християнина, то значить католика, як тодї розуміли. Не-католик не міг виконати тих релїґійних формальностей, якими на кождім кроцї тодї була перетяжена практика міського житя, отже — на погляд міських проводирів він не міг бути припущений до ріжних урядів і чинностей, що з такими формальностями були нерозривно звязані в тодїшнїй практицї. Так нпр. було великим питаннєм, як побачимо низше, чи сьвідоцтво православного і — що властиво рішало се питаннє, чи православна присяга правосильна, чи нї, й саме правительство, хоч не рішало ся відсудити Русинів від сеї правосильности, признавало, що властиво нїмецьке право не допускає сьвідоцтва Русинів, бо їх присяга не відповідала формулам приписаним нїмецьким правом[612]. В результатї того всього міський патриціат від разу звичайно складав ся з елєментів не руських, а польських, нїмецьких, одно слово католицьких; між ними роздїлювали ся міські уряди; з них формували ся міськи цехи. Руський же елємент спихано на другорядне становище, тільки в незначній части, або й зовсїм не допускаючи його до участи в управі міста, в користуванню з міських вигід і свобід.

Для ілюстрації візьму кілька міст.

Львів наприклад. Його привилеї не містять нїяких спеціяльних застережень против Русинів. Навпаки Казимирів привилей 1358 р., виданий ще тодї, коли польське правительство для скріплення свого становища старало ся позискати місцеві елєменти, спеціально підносить, що з особливої ласки короля до користування з нїмецького права припускають ся всї народности львівські: Вірмени, Жиди, Сарацени, Русини й иньші[613], o скільки б вони лише самі того хотїли: як би самі хотїли зістати ся при своїх національних юрісдікціях і правах, то їм вільно. Не містять нїяких ограничень на некористь Русинів і пізнїйші надання Львову[614]. І щож — Русинів уже з кінцем XIV, з початком XV в. (коли зачинають ся докладнїйші відомости) бачимо зіпхненими на зовсїм підрядне становище, misera contribuens plebs: вони виключені не тільки від міських урядів, але й від користування з горожанських прав, замкнені в руську дїльницю, по за котрою не мають нїяких прав; їх релїґія підлягає образливим ограниченням; вони самі в ролї якоїсь ледво толєрованої в містї нації, як Жиди в середновічних нїмецьких містах…

Уже з часів Володислава Опольського маємо оден документ, що дає нам цїнний натяк на таке ексклюзивне становище Русинів: 1386 р. перемишльська корпорація шевцїв дістає від старости Руси тіж права, «яких уживають шевцї-католики, Поляки чи Нїмцї, в м. Львові»[615]. З того виходить, що до ремісничих корпорацій Львова (принаймнї декотрих) були припущені тільки католики, себто Поляки й Нїмцї. Процеси руських міщан Львова з міською старшиною з поч. XVI в., кидаючи сьвітло на попереднє столїтє, стверджуть се обмеженнє прав Русинів в XV в. В 1520-х рр. львівські Русини скаржили ся перед королем на ріжні ограничення; міська старшина боронила сих ограничень «законними причинами й важними мотивами», і король в 1525 р. постановив, що львівські міщане руської віри й на далї мають зіставати ся «при давнїх звичаях і заборонах»[616], а власне: не мають бути допущені до цехів і ремісничих корпорацій, не можуть шинкувати анї продавати матерій на містї[617].

З тогож процесу довідуємо ся також, що Русини що до права мешкати в містї були ограничені певним кварталом[618], і по за ним (а спеціяльно в ринку) міська старшина не позволяла їм купувати домів анї иньшими способами володїти, і король також полишив їх при сїм ограниченню. Тільки в границях свого квартала, чи властиво «Руської улицї» (що й досї задержала се своє імя на память відвічного упослїдження Русинів в столицї Руси) Русинам полишало ся також свобідне виконуваннє їх релїґійних церемонїй. Коли в 1521 р. львівські Русини скаржили ся королеви, що руським сьвященикам не позволяють з сьвятими дарами переходити через ринок і улицї міста з церемонїєю — при засьвічених сьвічках, анї провожати умерлих «publice et in ornatu», король постановив, що поза Руською улицею[619] руські сьвященики можуть переходити в своїх процесіях в ризах, але без засьвічених сьвічок і сьпіву, і тільки на Руській улицї можуть дзвонити в дзвони, сьпівати й сьвітити сьвічки[620].

При такім упослїдженню, коли навіть православна присяга і сьвідоцтво Русина міською старшиною не признавало ся правосильним[621], коли йому не вільно було зарівно з католиками торгувати і займати ся ремеслом (вступати до цехів), розумієть ся і мови не могло бути про рівнорядне припущеннє Русинів разом з католиками до управи міста. В руських петиціях ся точка навіть не фіґурує — так далеко претензії львівських Русинів навіть не сягали. В XIV–XV в. міські уряди Львова бачимо головно, майже виключно в руках нїмецьких фамілїй, що тодї задавали тон Львову. Між ними стрічаємо кількох міщан з прозвищами «Русин» — Ruthenus, Reusse[622]. Але чи були се справедливі Русини, чи перекінчики, що звали ся Русинами тільки на память свого походження, або припадком названі так чужоземцї нараз трудно сказати[623]. В кождім разї з XVI в. міські уряди були для львівських Русинів замкнені.

То що з початку було тільки фактом — усуненнє Русинів від урядів, обмеженнє їх участи в цехах, позбавленнє права володїти домами в цїлім містї і т. и., робить ся в XVI в. правом — на підставі давньої практики. На тім стало й правительство Жиґимонта Старого в процесах львівських Русинів з міською старшиною. Колиж Жиґимонт Авґуст захотїв глянути на справу з становища більше прінціпіяльного й на нові скарги Русинів видав привилей (1572 р.), де зрівнював їх у всїм з католиками, львівська міська старшина рішучо спротивила ся й заявила, що не може сповнити королївського роспорядження, яке поручало її перевести в житє сей привилей[624]. І вона таки взяла гору: по кількох роках неустанних скарг Русинів і королївських припімнень львівській старшинї, аби сповнила королївське роспорядженнє 1572 р., стало ся таки рішеннє по мислї львівської старшини: в 1578 р. Русинам лише позволено зарівно з всякими прихожими купцями торгувати під час ярмарків, а всї иньші їх кривди промовчано, отже лишено як бувало[625].

Нам ті скарги Русинів з 1560-70-х рр. інтересні, бо доповняють новими подробицями звістний уже образ упослїдження руських міщан Львова[626]. Їх не допускають до нїяких урядів, Вони не можуть вступати до цехів (властиво до деяких, але обжаловання говорять загально), а з тим — не можуть мати ремісницьких робітень. Присяги Русинів не приймають зарівно з католицькою — і на тій підставі мабуть не приймають і в міщанську громаду. Їх дїтей не допускають до міських шкіл і самим їм — віддавати ся artes liberales. Не позволяють їм купувати домів у ринку. Не вільно їм продавати матерії на штуки, торгувати вином і иньшими товарами, варити напитки й шинкувати горілкою, медом, пивом і вином. Тим часом обтяжають їх ріжними надзвичайними поборами, а навіть на їх сьвящеників накладають ріжні податки на місто й притягають їх до міської юрісдикції, поза духовною, і т. и.

Не вважаючи на всї заходи львівських Русинів, не вважаючи на королївські накази, на спеціяльну опіку, яку заповів їм кор. Володислав[627], становище їх дуже мало полїпшило ся. В інструкції львівського брацтва на коронаційний сойм 1649 р. львівські Русини знову допрошують ся, аби православні духовні могли ходити з св. тайнами і з процесіями через місто, і взагалї щоб православна релїґія не підпадала ріжним обмеженням в своїх публичних відправах[628]; аби Русини були допущені до міських урядів[629], а як нї — то принаймнї аби дали їм такі права як Вірменам (осібну управу); аби їм вільно було куповати каменицї в цїлім містї, торгувати матерію не тільки під час ярмарків, але й по всяк час, на штуки й ліктї, тримати аптеки, склепи корінні, продавати вино, ситити мід і варити горілку, одним словом — аби в свободі торговлї зрівняно їх з Поляками; аби свобідно приймовано їх до цехів, допущено до цехових урядів і до всякого ремесла[630].

Що до сеї цехової й ремісничої практики, тїсно звязаної з міським устроєм нїмецького права, то її дуже добре ілюструє процес львівських Русинів з перших років XVII в.[631] Довідуємо ся, що в тім часї в деяких цехах, як стельмаський, колодїйський, столярський і боднарський, «нарід руський уже звів ся», Русинів там не було, і нових учеників і майстрів Русинів туди не приймали. До тих цехів, де Русини ще були, як ковальсько-слюсарсько-мечницький, шевський, ткацький, різницький, пекарський, малярсько-золотничий, під ріжними вимівками нових Русинів не приймали, а навіть давнїйших майстрів-Русинів за ріжними зачіпками виключали, а учеників-Русинів не визволяли — не давали їм титулу майстра. Так в цеху малярів і золотників, де Русини були від початків у всїм рівноправні, «посполу собі по братерськи жили» й бували цехмістрами, тепер почали не приймати Русинів, учеників не визволяли, давнїйших майстрів виключали, кажучи їм, аби собі осібний цех закладали для Русинів.

При тім, як довідуємо ся, мотивом до такої ексклюзивности також служила релїґійна ріжниця. Цехова орґанїзація, в середвічнім дусї, була звязана з ріжними церковними обрядовостями — цеховими богослуженнями, церковними церемонїями, участию в похоронах братчиків цехових і т. и. Майстрів-Русинів і їх челядь змушували до того, аби вони являли ся до костела в певні сьвята, брали участь в католицьких церемонїях, і т. д. Коли за королївським наказом шевський: цех прийняв Русинів до свого цеху й оголосив рівноправність майстрів Русинів з Поляками, з тим що вся старшина — цехмістри й столові братя мали бути по половинї з Поляків і Русинів, і т. д., шевцї Русини мусїли дати з'обовязаннє, що вони будуть ходити на певні богослуження разом з католиками до костела, будуть брати участь в похоронах майстрів католиків і їх жінок, і иньші обряди сповняти[632].

Таким чином в столицї Руси Русини, не вважаючи на свою численність[633], стояли на рівнї з чужоземними кольонїями Вірмен, майже Жидів, а положеннє їх було ще о стільки навіть гірше, що вони при тім не мали своїх осібних орґанїзацій як ті[634]. Тільки з розбудженнєм релїґійного руху, при кінцї XVI в., брацтво при церкві Успенія (т. зв. Ставропіґія), хоч завязане з релїґійними цїлями лише, дає якусь орґанїзацію львівській Руси й служить опорою її. Але про нього будемо говорити в своїм місцї.

Не лїпше, хоч і відмінне, було становище Русинів у столицї Поділя Камінцї. Привилей на нїмецьке право, виданий 1374 р. Коріатовичами (він аж до турецької окупації лишив ся міською хартиєю) также не містив нїяких застережень на некористь не-католиків, але призначений був, як я вже підносив вище, в першій лїнїї для міщанства чужоземного, спровадженого Коріатовичами[635]. В результатї міщанська громада, що користувала з привилеїв признаних сею хартиєю і орґанїзації нїмецького права, зложила ся головно з Поляків і зайняла привілєґіоване становище в містї. Обставини, що робили з Камінця польську стражницю против Руси й Литви, також мусїли причиняти ся — правительственними впливами, до такого пановання польського елємента в Камінцї. Русини були як не зовсїм, то майже виключені, скільки можна судити, від міських свобід; через те руська людність упадала й підносила скарги до короля. При кінцї XV в. правительство Казимира Ягайловича зробило до міських відносин поправку таку, що дало камінецьким Русинам орґанїзацію осібну від головної міської: вони дістали право виберати осібного свого війта, спільним вибором всїх Русинів, і в потребі — його скидати. Сей війт мав юрисдикцію над всїми Русинами Камінця й приїзжими у всїх справах, судити мав «руським писаним правом», а апеляція на нього йшла до старости[636]. Таким чином поруч привілєґіованої громади нїмецького права, de facto польської, орґанїзовано руську громаду, з неповною міською орґанїзацією: окрім того що її віддано під апеляцію старостї, бракувало в ній виборної адмінїстраційної власти — бурмістрів і райцїв (консулів), і неясним лишало ся її становище супроти сих урядників польського Камінця. Се, розумієть ся, давало привід до безконечних спорів, але не вважаючи на те, така половична орґанїзація, хоч від разу мала лише провізоричний характер, лишила ся й на далї: привилей 1491 р. потверджувано від часу до часу, і тільки в 1553 р. король, на представленнє тодїшнього руського війта, потверджуючи привилей Казимира, надав сїй конституції дефінїтивний характер і при тім виразно зазначив, що руські міщане свобідні від власти польського маґістрату[637].

Рівночасно майже з Русинами подібну орґанїзацію дістала й сильна вірменська кольонїя, котрій Камінець головно завдячав у тих часах своє торговельне значіннє: 1496 р. одержали камінецькі Вірмени привилей на право вибирання свого війта і на свій осібний суд[638]. Таким чином уложила ся ориґінальна орґанїзація Камінця, яку люстрація 1564 р. описує так: «місто Камінець має в собі трояку людність що до народности й трояку орґанїзацію (obiczai prawa): Подяки мають першенство (autoritate preaeminent) і судять ся правом маґдебурським, Русь судить ся правом і звичаями руськими і має свого війта, Вірмени — звичаями вірменськими й теж мають свого війта»[639]. Така конституція трівала майже до турецької окупації: польська громада з повною орґанїзацією нїмецького права, й побіч неї дві громади з неповною орґанїзацією (тільки судовою, як виходило б?), але з повною самоуправою. Орґанїзацію сих двох громад довершило признаннє їм апеляції на війтівський суд просто до королївського (асесорського суда): вірменській громадї признано її 1574, руській 1592 р.[640]

Рівноправности при тім, розумієть ся, не було — не дурно й люстратор нотує се першенство в правах Поляків. Так ішла боротьба з Поляками за право Русинів і Вірмен володїти ґрунтами по за спеціальними дїльницями їх, за право возити горілку й шинкувати нею — Поляки уважали се також своєю монополїєю. Довідуємо ся про се з королївських грамот, що в поодиноких випадках признавали рівні права Русинам з Поляками. Взагалї привилеї католиків не були тут такі тверді й не знаходили собі такого признання зі сторони правительства як львівські. За всїм тим камінецькі Русини стояли в XVI в. дуже слабо, мабуть чи не слабше ще від львівських. Вказівку на се можуть дати податкові ключи. Так в 1522 р. при роздїлї міського податку виникли спори, й король порішив їх так, що половину податку мають платити Поляки, а з другої половини дві третини Вірмени, а одну третину Русини[641]. Русинів певно не оподаткували ще нїколи за легко, а з тим і ся шеста частина податку, наложена на руську громаду Камінця, може тільки служити доказом її великої економічної слабости.

Перед самою турецькою окупацією — соймовою постановою 1670 р. знесено осібну орґанїзацію камінецьких Русинів. Мотивів такого кроку соймова постанова не подає. Вся вона має характер акту ласки для Камінця й мабуть се скасованнє осібности руської громади було також ґратіфікацією для Камінця — себто його польської громади. В такій формі відновлено устрій Камінця і по окупації, при кінцї XVII в. Хоч Русини при тім не були виключені від участи в урядах, але серед них було незадоволеннє з скасовання осібної руської орґанїзації й змагання до її відновлення: в 1703 р. камінецький маґістрат скаржив трох райцїв ritus graeci, що вони виступають против сполучення юрисдикції руської з польською, мають якісь consilia zradliwie, i т. и.[642] Але до відновлення осібної руської юрисдикції так і не прийшло. Противно, й вірменська була знесена — вже на останку житя Річипосполитої[643].

Образ сих двох столичних міст вистане для ілюстрації міських відносин під польським режімом. Вповнї одностайними вони одначе не були. Бачили ми міста, де Русини вже de iure були виключені від участи в управі містом (як в Буську); в иньших були вони виключені de facto — як в Перемишлї, де так само як у Львові Русинів не допускали до міських урядів, до цехів, і кор. Володислав при коронації своїй поручав перемишльській громадї на далї того не чинити[644]. В иньших не було такого повного виключення. В містах волинських і київських процес польонїзації був задержаний в своїм розвою, і польський елємент починає паношити ся тут доперва по інкорпорації 1569 р.[645], і польщать ся (а заразом жидоватїють) тутешнї міста доперва в XVII, а головно в XVIII в., о скільки не вийшли з Польської держави. В сїй останній лихо було з міщанством взагалї, а з руським найгірше. Під гнетом упослїдження руські міщане або польщили ся і латинщили ся, або виходили з міст, а коштом їх розвивали ся в містах елєменти польські й жидівські, міста польщились і жидоватїли, а при тім взагалї упадали.

Польський елємент зміцняв ся в містах завдяки свому домінованню в державі. Супроти иньших наций він знаходив особливу опіку в правительстві, в польській адмінїстрації, чув моральну (ба й матеріальну) опору в польській шляхетській верстві, що панувала поза містом — дарма що та погорджувала «колтунами». Завдяки сїй своїй домінації, не в містї — а в краю, в державі, польський елємент асимілював собі міщан-католиків иньших націй, і се дуже його скріпило.

Так асимілювали ся нїмецькі міщанські громади Галичини: у Львові, Перемишлї, Сяноку, Короснї, й т. и.[646] Я вище підносив, що нпр. у Львові в XV і ще в початках XVI в. місту задавали тон Нїмцї — в ix руках були міські уряди, вони становили міський патриціят; коли не в переважній, то в дуже значній частинї (попри Русинів, Вірмен, по части Італїйцїв, Греків) в їх руках спочиває торговля міста, його капитали. В другій половинї XVI в., коли польський елємент спольонїзував (на зверх бодай) Галичину, польщить ся незвичайно швидко ся львівська нїмеччина, так що в XVII вік Львів переходить уже як місто польське. Польський елємент, перед тим дуже слабонький в містї, зростає не тільки чисельно, але й здобуває нїмецькі капітали, й духові прикмети нїмецького міщанина, якими не завсїди міг похвалити ся польський — його купецьку й промислову вправу, господарність і солїдність. Правда, що в загально анормальних відносинах тодїшнього міста й сї здобутки незадовго пропадають та вироджують ся, але завсїгди таки вони свою службу зробили, і з значним правом. можна сказати, що завдяки Нїмцям Львів став польським[647].

Подібне дїяло ся й по иньших містах. Домінація польського елємента, а до того спільність релїґії, мішані шлюби, відокремленність кольонїй — зломили нїмецький елємент, взагалї в своїх кольонїях досить невитрівалий, і зміцнили ним елємент польський. Столїтє пізнїйше — в XVII–XVIII в. польська людність міст (та й поза містами) зміцняєть ся ще одним досить важним в житю українських міст елєментом — Вірменами.