Розділ «IV. Міщанство. Духовенство»

Але особливо множили ся й розвивали ся жидівські осади по містах приватних — де спеціальні доходи від Жидів запевняли їм і спеціальну опіку властителїв. Вони стають головними огнищами жидівської кольонїзації — як Дубно, де в початках XVIII в. уже Жиди значно перевисшали християн числом, як констатували самі комісарі дїдичів[669], як Бердичів, Білацерква, і т. и.

Лише кілька міст були спеціальними привилеями увільнені від Жидів. В Камінцї нпр. така заборона звістна вже від першої половини XV в.[670] Вправдї при кінцї XVI в. Жидам удало ся добути від міської старшини приступ до міста — їх прийнято під міське право, й се потвердило правительство, але в XVII в. відновлено заборону, й вона дожила de jure до кінця Річи Посполитої[671], хоч Жиди, користаючи з опіки старостинського уряду, пролазили від часу до часу в місто. Так в серединї XVIII в. камінецькі міщане скаржили ся королеви, що Жиди під опікою «замка» осїдають в містї й передмістях, є вже їх звиш сотки в самім містї, вони перебивають шинкарство й торговлю християнам, і т. и., староста виарендовує свої доходи з міста Жидам, і так множить їх число, позволив їм зробити собі в містї біжницю й спровадити ровина, і т. и. Королївські комісарі тодї звелїли протягом 24 годин забрати ся з міста[672].

Київ мав також таку свободу, хоч не відомо коли вперше її дістав: в XV в., аж до вигнання Жидів за в. кн. Олександра жидівська громада тут була, але по тім вигнанню нема вже слїду жидівської кольонїї в Київі[673]. Документальну заборону маємо тільки з р. 1619: Жидам заборонено було задержувати ся більше як день в Київі[674] і ся заборона з ріжними ограниченнями дожила до нинїшнїх часів.

Сї кілька виїмків (де міщане зрештою також мусїли, як бачимо, вічно воювати, щоб фактично не допускати Жидів до міста) не богато зміняють образ пановання Жидів по містах коронних земель.

Польсько-жидівське місто, з його никлим житєм, пародїєю торговлї й промислу, — на місцї колишнього інтензивного міського житя руських часів — було одним з найбільш характеристичних дарів «культурної місії» Польщі на Руси.

Духовенство: Старі катеґорії церковних людей і зміна в них. Черицї — численність монастирів в Галичинї, на Волини, в Київщинї. Фундованнє монастирів — монастирі панські, міщанські, чернечі. Монастирі звістні нам доперва пізнїйше. Великість монастирів. Духовенство сьвітське — численність його, причини численности церков, проби статистики. Фундованнє парохій. «Причет церковний», фамілїйний характер його. Удержаннє клира, дотації земельні, хлїбна данина, імітація десятин, иньші доходи. Оподаткованнє духовенства, свободи духовенства й їх нарушеннє, панщина духовенства, иньші доходи з сьвящеників, продажа парафій. Дїдичність духовенства, її обмеження, династиї серед духовенства

Верства церковних людей в литовсько-польських часах в порівнянню з староруськими зменьшила ся о стільки, що катеґорія людей, які не належучи до духовенства властивого, стояли під опікою й присудом церкви, бо годували ся при церквах або віддавали ся особливо побожним зайнятям, — в сих часах слабне й заникає, чи то тому що переходить в ряди церковних підданих, чи то тому що з загальною секуляризацію устрою й житя руської церкви в сих часах, слабне їх залежність від церкви. За то розвиваєть ся сильно, з загальним розвоєм підданства, катеґорія «церковних людей» в значінню підданих ріжних церковних інституцій, на їх землях (відносини їх одначе нормують ся не спеціальним церковним правом, а загальними нормами підданства). Та й верства духовенства сьвітського (білого) й чорного, не вважаючи на некористну для нього полїтику правительства, в сумі не малїє, а множить ся в міру того, як призвичаєннє, а далї й привязаннє до християнства (бодай форм його) починає переходити в ширші верстви української людности — з висшої до середньої, міщанської, а далї й до селянської маси[675].

Епископат не збільшав ся — нових катедр не закладано; вони появляють ся тільки в XVII в., коли православна церква вийшла вповнї з усякої залежности й інґеренції правительства. Але число монастирів і парафій зростає неустанно протягом всього сього часу, чи то з інїціятиви самих громад вірних, чи то фундаціями людей значних і заможних, чи заходами самого духовенства.

Навіть у Галичинї, де обставини для православної церкви були найбільше неприхильні, в актах XV–XVII в. в принагідних згадках виступає велике число монастирів і монастирищ, з яких, очевидно, далеко не всї можуть бути виведені ще з руських часів. Церкви фундують ся не тільки самими вірними, але й польськими властями, в інтересах успішної кольонїзації, не вважаючи на те, що правительство польське в принціпі було противне закладанню нових церков.

Так з принагідних згадок актів можемо вказати такі монастирі в Галичинї до полов. XVII в.: у Львові св. Юра і св. Онуфрія, жіночий Введенія; в Буську св. Онуфрія (потім перенесений до Волї Деревлянської), потім ще другий, жіночий (як низше); в «Буськім повітї» монастир під Лагодищем, звістний ще з XV в., і ще старший звістками (з XIV в.) монастир в Желехові; славний монастир Успенія в Уневі (коло Глинян); в Словитї св. Хреста, жіночий; в Камінцї також жіночий Благовіщення; коло Підгорець, на Плїсниську «старинний» монастир Преображенія; монастирі в Щирцї, в Миколаєві[676]. В Галичу св. Трійцї й Успенія на Крилосї, жіночий св. Ілїї, в Пітричу Успенія; в землї Галицькій ще в актах XV в. згадують ся монастирі в Купилові й Соботові; в пізнїйших звістках XVI–XVII в. монастирі в Угринові, в Завалові, Задарові, в Бучачу і в Жизномирі під Бучачом[677]. На Підгірю — в Косові монастир згадуєть ся в наданню Свитригайла[678]. Монастир Товмачику кодо Коломиї[679], в Перегинську — старинний монастир св. Онуфрія (фундований від кілька сот лїт, як казали в XVII в.), і в сусїдстві ще два, звістні пізнїйше[680]; монастир св. Спаса в Гошові[681], в Сваричові, в Рудниках[682].

В Перемишлї старий монастир св. Миколая (Микулинський), і в Більчу Богородицї (жіночий); в його околицї — монастир Калеників «УспЂньє Пречистоє» (може Калеників в Мостиськім), власність бояр Дядьковичів, проданий в 1378 р. перемиському соборному протодиякону Губцї й прилучений до катедри. Монастир Городищанський і ще якісь «монастирі» (отже що найменьше ще два!), не названі на імя, в маєтностях Бибельських (в околицї теп. Нового Міста, може бибельський Воздвиження і ще якийсь), звістні в XV в. Монастир під Ярославом — коло Щитної, в Угерцях, під Самбором, Введенія, коло Шептиць (в Рудецькім) св. Онуфрія, другий св. Онуфрія в Добромилї, третїй в Лаврові і коло нього — монастир Спаса (теп. Спас, коло Старого Міста), Смольницький Богородицї і Созанський св. Михайла тамже, Черхавський — на схід від них[683]. В Нагуєвичах св. Миколая. В Черниляві (в Яворівськім) св. Трійцї. В Домашові, в Жовківськім св. Миколая, і в Смолинї (Ямницї) Успенія, тамже[684].

Богата монастирами була також і Волинь. До пол. XVI в. нам нпр. звістні тут такі монастирі: в Володимирі Спаса, св. Михаіла, св. Онуфрія і Богородицї в Зимнім (Сьвята Гора). В Луцьку — Спаса, св. Василия, Богородицї (св. Гора, жіночий), і коло Луцьку Чернчицький і Жидичинський св. Миколая. В Кремінцї св. Спаса, в Дубнї теж Спаса і другий — Чесного хреста, в Дорогобужу св. Спаса, в Пересопницї Богородицї, в Загорові (Володим. пов.) також Богородицї, коло Степани св. Михайла, в Дубищах (Луцького пов.) Введенія, в Дермани св. Тройцї, в Клевани, Блаженику (Володимирський пов.) і Мельцах (коло Ковля) св. Миколая, в Вербцї (коло Ковля ж) св. Тройцї, в Смолеві (Дубенськ. пов.) св. Івана Кущника[685]. В пізнїйших згадках є память про монастирі в Шумську, в Розважи під Острогом, в Корцї й ин.[686]

В Берестю знаємо монастири Рождественський і Семенівський; в Кобринї — c. Спаса, в Пинську св. Варвари, і коло міста монастир Лещинський Богородицї, а другий в Дятловичах — св. Спаса; в Клецьку — св. Пятницї; в Овручу — св. Спаса, Богородицї (т. зв. Заручайський) і Акима й Анни[687].

В Київі поруч давнїх монастирів — Печерского, Золотоверхого-Михайлівського, Видубицького й Кирилівського в XV–XVI в. знаємо ще Пустинський св. Миколая (на Подолї), дуже популярний і богатий тодї, Флора і Лавра (Флорівський, жіночий, тамже), Межигорський св. Спаса (коло Вишгорода), «Светое Пречистоє Гнилецкий» (в сусїдстві Видубицького — в початках XVI в. він уже був спустошений і віддано його Видубицькому монастирю). Низше над Днїпру — Ржищівський (св. Спаса, фундації Вороничів, по словам пізнїйших грамот), ще низше — істнував, а властиво ледво дихав, Зарубський монастир Богородицї — коло нього потім виростає козацький Терехтемирівський монастир; здаєть ся також уже в козацьких часах з'явив ся, ще низше, монастир Пивський або Пивів, против устя Тясмина, на лївій сторонї Днїпра. В західнїй части Київщини знаємо монастирі Тригорах, в Любарі (Любартові) св. Георгія[688].

Нові монастирі засновували ся або фундували ся коштами князїв і панів весь час, поки ино держало ся се руське панство. Так в перших роках XVI в. маршалок литовський Олександр Хоткевич, при участи иньших осіб, м. и. Йосифа Солтана, пізнїйшого митрополита, фундував монастир Богородицї над р. Супраслею (на границї української етноґрафічної території), т. зв. Супрасльський, досить звістний пізнїйше; досить богато обдарований маєтностями, він за першого свого ігумена мав 40 монахів, але потім почав підупадати, і в 15-20-х р. не було в нїм уже й тридцяти[689]. В 40-х р. маршалок Волинської землї кн. Федор Сангушко, вимінявши Мілецький монастир, на ново фундував його — збудовав церкву для монастиря, запровадив «общеє житьє у монастыре» й надав ріжні маєтности[690]. Десь в першій половинї ж мабуть XVI в. був фундований кн. Засловськими монастир св. Тройцї в їх селї Дворцї коло Заслава: кн. Януш з материю в 1555 р., сповняючи замір свого покійного батька, надав «монастирю нашему Дворецкому» кілька сїл[691]. Волинський воєвода, староста луцький кн. Богдан Корецький фундував аж три монастирі: «корецкий, моренинский и городиский» (Моренин і Городище коло Корця), десь в третїй четвертинї XVI в., і обдарував їх маєтностями[692]. В Острозї фундував кн. Конст. Острозький монастир c. Тройцї[693]. При кінцї XVI в. фундує при церкві Успенія в Почаєві Анна Гойська, жінка земського луцького судї, славний пізнїйше монастир почаївський[694]. Адам Вишневецький фундує монастир в Брагинї св. Миколая (а може й другий — жіночий)[695]. В р. 1612–15 фундує кн. Михайло Вишневецький староста овруцький, батько Яреми, монастирі Густинський і Лядинський під Прилукою, за Днїпром, а його вдова Раіна Могилянка по смерти його не тільки потвердила сї фундації, а фундувала ще й третїй — Мгарський під Лубнами[696]. В р. 1615 фундує Гальшка Гулевичівна славний потім київський монастир Богоявлення на Подолї[697]. Кн. Koрецька, постригши ся в чернцї, мала фундувати мужеський монастир в Невіркові, жіночий в Бідинові[698]. Шл. Лїтинські фундують в 1620-х рр. монастирі в Щеплотї й Грушові, в пов. Перемиськім, шл. Турянський монастир св. Трійцї в Самбірщинї[699]. Звістний Адам Кисїль фундував коло р. 1640 монастир св. Спаса на перевозї Максаковським (тому й звав ся монастирем Максаковським) на р. Деснї і другий — Покрови в Нискеничах (Киселїв монастир)[700]. В Гощі, пізнїйшій маєтности Киселя, фундує монастир остання з Гойських кн. Раіна Содомирецька, каштелянова смоленська, в р. 1639[701]. Два роки перед тим иньша волинська панї Раіна з Боговитинів Ярмолинська фундувала монастир в своїй маєтности Загайцях, Кремінецького пов., «подъ титуломъ заложеня св. Іоанна милостиваго»[702], і т. и.

Коли змагаєть ся козачина, в сїй ролї заступають князївсько-польську аристократию козацькі старшини. Але й перед тим фундують монастирі також міщане й навіть селяне, навіть поодинокі, не тільки громади. Так львівський міщанин Содома фундував монастир Богоявленія у Львові, міщанка яворівська Маргарита Грицківна фундує яворівський монастир св. Покрови; підданий Потоцких Гурчкович заснував монастир св. Трійцї коло c. Луки (в пов. Коломийськім), белзькі міщане фундували монастир в Городищу[703], буські міщане жіночий монастир у себе на передмістю[704].

Розумієть ся, засновували ся монастирі й самими монахами, і ті панські фундації часто тільки йшли вже за такою чернечою інїціятивою. Нпр. обдаровані Вишневецькими монастирі густинський, ладинський, мгарський були засновані монахами з Межигоря. Славний Іов Кнегиницький орґанїзує монастир в Угорнику, потім в Маняві. В Городку в пов. Луцькім засновують філїальний монастир (св. Михаіла) монахи київського печерського монастиря. В Деражицях, коло Дрогобича засновує монастир в 1570-х рр. монах Протасий Березич[705]. Деревичський монастир Вознесенія в Добрянах заснував Григорий Панашовський з Добрян, постриженець київський, і потім сей монастир дістав надання від місцевих старост і від короля[706]. Крехівський монастир заснував якийсь монах Іоіль[707]. Пізнїйше (уже в другій половинї XVII в.) були засновані монахами монастирі Бесїдський, Верхратський, Крупецький. Заснованнє Сокулецького монастиря коло Потока монастирська традиція виводила від ченцїв Красногорського монастиря[708].

Релїґійна боротьба православних з унїятами причиняла ся до появи нових монастирів. Так появляєть ся монастир Богоявленія при київськім брацтві, Воздвиження при луцькім брацтві, Богоявленія при кременецькім брацтві, жіночий монастир св. Онуфрія при львівськім, і т. д.

Розумієть ся, про богато монастирів ми не маємо звісток — вище подані реєстри далеко не вичерпують всього числа монастирів. З другої половини XVII в., з перших років XVIII в. маємо звістки про цїлий ряд монастирів, з котрих богато, певно, істнували вже давнїйше — такі нпр. монастирі в Клинцях Овруч. пов., Красногорцї Київ. пов., Ясногородї Житомир. пов., Четвертнї Луцьк. пов. (два — мужеський і жіночий), Мильчі і Перекопах Дубен. пов.[709] В Галичинї — в Боложинові, Колоденцї, в Бесїдах, в Сокалї, в Верешицї, в Деревнім, Лиську, в Домашові, в Пацикові, Розгірчу, Іспасї, в Ясеницї, на Підгородищу коло Звенигорода, в Лїсниках (в Бережанщинї), на Погонї під Тисьменицею, в Ропянцї (жіночий), в Збаражі, в Теребовлї, в Більчу, в Ягольницї[710]. На соборі унївськім 1711 р. бачимо ігуменів і старцїв ще таких монастирів: в Болохові, Виспі, Городенцї, Грабові, Дорогові, Звинячу, Краснопущі, Лабшинї, Рогатинї, Рудниках, Рукомишу, Скалатї, Соколї, Сокульцї, Тернополї. Реєстр ігуменів 1724 р. додає до них монастирі в Золочеві, Заговоздю, Коломиї, Кривім, Литвинові, в Пятничанах, в Раківцю, в Синькові, Чорткові, Улашківцях, Юсиптичах[711]. Дальший ряд монастирів виступає при реґуляції 1743-4 рр., а знов цїлий ряд незвістних з иньших джерел монастирів вичисляють нам помянники монастирські — як помянник крехівський, або щеплотський.

Страшенна маса! Та переважно монастирі сї були невеликі. Часом мали по два-три монахи, а навіть і одного тільки, такі ж, що мали по кількадесять, належали до рідших, великих. Анна Гойська, фундуючи Почаївський монастир, призначає свою фундацію на удержаннє восьми монахів і двох дяків. Київський собор 1640 р. постановив як minimum для монастирів вісїм монахів, а найменьше шість, рахуючи в тім і послушників: инакше монастир не може мати самоуправи — має бути під управою иньшого, більшого монастиря, й його старший не має звати ся ігуменом, а тільки старцем[712]. М. Могила в своїм «Лїтосї» вичисляє цїлий ряд монастирів, де сидить оден-два монахи. Вправдї, він се вказує як доказ недбальства унїятів. По його словам в Супрасльськім монастирі, поки він був православним, було вісїмдесять до сто монахів, в иньших кількох по кількадесять. Він вказує на православні монастирі: Межигорський, де мешкає по його словам більше як півтораста монахів, в Манявськім скитї до двох сот, в Тригорськім до вісїмдесять, в Крехівськім кількадесять[713]. Але безперечно, що таких монастирів не було богато і між православними, а були й зовсїм невеликі — як то показують наведені ухвали київського собору.

Духовенство сьвітське розмірно до числа людности було також численнїйше нїж тепер. Міста і місточка, хоч як малолюдні в порівнянню з теперішнїм, мають дуже численне духовенство. Так у Львові в 2-ій пол. XVI і початках XVII в. знаємо не меньше восьми церков, окрім монастирів[714]. В Перемишлї в XIV–XVII вв. звістно тринадцять церков[715]. В Галичу люстрація 1585 р. знає сїм церков і попів, восьмий монастир. В Каменцї тарифи першої половини XVI в. знають 12 сьвящеників (але в 1565 уже вісїм — протопоп і 7 попів, в 1583 пятьох), в Коломиї шістьох, в Теребовлї чотирох. В Белзї по люстрації 1565 р. було теж чотирох; в Скалї, що обходить ся тепер одним сьвящеником, в 1570 р. було також чотирох, в 1583 трох; в Снятинї, Язловцї, Городлї, Тишовцях — трох; в Теребовлї, Рогатинї по два, і т. и.[716] В Берестю під час люстрації 1566 р. було вісїм церков, в Кобринї чотири; в Пинську дванадцять, окрім монастирів; в Овручу вісїм і три монастирі, і т. д.[717]