Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

18 (28) польське військо почало сей марш, виславши наперед обоз під Кульчин, яких півтретя милї від Константинова. Та Кривонос ударив на них знову — як говорили язики — хотїв конче затримати Поляків до приходу Хмельницького. Сю другу, вторкову битву польські реляції представляють так само нещасливою для козаків як і першу: перепустивши їх через Случ, Поляки, мовляв, з усеї сили вдарили на них, помішали, загнали до ріки — «за ласкою божою труп на трупі лежав густо аж до переправи, мов біле сукно вкрило поле», пише Осїньский. Він признає одначе, що козацький табор державсь і Поляки не рішились добувати його, а пустили ся слїдом за своїм обозом далї — отаборили ся під Ляхівцями над Горинею, яких вісїм миль від Костантинова (на північний захід) і тут стали чекати Заславського [1456]. Прихильники Вишневецького, доказуючи, що їх герой мав усї шанси повної побіди, тільки вони були ударемнені иньшими комендантами, також дають зрозуміти дїйсну міру польських успіхів. Машкевич складає на Тишкевича всю вину, що кн. Яремі не вдало ся до решти розгромити козаків. По його словам, повстанцї по вторковій битві були так збентежені, що коли Вишневецький став по нїй наступати, «чернь уже вхопила Кривоноса й хотїла живцем видати князеви, складаючи на нього всю вину — що то він силоміць змусив її до того бою; але знов чорт припустив воєводу київського з його нечестивою радою: зі всеї сили почав відраджувати князеви тої битви і добив ся свого — рвучи на собі волосє, відступив князь з військом, пустивши з рук побіду через воєводу київського; дїйсно можна сказати старим прислівєм: князь золотом написав, а воєвода  чимсь припечатав» [1457].

Не вважаючи на всї силкування представити сї битви під Константиновом великим успіхом польського оружа, в дїйсности вони були ілюстрацією сили повстання і безсильности против нього польського війська. Не тільки самого Хмельницького, а навіть Кривоноса, проводиря повстанцїв «хлопів», не удало ся не то що розгромити, а навіть стримати в його походї. Так се було й оцїнено сучасниками [1458]. Польським військам, самому кн. Яремі прийшло ся ретірувати ся перед Кривоносим і поле битв зістало ся за повстанцями: зараз по виходї Поляків зайняли вони Константанів і вчинили погром католикам і Жидам, які не вийшли з польським табором, а зістали ся в містї. Кн. Ярема дав собі духа тільки, виславши підїзд, який в ночи несподївано наїхав на місто — богато нарубав і захопив «доброго язика», і той оповів, що Кривонос всю здобич відіслав «ку Запорожу», а сам рушив на Бар і Межибож [1459].

Се була правда. Кривонос пересунув ся на подільське пограниче. Насамперед приступив до Межибожа, укріпленого замку Сєнявских, добре захищеного природними обставинами. Поголоски оповідали, що його здобуто приступом і вирубано [1460]. Але краще освідомлений кореспондент [1461], навпаки, пише, що Кривонос не вчинив місту нїякої шкоди — з огляду на пп. Сєнявских: відомість далеко правдоподібнїйша, яка ще раз остерігає не дуже покладати ся на сучасні звістки про козацькі погроми. По сїм Кривоносові козаки обложили Бар, далеко важнїйшу твердиню, що служила ключем до східнього Подїля й уважала ся за незвичайно оборонну позицію. Вона була сильно обсаджена і на неї дивились як на заставу всеї західньої України: «якби взяли Бар — нї одно місто не остояло ся б перед ними, якби забрали таку армату і такі воєнні апарати», заздалегідь писав підстолїй львівський [1462]. І дня 25 с. ст. липня ся твердиня впала в руки Кривоноса.

«В пятницю неприятель здобув Бар приступом, від землї й води [1463]. На сплавах з розібраних домів і дворів поробив штахети і обступивши наоколо, спалив і зруйнував. Не міг і замок утримати ся через зраду Руси. Найбільш шкодили московські гуляй-городи [1464], за котрими зрадники велїли йти селянам. Коли дано огня з гармат і Нїмцї вистрілили, одних положили, иньші припади, а саме гультяйство під дим скочило. Драґонія королевича вся полягла, але й поганства того лягло не мало». [1465]

Через кілька день описуючи сю катастрофу докладнїйше на підставі зібраних відомостей, той же кореспондент додає деякі подробицї: самого Кривоноса в приступах не було, проводили його «полковники» — «Кушка, шляхтич браславський, другий піп (очевидно той піп браславський, про котрого ми вже чули), третїй Габач (?), четвертий Браславець, пятий Степка»: військо характеризуєть ся як «богове і днїстрове гультяйство». Здобувши місто «за зрадою Руси». обіцяли польському війську випустити його цїло з замку, коли піддасть ся, але коли те справдї почало виходити, і їх «забравши все, стинали і мордували без ріжницї всїх», тодї иньші почали боронитись, але замок здобуто, «по части силою, по части через зраду Руси» [1466].

Твардовский, описуючи сю катастрофу, каже, що польська воєнна залога прислана Заславським для охорони замку, встигла наприкрити ся міщанам і ті самі відкрили брами міста Кривоносови, коли він, мовляв, приступив з своїми козаками, — помагали їм громити польських вояків і «Ляхів», що поховались у містї, а Жидів, котрих назбирало ся сюди з цїлої України — найбільше хорих і ранених, нїби то над пятнадцять тисяч (!) загинуло при сїм погромі; потім, по кількох днях здобуто й замок і вирізано всю тутешню залогу [1467].

Подїя ся зробила сенсацію й викликала новий пароксізм панїки. «Така значна твердиня і так марно перейшла до рук неприятеля», завважає Кушевич [1468]. «Не бракувало нїчого: досить було гармат, пороху і олова, поживи, людей служебних нїмецьких кількасот. Се якесь фатум ворже річи-посполитій помішало все, і нас привело до шкоди й сорому»...

Полковники, здобувши замок, по словам Мясковского, посилали до Кривоноса з запитаннєм, що мають робити з усею тою арматою — тисячами мушкетів і всякого струменту, що там переховував ся [1469], запасами пороху, олова, і значнїйшими полонянниками. Самі рушили далі на захід. Приходили оповідання про ріжні ексцеси повстанцїв; казали, що в Воньківцях вони повикидали з гробів кости шляхетські, приказуючи: «Збиткували ся Ляхи над нами живими, а ми тепер над кістьми, і над дїтами (дїдами) вашими будемо» [1470].

Цїле Поділє вважало ся тепер страченим. Козаків з дня на день сподївались уже в Камінцї. Страшенна трівога огорнула тутешню шляхту. «Вже у мене правдива Україна з тої сторони від Бара, Сатанова: перша у мене свобідна служба божа — там уже нї костела, нї ксьондза, нї Жида не знайдеть ся, а навіть Гусятин такий порожнїй, що ледве кількадесять людей у нїм», пише 8 (18) серпня підстароста теребовельський [1471].

Пішли вже навіть чутки, що й Камінець здобуто і в пень вирубано. Але се були фальшиві поголоски: Кривонос — так писали до Львова — пустив ся був дїйсно на Камінець, навіть повіз з собою якись «апарати до розривання скал», але раптом завернув ся — «за одержаннєм заборони від Хмельницького, в очікуванню результатів переговорів, що зачали ся 24 серпня (с. ст.) [1472].

Хмельницький під Паволочею, дипльоматичні заходи — унїверсал на Литву, переговори з Кримом і Туреччиною. Марш під Константинів.

Хмельницький досить довго зістававсь у Паволочи. Звісні листи його звідти обіймають час включно від 17 до 24 липня с. ст. [1473], а цїлий пробуток був очевидно ще довший [1474]. Чекав ще своїх послів з Варшави і відповіди сойму (ми так-таки й не знаємо, коли йому стала звісна та відповідь і яке вражіннє на нього зробила). Заразом робив заходи, щоб на випадок війни розєднати і так слабко координовані сили свого противника. Висуваючи як головного привидцю нового походу кн. Вишневецького з його нелюдськими екзекуціями над повстанцями, придобрював ся до Заславського, як ми бачили, примилював ся до декотрих иньших маґнатів (згадаймо тут і звістку про помилуваннє Межибожа з огляду на його власника Сєнявского) — підмінював свою боротьбу з польським режімом боротьбою з певними маґнатами, від котрих, мовляв, пішло все зле і вся причина: було се вповнї в дусї шляхетських понять, де властиво все і завсїди зводило ся до суперництва й боротьби маґнатських котерій — чи дійсної чи вифантазованої. Таким же чином пильнував він затримати в нейтральности маґнатів литовських. Власне з Паволочи маємо інтересний унїверсал, звернений нїби то до козаків, але в дїйсности написаний на адресу литовських панів. В нїм Хмельницький згадує давню прихильність козаків до литовських панів, пригадує їх воєнне брацтво в спільних походах і заявляє, що козацька війна, розпочата з польськими панами через козацьких неприятелїв, що наступали на козацтво, не має дотикати панів литовських: «Напоминаємо всякого козака, аби в маєтностях ясновельможних і вельможних і. м. пп. сенаторів в. кн. Литовського, панів наших милостивих, від війська Запорозького, себ-то від козаків не дїяла ся нїяка кривда — під страхом кари військової на своєвільного» [1475].

В литовських кругах справді констатовано, що козацькі війська були відкликані з литовської території, і через се була захована нейтральність вел. князївства: литовські війська не взяли участи в осїннїй війнї 1648 р. і в козацьких кругах Литву вважали навіть союзною [1476]. Московському поcлови говорили весною 1649 р., що минувшого року Литва не помогала Польщі своїми людьми на козаків, бо між ними була така змова, щоб гетьманови й війську Запорозькому і Ордї не ходити війною на Литовську землю, а литовському війську не помагати Ляхам [1477].

Мусїли йти також жваві пересилки з кримською ордою, мабуть і з Константинополем, — але про них, на жаль, не маємо нїяких певних звісток, тільки далекі і баламутні поголоски. Так з приводу двірської революції, що стала ся в Царгородї лїтом 1648 р. і на місце нездалого і всїма зненавидженого султана Ібрагима висадила його малолїтнього синка Магомета (а в дїйсности віддала правлїннє його бабцї, матери Ібрагима), в Польщі оповідали, що революцію сю зробив Хмельницький [1478]. Він, мовляв, хотїв иньшого правительства в Царгородї, бо Ібрагим не показав охоти помагати козакам против Польщі, хоч Хмельницький обіцяв піддати під його власть всю Русь, подавав надїї на завоюваннє Польщі, а собі в нагороду просив тільки господарство волоське. Султан не схотїв звязувати ся з таким малозначним чоловіком, що зломив віру свому володареви, до того ще в такий час — безкоролївний. Тому Хмельницький звернув ся до яничарів — їм поновив свої обіцянки, виясняючи всї вигоди даного моменту для війни; в тім же напрямі, мовляв, повела аґітацію й Венеція, бажаючи відвернути від себе на Польщу енерґію й сили турецькі. Яничари зробили революцію й скинули Ібрагима, а нове правительство хоч теж не хотїло помагати козакам безпосередно, «яко голотї і гультяйській своєвільній купі», але пообіцяло післати в поміч Татар, щоб Хмельницкий з ними здобув Камінець і передав Туркам разом з усею Русю: в такім разї дістане нову поміч і буде настановлений господарем волоським. Поки що иньші джерела не дали нїчого для потвердження сього оповідання, звісного тільки з збірки Ґолїньского.

Вийшовши нарештї з Паволочи, Хмельницький з своїм штабом так само поволї посунув повз волинсько-подільську границю. В сучасній кореспонденції маємо деякі звістки про сей його марш. В останнїх днях липня с. ст. Хмельницький стоїть на Гончарисї — то значить на верхівях Тетерева, коло Янушполя, i з ним, мовляв, 120 тис. війська [1479]. Кілька день пізнїйше пишуть про становище Хмельницького під Острополем, яких чотири милї на захід від Гончарихи, над горішньою Случею [1480]. З дня 29 с. ст. липня маємо в ориґіналї лист Хмельницького до одного з пограничних московських воєвод кн. Болховского, писаний «с-под Конъстантинова» [1481]. Протопоп з Константинова, від котрого були вісти в глинянськім таборі, казав, що того дня (29 с. ст.) Хмельницкий став табором під Маркушами, пять миль від Константинова (тепер Маркушівці або Маркуші коло Хмельника), на полуд. схід від Острополя [1482]. Тут, на «Скаржинськім полї», як се становище означає Мужилївський [1483], Хмельницький зістаєть ся потім довший час. В листї його до Кисїля, писанім коло 10 с. ст. серпня, коміcapaм визначаєть ся зїзд під Константиновим [1484], i пізнїйше в листах писаних 18 i 19 серпня в обозї під «Команівцями», «за Константиновим» (очевидно Куманівцї коло Синяви, в сусїдстві Паплинець, зазначених як дальший етап походу у Мужилївського), — зїзд знову визначаєть ся під Константиновим, «поблизу від себе» [1485]. Константинів, як бачимо, зістаєть ся все тільки загальним орієнтаційним пунктом штабової квартири, i в самім Константинові Хмельницького не бачимо нї разу, а все на полудневий схід від нього, на подільській границї (Маркуші Скаржинцї, Паплинцї — Куманівцї, Пилява) - може щоб близше бути до сподїваної Орди.

Вперед себе, на поміч Кривоносови, гетьман, по словам Мужилівського, вислав з початку Гирю, потім — з Гончарихи, чигиринський полк Вешняка, а сам поволї рухав ся під Константинів.

Подоріж польських комісарів, силкування навязати переговори з Хмельницьким, неприхильність польського війська до перемиря і комісарської акції, розірваннє перемиря, справозданнє Кисїля.

Під час сього повільного маршу Хмельницького волинсько-подільською границею соймові комісари, з сумним рицарем польсько-українського порозуміння Кисїлем на чолї, робили з свого боку героїчні зусилля, щоб пробити ся до Хмельницького i розпочати з ним переговори. Соймова інструкція наказувала їм зїхати ся для сих переговорів з Хмельницьким у Київі дня 13 (23) серпня, аби полагодити справу до елєкційного сойму. Коли одначе комісія прибула в волинські сторони, ся задача — зїхати ся з Хмельницьким, показала ся доволї небезпечною. Вся східня Волинь була вже тодї в огнї: Полонне, Корець, Гоща (маєтність Кисїля) були в руках повстанцїв, що не пошанували не тільки пивниць пана воєводи, але й його післанця, о. Ласка, висланого з новими листами до Хмельницького [1486]: вибили його так, що ледви жив зістав ся, й забрали від нього всї листи. Цїла Погорина була спустошена — двори, корчми, Жиди, які ще зістали ся, погинули тепер. По сїм з полудневої Погорини повстанцї рушили до Кривоноса під Межибож, але в Степани лишив ся полковник черкаський i розсилав відси свої ватаги по цїлому Полїсю, а не бракувало їx i дальше на полудне [1487].

Спинивши ся в Луцку, Кисїль з товаришами [1488] вислали перед себе на підїзд одну з хоругов, i вона стріла ся з повстанською ватагою, добула язиків i від них комісари довідали ся про становище Хмельницького під Янушполем, про його приготовання до війни i т. и. Одержавши cї відомости, комісари вчинили в Луцьку нараду з місцевими панами, які тралились (між иньшими був тут i другий православний сенатор Корони — каштелян київський Максимілїян Бжозовський). Рішено вислати до Хмельницького листа від Koмicapiв з жалями на такі ворожі вчинки, допущені серед перемиря, i з жаданнями ґарантій безпечности для дальшої своєї подорожи, коли він хоче з ними трактувати. Разом з тим Кисїль ще звернув ся до посередництва митрополита i дістав від нього якісь обіцянки в сїй справі та навчений гірким досвідом поспішив повідомити про се оба польські табори, щоб не мали підозріння i не чинили перепон зносинам з ним митрополита [1489].

Від Хмельницького довго не було нїякої вісти нї відповіди, і комісари, покладаючи ся на свою оружну охорону, зважили ся вкінцї рушити йому на зустріч на власний ріск [1490]. Приходило ся йти пробоєм, серед крівавих бійок з повстанськими ватагами. Але вісти, які доходили до Кисїля про прихильну стрічу, що мали його післанцї y Хмельницького, відогріли на-ново весь його оптимізм: він спішить донести канцлєрови, що наслїдком самого приїзду його післанцїв Хмельницький велїв арештувати Кривоноса і пустити на волю всїх Кривоносових бранцїв-шляхтичів, а сам спинив свій похід і чекає приїзду Кисїля. Тому Кисїль благає канцлєра дати наказ польських військам, аби не зачіпали ся з Хмельницьким і залишили всякі підїзди під його війська [1491].

Офіціальна відповідь прийшла тиждень пізнїйше — принесена Кисїлевими післанцями. Хмельницький заявляв, що кріваві подїї підчас перемиря стали ся не від нього, але від своєвільника Кривоноса, з одного боку, і Яреми Вишневецького — з другого; сам він бажав спокою і чекає комісарів. Але устно висловив він післанцям своє невдоволеннє з невірної поведїнки Кисїля: по його словам, якась велика особа остерігала його, що Кисїль тут до козаків примилюєть ся, а в Варшаві заходив ся против них, а крім того удалось йому дістати Кисїлевого листа до московських властей, де той настроював Москву против козаків [1492]. Така утрата довіря у Хмельницького дуже збентежила Кисїля. Він поспішив пустити в рух всю свою красномовність, щоб заспокоїти розгнїваного гетьмана. Але тут став ся епізод, який поставив бідного вістника згоди в ще більш клопітливе і неприємне становище.

Комісари рушили з своїм полком під Константинів, де Хмельницький визначив їм зїзд, і в дорозї дістали відомість, що козаки чи повстанські купи (сї дві катеґорії не розрізняють ся, розумієть ся) напали на Острог, і там грабують. На сю вість комісари поспішили до Острога — не знати, чи на те щоб приборкати ті грабування, чи щоб проскочити скорше до Хмельницького, поки дорогу не залягли більші сили. Але під Острогом їх стріло цїле військо: коло трох тисяч козаків, піших і кінних. Бити ся з ними Кисїль не відважив ся і вислав парляментарів, жадаючи пропуску до Хмельницького. Козаки й згодили ся пустити їх, з тим щоб Кисїль їм дав заставу десять шляхтичів, а вони дадуть їм десять своїх і проведуть до Хмельницького. Але тільки що Кисїлеві закладнї приїхали до Острога, до козацького табору, аж напав на Острог підїзд з польського війська, з-під Ляховець. Козаки не розібрали, що се за військо, і думаючи, що се Кисїлеві вояки під покривкою угоди хочуть їх погромити, були тим дуже роздражнені і почали рубати голови комісарським закладням. Потім справа вияснилась і козаки заявили, що пускають їх до Хмельницького, тільки щоб вони обійшли їх у право, по-за Острог на захід. Комісари пішли, тільки вислали до Хмельницького перед себе листи з жалями на острозьких своєвільників, і заразом до польських проводирів, благаючи не зачіпати ся з козаками, аби дійти до переговорів з Хмельницьким.