Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

         Аж за той Дунай глибокий [1424].

Історична роля сього чоловіка була так коротка, що він мигнув тільки мов яскраво освітлена фіґура на екранї, лишивши нас без усяких близших відомостей про себе. Він умер при кінцї того ж року. Анонїмний автор сучасного нїмецького мемуару, титулуючи Кривоноса «генерал-майором», що очевидно має означати першу особу по Хмельницькім, каже, що він був родом Скот (Шотляндець), названий козаками Кривоносом задля свого кривого носа, зрештою відважний і сміливий вояк [1425].

Але Ґолїньский в своїх записках згадує, що сучасні голоси називали Кривоноса купцем з Могилева [1426], а Коховский в своїх «Клїмактерах» каже, що він був з Острога — засуджений за розбої [1427]. Звістки сї самі по собі особливого довіря не будять, але на місцеве походженнє Кривоноса натякав і його власний лист до ротмістра Корицкого, де він відгрожуючи ся на Вишневецького, жалуєть ся, що той казав вертїти очі буравами його «рідним братам» [1428]: сей вираз, коли його не брати фіґурально (а він досить катеґоричний і сильно підчеркнений, як на те), піддавав би гадку про походженнє Кривоноса з якоїсь місцевої, може попівської родини з Браславщини або полудневої Київщини.

Опублїкована недавнїми часами сучасна польська ґравюра -портрет «значного козака Кривоноса» теж не викликав великого довіря до своєї портретности [1429], тож і нею не можемо покористувати ся для познайомлення з сею памятною постатю (де-хто вважає сю ґравюру навіть карікатурою з огляду на той утрірований кривий ніс, але для сього теж властиво нема підстави).

Дїяльність сього чоловіка, на скільки вона нам звістна, обіймає всього кілька місяцїв. Вперше зачуваємо про нього під Корсунем, де він веде передовий полк Хмельницького; далї звістка про висланнє його за Днїпро — до чого в кождім разї не прийшло [1430], а натомість виринає він в Браславщинї, уже в першій половинї н. ст. червня: з початку незнаний («якийсь») [1431] звертає він на себе все більшу увагу своєю енерґією, і нарештї боротьба з Яремою ставить його в самім центрі сеї крівавої траґедії, як представника народньої укранської стихії перед лицем шляхетського местника [1432].

Свою полїтичну фізіономію Кривонос відкриває найбільше в своїм цїкавім листї до кн. Заславського, написанім в кілька день по полонськім погромі, з приводу жалїв князя і накликувань до занехання ворожих кроків: «Зволиш знати, в. м., що те що було зачало ся, заспокоїло ся, і вже ми не хотїли більше пустошити землї Польської — тільки уїв ся нам кн. Єремія: людей мордував, стинав, на палю садив скрізь, в кождім містї серед міста шибениця, а тепер показуєть ся, що на палї були невинні люде. Попам нашим буравом очі вертїв! Ми стоячи за віру свою і боронячи здоровля свого, мусїли стати за свою кривду. Хто з нами хоче до бою стати, ми против вього готові, а хто спокійний, буде сидїти в спокою. А от уже сїм тижнів тому або й більше, вислали ми наших послів до найясн. короля і річи-посполитої, аби вже скінчило ся се: краще б хотїло ся нам заховати тих людей на кого иньшого [1433], нїж тут тратити. Але від тих наших послів висланих не чуємо і до сього часу нїякої слушної відомости, де вони обертають ся: мабуть уже сплять, коли не пробудили ся до сього часу. Ще може бути спокій, коли ваша мил. поставиш на певний час наших послів — я можу затриматись; а коли не буде — мушу ставити ся і бороти ся, разом із ордою. Пан гетьман наступить з військом, а Орди я вже в тих днях сподїваю ся — заступить вам дорогу, куди б ви не утїкали. Тому ще раз прошу вм. пана, аби нам повернено наших послів — зараз пішлю до Тогай-бея, аби затримав Орду. А Жидів зволь в. м. справити аж до Висли, бо вся біда пішла від Жидів — вони вас з розуму звели». Лист підписаний: «зичливий і найнизший слуга Максим Кривонос полковник війська й. кор. м. Запорозького» [1434].

Як бачимо, ідеольоґія Кривоноса — ідеольоґія отсього повстання взагалї; він нїчим не виріжняє себе з нього, з його завдань і мотивів, і виступає як представник війська. Дарма, що Хмельницький всїми силами відгребав ся від нього і ранїйше — як то ми бачили в червневих звістках, і пізнїйше, по Кривоносових битвах з Вишневецьким, коли він писав комісарам, що не дозволяв йому нїякої шарпанини анї давав позволення руйнувати й палити міста [1435]. Трохи се нагадує відносини Наливайка до запорозького гетьмана — тільки що і Кривонос, не кажучи за Хмельницького, були людьми більшого калїбру, ніж ватажки 1590-х років. Кривонос титулує себе полковником королївського козачого війська (завсїди одначе без означення свого полкового округу — не називаєть ся він і в звістках про Кривоноса, се показує, що у властиву військову орґанїзацію він таки не входив). Але яку імпозантну ролю він при тім бере на себе! Він хоче рішати про війну і згоду, диктує умови, ставить ультіматум, береть ся наводити чи відкликати татарську орду. Се не простий полковник; сей чоловік, видима річ, чує щось більше за собою.

В польських кругах то вважали його, так би сказати, ґенеральним намістником Хмельницького, «гетьманом» його війська [1436], тим часом як сам Хмельницький представляв ся володарем, головою нової козацько-української держави [1437], — то конкурентом і антаґонїстом Хмельницького — на сїм ґрунтї виростали ті згадані вже поголоски про непорозуміння між ними і напруження, які мовляв переходили часом у гострі конфлїкти. Я навів уже звістку з останнїх днїв липня про грубіянство, яким відповів Кривонос на заборони Хмельницького що до шарпанини [1438]. І потім, коли головне військо Хмельницького зійшло ся з Кривоносовим, одна за другою йшли звістки про конфлїкти між ними. Раз ішли поголоски, що Хмельницький гостро взяв ся до Кривоноса; арештував його за непослух і за кару велїв прикувати до гармати, за шию ланцюгом — так писав Кисїль, вважаючи сей інцідент за наслїдок своїх переговорів: потім він мав звістку, що Хмельницький випустив Кривоноса на волю за порукою [1439]. Оповідали се і у Львові, що Хмельницький «велїв прикувати Кривоноса з чотирма його полковниками, за те що против його наказу смів міста добувати, костели грабувати, панни насилувати й иньші страхи чинити, але другого дня велїв його відкувати мабуть одкупив ся» [1440]. Другим разом писали, що Кривонос посваривши ся з гетьманом, трохи не зарубав його [1441], і т. д.

Знаючи підозріливу і заздрісну на пунктї своєї власти й авторітету вдачу Хмельницького (як відкривають її пізнїйші факти), не можна думати, щоб він спокійним оком дивив ся на зріст сил і поваги браславського ватажка. Трудно, розумієть ся, рішити, на скільки він від початку поступав самовільно, а скільки в тім було волї Хмельницького — чи щирі були гетьманові запевнення, що він все робить для погамовання повстанських ексцесів на західнїй території, чи правда була по стороні тих, що добачали тут з його сторони самі хитрощі і потайне порозуміннє з західнїми ватажками. Що селянське повстаннє, селянська жакерія не лежали в тодїшнїй тактицї Хмельницького, се можемо прийняти з великою правдоподібністю. Але повстаннє розвивало ся своєю стихійною силою, захоплюючи пограничних полковників, що виступають поруч Кривоноса: Ганжа уманський, Гиря білоцерківський, Остап (Гоголь) кальницький [1442]. Творили ся самостійні повстансько-козацькі віддїли, виростали в многотисячні корпуси, і нетерпіливо оглядали ся на кунктатора гетьмана, що далі «сидїв» у своїм Чигирині, займаючи ся, мовляв, своїми хатнїми та особистими справами (розшукав між иньшим і свою коханку, відібрану у нього Чаплїнським, і святкував перемогу над конкурентом) [1443].

Кінець кінцем Хмельницький мусїв відчути непевність своєї позиції: йому небезпечно було і гамувати се повстаннє, що в такім разї могло б обернути ся против нього самого, і нїяк було пускати його ватажків самопас, не даючи відчувати своєї руки і контролї: вони могли б також вирости по-над голову гетьманови — як се вже мабуть і помічалось у Кривоноса. Не добре було давати їм тріумфувати без гетьмана над польськими військами та виростати на великих вождів, а не на руку було б, коли б і погромили сї передові ватаги Поляки і набрали з того відваги та незгідливости на козацькі домагання. І от Хмельницький рішаєть ся покінчити з своїм пасивним вичікуваннєм, опанувати західнїй театр повстання і взяти його в свої руки. Якихось таких заяв з його уст ми, як звичайно, і сим разом не маємо; не знаємо і того, коли зявилось у нього таке рішеннє — чи по браславських погромах, чи аж після битв Кривоноса з Вишневецьким. Але бачимо, що вже в перших днях липня с. ст. він мобілїзує свої сили. Забирає козацькі кадри з Лївобережа. (з Стародубщини, ми бачили, вийшли вони перед 10 липня с. ст.). Висилає на західнїй театр поднїпрянські полки, не звязані безпосередно з тамошнїм рухом і його привидцями, а близші гетьманському рейментови, більше дісціплїновані і залежні від нього (так от корсунський полк з полковником Шангиреєм бачимо в середнїх днях липня під Прилукою) [1444]. Дає знати Татарам, щоб готовили ся до походу [1445], і сам починає поволї посувати ся на захід: в 20-х днях червня с. ст. ще бачимо його в Чигирині, коло десятого липня він над Росавою, військо в зборі стоїть над Масловим Ставом (на Росаві ж). Се ще до певної міри «звичайні козацькі місця», так що новий похід ще не маркований. Але коло 20 липня Хмельницький уже в Паволочи, за Білою Церквою, на театрі червневого повстання [1446]. Рубікон перейдено.

Як мотив сього другого походу Хмельницький в листї до кн. Заславського, писанім в пять день по Кривоносовім (і до букв до нього подібнім), виставляв зачіпні виступи кн. Яреми:

«Бачить то Бог, що ми будучи незмінними слугами річи-посполитої й вашої мил., сердечно бажали собі того, щоб у спокою могти зіставати ся. Але через наступленнє й. м. кн. Вишневецького — як він не спамятав того, що ми маючи його в своїх руках, свобідно пустили з-за Днїпра, забезпечивши у всїм, — поневолї мусїли й ми рушити ся з усїм військом, з унїверсалів, особливо писаних з-за Днїпра, і з листів до Москви зрозумівши (дїйсні наміри князя) . . . Не що иньше тілько се нас побудило. А то ми бажали, аби вже скінчило ся на тім, що з божого допусту сталось, і більше християнська кров аби не лила ся. За тим і послів наших до кор. милости і всеї річи-посполитої вислали ми з найнизшою покорою — за ними велико і унижено просимо в. княжу милость, бо як скоро тільки вони повернуть, я з листів пп. сенаторів і всеї річи-посполитої вирозумівши (їх становище) сам з усїм військом верну ся і Ордї накажу вернутись, аби більше в крови християнській не бродила. І так я й своїх не чим иньшим тільки мечем від чат і шарпанини стримую, аби того не було» [1447].

Як бачимо, головний привід до походу — «наступленнє» кн. Яреми, і поруч того не то теж як привід до війни — не то як одинокий вихід з утвореного Яремою напруження — справа послів: нехай прибудуть з доброю відповідю посли і все ще буде добре. Кривоносові козаки зловлені під Прилукою в серединї липня, теж оповідали, що справа війни рішить ся в залежности від того, що принесуть посли з Варшави: під Прилукою військо буде їх чекати, прийде туди Хмельницький і буде рада — там рішить ся, чи буде війна, і як війна — «то хоч би голову на голову ложити, а всею силою, яку мають готову по цїлій Руси, йти на військо річи-посполитої» [1448].

Але послів таки не було: десь загубили ся вони, і так таки й не знати, що з ними сталось. Кисїль здогадував ся, що мабуть вони поїхали Полїсєм, боячи ся своєвільних ватаг, що ходили по Волини, і трівожив ся, чи не пропали де з руки якихось гультяїв, зіставивши підозріннє на річ-посполиту [1449]. Без сумнїву, ся обставина, що посли не вертались, і взагалї нїчого не звісно було про заміри річи-посполитої, її становище і жадання що до козаччини, мусїла бентежити старшину, а ще більше служила догідним мотивом аґітації для всїх прихильників аґресивної полїтики і рішучої боротьби, на житє і на смерть. В Варшаві оповідали з чийогось листу (автора не названо, але виглядає на Кисїля ж), що Хмельницького спонукав до походу власне сей брак усяких відомостей: листи Кисїля до нього, мовляв, перехопив Лащ і відослав до Заславського, а коли Хмельницький, щоб довідатись чогось, післав до Заславського своїх післанців, Лащ зловив їх і відставив до Заславського як шпигунів, а там їх постинано; а про козацьких послів висланих до Варшави, пішли між козаками чутки, що їх у Варшаві на паль посадили [1450]. Так і Кривонос, мовляв, Хмельницькому писав [1451]. А тим часом, ставлячи під підозріннє миролюбні заміри річи-посполитої і можливість порозуміння з нею, далї бив ся з повстанцями Ярема і стягали ся коронні війська на волинсько-галицькім пограничу.

Пасивним супроти сього військо не могло більше зіставатись. Повстаннє обєднуєть ся на ново, гетьман бере в свої руки його провід і повторяючи в своїм листї доводи Кривоноса, заявляє свою солїдарність з ним — робить його репрезентантом поглядів і намірів війська. Кривонос стає провідником передового козацького полку вже зовсїм формально. За ним ідуть пограничні полковники: Ганжа уманський і Гиря білоцерківський. А там далї рушає і головна армія гетьмана.

Польська мобілїзація і крах комісії: висилка війська на Україну, операції Заславського. Кривонос заповідає війну, битва під Константиновим. Вишневецький і його уступленнє. Кривонос на Подїлю, Межибож і Бар, поголоски про Камінець.

Мобілїзація польських військ, з котрими против волї і заміру приходило ся помірятись Хмельницькому в сїй другій кампанїї, йшла автоматично від першого, весняного погрому гетьманів. Першу підставу їй дала висилка на Україну королївської ґвардії, ухвалена сенаторами зараз по погромі коронних військ [1452]. Крім того ново-визначені провідники воєнних сил Заславський, Конєцпольский і Остророґ мали від себе зібрати якісь сили, і в поміч їм мали ще прибути «повітові війська», найняті шляхтою поодиноких повітів. Реляція зі Львова з перших днїв липня н. ст. доносила, що в тих днях Заславський з Конєцпольским вийдуть під Глиняни, щоб зійти ся там з Остророґом і королївською ґвардією, що прийшла під проводом обозного в. кн. Литовського Осїньского в числї «кільканадцяти сот» (було її 1200), і там будуть чекати помічних полків з воєводств [1453]. Але орґанїзацією сих помічних повітових полків не спішили ся, бо й конвокаційний сойм уважав цїлу мобілїзацію тільки демострацією, щоб не давати козакам дуже вбивати ся в пиху, а властиво мав всяку надїю, що справа буде полагоджена переговорами й до війни не прийде.

Та повстаннє в Браславщинї і на Волини стало прибирати такі грізнї розміри, що нїяк було чекати до приходу повітового війська. Вже 2 (12) липня Заславський в ролї головного коменданта воєнних сил вислав Осїньского на Волинь, але тут своїми ординансами закрутив ним так, що той уже не знав, чого й тримати ся: з-під Кремінця післав його під Константинїв, звідти казав уступити ся до Заслава. Тим часом Кривоносові полки після погрому Полонного вже надтягали під Констянтинів. Відступати було трудно, до того сюди ж, під Росолівцї 13 (23) липня наспіли також Вишневецький і Тишкевич із своїми полками. З Осїньским же були ще полки Заславського під проводом Корицкого і Суходольского, в числї чотирох тисяч з невеликою артилєрією. З огляду на такі досить значні сили — разом мусїло бути до десяти тисяч реґулярного війська [1454], — Осїньский з товаришами, порозумівши ся з обома воєводами, Вишневецьким і Тишкевичом, рішили дати битву Кривоносови під Константиновим, де його сподївали ся з дня на день. Корицкий під сю хвилю дістав від нього згаданий вже лист — принятий як заповідь битви:

«Милостивий пане Корицкий. Писав до мене п. воєвода сендомирский, аби я війну занехав і назад до дому вернув ся, і я се радо б учинив, якби не привів мене до сього Вишневецький, котрий у Немирові і в другім місцї немилосердне тиранство над братиєю моєю поробив: рідній братиї моїй казав вертїти очі буравами, — і я за се не перестану його шукати всюди, хоч би і в костелї, аж доки не дістану. Тому остерігаю, аби п. воєвода сендомирский не жалував — аби річи свої й своїх піданих вивіз десь далеко до замку — бо хоч би я й хотїв вас охоронити, але в війську у мене люде ріжні і покладатись на їх не треба. Коли ж би ти, в. м., думав, що мене з військом моїм можеш знищити, то я радо на в. м. чекаю. За тим будь в. м. ласкав. Вашої мил. приятель такий, як зараз побачиш — Максим Кривонос [1455].»

В недїлю 16 (26) липня польські війська зійшли ся під Константиновим і тут стали обозом. З полудня почали показувати ся передні українські полки. Захоплені язики оповідали, що Кривонос іде з 50 тисячами, не рахуючи орди. Справдї, трудно було оглянути його, як надійшло се козацьке військо над Случ (з правого боку), оповідає очевидець. Осїньский з ґвардією одначе з успіхом боронив козакам переправи; гарматні стріли задавали їм богато клопоту, а далї віддїл кінноти польської, перейшовши за ріку, ударив на них з таким завзятєм, що козаки замішали ся й почали уступатись і тїкати. Далї за ними загоняти ся Поляки не відважили ся, бо й ніч заходила — вернули ся до міста, а козаки стали недалеко табором: очевидно той легкий тріумф польської кінноти особливого значіння не мав, хоч Поляки-участники й хвалять ся, що нарубали зо дві тисячі козаків. Між бранцями попав в польські руки сотник Полуян, «що бував у всїх радах», і він наговорив їм такого, що дуже збентежило польську старшину — мовляв, Кривонос сповняє накази Хмельницького, що теж не робить нїчого без ради Кривоноса; від Хмельницького чотири днї тому був лист з Паволочи, він іде з великою силою, а Кривоносови велїв затримати Поляків до його приходу.

Почувши се польські вожди від разу стратили відвагу. Вчинили раду, що робити: «порахували ся з собою, що Кривоноса, котрого рахують на 50 тис., ще можемо затримати, але з Хмельницьким міряти ся не можливо», пише Осїньский. До того ж відчувала ся недостача провіянту і фуражу, а в місті помічав ся зрадливий дух: міщане, як каже Машкевич, тїшили ся з приходу козаків і в ночи довозили їм потайки пиво, горілку, порох. Се дало Вишневецькому привід до екзекуції: він звелїв арештувати підозрілих і сорок душ зараз стято; але се польських шансів зовсїм не поправило. З козацького війська приходили вісти, що там сили прибувають — прийшло знову 20 тис. «українного хлопства» і з ним «козаки старинні», а Полякам помочи не було звідки сподїватись. Цїлий понедїлок пройшов у радах і ваганнях, і вкінцї таки рішено уступити ся до головних сил річи-посполитої та зєднавши ся з ними потім знову наступити на козаків.