Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Після повалення сеї оборонної твердинї воно вибухнуло в сїй околицї тим сильнїйше. Сучасні листи вичисляють такі міста, захоплені в сих днях (в серединї липня с. ст.): Чуднів, Чорторию, Бердичів, Райгород, Заслав, Межирич, Острог — «все з розливом католицької крови, з профанованнєм костелів здобуто і знищено» [1421]. Пізнїйші вісти доповняють сей реєстр рядом иньших місцевостей, що мусїли в сїм же часї перейти до рук повстанцїв: Янушпіль, Краснопіль, Любар, Остропіль, Лабунь, Грицїв і ин. [1422]. По тім як уступили ся відси останнї польські сили — Вишневецького й Тишкевича, — доля сеї країни була рішена.

Таким чином вмішаннє Вишневецького і його виступи на сїм київсько-браславськім пограничу против повстання не зробили в нїм нїяких особливих змін і не стримали його поступів. Вплинули дуже на розвій подїй, на козацьку війну — але в зовсїм противнім напрямі, оцїнені як розірваннє того пів-формального перемиря, що уставило ся з уступленнєм Хмельницького з-під Білої Церкви «на звичайні місця».

Противники компромісової полїтики гетьмана й його однодумцїв в козацькім війську ухопили ся за сї виступи Вишневецького, щоб покінчити з усяким опортунїзмом і перейти до отвертої, рішучої війни. Кріваві зусиля коло приборкання повстання, жорстокий терор, нелюдські розправи з захопленими повстанцями, пороблені Вишневецьким, викликали сенсацію по обох сторонах — і польській і українській. Збентежені повстаннєм, і крівавими сценами його, Жиди, шляхта, католики взагалї готові були бачити в Вишневецькім якогось божого післанника, що приносив їм ратунок, а його кріваві ексцеси над повстанцями величали як прояви великого духа, трохи не героїзму. Ми бачили образ сього протектора і оборонця Ізраіля, з захватом намальований Ганновером; йому вторує своєю поезією Твардовский, величаючи Вишневецького як промінь сонця, що заблис серед загальної пітьми, як радісну надїю житя — як Сціпіона спасителя вітчини.

З другого боку всї прихильники мирової полїтики супроти козаків рішучо осуджували сї кріваві виступи, що вносили нове, непотрібне, погибельне розяреннє в козацькі ряди. Кисїль вже на перші вісти про воєнні пляни Вишневецького поспішив його остерігти від усяких зачіпок з козаками, «аби не ставити в підозріннє перемиря — щоб не скріпляла ся ворожнеча і вороги уступили ся з нутра (держави)». Але Вишневецький в своїй відповіди рішучо висловив ся против усякої толєранцінної чи опортунїстичної полїтики супроти козаків, патетично закінчивши, що він в такім разї «не хоче й жити в сїй отчизнї, і краще нам вмерати, анїж би поганство і гультяйство мали над нами панувати» [1423]. По такій принціпіальній деклярації, скріпленій зараз потім крівавими карами й сутичками з козаками, і в польських опортунїстично настроєних кругах, слїдом за козаками, на Вишневецького стали складати вину розірваного перемиря і гірко нарікати на кріваві його вчинки, що на-ново розятрили козацьку війну. Рудавский, з історичної перспективи (хоч і з деякими недокладностями в фактичних подробицях) віддаючи сї настрої польських полїтичних кругів, вказує на ексцеси Вишневецького як головну причину безрезультатности визначеної соймом комісії. Саме під той час, каже він, комісари розпочали свою функцію, коли кн. Вишневецький виступив против такої соромної й брудної згоди з зрадниками. Він хотїв війти до свого власного міста Немирова, але його власні міщане не пустили його; стала ся битва — велика різня, вкінцї він з тріумфом вступив до міста; піддані припадали до ніг його, просячи пробачення, але він усїх їх велить замучити вишуканими способами, ріжними дивними муками, зчаста повторяючи катови, щоб так дошкуляв, аби вони чули, що вмерають. Одним каже вибирати очі, иньших вбити на хрести, богатьох мечем стяти. Прочувши про се козаки відкинули згоду, посилаючи ся на сю задану їм нову рану казали, що її треба на ново випалити», вся причина була зложена на князя і його обвинувачували всї вони, як привидцю розірвання перемиря.

Між козаччиною від сих крівавих виступів князя Яреми дїйсно як в улїю загуло. Коли він перед польськими кругами виступив як речник безоглядної боротьби з повстаннєм, то і в козацьких його безоглядні кроки були прийняті як виклик на бій на житє і на смерть. На чолї повстання, приймаючи сей поклик, як противник у сїм турнїрі з князем, виступає Максим Кривонос і на якийсь час (в липнї с. ст.) захоплює собою всю увагу, як головна фіґура повстання, поки Хмельницький зістаєть ся на заднім плянї і сього крівавого видовища, поволї надтягаючи на театр його з свого Чигирина. В народнїй памяти в славнїм побіднім марші Хмельниччини він зістав ся (під іменем Перебійноса) символом побідного руху повстання власне в сїм моментї:

         Гей не дивуйте, добриї люде,

         Що на Вкраїнї повстало,

         Що за Дашевим, під Сорокою

         Множество Ляхів пропало.

         Перебійніс водить не много —

         Сїмсот козаків з собою,

         Рубає мечем голови з плечей,

         А решту топить водою.

         Зависли Ляшки, зависли,

         Як чорна хмара на Вислї.

         Лядськую славу загнав під лаву,

         Сам бравий козак гуляє.

         Нуте, козаки, у скоки,

         Заберемо ся під боки:

         Заженїм Ляшка, вражого сина,