Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Правдоподібно, до сього моменту належить оповіданнє Кояловича, що вислані в Чернигівське воєводство для винищення шляхти кілька запорозьких полків під проводом Головацького перейшли були границю в. кн. Литовського і захопивши зрадою Стародуб, Гомель та иньші городи, вирізали тутешню шляхту і Жидів, але уступили ся потім, і після сього рухи в землях в. кн. Литовського пішли вже самі своєю стихійною силою [1394]. Коялович при тім говорить про впливи унїверсалів Хмельницького та ріжних емісарів, що підіймали нарід — але тут власне можна бачити, чого варті отсї звістки, бо Хмельницький прикладав усї старання до того, щоб задержати в нейтральности маґнатів і шляхту в. кн. Литовського і хіба міг тільки стримувати сї розрухи, на скільки се було в його силї. Та рух без волї і против волї його розвивав ся стихійною силою, особливо коли елєкційна боротьба примусила тих ріжних маґнатів, що силкували ся оружною рукою його задавити, покинувши театр повстання спішити на сойм. Одним кінцем воно розгорало ся від Сїверщини на Поднїпровю, ширячи ся в Могилївщину, другим з Волини йшло в Побуже, в околиці Пинська, Берестя, Кобрина.

І в північній Сїверщинї, уряди й шляхта бороли ся й пробували ще якийсь час остояти ся — вирвати від козаччини сю нову займанщину її. З 21 липня н. ст. маємо лист підстарости стародубського, що вернув ся до своєї резіденції. Він повідомляє пограничного московського воєводу, що в Стародубщинї вибухнув був бунт, «холопи наші, всї піддані маєтностей наших, збунтували ся против нас, панів своїх, і зібравши ся до купи, починили чимало шкоди, панів своїх повбивали, скарби й маєтности позабирали», а тепер, коли Поляки вернули ся, вони порозбігали ся і тїкають з награбленим добром за московську границю — підстароста просить не приймати їх і не перепускати до себе [1395]. Московські ж вістники оповідали, що ті Черкаси, які були зібрали ся в Стародубі і Почепі, числом до 36 тисяч, дістали від Хмельницького наказ — велїв ім іти до нього, і вони за пів-дня зібрали ся й пішли до нього під Київ, де Хмельницький стояв обозом (в дїйсности міг він бути тодї десь коло Черкас або над Росею). Стародуб таким чином лишив ся порожнїй і Полики, прочувши про се, що Черкаси його покинули, зібравши ся в невеликому числї, прийшли до Стародуба й почали «грабувати» місцевих селян (мабуть карати й відберати заграблене); селяне, не стерпівши того грабовання, дали вість до запорозьких козаків, а ті прийшли в числї коло 500 і приступили до Стародуба — Поляки настрашили ся й утїкли, а козаки знову зайняли Стародуб [1396]. До короткої перерви, коли Поляки були вернули ся до Стародуба, і належить наведений лист підстарости, а втїкачка тутешнїх селян за московську границю була, очевидно, наслїдком репресій, що почали ся тут. Та се польське панованнє було дуже коротке і в 20 днях липня с. с. країна була знову в козацькім володїнню.

Отсї уривкові відомости дають деяке понятє, як виходила з польського володїння ся країна, облишена Польщею на її власне промишленнє. Ілюстрацією того завзятя, яке виявляли супроти Поляків-католиків повстанцї, може послужити епізод оповіджений Стародубцем Климовим: в сусїдстві Конотопа якийсь «Лях» утїк був від козаків за московську границю, до маєтку Яцинів, і за ним пішло туди «козаків цїлий полк, з тисячу чоловіка» — жадали видачі «Ляха», діставши розстріляли і пішли назад, не зробивши Яцинї нїякої шкоди. Може бути, що такі епізоди були причиною, що московська адмінїстрація не стала приймати до себе утїкачів «польських і литовських людей», і московське правительство на запитаннє потвердило воєводам: коли б з литовської сторони приїздили Поляки і Литва навіть «на государське імя», на вічну службу, а Жиди хочби хотїли хреститись, то їх не приймати і відсилати назад, себ-то козакам в руки [1397].

Київське Полїсє. Браславщина, знищеннє Немирова, Нестервар-Тульчин, лєґенди про тутешню різню, перші виступи Кривоноса.

На правобережу полуднева Київщина, як ми бачили, була захоплена повстаннєм зараз же в самих початках — вся козацька теріторія, майже до самих околиць Київа. Чули ми поголоску, записану Кисїлем ще під першим вражіннєм корсунського погрому, що Хмельницький велїв у Київі готуватись на його приїзд, і що звідти повтїкало все «переднїйше» [1398]. Наскільки київська околиця уже в червнї була облишена Поляками і всїм що з ними, можна судити з того, що о. Ласко аж з Чигрина привіз новини про Кисїлеві маєтки під Київом: у Фастові загнїздила ся своєвільна купа, до неї пристали драґони з хвастівскої загоди, вони зграбували маєтність Кисїля в Новосілках, спустошили фільварки в Мотовилівцї й Білгородцї. Не богато инакше було і далї на захід. Мих. Єрлич звіз був своє добро в першім пополоху до Коростишова, «сподїваючись там хоч якоїсь оборони і безпечности», але другого дня по його приїздї і там наступила «одміна»: місто збунтувало ся, «віддало послушенство козакам» і Єрлич з сїмєю мусїв уже потайки тїкати відти, бо міщане йому збороняли виїзду [1399]. Другий Єрлич, Йоаким, звісний мемуарист, в своїм маєтку Кочерові під Радомишлем просидїв довше: каже, що сполошили його тільки при кінцї липня н. ст., коли Хмельницький рушив в новий похід і ставши обозом в Паволочи, звідти, мовляв, «роспустив свої полки в Полїсє і в иньші краї, по всяких дорогах і містах» [1400]. В східнїм кутї київського Полїся, в Чорнобилї польська залога держала ся ще при кінцї липня, але з реляції її коменданта бачимо, що замочок сей стояв острівцем серед хвиль повстання і днї його були пораховані: «мешкаю сам оден, навколо оточений полками тої саранчі, щодня витримуючи їх наїзди: що-дня сот по шість козаків приїздить до брами і спокушає мою залогу» [1401].

Західня Київщина, як побачимо зараз, теж стає ареною повстання тільки в липнї. Таким чином підозріння деяких полїтиків, що Хмельницький, спинивши ся під Білою Церквою в маю, схоче за той час покінчити з Заднїпровєм і рештою Київщини, не оправдують ся фактами: Хмельницький не прикладав до того нїяких плянових старань з свого боку.

Незвичайно скоро і сильно обняло повстаннє Браславщину -таку ж територію нового заселення, як і полуднева Київщина, і теж здається, без спеціальних заходів Хмельницького і може навіть против його бажань. Уже під час коли Хмельницький стояв під Білою Церквою, полуднево-західня Київщина і сусїдня Браславщина аж кипіли в сподіванню близького визволення з польської кормиги. Описуючи похід Татар з-під Білої Церкви через сї краї — як їх яко союзників Хмельницького місцева Русь готова була стрічати як своїх другів-свободителїв, сей, звісний уже нам кореспондент, Громкович з Бару, так характеризує настрої тутешнїх людей: «по містах така охота і жалібне очікуваннє Хмельницького, що иньший і батька не приймав би з більшою охотою і вдячністю» [1402]. Шляхта тїкала куди видко, і її трівога оправдала ся вповнї. Коли Хмельницький роспустив своє військо з-під Білої Церкви, починаєть ся як за Днїпром так і тут, на західнїм краю Київщини і в Браславщинї новий прилив енерґії повстання. «Хлопська своєволя почавши від Уманя таку гору бере, наче друге військо Хмельницького», пише иньший кореспондент з Бару три тижнї пізнїйше. «Руйнують міста, де позамикала ся шляхта й Жиди, і нечувані убийства чинять» [1403]. Дїйсно, повно маємо з тутешнього повстання епізодів страшних, крівавих — чи то тому, що взагалї більше лишило ся оповідань з сих сторін (подекуди теж з очевидними побільшеннями тих крівавих страхів), чи може й справдї тутешнїй рух визначав ся особливою крівавою закраскою.

Першим таким голосним епізодом на сїм театрі було знищеннє Немирова, що припадає на перші днї червня с. ст. — саме коли Хмельницький збирав ся годити ся з річю-посполитою. Докладну дату сеї подїї - 10 червня н. ст. заховала жидівська традиція, бо день, коли козаки здобули Немирів, Жиди памятали й потім як день жалоби, як перший жидівський погром Хмельниччини. В жидівських джерелах заховали ся й ріжні подробицї сього погрому, але вони спиняють ся на ріжних крівавих пригодах, не даючи нїчого характеристичного для самої подїї, крім загальної згадки, що міщане пристали до козаків, а козаки удавши з себе польських вояків, підійшли Жидів, що поховали ся в замку: вони впустили козаків до замку і ті порізали тут самих Жидів, як вони рахували, правдоподібно не без сильного побільшення, 6000 душ [1404].

По Немирові повстанцї, чи — як їх, розумієть ся, все звуть козаки, взяли ся до Нестервара-Тульчина, де теж збігло ся чимало Жидів і шляхти й засїло в тутешнїм замку. Оборону міста взяв на себе оден з тутешнїх земян Байбуза, на зложені Жидами гроші зібравши кілька хоругов і обсадивши ними місто; прийшли також роти з деяких маґнатських маєтностей — Януша Четвертинського, Замойского, Конєцпольского, так що місто було обсаджене досить міцно й боронило ся енерґічно [1405]. Згаданий барський кореспондент каже, що залога била ся з повстанцями досить успішно під містом, трічи зводила битву, але «хлопів» прибувало раз у раз все більше, так що вони нарешті «дійсно таки вїхали до міста» — вбили ся за вояками до середини, а Поляки й Жиди, що їх було, сховали ся до замку. Твардовский описує сей замок як досить оборонний захист з деревляними укріпленнями, парканом і валом, так що від татарських нападів там можна було боронити ся добре; але від повстанцїв, що посунули на них з гарматами, обложені не мали надїї відборонити ся і від разу попали в добрий переляк. Використовуючи сей страх, козаки, як описує Твардовский, а згідно з ним і Ганновер, — «почали трактати»: заявили шляхтї, що вони вдоволять ся, коли їм видадуть жидівські скарби звезені до замку, «яко окуп за свої душі». Шляхта згодила ся легко, хоч Жиди — як зазначує Ганновер всї сї дні били ся поруч із Поляками і героїчно боронили замку. Насамперед Поляки заходили ся потихеньку забрати у Жидів зброю, але ті помітили се, а що серед них, як каже Ганновер, «було богато людей сміливих, обізнаних з воєнною справою», і чисельна перевага була теж по їх сторонї, то вони задумали бити ся з Поляками і помстити ся за таку їх невірність. Але старшина жидівської школи реб Ароп закричав на них, щоб не робили того, бо сим можуть привести до того, що католики почнуть побивати Жидів по иньших містах, і намовив добровільно видати своє майно як окуп свого житя. Жиди послухали, знесли своє добро на майдан і козаки забрали його, але по сїм стали жадати, щоб шляхта видала і самих Жидів. Шляхта і се зробила: вигнала Жидів з замку, а козаки їx повбивали. Ганновер широко оповідає своім біблїйним стильом, як козаки намовляли Жидів хрестити ся, але Жиди слухали своїх рабинів і не схотїли зрадити батьківській вірі, і згинуло їх до півтори тисячі, а як рахує Сабатай — навіть три тисячі.! [1406]

Але слїдом прийшла черга і на Поляків — під-тас нового нападу на Тульчин. Твардовский каже, що перша облога була дїлом Ганжі, що старшував в Уманьщинї, потім прийшов Остап, присланий, мовляв, від Хмельницького, і не діставши собі части з здобичі, пустив ся приступом до замку. Підложено огонь під порохову вежу, і коли порох вибухнув із того пішов огонь по замку, козаки серед загальної панїки війшли до замку і счинили таку ж кріваву розправу з шляхтою, яку їх попередники зробили з Жидами. Особливе вражіннє викликали оповідання про немилосердне знущаннє козаків над сїмєю кн. Ян. Четвертинського, що була в тій облозї. Поляки й Жиди — Твардовский і Ганновер — оповідають сю сенсаційну історію, як котрийсь селянин, по Ганноверу княжий паробок, що працював у нього в млинї, приступивши до князя, що з причини своєї тїлистої комплєкції не міг навіть устати з крісла, з початку глузував з нього, удаючи з себе покірного слугу, потім став пригадувати йому, як він гнобив своїх слуг, бив і томив тяжкою працею, нарештї казав князеви встати й дати своє місце йому, а коли той не годен був навіть підвести ся, кинув його на поріг і відрубав, чи навіть відпилував пилою йому голову, за се його настановлено в війську сотником. Жінку і доньок князя козаки збезчестили і розібрали між собою, і т. д. Та се більш мабуть фантазії, бо князь Януш дїтей, скільки відомо, не мав, і вдова його Софія, родом з Чурилів, вийшла потім за шл. Козаковского [1407], так що весь сей епізод характеристичний більш для шляхетських настроїв під час повстання, нїж для фактичної сторони його.

Оповівши про сю розправу, Ганновер заважає, що сe було велике щастє для Жидів — отся крівава розправа козаків з Поляками, по тім як вони видали Жидів: як би Поляки видачею Жидів справдї окупили собі житє, то пішла б така поведїнка скрізь, і не було б Жидам ратунку, а так Полякам пропала спокуса і більш вони не слухали козаків, як ті намовляли їх до видачі, а тримали ся з Жидами щиро.

Здобуто в тім часї і винищено також иньші міста Браславщини: Браслав, Винницю, Красне. Сабатай згадує велику різню, задану в тім часі Жидах в Умани, і т. и. Головним провідником в сих червневих операціях згаданий лист з Бару називає Ганжу з Уманя «полковника уманського», а поруч його якогось Трифона з Бершади, і ся побожська містина — може по старим традиціям про Босого — вважаєть ся головним гнїздом своєволї [1408]. Ганжу звуть тутешнїм старшим також і деякі иньші сучасні реляції [1409]. Але близький свідок з сусїдньої Шаргородчини, називає «якогось Кривоноса [1410], а Кушевич, що писав також під свіжими вражіннями подїй в листї з 8 липня, оповідає де-що й ширше про сього нового героя повстання, що від сього часу приковує до себе увагу польского громадянства: «Якийсь поганець Кривонос, збунтовавши всю чернь українну против людей католицьких і Жидів, почав нападати на села і міста тамошнї, які ще зацїлїли від Татар і козаків, людні і богаті, та немилосердно нищити». Як перші здобуті ним місця він називає Ладижин, Бершаду й иньші міста кн. Вишневецького, Верхівку і Олександрівку Конєцпольского: Кривонос же в деяких звістках називаєть ся привидцею приступу під Тульчин, а потім першого липня н. ст. «з величизною купою повстанцїв» приступає під Винницю, здобуває місто і шукає тут єзуітських скарбів, закопаних в секретних сховках» [1411].

При сїм Кушевич зазначує, що Кривонос робить се все на власну руку, без відомости і волї Хмельницького: «Хмельницький з своїми молодцями не вдаєть ся у затяги того Кривоноса і знати його не хоче». Але переказавши сю очевидно — офіціальну версію самого Хмельницького чи його старшини, Кушевич додає, що богато людей не вірить тому і думає, що сї Кривоносові погроми дїють ся за потайною порадою Хмельницького, «яко чоловіка хитрого». Такі підозріння підтримували ся словами самих повстанців, повних переконання, що вони поступають в згодї й солїдарности з козацьким військом. Судя подільський Мясковский в однім з своїх листів (4 серпня н. ст.) подає такі характеристичні оповідання бранця «з тих що Тульчин зруйнували, днїпрового своєвільного, навісного хлопа»: «Панство (держава) перейшло від вас Ляхів до нас козаків. Король не вмер, але живий, до нашого війська з Литви утїк і в війську є три тільки намети: оден для Бога тай для війська, друга для короля його милости — до того нїхто не входить окрім пана гетьмана нашого коронного, пана Хмельницького, а третїй намет для п. гетьмана самого». «Каже ще, що між ними замір був такий: три роки воювати нас з Татарами, Поділє опанувати, над Горинею станути і трактувати про відновленнє «праводавньої» вільности. Додає, що всю здобич з Немирова й Тульчина відіслано до Хмельницького, а Ганжу старшого свого, за те що Четвертинського й иньшу шляхту боронив і не давав убивати в Тульчинским замку розрубали» [1412].

Кривонос і Вишневецький: прихід Вишневецького з-за Днїпра, карательна експедиція на Немирів, погром Поляків, похід на Махнівку, погибіль Полонного, вражіння від виступів Вишневецького, Кривонос як местник, відомости про нього, його ідеольоґія, чутки про рівалїзацію Кривоноса і Хмельницького. Хмельницький виходить з дотеперішньої резерви, його марш з Чигрина, мотиви походу в листї до Заславського: наступ Вишневецького і затриманнє послів.

В самий розгар тутешнього руху, в останнїх днях червня н. ст., зявив ся на сїм театрі кн. Вишневецький, верстаючи свою путь з-за Днїпра до своїх волиньських маєтностей. Перебивши ся з-за Днїпра через Мозирщину на Волинь, він замість того аби рушити просто до своєї Вишнївеччини, скрутив з Житомира у Браславські маєтности своїх свояків кн. Збаразьких, що за малолїтністю власників були в його опіцї, — мабуть хотїв покріпити свою дружину, змучену і виголоджену таким довгим походом по чужих сторонах [1413].

Але вступивши на територію, захоплену повстаннєм, Вишневецький не втерпів, щоб не зайняти ся караннєм ріжних участників тутешньої руїни, які йому попадали до рук. «Ідучи через Погребище зрадникам руки утинають, на палю садять, стинають — найбільше за образу божу, за пустошеннє костелів, що там чинили: страшно оповідати й писати [1414]; за Прилукою — тут перед костелом руки рубали, і тихже на паль на ринку посаджено, иньших постинано», — читаємо в описї маршу Вишневецького, списанім якимсь участником його.

Екскурсію княжого війська на Немирів — по теперішньому кажучи «карательну експедицію» на повстанцїв, описує иньший прибічник князя, знаний нам Машкевич, що ходив сам в сю експедицію, а його оповіданнє доповняє ріжними більш або меньш мальовничими подробицями Твардовский:

«В чотирох милях від Немирова в Ободнім заскочили з шістьдесять козаків і за ласкою божою всїх їх виголили сьмо», починає Машкевич. Під Немирів впали над ранком; козаки, помітивши їх, стали уступати ся за став; уже як розсвіло. Поляки кинули ся на них і захопивши частину, вирубали. Погром міста описує Твардовский. Заставши замкнену браму, з-за котрої їм кричали, «що тут уже нема нїчого польского, а знають тільки Хмельницького», польські вояки кинули ся до паркану, прорубали сокірами вилім, і поки попи дзвонили на ґвалт, «силу вирубали чоловіков і жінок». По сїм, оповідає Машкевич, військо просило у князя позволення зібрати запаси в сїй приборканій околицї. Прибувши, показали війтови княжий наказ, і той просив тільки почекати, поки люде зберуть ся, сам же — як остеріг Поляків якийсь селянин, — дав знати козакам. Поляки на сю осторогу не звернули уваги: думали, що се їх хочуть відстрашити «від стації і хлїба», тим часом козаки прийшли справдї й почали штурмувати замок, де засїли вояки Вишневецького. Ті боронили ся сильно, але не помогло нїчого: козаки штурмували пять день, в день і в ночи, і кінець кінцем замок здобули. «Драґонія така була честна, що хоч то з тої ж України були вибранцї, але так завзято боронили ся, що одні на другім полягли, і оден тільки, сховавши ся між трупами, в ночи утїк і дав знати князеви», завважає Машкевич, і так описує останнїй приступ: «стративши три штурми в ночи, на четвертий, у день, старшина напоїла горілкою чернь, себто хлопство, а сама зіставши ся тверезо, пустила на штурм: пяне хлопство ослїп лїзло, а нашим бідакам і куль та пороху не ставало; неприятель, помітивши се, тим більше брав ся до паркану, і добивши ся до нього, що живо полїзло до замку».

Польські вояки погинули. Вишневецький, довідавши ся про сей погром від одного недобитка-драґона, страшенно розярений післав півтори тисячі кінного війська, наказавши йому здобути місто і вирубати в нїм усїх, винних і невинних. Але козаки, сподїваючи ся такого фіналу, так сильно укріпили місто, що анї приступити було до нього, — і так «комонник» Вишневецького «зі стидом» мусів вертати ся до князя, а той по такім кінцї сього попасу рішив чим скорше простувати до своїх волинських маєтностей [1415].

Та тут забігли йому дорогу післанцї від київського воєводи Тишкевича, властителя великих маєтностей в полудневій Київщинї: він сповіщав, що козаки саме напали на його містечко Махнівку. По словам варшавського кореспондента, що переказує реляцію Вишневецького, був то полковник Гиря з пятьма тисячами козаків, а милю за ним стояв у полї Кривонос з тисячею коней [1416]. Тишкевич благав Вишневецького помогти йому виратувати містечко. Вишневецький, не вважаючи на дуже прикру погоду, чим скорше подав ся туди з кінним військом, а обозови свому казав надтягати туди ж. Військо його теж горіло бажаннєм відплатити козакам, обступило містечко наоколо, щоб захопити їх у свої руки і з великим невдоволеннєм стріло «дісвазії» Тишкевича, которому, як висловляєть ся прибічник Яреми «щось на ніс влїзло» і він почав «видумувати ріжні рації», стримуючи Вишневецького від крівавої росправи: він зовсїм справедливо казав, що як йому роздражнять козаків, то вони віддячать ся потім на його маєтностях, і навіть грозив ся, що в такім разі шукати-ме своїх шкід на Вишневецькім. Кінець кінцем плян обхоплення містечка військом не вдав ся: козаки відступили під Погребище, під проводом «Кривоносового сина», як його називає Машкевич. Вишнївеччане рвали ся слїдом за ним, щоб їх погромити, але Тишкевич знов став відраджувати, а козаки тим часом, заложивши ся табором в дванадцать рядів возів і забравши що лекше («крупу, пшоно, муку, солонину, горох, зелїзо, срібло, золото, убрання»), відійшли і зєднавши ся з кіннотою, присланою від білоцерківського полковника, уступили ся без великих утрат.

По сїй афері Вишневецький спішно рушив на захід. Дали йому знати, що Кривонос з Гирею знову приступили до Махнівки, з арматою, здобули замок і «бючи з гармат на тріумф, випивають вина пана воєводи», — але Вишневецькому вже відхотїло ся борикати ся з козаччиною [1417].

За той час иньші ватаги повстанцїв обложили Полонне — «місто велике і далеко обороннїйше над Львів, добре обсаджене арматою і людом шляхетським». Туди збігло ся з сусїднїх околиць богато католиків і Жидів; Ганновер, що передав нам просторе оповіданнє про полонську біду, каже, що було там до двох тисяч шляхти і 12 тисяч Жидів. Вони приготовили ся до оборони і не тратили духу, сподїваючи ся, що Вишневецький по дорозї з-під Махнівки поступить до них, і вислали до нього своїх післанцїв, обіцюючи все для війська на шість тижнїв. Вишневецький і рушив уже був під Полонне [1418], але раптом стратив охоту до войовання і відказав, що пробув уже чотири тижнї на Українї, не маючи нї від кого помочи, і тепер його військо дуже змучене і він мусить своїх кутів пильнувати, а не чужих стерегти [1419]. Рушив з своїм військом на Константинів, а по його уступленню козаки взяли ся штурмувати Полонне і дня 12 (22) липня здобули. Як оповідає Ганновер, насамперед передали ся до них руські передмістя, далї руські вояки і слуги тутешнїх панів, за їх помічю козаки війшли до замку і вчинили страшну різню. Варшавський кореспондент по свіжим відомостям від Тишкевича пише, що вбито там 700 шляхти «окрім жінок, дітей і челяди», і до 2000 Жидів. Повстанцї захопили масу зброї рахували 60 і навіть 80 гармат, масу пороху, і т. и. [1420]. В дещо пізнїйшій реляції (серпень) козацьку здобич в Попоннім рахують на чотири мілїони, оповідають про тїла, що досї лежать у замку, кров по колїна на них запекла ся, чотириста панночок-шляхтянок і дїтей побито. Взагалї сей погром належав до найбільших сенсацій повстання.