1/XII. 1921.
Під Білою Церквою: Панїка після Корсуня, безкоролївє, роля Осолїньского, його роспорядження, дипльоматичні заходи на ізольованнє Хмельниччини в Ордї і в Москві, Хмельницький пробує полагодити конфлїкт.
Панїка, що обхопила польську шляхту під першим вражіннєм корсунської катастрофи і народнього повстання на Українї, була тим більша, що разом з вістями про такий страшний, небувалий погром гетьманїв росходила ся по Українї вість про несподївану смерть короля. Він умер 20 мая н. с., кілька день перед корсунським погромом в глухім місточку на Білій Руси, так що відомість про його смерть разходила ся з деяким опізненнєм і ширила ся по Українї разом з вістями про погибіль польського війська.
В рішучий момент українського повстання Польща зістала ся без війська, без гетьманів і всього воєнного штабу, без короля і правительства, бо по польській конституції компетенції мінїстрів вигасали разом з смертю короля, і їх місце мала заступити тимчасова орґанїзація безкоролївя, котру треба було доперва наладити. Як пильно не обмежувала польська шляхта протягом цїлого столїтя права, впливи і компетенції короля, все-таки його особа значила дуже богато, а особливо така сильна в кождім разї індівідуальність, такий популярний і необорний в своїх чарах державець, як король Володислав. Спеціально звісна була його незвичайна популярність в козацьких і взагалї українських кругах, теплі симпатії серед них і привязаннє до нього; на се можна було богато рахувати, і справдї все се могло богато помогти в сїм небезпечнім моментї. Але властитель усїх сих чар відійшов, і нїкому було промовити з тою самопевністю, якою так часто володїють прирожденні династи, і до сих збунтованих українських мас, до грізних козацьких військ, і до самої польської шляхти, взиваючи її до оборони, до відпору, до віри в себе і свої сили.
Короля не стало, і його місце, по польській конституції, мав заступити серед таких нечувано грізних обставин церковник, прімас польської церкви, ґнєзненський арцибіскуп, сїмдесятилїтнїй старець, взагалї нїчим не визначний, а тепер ще до того зломаний хоробою, що тримала його в ліжку в момент смерти короля. Канцлєр Осолїньский, в дорозї до короля, на границї в. кн. Литовського довідавши ся про його смерть, поспішив сповістити прімаса, але той з причини хороби не міг приїхати до столицї. Прийшлось їхати до його резіденції, і тут спільною радою були поробленї перші роспорядження. Скликано на день 25 червня н. с. повітові соймики, що мали вислати депутатів на конвокаційний сойм, призначений на день 16 липня. Тим часом для оборони річи-посполитої від грізного повстання рішено було рушити королївську ґвардію і артілєрію, а Потоцкого уповажнити на вербованнє нових контінґентів (про погром війська ще не знади [1317]. Шляхту візвано приготовити ся до загального походу. Повітам на соймиках поручено зібрати гроші на оборону. або наняти військо і вислати його на театр війни.
Фактичний провід справами перейшов до канцлєра Осолїньского, хоч його мінїстерські функції формально вигасли. Амбітний, енерґічний, він свідомий був хисткого становища серед несчисленних ворогів, які завидували його карієрі, впливам, богацтву, і використовував тепер всї засоби власти, щоб можливо зміцнити свою позицію. Та се, розумієть ся, відчувало ся його неприятелями, і роспорядження тимчасового правительства, котрого душею був Осолїньский, оцїнювали ся крізь прізму його особистих плянів і амбіцій, викликали підозріння й інсінуації у неприхильників, і се збільшало розстрій і почутє безрадности серед шляхти.
Потім, як прийшли відомости про корсунський погром, вважали неможливим чекати до соймиків. Визначено пів-офіціальні зїзди по провінції; до Варшави Осолїньский зібрав на нараду сенаторів і ріжних нотаблїв, на яких покладав ся. Місцеві зїзди виявили велику жертвенність і енерґію в ухвалах, признали великі кредити на наєм війська: по підрахунку дослїдників, якби зреалїзувати всї сї постанови і ухвали, якби стягнути всї панські контінґенти, річ-посполита роспоряджала б 70 тисячами війська [1318]. Такі перспективи дуже підняли настрій шляхти. Але з тим більшим невдоволеннєм приймала вона рішення і роспорядження самозванного правительства Осолїньского.
Зібраний ним зїзд нотаблїв 9 червня н. ст. проєктував скороченнє процедури вибору короля — щоб соймики позволили перевести вибір на соймі конвокаційнім; накликав шляхту висилати гроші і повітове військо, а тимчасовими провідниками воєнних сил, в заступство гетьманам, визначив Домінїка Острозького-Заславського, воєводу сендомирського, Миколая Остророґа, підчашого коронного, і Олександра Конєцпольского, хорунжого коронного [1319]. Все се викликало сильне і місцями дуже різке невдоволеннє. Шляхта не хотїла пристати на скороченнє елєкційної процедури, різко критикувала вибір воєнних вождів, прибраних собі під мисль Осолїньским, і протестувала против такої самозванної інституції як варшавський зїзд нотаблїв: сенаторів і ріжної припадкової публики. Кінець кінцем інїціатива повзята Осолїнським в порядкованню справ викликала тільки ще більшу анархію і дезорґанїзацію, яка з повною очевидністю виявила ся вже на соймиках перед-конвокаційних.
Не дуже вдатні були і дипльоматичні ходи, пороблені Осолїньским на перші вісти про побіди Хмельницького. Заскочений несподїваними подїями, він пустив в рух всї пружини своєї дипльоматії, але власне може для того, що пущені вони були всї на-раз, без певного ясного пляну, їх рухи помішались і не дали нїякого позитивного результату.
Першим дїлом Осолїньского було постарати ся розвести Татар з козаками. Не звернув ся він одначе з тим до хана безпосередно. Правдоподібно, в дусї замірів покійного короля він ще сподївав ся використати татарський виступ як причину війни против Криму, з тим щоб потягнути з собою на Кримцїв і козаків з Хмельницьким. Натомість постарав ся використати миролюбиві настрої турецьких полїтиків, щоб через Порту натиснути на хана, аби покинув козаків. З другого боку з недавнього союзного трактату з Москвою задумав скористати, щоб напустити на Крим московське військо. До турецького правительства він уже перед тим поручив удати ся Потоцкому, а тепер на вість про жовтоводський погром поспішив з безпосереднїми представленнями візирови, домагаючи ся, аби ханови зараз наказано вертати ся до дому, покинувши забрану здобич [1320]. З московським правительством попросив війти в переговори Кисїля, признаного спеціалїста в московських справах. Поручив йому пригадати недавню умову і нахилити «московських вождів», аби ударили на Крим, користаючи з того, що сили татарські рушили на Польшу, і Крим стоїть пустий [1321]. Заразом — поручав Кисїлеви війти в переговори з самим Хмельницьким «так через духовенство своє, як і сам через себе», аби того «bezecnego Chmielnickiego» привести до того, щоб він розірвав свій союз з поганами і не бушував так против вітчини і крови християнської, а за те обіцяти йому пробаченнє його вчинку.
Кисїль на се придавав ся справдї добре, не тільки з огляду на знаннє справ московських і козацьких — як автор останнього союзного трактату з Москвою і довголїтнїй комісар в козацьких справах, а як і однодумець канцлєра що до його плянів і маневрів. На вість про жовтоводський погром він розвиває в листї до короля (не знаючи ще про смерть його) подібні ж пляни, що й Осолїньский. Ставить ділєму — або приложити всї старання, щоб відтягнути Татар від козаків, при помочи Порти, і тодї з усїми силами ударити на козаків; або — як він каже «проковтнути як найскорше, хочби і з гірким жалєм, те що спіткало нас з боку козаків, погодити козаків як небудь, якимсь розумним трактатом, і викинути їх на море, — щоб тим способом залагодити внутрішню війну». [1322]. Але судячи з того, як старанно розвиває він власне сю другу половину, ледви згадавши, для повноти, про першу, не можна мати сумнїву, що в дїйсности всї його симпатії лежали по сторонї другого пляну. Сам бувши завсїди прихильником порозуміння з козаками, Кисїль до того, очевидно, сподївав ся попасти сею радою в тон королеви, знаючи його старі пляни турецької війни, і не залишає піднести їх спасенність. Та слїдом він довідав ся про смерть короля, і ті ж самі пляни розвинув тодї перед прімасом, як головою тимчасового правительства [1323]. Коли ж потім з листу Осолїньского побачив созвучного своїм плянам чоловіка у всевластнім — як тоді здавалось — канцлєрі, під протекторатом которого міг їх повести повним ходом, — він з усею енерґією взяв ся до них.
З пограничними московськими воєводами — воєводою путивльським в першій лїнїї, він уже перед тим, з поручення ще покійного короля, перевів кореспонденцію, і сповіщав прімаса про одержану втїшну відповідь — що Москва тримаєть ся при союзних обовязках, цар післав уже сороктисячне військо против Татар, і воно вже стоїть недалеко Путивля. Так само ще перед порученнями Осолїньского, порозумівши ся з кількома панами, які були в сусїдстві [1324], він рішив ся зачіпити переговорами Хмельницького, покладаючи ся на давню «конфіденцію» з козаками і деяку, здаєть ся, особисту знайомість з Хмельницьким. Порученнє, одержане слїдом від Осолїньского і повідомленнє від прімаса, що на варшавськім зїздї йому, з огляду на його готовість трактувати з козаччиною, офіціально поручено пробувати якогось пристойного порозуміння з Хмельницьким [1325], тільки піддало йому нової енерґії. Певний будучих успіхів і заслуг своїх перед річю-посполитою, він заклопотав ся тільки, «аби нїхто не видерав йому сеї заслуги, і щоб вона не зіставала ся без памятки його щирости для вітчини», себто без нагороди [1326] не прочуваючи, які гіркі розчаровання готовить йому ся місія ...
Лист до підстарости Чорного, відомости про козацькі жадання, козацьке «удїльне панство», дїйсні жадання козацькі. Посольство до короля — лист Хмельницького, козацькі домагання передані через послів, иньші листи з того дня, 12 червня.
Та безрадність і анархія, в яку впала Польща після корсунського погрому, могла б потішити всякого ворога річи-посполитої, якби він побачив її такою у ніг своїх, але Хмельницький зовсім не вважав себе її ворогом і не мав чим тїшити ся. Для тої проґрами, яку він міг мати в сїй стадії своєї дїяльности, вже було і так забагато. Для того щоб осягнути скасованнє ординації 1638 р., приверненнє давнїх свобід і порядків козацьких, а що найбільше примноженнє реєстру козацького, — зовсїм не треба було аж такого тріскучого погрому всеї польської армії, соромної неволї її найвищих вождів, цвіту шляхетських і маґнатських родів, спустошення величезних просторів України татарською ордою. Удар випав занадто сильно — як скок того анекдотичного їздця, який занадто сильно помолив ся патронови, щоб поміг йому вискочити на сїдло і перескочив через коня. Занадто, справдї, новиком ще був Хмельницький на аренї бунту і повстання, аби міг тїшити ся такими сутими успіхами, використовувати їх та снувати з них пляни для дальшої боротьби, для дальших успіхів. Залагодити як найскорше все що стало ся, дістати бажані — такі скромні справдї — уступки, і вернути ся до привичного становища вірних слуг його королївської милости і річи-посполитої — от що мусїло бути першим і найсердечнїйшим бажаннєм всеї «статочної» козаччини, і Хмельницького як її провідника, і він не залишив задокументувати його як найскорше.
З корсунської кватири, після погрому польського війська, маємо переданий в досить автентичній формі перший лист Хмельницького з повстання (і взагалї перший, який маємо від нього), адресований до білоцерківського підстарости Чорного, особистого знайомого Хмельницького, — дуже характеристичний для нього взагалї і для його тактики в данім моментї спеціально:
«Мосці-пане підстаросто, м. пане і брате! Памятаючи давню ласку і зичливість ясновельм. пана воєводи краківського [1327], мого м. пана, і тепер в погромі війська й. м. пана краківського [1328] знайшовши богато листів п. воєводи краківського, писані всї з неохотою до якого небудь наступлення на нас, військо Запорозьке й. кор. милости пана нашего милостивого, — ми за сю приязнь його милости готові з свого боку засвідчити свою зичливість в кождім часї і оказії, і тому остерігаємо сим писаннєм нашим в. м. панів. Бо маючи тепер силу війська, не можемо сказати, щоб між добрими і повздержливими людьми не було лихих і своєвільних, особливо в народї козацькім, здавна ,поривчім'. Тому остерігаємо, аби люди по селах не вважали себе безпечними, а нехай би збирали ся до купи: по дальших селах, або й до міст нехай громадять ся та в безпечнім місцї ховають свої достатки: худобу, коней і річи (sprzęty), полишаючи тільки потрібну для війська живність — бо на їду немало буде потрібно, — а добро своє нехай ховають при собі яко мога. Радо б ми звідси і назад повернули, та одержали відомість, що там ще сила неприятелїв наших на нас тягне, таких як пан краківський, і ми до них по неволї мусимо поспішати. Нехай з нами воля Найвищого пана Бога дїєть ся, а його кор. мость, пан наш милостивий, дай Боже аби довголїтно над народом польським і над нами панував. Бажаю в. м. панови всякого успіху і ,сукцесів', поручаю мої служби покірні, і т. д.» [1329].
Лист сей має богато характеристичного: і се братаннє з непоказним шляхеткою, що міг бути парою тільки сотникови чигринському — і заразом пишний титул «гетьмана й. кор. мил. запорозького»; трактованнє цїлої війни як обрахунку козацького війська з ворожими йому маґнатами — і заразом противставленнє «нас» народови польському, як зовсїм иньшої, відмінної державної сфери. Се давало до думання над скромним листом — але не було часу задумувати ся над сим, бо слїдом ішли в польські круги иньші відомости, иньші проґрами нового козацького руху.
Викуплений Потоцким і висланий з вістями до Польщі служебник його Яскульский подав до відома підканцлєра таку розмову Потоцкого з Тугай-беєм з найблизших днїв по погромі. Спитав ся Тугай-бей Потоцкого, чи не могло б прийти до угоди Ляхів з козаками. Потоцкий в відповідь сказав, що се залежало б правдоподібно від тих умов, які козаки поставили б річи-посполитій. На се Тугай-бей виложив такі бажання козаків: насамперед аби по Білу Церкву мали своє удїльне і окремішне володїннє [1330], друге — аби вернено їм давнї вільности, третє — аби до міст, замків і держав (на тій козацькій території — по Білу Церкву) анї старости анї воєводи не мали нїякого права. Коли Потоцкий відрік, що се умови не можливі, Тугай-бей сказав, що як Польща тих умов не прийме, матиме великий клопіт з козаками, «бо ми їм присягли братерство на сто лїт [1331] і навзаєм пообіцяли собі ставати спільно против своїх неприятелїв, — не тільки що против короля польського, але і против цїсаря турецького, которого сил не боїмо ся при теперішнїм союзї». Яскульский додавав, що поки козаки не будуть задоволені, а Татари не дістануть затриманих упоминків, вони з землї не підуть [1332].
Сї вісти, переходячи з уст до уст, прибирали все більш сенсаційний вигляд і виростали в сучасній кореспонденції до розмірів незвичайних. Кисїль в цитованім листї до прімаса (31 мая н. с.) пише, що Хмельницький формує нове князївство, проголошує всю Україну за здобуту шаблею його, призначає Київ собі на столицю, і хоч усї значнїйші — духовні і світські, православні і католики — звідти повиїздили, звелїв позісталому поспільству готовити ся на приїзд його» [1333]; в пізнїйшій записцї додає ще нову поголоску: Хмельницький настановив гетьманом над військом козака Топигу (вар. Топалю), а з себе вже робить «пана» (володаря) чи «князя» [1334]; «раби вже панують над нами», плачеть ся він. Львівський кореспондент, описуючи дїяльність Хмельницького в Білій Церкві, теж каже, що він титулує вже себе «князем Руси» [1335]. Маршалок конвокаційного сойму в своїй промові до королевичів жалить ся, що «той непоказний козачок, остання наволоч в річи-посполитій, монархію руську задумав закладати» [1336].
По руках ходили листи, які свідчили, що такі й їм подібні домагання підтримують ся й ширшими кругами козацькими. В однїм з сучасних збірників маємо лист «Яреми Хмеленка, полковника козацького» з дня 20 мая (хіба старого стилю) з Білої Церкви, де він остерігаючи воєводу київського перед походом орди, заразом запевняв, що козаки не мають нїяких претенсій до польських земель — окрім «своїх міст», котрими вони володїтимуть на підставі стародавнїх своїх привилеїв [1337]. В однім листї читаємо звістку по горячим слїдам, що козаки хочуть затримати Заднїпровє й землї по правім боцї по Білу Церкву, аби то було «князївство Руське» [1338]. Очевидно, самий побут козацького війська під Білою Церквою розумів ся, як окупація сеї території.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 89. Приємного читання.
TextBook